Всім відомо ,завдяки широкій рекламі , назви років за китайським календарем. Цей рік вони називають “Рік дракона” , але мало відомо кому , що наші прапредки встановили наші дванадцятирічні цикли за кількістю сузір'їв давши їм назви рослин,тварин,птахів ,аби щороку вшановувати найважливіших.

Рослини: 1997,2003 — дуб;1998,2034-пшениця; 1999,2035-липа;2000-2036- жито;2001,2037-явір;2002,2038-ячмінь;2003,2039-тополя;2004,2040-овес;2005,2041-виноград;2006,2042-гречка;2007,2043-яблуня;2008,2044-просо.

Тварини:2009,2045-тур;2010,2046-ведмідь;2011-2047- кабан;2012,2048-вовк;2013,2049-баран;2014,2050-лис;2015,2051-кінь;2016,2052-зубр;2017,2053-олень(коза);2018,2054-куниця;2019,2055-кіт;2020,2056-заяць.

Птахи:2021,2057-лелека;2022,2058-ворон;2023,2059-орел;2024,2060-голуб;2025,2061-беркут;2026,2062-ластівка;2027,2063-боривітер;2028,2064-соловейко;2029,2065-яструб;2030,2066-дятел;2030,2067-сова;2032,2068-чайка.

Наші предки дуже шанували природу і назви місяців в нашій мові також дуже пов'язані з природою

Так отож , «Учитесь, читайте, чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь» © Т.Шевченко.

 

 

Розділ 2. Материнська мова

Виготовлення англійської мови є історією трьох вторгнень і культурних революцій. В найпростіших термінах, ця мова була принесена в Британію німецькими племенами, англами, саксонцями та ютами, вона була під впливом латинської та грецької мови, коли Святий Августин та його послідовники навернули Англію до Християнства, витончено збагатили її данською, і, в решті-решт, трансформували її норманці, які розмовляли французькою.

З самого початку англійська була підступним гібридом, зробленим під час війни та миру. Вона була, за словами Даніеля Дефо, "вашою романо-саксоно-дансько-норманською англійською". Протягом тисячі років, низка насильних і драматичних подій створили нову мову, яка, з часів Джеффрі Чосера, була зрозумілою сучасним очам та вухам без якоїсь допомоги.

Англійці назавжди сприйняли змішану кров їхньої мови. Існувало розпливчасте розуміння того, що вони є частиною родини європейської мови, але те було не до 18 століття, яке старанним дослідженням талановитого лінгвіста-аматора почало розгадувати дійсну протяжність цієї загальної спадщини.

 

"Спільне джерело"

У ранні часи британського панування в Індії (Raj – чи не це саме слово є визначенням нашого Раю?), сір Вільям Джонс, британський суддя, який перебував в Індії, представив дивовижне звернення до Азійського товариства у Калькутті – плоди його досліджень стародавнього Санскриту. Попервах, як ревний законознавець, Джонс мав намір ознайомитися з індійським місцевим зводом законів. На його здивування, він відкрив, що Санскрит породив дивовижну схожість двох інших давніх мов, з яким він був обізнаний, латинською та грецькою. Санскритське слово для батька, переписане з екзотичної абетки, яке виписалось як pitar, дивним чином подібне, як він спостеріг, до грецького та латинського pater. Санскрит для мати був matar; латинською, як то було у його шкільні часи, воно було mater. Досліджуючи далі, він відкрив десятки подібних відповідностей. Хоч він і не був першим, хто помітив ці подібності, але до сіра Вільяма Джонса жоден не вивчав їх систематично. Санскритська мова, він об'явив це Азійському товариству ввечері 2 лютого 1786 року, розділила з грецькою та латиною "сильнішу спорідненість… ніж яку вони, можливо, мали б через випадок; таку сильну, насправді, що філолог не міг би розглядати їх усі три без віри, що вони виникли з одного спільного джерела, якого, можливо, вже більше не існує".

