Отче наш з Южнорусского букваря, 1861 року  в перекладі на сучасну мову

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev510.htm

Батьку наш, що живете на небесах!

Хай святиться ім'я Ваше,

Хай прийде царствіє Ваше,

Хай здійсниться воля Ваша,

На небі і на землі!

Хліб наш насущний даруйте нам сьогодні

І залиште нам борги наши,

Як і ми їх залишаємо боржникам нашим,

І не введіть нас у спокусу, але назавжди,

Звільніть нас од лукавого канапа!

 Бо Ваше є царство, і сила, і слава навіки. Амінь.

Iснує легенда, що десь далеко живе маленький тихий чоловічок, який збирає всі сумні сльози, робить з них зірки і вішає на небо. А коли зникає причина печалі, зірка падає, щоб хтось, там, на землі, міг загадати щасливе бажання .........

Тож нехай над нашою Україною буде мирне зоряне небо, щоб ми мріяли та загадували бажання ...... І щоб вони ЗБУВАЛИСЯ………….

Я занурюю руку в море і починаю пальцями ворушити камінці під водою. Вони рухаються дивним сповільненим чином за рахунок в’язкості води, за рахунок втрати ваги, але я усвідомлюю, що не це мене бентежить.

Мене вражає те, що я уявляю, як звук від шурхотіння камінців звідси з Затоки вирушає у далеку путь, і ось він досягає кримських бухт, згодом берегів Тамані, Грузії та Туреччини, і нарешті, поштовхавшись у тісних берегах Босфору, виринає у Середземному морі.

А далі – прямісінька дорога у океани.

Це відчуття світового наслідку моєї простої дії приголомшує мене. Цей миттєвий стан співучасті у величній мізансцені розкріпачує мій погляд, і я в одно час помічаю все розмаїття світу, що мене оточує: мені здається, що для мене розкрились усі його зв’язки, а минуле і майбутнє згорнулось в єдину мить екстазу. Буденне і суєтне щезло, воно упокорилось величній картині втіленого промислу.

Навкруг мене усе унікальне: немає двох однакових камінців, дві піщинки, якими б вони не видавались подібними, є абсолютно різними, немає двох однакових листочків на дереві і двох однакових груш.

Згадка про груші мене збиває – чому, власне, груші?

А виноград?

Фруктовий ряд виводить мене зі стану якогось трансу. Але відчуття, досі незвідане, вже закарбувалось у пам’яті.

Я мимоволі починаю гадати, чи ще доведеться колись таке пережити, і формую вислід, що усе в світі неповторне, і тому нас оточує хаос індивідуальності. Але, щойно я спробував сформулювати висновок, що однакові елементи – це витвір людської уяви, як нове видовище приголомшило мене: серед хаосу каміння, піску, води, хмар я побачив ідеальну форму, створену самою природою.

Просто переді мною між стрімкоплинним захмареним небом і грайливим морем горизонт витворив ідеальну нерухому пряму лінію. Хаос не зник, ця лінія, своєю довершеністю, лише підкреслила, що чогось подібного навколо людини немає і бути не може. Я дивився в бік моря так, ніби бачив горизонт вперше. Вже пізно вночі, я заспокоїв себе тим, що ще Місяць, коли він у повні, може теж бути зразком, але ідеального кола або диску.

Про ці свої враження розповів дідусеві, намагаючись у нього довідатись, а що ж це воно було?

Дідусь Іван уважно вислухав мене, потім посміхнувся і сказав: "Ти доторкнувся до вічного, тому то тебе так і збентежили твої відчуття".

Мені сподобалась його метафора, але я був переконаний, що він вжив її не тільки, як літературну форму. Так і сталося. По хвилі додав: "Справа в тому, що горизонт – це особлива штука. Люди приходять і відходять, минають століття, а він – незмінний".

Помітивши мою розгубленість, дідусь додав: "Таким, яким бачив горизонт ти, його бачила людина і сто, і тисячу років тому. Різним було лише усе навкруги – і природа, і обставини. Але коли ти повністю зосередився лише на цій лінії між небом і морем, коли для тебе зникло усе навкруги, а думки ти на мить відклав на бік, то ти, разом з тисячами людей, що були до тебе і будуть після тебе, побачив тільки пряму, ідеальну пряму. Ти усвідомив творіння природи у чистому вигляді. Це і об’єднало тебе на мить і з минулим, і з майбутнім, бо в тому, що ви усі побачили була лише незмінна пряма, а навколо неї нічого, що б змінювалось і вказувало на плин часу".

