9 грудня 2010 року вийшов Указ президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», яким окреслено першочергові заходи щодо зміни їх структури та функцій. Часу, що минув, достатньо для перших висновків. Як бачиться, зміна моделі й підпорядкування органів виконавчої влади, а також розширення впливу президента на виконавчу вертикаль (які чомусь називаються «адміністративною реформою») не посприяли досягненню декларованих цілей цієї реформи: ані ефективності роботи, ані оптимізації чисельності, ані підвищенню відповідальності в цих органах.

 

 Півроку тому парламент ухвалив закон, який «висів» у повітрі понад 10 років, – про центральні органи виконавчої влади. Фактично, цим документом закладено правові підвалини діяльності центрального рівня управлінської вертикалі (міністерства, державні служби, агентства тощо). Норми чітко відображають сучасну тенденцію в державному управлінні: поновлюються «кучмівські» повноваження президента. Система виконавчої влади на центральному рівні знову стає двоголовою. Формально Кабмін є вищим органом у системі виконавчої влади, але фактично ключові повноваження має глава держави.

 Понад те, тихою сапою було зроблено справжню кадрову революцію в міністерствах. Сьогодні міністр поступово набуває рис «народного депутата Кабміну»: він голосує на засіданні уряду, але реальною владою у своїй інстанції не наділений. Відбулося це завдяки реінкарнації ідеї Леоніда Кучми щодо запровадження посади «державного секретаря» в міністерстві, якого призначав і звільняв безпосередньо президент (до речі, саме прем’єр Янукович 2003 року домігся того, щоб такі посади скасували). Сьогодні їх поновлено, щоправда, під нарочито безликою назвою «заступник міністра – керівник апарату». Але суті це не змінює, бо його статус абсолютно відмінний від решти заступників.

 Керівник апарату є державним службовцем і продовжує виконувати свої повноваження, навіть коли звільняють очільника органу. Ба більше: для Януковича зробили з міністрами те, на що не наважувався Кучма (хоча йому це наполегливо радили). Їх фактично позбавлено повноважень у призначенні та звільненні працівників апарату міністерства. Тобто формування штату органу – це компетенція заступника – керівника апарату (залежного від очільника держави), а не профільного міністра. Якщо за Кучми призначення і звільнення з посад здійснював держсекретар за погодженням із міністром, то сьогодні все вирішує вірний президентові керівник апарату.

 

 Інша цікава тенденція у змінах структури виконавчої влади – запровадження можливостей для перехресного контролю з боку представників різних політично-бізнесових груп в оточенні глави держави. Цьому сприяє кілька інституційних рішень. По-перше, «обсаджування» міністерств різноманітними службами, агентствами та іншими «технічними» структурами, які перебирають на себе прикладні функції, часто пов’язані з управлінням чи розподілом бюджетних коштів. Керувати в цій системі призначають чиновників, асоційованих із різними кланами: так, «профільним» віце-прем’єром може стати лідер однієї з таких груп, міністром, – наприклад, ставленик «старих донецьких», а керівником нацагентства – молоде дарування, яке вважають наближеним до глави АП. Так – усі на видноті, підноситься роль глави держави як арбітра… хоча енергія часто витрачається не на справу, а на «узгодження» групових інтересів.

 По-друге, розширення кола «політичних крісел». Згаданим законом від 17 березня 2011 року посади першого заступника міністра та заступника міністра віднесені до політичних, на які не поширюються трудове законодавство й норми щодо державної служби.

 На практиці це означає, що президент дістав додаткові можливості в тасуванні «колоди» міністрів. Він може в будь-який момент приймати рішення про звільнення когось із них чи інших «політиків» і не побоюватися, що роботу буде «завалено». Бо ж пам’ятаємо: в кожному міністерстві є свій «кадровик».

 

 Свого часу Адміністрація президента України голосно відрапортувала про «самоскорочення» чисельності. Мовляв, якщо за помаранчевих Секретаріат налічував 530 осіб, то після приходу до влади Януковича склад АП зменшили до 424. Та не минуло й року, як «у рамках адміністративної реформи» з’явилися два укази президента, якими було збільшено штат його канцелярії спочатку до 514, а 11 серпня 2011 року – до 524 працівників. Тобто сьогоднішня структура на Банковій чисельно майже не відрізняється від колишнього Секретаріату.