Два століття лінгвістичного дослідження тільки зміцнили основну пропозицію сіра Джонса. Ми тепер знаємо, що мови біля однієї третини людської раси вийшли з цього індоєвропейського "спільного джерела". Вони включають європейських нащадків латинської, французької, і іспанської, великі слов'янські мови, російську (тоді, мабуть, сір Джонс і гадки не мав, що існує мова українська, тому усе й віддано "російській". Що ж від великого сіра Джонса чекати, якщо ми й самі ще не даємо собі ради з цим.), кельтські мови, ірландську і шотландсько-гельську, і відгалуження німецької – данську та англійську. Другий важливий прорив у пошуку правди щодо "спільного джерела" прийшов від фольклориста Якоба Грімма, більше відомого, разом з його братом Вільгельмом, як збирача казок. "Закон Грімма" встановив важливий зв'язок між p в латині (piscis) і f у англійській мові (fish). Таким чином, німецький vater (father англійською) має той самий корінь, що й санскритський/латинський pitar/pater. Було також знайдено, що слова, такі як me, new, seven та mother, поділяють цей спільний родовід. Тепер індоєвропейська основа для спільного джерела стала ясною.

Часом кажуть, що ви можете вивести історію людей зі слів, якими вони користуються. Кмітлива детективна робота серед майже п'ятидесяти давніх словників зараз привела до відтворення способу життя зниклих людей, перших індоєвропейських племен, далеких предків сучасної Європи. Зі слів, які вони використовували, слів для зими та коня, цілком ймовірно, що індоєвропейці жили напівосілим, напівкочовим життям. Вони мали домашніх тварин – волів, свиней та овець, вони виробляли шкіру та ткали вовну, орали лани і вирощували зерно. Вони мали встановлені громадські та сімейні уклади, і вони шанували богів, які є ясними батьками-попередниками індійських, середземноморських та кельтських божеств.

Ким були ті люди і де вони точно мешкали є гаряче обговорюваною таїною. Відповідно до міту про Еденський Сад, вони жили на родючому півмісяці Месопотамії, але ця теорія була підірвана археологією 19 століття. Сьогодні, є такі, хто доводить на користь Курганської культури російського степу, інші – на користь хліборобської культури долини Дунаю. Дати змінюються від 6000 до 4500 років до нашої ери. Найширше сприйнята теорія поселяє індоєвропейців у холодному північному кліматі, в якому спільні слова для снігу, бука, бджоли, та вовка, грають важливу роль. Більше того, жодна з цих доісторичних мов не має слова для моря, яке б ми могли знайти. З цього, та з нашого знання природи, ясно, що індоєвропеєць мав жити серед країв дещо на північ від Чорного моря (Рис.1).

Дві інновації сприяли розпадові цього Центрально-європейського суспільства: кінь та колесо. Одні індоєвропейці почали рухатися на схід і, з плином часу, заснували індо-іранські мови Кавказу, Індії, Пакистану і Ассаму. Інші посунули на захід до м'якшого клімату Європи. Цих нащадків знаходять в Греції, Італії, Німеччині і на Балтиці. Вважають, що як Рейн (Rhine), так і Рона (Rhne) беруть свої назви від індоєвропейського слова, яке означає потік, течія (flow). Англійська має багато спільного з усіма цими мовами. Слово, подібне до брат (brother) має очевидну подібність до його індоєвропейських родичів: broeder (данська), bruder (німецька), phrater (грецька), brat (російська, хоч, звичайно, що українська, перш за все), brthar (ірландська), bhratar (санскрит).