Мені здалося, що я не просто зрозумів дідуся, а, що саме це, я і відчував тоді 07-07-77 року у Затоці.

Та мене бентежило вже інше: звідки ці відчуття відомі дідусеві, адже, здається, що і на морі то він не був жодного разу. Тож, я вагався, запитувати його про це чи ні.

Але дідусь пояснив усе сам: "Те, про що ти розповів, мені добре знайоме, хоча у нас немає такого горизонту, як на морі. Але ми маємо нічне небо. Це щось подібне, тому що, коли у нього вдивлятися пильно і не відволікатися на жодні думки, то можна потрапити у таке перевисання часів".

Я не втримався і перебив, про що відразу пошкодував: "Але ж чому нічого подібного не відчуваєш під зоряним небом у місті?"

Поки я карав себе за легковажність питання, дідусь з посмішкою мені сказав: "Ви там у себе в місті просто не бачите зоряного неба, воно у вас не справжнє: на ньому плями ліхтарів, вогні феєрверків, спалахи запальничок і світло телевізорів. Ви, навіть якщо і піднімете очі до неба, то лише для того, щоб подивитись чи є хмари, і, що вдягати завтра на роботу".

Помітивши, що я страждаю від його глузування, дідусь несподівано додав: "А ти, до речі, сам якось мені розповідав про свої враження від ночі на полонині. Це саме воно. Тоді тебе закрутило у часову пастку, але я тобі, щоб не лякати, розповів байку про тіні, які на Купала з’їдає полонина". Я згадав свої враження від того походу на полонину і на мить закляк.

А дідусь продовжив. "Світ, що нас оточує, постійно змінюється, тому між минулим і дійсним, між дійсним і майбутнім є нездоланна межа. Щоб повернутися у минуле, або потрапити у майбутнє, потрібно їх точно відтворити, але зі змінними засобами – оточуючим світом – цього зробити неможливо. І лише сталі в часі, однакові і в минулому, і в дійсному, і в майбутньому, речі можуть людину впровадити у стан абсолютної єдності того що було, що є і того, що буде".

Це якась машина часу – подумав я, а дідусь, ніби вгадавши мої думки мовив: "Це не машина часу, це ідеальні стани людини і світу, над якими час не має влади. І хоча людина неперервно змінюється, ці стани у ній постійно присутні. І коли ти мене питаєш, що таке Віра, що таке Любов, що таке Надія, ти питаєш саме про це. Саме ці стани і тримають у купі людство і не дають можливості розпастися часу, в якому воно існує".

Я повертаюся з села до Львова і дорогою починаю розуміти, що  почуті слова мені ще доведеться переосмислювати і довго усвідомлювати глибинний їх зміст. Але для мене очевидним стає той факт, що не догляд за минулим, чи клопіт щодо майбутнього є запорукою успішного життя.

Любов і Віра є основою, яка день вчорашній примирить з днем сьогоднішнім і виведе на щасливе завтра. А, якщо попереду цих основ, ми поставимо непевні спокуси матеріальної доцільності, то людство приречене пережити розпад часу, коли майбутнє перестане бути продовженням минулого. І відбудеться це дуже просто – люди втратять Надію, а відтак, вони перестануть мріяти.

Ми наближаємося до цієї межі, бо замість вірити – торгуємось, замість любити – домовляємось, а замість мріяти – лише хочемо.

От і нині я пригадую слова давно покійного дідуся Івана про те, що раніше людей єднав спільний погляд на Сонце, на зірку, на горизонт, а нині їх об’єднує спільний перегляд телепередачі. Ба скажу більше – реальне спілкування за горнятком кави ми змінили на віртуальне у «всесвітній павутині» (а назвали її так мабуть недурно!). Колись їх єдність гуртувалась навколо величного творіння природи, і вони відчували себе його продовженням.

Зараз їх збирає до купи витвір людського задуму.

Задуму не завжди доброзичливого та безкорисливого. Тож вони відчувають себе не продовженням промислу, а інструментом, часом ганебного, замислу.

Це і визначить розпад часів.

"Тому не слід занадто багато очікувати від кінця Світу, ми можемо необачно витворити його самі, і буде він значно страшніший".