 Заради формальної справедливості слід сказати, що рівень кадрових скорочень у міністерствах та інших ЦОВВ загалом відповідає темпу, закладеному в указі президента про адмінреформу від 9 грудня 2010 року. Проте на сьогодні ще дуже рано підбивати підсумки скорочення штатів у центральних органах виконавчої влади. Проект постанови Кабміну про їх граничну чисельність уже має кілька редакцій, але досі не підписаний. Причина зрозуміла: кожен міністр, кожен керівник центрального органу лобіює власні інтереси.

 

 Технологія скорочення в органах влади вже сьогодні демонструє грубі прорахунки. Насамперед ідеться про механічність цього процесу. Спочатку урізають «вакансії» (тобто «незаміщені» посади), далі «під ніж» потрапляють місця «пенсіонерів». І лише після цього вирішують питання про скорочення персоналу. Як засвідчує практика, таке бюрократичне зменшення чисельності штатів – підстава для дальших кроків у їх роздуванні.

 Понад те, скорочення заради скорочення, хизування цифрою результату – це хибний шлях. Кадрове урізання має бути останнім етапом в адміністративних перетвореннях, йому має передувати інвентаризація функцій як держави, так і органів влади, вивчення навантаження на одну посаду тощо. І саме зі скорочення функцій, оптимізації їх виконання треба починати аналогічний процес щодо кадрів. Цього на належному рівні зроблено не було.

 

 Серйозним недоліком нинішніх перетворень є також відсутність системних змін у відносинах керівник – підлеглий у владних інституціях. У ході «адміністративної» реформи Януковича не було жодним чином змінено вимог до формування структурних підрозділів органів державної виконавчої влади, хоча це вкрай необхідно робити, зважаючи на галопуючі темпи впровадження електронного урядування, оптимізації комунікацій в органах державного управління. Постанова Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 року № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій», яка встановлює вимоги до структури органів влади, – це вчорашній день у даній царині, оскільки вона зберігає безліч управлінських рівнів і чималу кількість керівників на квадратний метр. Департамент в органі влади (скажімо, в міністерстві) із 25 осіб може включати таких керівників: директор, один заступник «без портфеля», два керівники управлінь, чотири начальники відділів, кілька завідувачів секторів. Тобто як мінімум 8–10 керівників на 25 службовців, що меншою мірою бачиться дивним не в мілітарній, а в цивільній службі. Попри те, «реформатори» не спромоглися навіть косметично підкоригувати цю систему.

 

 Найголовнішою проблемою «адмінреформи» та основною причиною низької ефективності держуправління, яка й виявляється в постійній неспроможності держави сформулювати і втілити в життя цілісну результативну політику й відображається в низьких рейтингах довіри громадян до органів влади та в скепсисі щодо самої спроможності чиновників діяти ефективно, є початково неправильно поставлена мета. Закони, укази президента й постанови Кабміну де-факто спрямовані на вирішення двох завдань: реального – забезпечити лідерові держави та його оточенню контроль над управлінською машиною; і популістського – продемонструвати «скорочення чиновників» (яке має стати замінником власне реформи). Усунення дублювання функцій, зменшення непотрібного втручання держави в економіку й життя суспільства, запобігання корупції, відкритість і зручність для громадян – усіх цих питань «реформатори» навіть не заторкнули. А отже, годі дивуватися, що реальним результатом перетворень стали запобігання чиновників перед АП і глухе роздратування від беззмістовних скорочень. Як це позначиться на ефективності вертикалі – зрозуміло без пояснень. 