Рисунок 1: Батьківщина (хата) індоєвропейців. Мови майже однієї третини людської раси мають те, що Вільям Джонс назвав "спільним джерелом". (Ось чому, наприклад, санскритське слово deva схоже на англійське слово divive – божий, святий.) Десь між 3500 і 2500 роками до нашої ери, індоєвропейська громада, яка була, вірогідно, заснована у Центральній Європі, рушила на схід і захід. Сьогодні, індоєвропейська родина мов розтяглас"Розмова про англійську" (The Story of English)ь від Гебридських островів на заході до Індійського субконтиненту на сході, і включає нащадків латини, таких, як французька та іспанська, слов'янські мови європейської Росії, кельтські мови Ірландії, Уельсу і Шотландії, і німецькі мови, такі, як данська, голландська та англійська. 

Від себе! Ознайомте з цією публікацією україновфоба Табачника та своїх знайомих, які вважають УКРАЇНСЬКУ "телячою" мовою,

Проблема мови в нашій державі часто змушує задуматися над тим, до чого ми йдемо, до Українізації чи до Русифікації? Хтось говорить українською вдома, російською з друзями (з характерним Оканням і ГЕканням), хтось просто думає що він говорить українською, у когось анкета Вконтакті російською. Продовжувати?? Думаю ви і самі знаєте про цю проблему. Це звичайно добре, що ми - Українці навчилися розмовляти російською (чим не можуть похизуватися Росіяни що до української), проте, все ж таки, не приємно чути, коли проходиш повз звичайну українську школу і чуєш фірмові російські слова і вирази (наприклад: "отнюдь" і т. п.)
Та це ще нічого. Не осуджую тих, хто говорить російською, це право кожного, хоч португальською говори, людина яка є-така і залишається. Найбільш важко сприймати відбірний суржик, постійне закінчення слів на "ть" (робить, співать, приймать, коли правильно: робитИ, співатИ, прийматИ, і т.п.), постійне вживання російських слів українськими літерами, якщо так можна висловитися (прівєт, найшов, цвєти, любов, коли правильно: привіт, знайшов, квіти, кохання.). І вже нікуди не подітися від вже просто врісших корінням в українську мову російських слів (сахар, ладонь, зонтик, обувь, коли правильно: цукор, долоня, парасолька, взуття).
Я вважаю це найбільшою культурною проблемою України. Колись до мене в гості приїзджали родичи з Росії, і мій дядько, все життя проживший у Ростові-на-Дону сказав золоті слова, побачивши підготовку до дня незалежності України на майдані "Знаєте, Україна зберегла себе, вона зберегла свої традиції, те, що було нажито віками, у нас, в Росії, такого немає, воно кудись зникло". Тож просто хочу сказати одне, чому ж, якщо нам вдалося зберегти традиції, пронести їх через такий великий проміжок часу і захоплювати цим весь світ, нам не вдається зберегти свою мову? Бережіть її, що б скоро слова "тато", "мрія" і "родина" не були занесені до списку архаїзмів.
(прошу пробачення за можливо присутні орфографічні помилки, просто не мав часу перевірити.)
(Стаття не є натяком на всі форми дискримінації, расизму і націоналізму.)

---

Як гадаєте?

Минулого року в одному з провідних інтернет - видань України була розміщена цікава стаття відомого екс - прес - секретаря Міністра Внутрішніх Справ Цушка та радника його колеги Могильова журналіста Костянтина Стогнія.
Тут на порталі вже були певні дискусії щодо назв Україна, Русь та русичі. Але що насправді криється за пропозиціями особи, що неодноразово в шоу на телеканалах відзначилась вмінням маніпулювати фактами. І не менш *вміло не помічати* незручних моментів. Тому важливо розгледіти основну мету цього *маніфесту русича Стогнія*. Нехай кожний зробить свій висновок - що пропонується Україні та українцям насправді. Яке майбутнє може чекати їх в країні, де слово *Україна* з її історією, культурою, мовою стане другорядним. Щоб лише трохи без машини часу побачити наслідки *масової експансії жителів Сибіру чи Нечорнозем'я* треба всього лиш...увімкнути телевізор. Яка там мова домінує ? А у численної когорти *братніх* телеведучих ?..І це за Єдиної Державної Мови...Тож розміщується з деякими скороченнями.

