26-27 квітня 2021 року відбулася міжнародна науково-практична конференція X Абалкінські читання на тему «Стратегія Росії: погляд у завтрашній день». Організаторами виступали Російський економічний університет імені Г.В. Плеханова, Вільне економічне суспільство Росії, Російська академія наук та Інститут економіки РАН. Однією з головних тем на цьому заході була Стратегія інноваційного «ривка» для Росії.
Що ж це за такий «ривок», про який до сих пір все ще розповідає російська бюрократія. Всі об'єктивні показники наочно свідчать про придушення ліберальної політикою і бюрократичної «турботою» інновацій, про які нібито піклуються посадовці.
Якщо спробувати підвести підсумок по «інноваційному ривку» Росії останнього часу, то об’єктивна ситуація навряд чи тотожна гучним заявам Кремля. З 2015 по 2019 роки частка інноваційних товарів в загальному обсязі промислової продукції скоротилася з 7,9 до 6,1% (при тому, що по десятирічній «Стратегії інноваційного розвитку Росії на період до 2020 року» ця частка повинна складати 25%).
Частка інноваційних товарів в промисловому експорті скоротилася з 8,9 до 5,2% (при загальному скороченні значення промислового експорту, а по «Стратегії» ця частка повинна складати 15%). Перевищення імпортом технологій їх експорту зросла з 550,7 до 1.316,7 млрд.дол. (це при тому, що в 2020 році експорт технологій повинен був перевищити імпорт на 300 млн.дол.). А витрати на наукові дослідження і розробки знизилися з 1,1 до 1,03% ВВП (при тому, що в 2020 році ця частка повинна була досягти 3% ВВП), число російських патентних заявок на винаходи на 10 тис.чол. знизилося з 2 до 1,59 (за «Стратегії» - 2,8).
Покращилися лише ті показники інновацій, які визначаються суб'єктивними оцінками самої бюрократії: частка інноваційно активних підприємств зросла з 8,3% до 21,6% (при 25% по «Стратегії»), а частка інноваційно активних промислових підприємств - з 10,6 до 15,1% (і все одно залишилася майже вчетверо нижче рівня «Стратегії» в 60%).
Однак цей катастрофічний науково-економічний провал став ідеальним прикриттям для розбазарювання колосальних бюджетних коштів:
- 5 трлн. рублів з держбюджету витратили на російські інститути розвитку з 2010 року.
- 130 млрд. рублів пішло на створення «Роснано».
- 168 млрд. рублів витратили на фонд «Сколково».
- 244 млрд. рублів в 2020 році отримали з держбюджету 14 найбільших інститутів розвитку.
- 1,2 млн. рублів - середньомісячна зарплата в «Роснано» в 2014-2015 роках (в 40 разів вище середнього по країні).
- 207 млн рублів - дохід глави «Роснано» Анатолія Чубайса за 2014 рік (після цього дані не публікувалися).
- 468 тис рублів - середньомісячна зарплата в фонді «Сколково» в 2015 році (в 13 разів вище середнього по країні).
- 52,9 мільярдів рублів склав чистий збиток «Роснано» в 2020 році.
Це тільки ті витрати, які «лежать на поверхні» і інформація про які доступна. А скільки мільярдів рублів, про які інформація засекречена, розтаяли, як дим у повітрі?!
Про фіктивність інноваційної стратегії Кремля наочно свідчить народний відгук у вигляді великої кількості анекдотів на пропаганду в цій сфері. На кшталт того, що в «Сколково» створили інноваційну технологію, що дозволяє підвищувати швидкість розпилу за рахунок енергії відкату.
Справа в тому, що Путін за 20 років своєї влади побудував ефективну систему для цілей «забороняти і не пущать» придушуючи будь-яку несанкціоновану ініціативу в страху перед «кольоровою революцією» і чесними виборами. І тепер від цих же людей, яких підібрали за принципом вірності (або «оплаченої вірності»), вимагають, як від розумних і кваліфікованих, забезпечити економічне зростання вище середньо світового рівня.
Біда Росії в тому, що наявні кадри можуть тільки імітувати будь-яку творчу діяльність з корисливими мотивами. Ті ж люди, хто боровся з «помаранчевою загрозою» і Навальним, зараз в лідерах державних конвульсій по запуску інноваційного процесу та цифрової економіки. Хоча все, що вони вміють - це «освоювати» бюджетні гроші під більш-менш правдивий звіт на папері. Коли ж справа доходить до демонстрації реальних результатів відразу з'ясовується, що наявні кадри не тільки нічого творчого зробити не можуть, але навіть не вміють знайти людей, які здатні на створення. Тим більше, що поділитися з ними грошима достатніми для здійснення проектів, наявним «кадрам» навіть на думку не спадає.
https://myc.news/ua/mneniya/imitaciya_nauchnogo_proryva