Розпад Руського Королівства та інкорпорація його частин у XIV–XV століттях до Польщі, Литви та Угорщини засвідчили невміння українських еліт домовлятися заради збереження незалежності

Коли заходить мова про переломні роки української історії, перші, які спадають на думку, – 988, 1569, 1648, 1917, 1991. Серед цих небагатьох знакових дат часто фігурує також 1340 рік. Від нього вітчизняні історики, як народницького, так і державницького спрямування зазвичай відраховують час «втрати Україною власної державності та початок панування в українських землях іноземних держав», що пов’язують з «вигасанням династії Романовичів та початком боротьби за галицько-волинську спадщину між Литвою та Польщею». Цей період належить до так званих темних віків української історії, що зумовлено втратою майже всіх тогочасних писемних джерел. Разом з тим наявних відомостей цілком достатньо для того, щоб поставити під сумнів однозначність цих висновків. Чи справді 1340 року припинила своє існування династія Романовичів, а українські землі було поділено між сусідами?

ОСТАННІЙ РУСИЧ

З формального погляду до прямих нащадків Романа Мстиславича за чоловічою лінією не належав уже правитель Руського Королівства (1323–1340) Юрій ІІ Болеслав, син мазовецького (сохачівського і черського) князя Тройдена Болеславича та доньки Юрія І Львовича Марії. Останніми Романовичами на золотому столі Руської землі були сини короля Юрія І Андрій (князь володимирський і галицький) та Лев (князь луцький), які, ймовірно, загинули в боротьбі з монголами 1323-го, про що їхній родич король Польщі Володислав Локеток ( у документі 1315 року він називає руських князів своїми племінниками) писав Папі Римському Іоанну ХХІІ: «З жалем повідомляємо, що два останні руські князі православного походження, які були непереборним щитом від татар, зійшли зі світу, через що нам і нашим землям загрожує явна небезпека з боку татар».

Юрій ІІ – лише один із багатьох претендентів на руську корону, який, маючи династичний зв’язок із Романовичами, не був прямим нащадком останніх. Таких претендентів по 1323 рік виявилося вдосталь. Скажімо, Папа Римський визнав законними права на руський стіл за глогівськими (сілезькими) князями Генріхом ІІ та Яном, братами дружини луцького князя Льва Юрійовича. А зять останнього Любарт ( у хрещенні Дмитро ) Гедимінович отримав по його смерті Луцьку землю і зберігав контроль над її східною частиною впродовж усього правління Юрія ІІ.

Кандидатура Юрія ІІ Болеслава стала певною мірою компромісом, що гарантував політичний баланс у розстановці сил в Центрально-Східній Європі. Передусім між відновленим Польським Королівством та Великим князівством Литовським, що набирало сили. Останні не наважувалися в цей час загрожувати цілісності Руського Королівства, оскільки воно надійно захищало своїх західних та північних сусідів від Золотої Орди. Такий паритет зберігався певний час і після смерті 1340 року Юрія ІІ, якого змінив на руському столі Любарт-Дмитро.

ПРИХІД ЛИТВИ

Щодо князя Любарта та характеру його правління є цілком хибний погляд, що не дає змоги адекватно зрозуміти політичні процеси, які відбувалися на українських (руських) землях у цю перехідну добу. В історичних працях правителя найчастіше трактують як репрезентанта литовської зверхності на теренах Русі, а підконтрольні йому землі – як провінції «литовської» держави Гедиміновичів.

Разом з тим неважко переконатися в цілком суверенному правлінні  «великого  князя  руського Димитрія», як іменують Любарта Гедиміновича тогочасні джерела. Попри те що Любарт-Дмитро наймолодший із синів Гедиміна, він жодним чином не був залежним від старших братів. Незмінно уживав титул суверенного володаря, а як державні символи використовував не литовські, а руські геральдичні знаки (лев і хрест), що присутні на його печатці та монетах. Врешті, прийняття християнства східного обряду міцно пов’язувало цього правителя з Руською державою та її елітою.

Природно, що у своїй зовнішньополітичній діяльності великий князь Любарт розраховував на допомогу своїх родичів, насамперед братів Ольгерда і Кейстута. Останньому він віддав у тимчасове тримання Берестейську землю як винагороду за військову допомогу, що хибно трактується як приєднання її до Литовської держави. Своєю чергою, племінник Любарта Юрій Наримунтович одержав із його руки спочатку Кременець, а згодом Белз. Не виключено, що опанування іншими його племінниками братами Корятовичами Поділля також відбувалося за згодою та за підтримки великого князя Дмитра, що, вочевидь, зберігав права зверхника над цими теренами.