         Константин Стогний.          О БУДУЩЕМ УКРАИНЫ-РУСИ

Перечитывая "Историю Украины-Руси" Михаила Грушевского...
   Экс-президент Украины Виктор Ющенко сызнова на обложках журналов и с экранов телевизоров отговаривает делать русский язык вторым государственным. "Нельзя в унитарном государстве два языка объединять... Мы не
конфедерация, как Швейцария, мы не федерация, как несколько государств в Европе...
   Напомню, на Украине русский используется более чем половиной населения государства (52,8%). Вместе с тем, Анна Герман, заместитель главы администрации президента Украины, совершенно верно заметила: "В данное время на Украине нет столько людей, которые хотят второй государственный язык, значит, и нет столько их представителей в парламенте, чтобы сумели переломить ситуацию. Не выбрал украинский народ столько депутатов, чтобы хватило для введения на Украине второго государственного языка... Если настроения в обществе изменятся, и люди будут выбирать в Верховную Раду только таких депутатов, а их нужно 300, чтобы они изменили Конституцию, значит, мы будем понимать, что есть такое состояние в обществе, есть настроения в обществе, и этого хотят люди. Мы будем делать только то, чего хотят люди. Придёт время, если оно придёт, будет конституционное большинство...
   Положа руку на сердце, разделяю всё-таки озабоченность Виктора Ющенко. В то же время, все управленцы знают: каждое улучшение какого-либо качества, неизбежно приводит к ухудшению какого-то другого качества. Вовремя распознать, оценить и нейтрализовать угрозы такового "ухудшения качества" – в этом и заключается талант менеджера. На посту президента Віктор Андрійович такового таланта отнюдь не проявил. Что ухудшается при условиях, когда по националистическим причинам язык, на котором говорит большинство населения и понимает практически всё население – не является государственным? Наверняка, появляются нелепые затруднения во внутригосударственных коммуникациях.
   Другое "ухудшение качества" мне видится в затруднениях нашего юношества при поступлении в высшие учебные заведения России. Собственно, вообще, без русского государственного сложнее эксплуатировать такой огромный
ресурс, как соседство с Российской Федерацией. Ведь, ради конкурентного преимущества с другими центрально-европейскими государствами, лучше быть прагматичным в отношениях с РФ. У России есть нефть, газ, минеральные
удобрения, лес и, что особенно важно – неисчерпаемые ресурсы хорошо образованных, культурных,предприимчивых людей, которые необычайно легко могли бы у нас актуализироваться.
   Ни для кого не секрет, что Россия забуксовала на пути к либерально-демократическому государственному устройству. Путинская вертикаль власти оказалась колом, на который матушку Россию насадили. Внутри этой страны извечно существовало противостояние между, обобщённо говоря, поклонниками силы и сторонниками ума. Последние, опять проиграв,обновили старинную идиому Шамбалы или Беловодья – легендарной страны свободы в русских народных преданиях. Теперь эта идиома звучит так: "Другая Россия". Эти люди не хотят покидать территории русскоязычной цивилизации, но уже готовы к сепаратному отделению от России хоть какого-то куска, чтобы жить там без удушающих объятий чванливой московской номенклатуры. Эти люди смотрят на Украину с тайной надеждой, что здесь идут "реформы, как в Грузии", но только на русском языке.
   Так вот, не стоило надевать русским на голову PR-проект "Голодомор", у которых своих "голодоморов" аж два: в Поволжье и в блокадном Ленинграде.Не стоило требовать от русских признания украинской лингвистической,
культурной и особой этнической группы. А надо бы руководству нашего государства сосредоточиться над программами народосбережения, одновременно с развитием либеральной экономики и либеральной политики.
   Когда Украина сможет создать у себя на территории режим либеральной экономики и либеральной политики, тогда весь цвет русских интеллектуалов бросит Россию и переедет к нам. В нашу постиндустриальную эпоху побеждает не тот, у кого промышленность и нефть, а тот, у кого новые технологии и мозги для выработки сверхновых идей.
   Уже приходилось обращать внимание читателя на то, что национализм, как и религия, справедливо считается препятствием на пути установления политических институтов демократии и экономики свободного рынка. Украина тут вовсе не исключение. Разве изгнание в частную жизнь русского языка, которым, тем не менее, пользуется большинство населения, не привело к удорожанию всех транзакций в официальной жизни Украины?
   Отказ самоназваться Киевской Русью в самом начале развития независимого государства Украины – это тоже проклятое наследство СССР.  Внутри которого, априори, не могло быть три Руси. Одна стала Российской
Федеративной Республикой, другая Белоруссией, а третья – Украиной.
   "Манкурт не знал, кто он, откуда родом-племенем, не ведал своего имени, не помнил детства, отца и матери одним словом, манкурт не осознавал себя человеческим существом. Лишённый понимания собственного "Я", манкурт, с