Французький учений Даніель Бовуа про лжепатріотизм, національних героїв, деформовані міфи і стан історичної науки в Україні

Свою майже 30-річну роботу в архівах Франції, Польщі, Литви, України й Росії історик Даніель Бовуа називає збиранням каміння на Місяці. Його жорсткі й неупереджені розвідки українсько-польсько-російських відносин не тільки сформували новаторське бачення української історії, а й обернулися для самого дослідника чималим конфліктом із носіями різних національних поглядів, передусім проросійського. Та професор не дуже цим переймається, і далі вивчаючи й аналізуючи соціальні, економічні та культурні процеси нашого минулого.

У. Т.: Ви якось зауважили, що в Україні нині склалася ситуація, подібна до тієї, що була в Італії часів Ґарібальді, який сказав: «Ми створили державу, тепер треба створити націю». Як/на чому формується нація?

– Усі нації мають свій шлях, свої пріоритети. Кожна з них створювалася по-різному. Не можна сказати, що є якийсь універсальний рецепт. Мені здається, що головне тут – ментальність. Якщо досить велика кількість людей має волю й бажання створити націю, то вона народиться. Ця загальна воля, це пробудження  національної самосвідомості не можуть бути нав’язані, привнесені звідкись іззовні. Думаю, що в Україні національна самосвідомість уже є, до того ж досить давно, і не раз в історії вона яскраво про себе заявляла. Навіть у Радянській Україні національна ідея жила в народі як в офіційних, так і в неофіційних інституціях.Воно проявилось, наприклад, у тому, що невелика група інтелектуалів десь наприкінці XVIII-го на початку XIX-го написала Історію Русів. Це анонімна праця, ми знаємо тільки, що було декілька авторів, але концепція української нації, дуже щільна, дуже переконлива концепція, звичайно, у них вже була. В подальшому національна самосвідомість українців надзвичайно сильно проявилася в учасників Кирило-Мефодіївського братства. У Миколи Костомарова, у Пантелеймона Куліша і, звичайно, у Тараса Шевченка. Тобто можна говорити про те, що з середини XIX-го століття усвідомлення України як нації вже впевнено існувало. В 1905 році, під час першої революції, ця національна самосвідомість заявила про себе забастовками і виступами українських селян і робочих. І, звичайно ж, під час жовтневої революції 1917 року і Вітчизняної війни у різних повстанських рухах, очолюваних Симоном Петлюрою, Євгеном Коновальцем…  Мені здається, що  якраз Петлюра – хороший символ української незалежності, яка тоді не змогла утвердитися, але яка все-таки виражала дуже широкий аспект  сподівань народу. Тоді не було достатньої організованості, справжньої можливості створити державу. Те, що могли тоді створити прихильники української незалежності було надто незначним у відношенні до організованості і можливостей Російської імперії. Історично в Росії  концентрувалась велика міць, велика сила і мало хто там погоджується з так званим сепаратизмом... І  весь цей потенціал мав велике значення і у росіян білих, і у червоних. Адже червоні все одно успадкували все те, що було створено при царизмі. Мабуть, незалежність України тоді  - це було ще занадто рано. Експеримент «українізації» продовжувався недовго і, ймовірно, паризький вбивця Петлюри в 1926 році був рукою Москви. Радянське посольство надто очевидно вимагало, щоб французьке правосуддя  визнало Шварцбарда  невинним. Це цікава тема для нових досліджень. І боротьба УПА, і українські дисиденти, - це все, звичайно ж, виявлення національної самосвідомості. І ваша Помаранчева революція, як один з найважливіших і яскравих моментів, але далеко не єдиний в новітній історії. Що буде далі – залежить тільки від самих українців.

[ Читати далі ]