Допомога братів і племінників стала для Любарта критично необхідною, коли свої претензії на спадщину Руського Королівства висунув польський король Казимир ІІІ, що доводився родичем останнім Романовичам і вважав цілком легітимними власні зазіхання на корону Русі. Свій перший похід на руські землі він здійснив ще 1340 року, відразу по смерті Юрія ІІ, але тоді йому вдалося лише на нетривалий час здобути стольний Львів та пограбувати королівську скарбницю. До більш планомірних заходів з польської сторони дійшло лише у другій половині 40-х років XIV століття.

ЕКСПАНСІЯ ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ

Казимир ІІІ, очевидно, шукав певного компромісу з елітою галицької частини Руського Королівства. І як свідчать подальші події, не без успіху. Першою землею, що визнала зверхність краківського короля, ймовірно, стала Сяноцька. А 1349 року Казимир займає стольне місто Романовичів – Львів. Прикметно, що опанування Львова сталося в той час, коли на теренах Золотої Орди у самому розпалі лютувала чума. Власне, спровокована епідемією демографічна катастрофа на землях північного Причорномор’я і вивела Орду з великої геополітичної гри та суттєво змінила розстановку сил у Східноєвропейському регіоні.

Казимир міг більше не зважати на монгольський фактор і зосередився на протиборстві з Любартом та його литовськими родичами-союзниками, попередньо підтвердивши династичну угоду з королем Угорщини, відповідно до якої у разі відсутності в Казимира нащадків чоловічої статі права на корони Польщі та Русі мали перейти до представників Анжуйської династії.

Вирішальні події першого етапу боротьби за Русь розгорнулися під стінами Белза, ключового міста-фортеці в системі оборони Західної Волині. Тривала облога, під час котрої було поранено короля Людовіка Анжуйського, завершилася укладанням мирної угоди 1352-го, відповідно до якої  Любарт  мав «держати Володимирьскую, Луцкую, Белзьскую, Холмьскую, Берестинскую исполна жь», а «королеви держати Лвовьскую землю исполна». 

Цей договір мав явно тактичний характер, оскільки вже наступного року військові дії були відновлені й тривали з перемінним успіхом до 1366-го. Другий етап боротьби за Руську землю завершився, як і 1352 року, під стінами Белза, але цього разу явно не на користь Любарта Гедиміновича. Великий князь Русі зберіг за собою Луцьку землю, але змушений був погодитися на підпорядкування Казимиру західної частини Волині, у якій правили як васали короля племінники та колишні васали Любарта Юрій Наримунтович (у Белзі та Холмі) та Олександр Корятович (у Володимирі).

Лише від 1370 року, після смерті польського короля Казимира, Любарту вдалося повернути контроль над Західною Волинню, але подальша війна зі спадкоємцем Казимира королем Угорщини, Хорватії, Польщі та Русі Людовіком не дала відчутної переваги жодній зі сторін – давнє Руське Королівство виявилося розірваним на два державних утворення, обидва з яких зберігали стару назву – «Руська земля», але політично були зорієнтовані на різні зовнішні сили: угорсько-польську або литовсько-руську коаліції.

Правителі Анжуйської династії розглядали Королівство Русі як окреме державне утворення, що перебувало в персональній унії з Угорським Королівством. Саме цим пояснюється та обставина, що Людовік 1372 року передав контрольовану ним частину Русі своєму родичеві Володиславу князю Опольському, що уживав титул суверенного володаря. Щільний політичний зв’язок з Угорщиною зберігався до 1387-го, коли на терени Королівства Русі вступили війська королеви Польщі Ядвіги та її чоловіка Володислава Ягайла, що підпорядкували Руську землю владі польського королівського дому. Утім, певну політичну окремішність Королівство Русі мало до 1434-го, коли його землі було інкорпоровано до складу Корони Польської.