хозяйственной точки зрения, обладал целым рядом преимуществ. Он был равнозначен бессловесной твари и потому абсолютно покорен и безопасен. Он никогда не помышлял о бегстве. Для любого рабовладельца самое страшное восстание раба. Каждый раб потенциально мятежник. Манкурт был единственным в своем роде исключением ему в корне чужды были побуждения к бунту, неповиновению. Он не ведал таких страстей. И поэтому не было необходимости стеречь его, держать охрану и, тем более, подозревать в тайных замыслах. Манкурт, как собака, признавал только своих хозяев...*
   Две империи Австро-Венгерская с одной стороны и Российская – с другой, сделали из нас манкуртов, заставили нас забыть своё доимперское прошлое, сделали так, что мы напрочь позабыли, что это мы – русичи. Имперцы дали
нам новое имя – украинцы, т.е. манкурты, донашивающие на окраине имперские обноски и доедающие чужие объедки. Теперь нам это очень мешает в международном общении, как с Европой, так и с Россией.
   Обратите внимание: мем "русичи" для русских – это безусловный объект почитания. В отличие от мема "украинец", к сожалению моему. Давайте займём выигрышный мем "русичи", пока он ничейный валяется. Пока в России с русскостью борются,футболка с надписью "Я русский" властями РФ признана экстремистским материалом.
   Самоназвание Русь и русичи позволит нашему государству и нашим гражданамвернуть себе право первородства в отношениях с соседями – в историческом, культурном и идеологическом смысле. Если кто не знал, слово "русич" означает "потомок русов", а слово "русский" – значит "принадлежит русам". То есть русскими назывались те люди и земли, кто платил дань русам, державшим киевский престол. Мем "русич" уже наполнен той победой в борьбе за признание, которую так рыщет пан Ющенко. В чём, собственно, прав Віктор Андрійович? В том, что успех либеральной политики и либеральной экономики строится на иррациональных формах гражданского сознания, таких, как национализм, в том числе.
   Собрались вместе люди одного села, подъезда, дома, церковного прихода и пр., договорились и смотрящего за соблюдением договорённости назначили. Граждане горды тем, что смогли, как разумные люди, по-доброму
договориться. И горды своим способом самоуправления, который действенно работает. Вот эта иррациональная гордость за себя, зачатую может быть оформлена в душах, как религиозная или этническая принадлежность. Или
даже такая форма самоосознания, как общая история, овеянная славой Великой Победы, с которой, к сожалению, взялся бороться Виктор Ющенко и иже с ним.
   Вот когда мы осознаём, что мы – русичи, наша национальная идентичность находится в безопасности...чувствуете, какая автохтонная, богатырская мощь стоит за этим. ...чтобы перекроить национальный (читай: националистический) костюм в толерантные европейские одежды. Испытав на себе людоедскую иррациональность, скрытую в националистической форме самоуважения, население Украины-Руси всё же, на самом деле, воспринимает как
альтернативу всеобщее и равное признание. Заботой "инженеров человеческих душ", к каковым, вне всякого сомнения, относится Виктор Ющенко, должно стать обращение хтонических эмоций населения от национального самосознания – к экономическому самоутверждению.
   Разновидности национализма внутри Украины-Руси могут, конечно, проявляться по таким вопросам, как внутригосударственное распределение ресурсов и труда – это такие одомашненные разновидности национализма,
бесконечно далёкие от той силы, что разрывают сейчас наше государство напополам по линии Днепра, как туалетную бумагу по перфорированной линии.
   Те, кто мнит, будто бы великодержавный российский шовинизм слишком мощная сила, чтобы его обесточило сочетание либерализма и экономического эгоизма Украины-Руси, должны вспомнить судьбу политического
наполнителя, предшествовавшего национализму. Имеется в виду религия.Сейчас у европейцев так же, как и религия, национализм отодвинут в сферу частной жизни, выжат, более-менее, из политической сферы, присутствуя лишь в очень узких темах – например, в вопросе об адаптации цыган в ЕС.
Сегодняшний курс в сторону европейской интеграции требует от Украины-Руси, чтобы национализм в ней был максимально ослаблен, как политическая сила. Национальные группы могут сохранять свой язык и чувство идентичности, но эта идентичность должна выражать себя главным образом в культуре, а не в политике, тем более, не в международной политике. Пусть жители Юга Украины воспевают свои вина, а галичане смакуют свой банаш, но это всё должно делаться сугубо в сфере частной жизни. Такая эволюция национализма имеет место быть в наиболее развитых европейских либеральных демократиях на протяжении жизни последних поколений. Именно эти демократии, а не прибалтийские страны, с их "родовыми травмами", должны быть нам добрым образчиком для подражания.
   В своё время экономические силы напитали национализм путём смены классовых барьеров национальными. Сегодня те же самые экономические силы поощряют устранение национальных барьеров путём создания единого
мирового рынка. Интеграция нашего государства в Европу и одновременное введение второго государственного языка позволили бы Украине-Руси оседлать финансовые и интеллектуальные потоки между Европой и её сырьевым придатком – "Россией московской". Итожа сказанное, русский язык в качестве второго государственного, если и стоит вводить, то только в Киевской Руси, населённой гражданами-русичами. Свободный русич сможет использовать любой государственный язык – украинский или русский, на то будет его воля.