Але, поки щоночі над гірським перевалом вітер напинає зоряний парус неба, а в Затоці світанкове море щоранку невтомно чертить ідеальну лінію горизонту, поки щодня Сонце світить для кожного і усім, а щоночі Місяць зазирає під спідниці хмар, людство ще має шанс.

І він дуже простий: "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".

У тридцять три Ісуса розп’яли.

У тридцять третьому розп’яли Україну.

Чи назове хтось час – Коли?

Людиною! вважатимуть людину.

Не вистачило двох тисячоліть

Щоб набулись цивілізації ознаки.

Людське життя на фоні Світу – мить.

Голодомори, війни, драки.

За кого? ліг на хрест Ісус –

Людину мав він намір врятувати,

Щоб менш було в майбутньому Іуд

І не було у Світі зради.

А ми толочем у світи шляхи,

Шукаємо свого під сонцем місця.

Чи будемо колись не вороги?

Чи опануємо ми Світ цей?

                                                                                  (картина неперевершеного Wayne Barlowe)

Мабуть, даються взнаки святкові мракобєсія навколо святкування річниці хрещення Київської Русі. Отже, сниться мені сьогодні:
Ніби збираюся з’їздити на кілька днів до Москви. Розглядаю варіанти у кого там зупинитися. Одна з можливостей – якась бабця, релігійна поетеса із непоганими текстами. Ми познайомились через альманах одного мого друга й вона пропонує завітати до неї. Я погоджуюсь – і…
І потрапляю у лігво православної фанатки, яка схибнута на темі перебування серед людей Диявола. У бабці є небога. Й тільки я зайшов у їхню домівку, як вони сіли по обидва боки від мене і почали читати мені книгу, де оповідалися якісь ледь не середньовічні рецепти розпізнавання і вигнання Сатани. Я з ввічливості не міг втекти від них і був змушений удавати зацікавленість. Раптом вони згадали про одну вітрянку, котру вони якраз позбавляли від присутності нечистого – в сусідній кімнаті на якихось дошках занурених у святу воду лежала виснажена жінка, якій час від часу крапельницею вводили святу воду ще й у вену. Виглядала вона вкрай погано і мені здавалося, що вона вже не жилець. Й вже почав міркувати як втекти звідти і повідомити міліцію, але схаменувся – це ж йобана Росія, тут менти ще скаженіші ніж у нас. А раптом вони ще у змові з цією бабою? І поки я мучився сумнівами – прийшов батюшка (приятель бабці) і я зрозумів – із цим дядькою справитись мені буде не так легко, як із двома божевільними жінками…
Коротше – отакі жахи мені сняться зараз…

Олесь Барліг 

http://oles-barlig.livejournal.com/422110.html                                                  

Смятение и мир души

Отчего душа, в грехе сущая; не постоит, а все мятется? Оттого, что теряет точку опоры. Точка опоры дается ей страхом Божиим и спокойною совестию. Когда совесть покойна и отношение к Богу мирно, тогда душа пребывает в себе и держит себя степенно. Когда же совесть встревожена и Бог оскорблен, тогда душе тяжело быть в себе, как в угарной, чадной комнате, – и она бежит вон, и вне себя ищет, чем бы утолить внутреннее томление, перебегая от предмета к предмету без промежутков, чтоб и на минуту не оставаться с самой собою. Только тогда, когда, как ангел, нисходит в нее помышление о примирении с Богом и совестию, возвращается она к себе, как беглый раб с повинной головою, и с того времени опять остепеняется.  

 Слезы

      Есть слезы от слабости сердца, от большой мягкоты характера, от боли; иные насильно раздражают себя на плач; но есть слезы от благодати. 
      Цена слез определяется не влагою, текущею из глаз, а тем, что бывает на душе при них и после них. Думать надобно, что благодатные слезы состоят в связи со многими изменениями в сердце. Главное – сердце должно тогда гореть в огне суда Божия, но без боли и жжения, а с умилением, приносимым надеждою на милосердного Бога, судящего грех и милующего грешника. Думается также, что эти слезы должны приходить уже под конец трудов, не внешних, а трудов над очищением сердца, как последнее смытие или сполосканье души. Эти слезы бывают не час, не день и не два дня, а целые годы. Говорят, что есть еще какой-то плач сердца без слез, но столь же ценный и сильный, как и слезы. Последний лучше и удобнее для живущих в мире, потому что слезы могут быть видимы другими. Все же строит всех спасающий Господь... 