ВНУТРІШНІЙ РОЗБРАТ

Велике князівство Руське зберігало свою незалежність упродовж усього правління Дмитра-Любарта (до 1384 року). Але сама логіка тривалої та виснажливої боротьби за збереження державної єдності Русі з опертям на військову силу литовських союзників невмолимо штовхала це державне утворення до політичної орбіти Литовсько-Руської держави. Син Любарта князь Федір уже 1386 року втратив Луцьк, а 1393-го – Володимир, після чого на теренах колишнього Великого князівства Руського збереглися лише дрібніші княжі уділи.

Драматичні перетворення, що сталися в руському державно-політичному просторі впродовж 1349–1387 років, зазвичай вважають наслідком експансії сусідніх держав. Але навряд чи причини розпаду Руського Королівства мали зовнішньополітичне походження. Руська земля вже стикалася із зовнішніми загрозами, не раз значно небезпечнішими, ніж ті, які виникли на її кордонах у середині XIV століття.

Головна причина політичної катастрофи, що спіткала середньовічну Русь, полягала у глибокому внутрішньому конфлікті, що мав місце в середовищі тогочасної руської еліти – між політичними верхівками головних земель Руського Королівства: Галицької та Володимирської (Волинської). Корінням цей конфлікт сягав ХІІІ століття, коли в боротьбі Романовичів за єдність Русі волинська знать була опорою династії, натомість різні політичні групи галицького боярства вживали більш чи менш активних заходів, що мали на меті обмежити владу Романовичів на Галичині або й узагалі усунути їх із галицького столу.

Лише планомірні централізовані зусилля короля Данила та його нащадків істотно обмежили сепаратистські тенденції в середовищі галицького боярства. Але зі смертю останніх представників династії Романовичів старі проблеми виринули з новою силою. Вже Юрій ІІ Болеслав не мав того надійного опертя в еліті, що його попередники. Звістки про його отруєння якщо й не відповідають дійсності, то все ж таки передають атмосферу недовіри та конфронтації при руському дворі.

У ще складнішій ситуації опинився великий князь Дмитро-Любарт, влада якого найміцнішою була на Волині (недаремно своєю столицею він обрав Луцьк). Натомість на галицьких теренах влада Любарта Гедиміновича була доволі обмеженою – від його імені тут порядкував «староста Руської землі» Дмитро Детько (Дядько), провідник політичних інтересів галицької еліти. Останній, вочевидь, була близька ідея політичного відокремлення від решти королівства, що, здавалося, мало забезпечити максимальний доступ до влади галицькій аристократії.

НА СЛУЖБІ В ЧУЖАКІВ

Шлях до здійснення цих політичних планів, як і в ХІІІ столітті, пролягав через надання підтримки іноземним претендентам на галицький стіл. Цього разу королю Польщі Казимиру ІІІ, королю Угорщини Людовіку Анжуйському та їхнім наступникам. У політичному оточенні згаданих володарів бачимо численних представників руського нобілітету: перемишльського старосту Бенька Жабокрицького, галицького старосту Волчка Преслужича-Рогатинського, теребовельського старосту Гліба Свирського, самбірського старосту Станіслава Давидовського, перемиського суддю Костка Болестрашицького, пана Гліба Дядьковича (сина руського старости Дмитра Дядька), пана Ходка Бибельського, врешті, королівського підскарбія при дворах Казимира, Людовіка та Володислава-Ягайла пана Дмитра Горайського та багатьох інших.

Руська знать Галичини брала активну участь у боротьбі угорських та польських королів за корону Русі. Відтепер на просторах колись єдиного королівства руське рицарство з різних земель проливало свою кров у складі ворожих армій. Бачимо навіть приклади політичного розбрату в межах однієї родини. Так, представники роду Кирдеєвичів належали до найвищої політичної еліти в обох державних утвореннях, що виникли внаслідок розпаду Русі: Васько Кирдеєвич входив до великокнязівської ради Дмитра-Любарта, а його брат Грицько обіймав уряд подільського старости за короля Володислава-Ягайла.

Ситуація, що склалася в Руському Королівстві у середині XIV століття, не була унікальною. Вигасання династій та пов’язані з цим династичні кризи були своєрідною візитною карткою політичних відносин середньовіччя. Практично жодна європейська країна не уникла переломних моментів непевності та потрясінь. І саме в такі періоди боротьби за спадщину померлих володарів перевірялися політична зрілість, відповідальність та спроможність еліт зберігати внутрішню єдність і стабільність своїх країн.

Пройшовши через боротьбу претендентів, суперечності в середовищі еліти, військові та дипломатичні протистояння із сусідами, європейські держави або досягали політичної єдності та відновлювали свою вагу в зовнішній політиці, або укладали династичні унії, потрапляючи в наддержавні утворення імперського зразка. І за третьою, найгіршою схемою вони розпадалися на окремі частини, згодом зазвичай втрачали політичну самодостатність, потрапляючи в орбіту сильніших сусідів. У кожному з цих сценаріїв головну роль відігравали військово-політичні еліти, від політичної волі яких залежало саме існування того чи іншого державного утворення.

Нобілітет Руського Королівства не мав внутрішньої солідарності та не спромігся утримати політичну єдність, що й стало основною причиною розпаду держави та поступового включення її окремих частин до складу інших державно-політичних утворень. Руська (українська) державність, очевидно, не припинила свого існування в середині XIV століття, але, безумовно, саме в цей час було втрачено політичну єдність руських земель, а в історії нашого народу скінчився період великодержавності. Єдиної великої держави-імперії (Руської землі), яка впродовж віків (від ІХ до середини XIV століть) відігравала ключову роль у політичному житті Центральної та Східної Європи, більше не існувало.

Впродовж другої половини XIV – першої половини XV століть український державно-політичний простір перетворився на складний конгломерат більших (великі князівства, господарства) та менших (удільні князівства) державних утворень, яким лише іноді вдавалося претендувати на поважну роль у політичному просторі Центрально-Східної Європи. Попри те що Русь зберегла тканину своїх державних структур на більшій частині власного простору (Волинь, Київська земля, Полісся, Сіверщина), ці локальні державні утворення відтоді й надалі були змушені узгоджувати політичний розвиток із центральною владою великих поліетнічних державних структур імперського типу (Великого князівства Литовського і Руського, а згодом Речі Посполитої), у складі яких перебувала більша частина українських земель у наступні століття.

Воїни-афганці і чорнобильці, що зранку протестують під парламентом, знесли огорожу під Верховною Радою і почали штурм будівлі.

Як передає кореспондент Української правди, учасники акції прорвали міліцейський кордон і з криками "Ганьба!"оточили саму будівлю парламенту.

Біля входу до 2 під’їзду Ради відбуваються бійки між мітингувальниками і беркутівцями.

Раду оточив "Беркут", але учасники акції притісняють його до дверей і штурмують вхід до парламенту.

Далі буде…

Українська правда

23 вересня відбудеться світова прем’єра нового фільму відомого польського кінорежисера Єжи Гоффмана «Варшавська битва. 1920». А в середині жовтня побачити його зможуть і українські глядачі в рамках 41-го міжнародного кінофестивалю «Молодість»

Так, говорячи про різницю між американським та європейським підходами до України, Пайфер відзначив:  «Я вважаю, що між цими підходами насправді чимало спільного. Ваш президент дав чітко зрозуміти, що не зацікавлений в отриманні Плану дій щодо членства у НАТО, але готовий до практичного співробітництва з Альянсом. У Вашингтоні на це відреагували спокійно: о’кей, таким є вибір України».

За словами екс-посла, для України логічно розвивати добрі відносини з ЄС. «Моє враження – що американський уряд дуже активно підтримує справу ухвалення між Євросоюзом та Києвом угоди про асоціацію та всеохопну й глибоку зону вільної торгівлі, бо це закладе підґрунтя для дуже позитивної співпраці з ЄС», - сказав Пайфер.

«Ось чому в США стурбовані згортанням демократії в Україні: бо це ускладнить рух вашої країни до Європи. Як у Європі, так і в Сполучених Штатах дехто вже запитує, чи не час подумати про санкції проти декотрих українських посадовців», - додав він.

Повний текст інтерв’ю зі Стівеном Пайфером читайте у № 38 Українського тижня. 

Нардеп Святослав Олийнык заявил, что Россия запустила мощную политтехнологическую кампанию в юго-восточных областях Украины с целью дискредитации и снижения рейтинга Партии регионов и президента Виктора Януковича.