Распятие духовное

«В грехе, – говорит святой авва Дорофей, – есть две стороны: одну составляют греховные дела, а другую – греховная страсть. Страсть служит источником и причиною греховных дел, а дела суть произведение и выражение страсти». 
Когда кто оставляет дела греховные и страстные, тогда распинается ему грех, или мир, а когда кто погашает и искореняет в себе самую страсть греховную, тогда и он распинается греху, или миру. Так, например, когда кто оставляет балы, гулянья, театры, так что никто никогда не видит его ни в каких непотребных делах и в местах, когда все находят его всегда исправным в нравственном отношении и степенным, тогда грех, или мир, этою частию своей умер для него, или распялся ему. Но при этом еще нельзя наверное сказать, чтоб и сам он распялся миру, или греху, потому что хоть и нет его в тех местах и делах телом, так он может быть там умом и сердцем. Нет его, например, в театре телом, но он может думать о нем и с услаждением говорить: «Как хорошо побывать бы там!» Нет его на гуляньях, но он может услаждаться тем и желать того. Во всех этих и подобных тому случаях хоть грех и мир распялся ему, но он еще не распялся греху и миру, еще любит, еще желает его и услаждается им. Если же воздерживается от греховных дел, то или потому, что денег нет, или потому, что боится кого-нибудь, а не потому, чтобы не любил греха и мира. А это то же, что миролюбец и грехолюбец, потому что Бог смотрит не на одни дела, но и на сердце. Значит, мы должны отстать не только от дел страстных и греховных, но и преодолеть и погасить самые страсти так, чтобы не думать и не услаждаться никакими страстными предметами и делами. Вот когда кто достигнет такого состояния, тогда он может сказать о себе, что и он распялся миру. Таким образом, когда вы оставите все страстные дела, тогда это будет значить, что мир вам распялся, а когда погасите и страсти самые, тогда, значит, и вы распялись миру. Вот потому-то и различают два обращения к Богу: одно, когда кто оставляет страстные, греховные и мирские дела и начинает трудиться над приобретением навыка к добрым делам, а второе, когда кто от видимых дел обращается к движениям сердца и от себя к Богу, когда, водворив в себе страх Божий, он строго внимает себе и без жалости посекает всякое неправое помышление и чувство, сопутствующее ли делам, или предшествующее, или последующее им, и, таким образом, каждое дело очищает и представляет его Богу как жертву непорочную и всесожжение тучное.

Язык страстей

Всякая страсть, как и грех вообще, имеет свой язык. Язык этот – не пустые слова, а выражение понятий и начал, которыми страсть обстаивает свои права на существование среди других явлений жизни, свою законность. Грехолюбивое сердце всегда с убеждением принимает эти резоны страстей, несмотря на то, что они все до очевидности несостоятельны. В этом и корень ослепления грешника. Тут предубеждение в пользу греха, тут и предрассудки сердца, от которых не освобождает никакое внешнее образование, как бы оно блестяще ни было. Когда манит страсть, искушая свободного от нее, и когда восстает в плененном ею, она всегда является в сопровождении свиты лживых понятий, прикрывающих ее не добротность. Кто не поостережется, того эти призрачности охватывают и облегают как бы некоей мглою и туманом. И он идет вслед страсти на свою пагубу не только спокойно, но даже с некоторым воодушевлением, как на дело правое, уготовляющее ему славу. Туман этот рассеивается, но уже после дела. Кто на первый раз не поддается страсти, пред лицом того устанавливается свита страсти и начинает ее апологию. Она выставляет свои права на внимание, а тот оспаривает их, – и если он хорошо знает адвокатское по этой части искусство, то оспаривает удобно, и посрамленная страсть удаляется. Весы правды, впрочем, здесь склоняются не всегда по законам правды: привходит лукавство сердца и возмущает правый ход дела. При этом, даже не дождавшись конца спора, председательствующий нередко склоняется в пользу этой прелестницы. Как же тут быть? Надобно предварительно разобрать все резоны страстей и разведать их слабые стороны; затем образовать, наперекор убеждениям страсти, противоубеждения и сложить их в сердце как запас победительных орудий. Когда начнется спор со страстью, стоит только вызвать эти противоубеждения, и страсть убежит, как нечистая сила от Креста.

Созерцание и Размышление (Записи и мгновенные откровения святого затворника Феофана)