 «Россия откровенно начала очень мощную и жесткую экспансию на юго-восточных территориях Украины. Это выглядит следующим образом – забрасываются достаточно массированные идеологические и технологические десанты, которые активизируют маргинальные слои населения – ядро электоральной поддержки Партии регионов, против Виктора Януковича персонально», – сказал депутат. По его информации, данная кампания разворачивается в основном на территории Харьковской, Донецкой, Луганской областей и в Крыму.

«Там идет конкретная агитация представителей России против Партии регионов и Януковича и за Путина. Это намного сложнее, чем нам кажется. Это большой геополитический процесс», – добавил нардеп.

Как отметил Олийнык, Россия ведет подрывную деятельность по активизации среди населения соседних государств, в данном случае – Украины, движений в пользу восстановления Советского Союза. Депутат связывает это также с какими-то не известными широкому кругу политиков особенностями переговоров по газу и другими экономическими вопросами между Россией и Украиной.

«В одном Днепропетровске 60 организаций общественных, в том числе ветеранов войны, детей войны, подписались под меморандумом в поддержку Путина против Януковича. Это состоявшийся факт, это произошло в пятницу в Доме профсоюзов в Днепропетровске», – добавил политик.

Олейник также подчеркнул, что когда Россия запускала различные политические технологии после конфликта с Грузией, то рейтинг президента Михаила Саакашвили достигал 60-70%, в то время когда самый высокий рейтинг Януковича – это 15% в 3-4 восточных областях. «Это значит, что украинской власти необходимо срочно искать поддержку в центральных и западных областях страны, что требует радикального изменения принципов и методов работы. В противном случае Янукович может повторить судьбу Горбачева, который остался президентом без государства», – сказал Олийнык.

“Історія запам’ятовує імена, пов’язані, що б там не казали, з мужніми кроками”

Євген Сверстюк

Подібно до того як у 1708 році російською церквою, підвладною цареві Петру І, було оголошено анафему Іванові Мазепі, нині у російських, а також підконтрольних Москві українських ЗМІ стартувала інформаційна війна проти ще недавно любого білокам'яній президента Януковича.

Схоже на те, що харківські цукерки для Медведєва і Путіна у Віктора Федоровича вже закінчилися.

Жереб кинуто?

Стартовим пострілом кампанії стала відома речівка “Спасибо жителям Донбасса…”, котра м'яко влилась в український медійний простір, а тепер множиться з геометричною прогресією і покликана, як і відомі передвиборчі ролики 2004 року про поділ українців на три сорти, працювати на розкол України.

Показово, що з'явилася вона не після підписання капітуляційних Харківських угод та інших деструктивних дій президента.

Візит Януковича до Сочі, заяви про однозначно європейський вибір України, відмова вступати до Митного союзу, вимоги перегляду газових тимошенківських контрактів 2009 року та заява Азарова про необхідність скорочення споживання російського газу стали своєрідним Рубіконом українського президента.

“Ще до арешту Тимошенко російські телеканали (ГРТ і НТВ) отримали команду робити заготовки для багатосерійного документального фільму під умовною назвою “Газ, який об'єднав Януковича, Ющенка і Фірташа”, — зазначає директор Інституту енергетичних досліджень Юрій Корольчук.

І от увечері 31 серпня Перший російський державний канал в сюжеті новин фактично звинуватив президента України в обмані виборців, лобіюванні інтересів олігархів і розвалі дружби з Росією.

Війна почалася.

Людина-тумба стирає комплекс меншовартості

“Ішов він собі, така непробивна людина-тумба, а його ловили єхидні російські журналісти, і єхидними голосками скоромовкою питали: “Чи об’єднається “Нафтогаз” із “Газпромом”?”. Питали, як про щось для України дуже неприємне, але вже вирішене, а Янукович непробивним тоном відповідав: “Нет”. Вони ще щось вякають, а він: “Це питання не розглядається”.

Вони йому щось про реорганізацію “Нафтогазу”, а він їм: “Це внутрішні українські справи”. Вони: “А як же міждержавні угоди?” — а він приблизно так: “Це угоди між суб’єктами господарської діяльності”. І далі монументально покрокував”.

Олена Білозерська

Саміт в Душанбе засвідчив, що позиція Януковича не змінилася.

Порівнюючи поведінку Кравчука, Кучми і Януковича на подібних самітах, варто зауважити, що порівняння на користь останнього. “Будь-який тиск в цих питаннях — він для нас принизливий. І ми не дозволимо, щоб так з нами говорили” — попередив президент.

На думку Євгена Сверстюка, кожен в кріслі президента України вчиться бути лідером незалежної держави. “Закон крісла”.

В опозиції до України

“Всі покою щиро прагнуть,

А не в один гуж тягнуть,

Той направо, той наліво,

А всі браття, тото диво!

Нема ж любови, нема ж згоди

Од Жовтої взявши Води;

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали…”        Іван Мазепа

Якою буде позиція українських опозиційних сил у цій війні? До цього часу опозиція в Україні завше домагалася лише влади.

У ХVIІ столітті “опозиціонери” Брюховецький, Многогрішний, Самойлович та інші претенденти платили за гетьманську булаву значною частиною державного суверенітету. А врешті, довелося заплатити свободою або головою.

На початку ХХ століття УНР впала переможена не стільки зовнішніми ворогами, скільки рідною “опозицією”, котра знаходила опору у тих чи інших ворогах.

Саме соціалістична опозиція у 1918 році доклала чимало зусиль для відсторонення від влади генерала Скоропадського, який соціалістом не був, проте зробив чи не найбільше для того, щоб українська державність набула реальних, а не суто декларативних рис.

У підсумку оті потуги опозиції, котра прийшла до влади під старофранцузьким брендом “Директорія”, призвели до падіння УНР.

Навіть в часи визвольних змагань ОУН-УПА, у 40-вих роках ХХ століття, не на жарт розгорталися бої між ОУН (М) та ОУН (Б), а Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, звідки і бере свій початок назва УПА, була частково роззброєна, а частково знищена своїми ж “опозиціонерами”.

Чи збільшувало це шанси на успіх в умовах, коли Україна і так опинилася у вогні битви двох імперій?

Завжди виходило так, що владарювати вже не було де. Жертвою боротьби ставала сама Україна.

Позиція опозиції

 Основною відмінністю провідних світових держав від тих, котрі щезли або прозябають на задвірках історії є те, що у критичні для країни моменти і влада, і опозиція були єдиними в питаннях захисту національних інтересів.

Нині огульно критикувати Януковича стало модним. Правилом хорошого тону. Незалежно від того, що він зробив чи сказав — у всьому знаходиться прихований негатив.

Враховуючи гіркий історичний досвід, сьогодні, як ніколи, варто замислитись над тим якою має бути опозиція.

 Опозицією до конкретних, несимпатичних комусь, ЛЮДЕЙ  чи до певних ДІЙ посадових осіб? І чи повинна опозиція виступати й проти тих дій влади, котрі спрямовані на захист національних інтересів?

Сам Віктор Федорович, перебуваючи в опозиції, потроху розхитував підвалини української державності. Партія регіонів доклала чималих зусиль для протидії європейській та північноатлантичній інтеграції України. Чого вартує лише мобілізація кримських дідусів і бабусь для зриву військових навчань “Сі Бриз-2009”.

І от “Сі Бриз-2011” та курс “на Європу”!

“Тепер регіонали відчують, що таке, коли інформаційний простір країни жодним чином не захищений. Саме вони завжди лобіювали такий стан речей. Виборці сходу, де рейтинг російського ТБ вищий за українське, тепер матимуть можливість багато цікавого дізнатися про ПР, Віктора Федоровича Януковича та інше прямо з ГРТ".

Після подібної атаки російськими медійними “фаустпатронами”, демонстрації телеканалом НТВ п'ятисерійного документального фільму “Хрещений батько”, капітулював грізний перед Лавровим Лукашенко.

Отож, анафема Мазепі у 1708-му році виявилася напрочуд вдалим інструментом дискредитації глави держави в очах віруючих українців, а відтак поглинання України.

Чи вдасться повторити успіх і у 2011-му?

Роман РЕВЧУК