Володимир Панченко    Йдеться про постать абсолютно унікальну, здатну об’єд­нувати й примирювати навіть украй нетерпимих. Отже, Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.

ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО     1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запоро­зьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.

І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях.І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...

Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи нат­­хненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».

Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії.Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивавсяїї видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова...«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА  Вимушена перешорська «п’яти­річка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активність – доводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською).І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.                               

У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».  

У Євгена Чикаленка з’яви­ла­­ся велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливо­сті. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.

Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, до­вірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.

Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії влади щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інте­реси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...

І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».

Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Оле­­на Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єд­нувальної сили.

Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявив­­ся немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикален­­ко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.

Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (то­ді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепсь­ким оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.

Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’яче­слава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшло­­ся про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».

ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ    Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгосп­академії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.

Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки на­ціонального відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України. 

Тиждень

Опозиційна риторика...владних політиків наростає. ПРозріння чи внутрішньовидова боротьба... Державний бюджет 2012 року повинен передбачати окрему статтю на розвиток української мови. Про це заявила радник президента – керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації президента Ганна Герман, повідомляє прес-служба глава держави.

24 августа 2011 года гражданка Украины Мария Олейник нарушила постановление Донецкого окружного админсуда – она организовала в центре Донецка митинг по случаю 20-летия Независимости Украины. За это М. Олейник была привлечена к административной ответственности Ворошиловским райсудом г. Донецка и оштрафована на 340 грн. Однако Апелляционный суд Донецкой области по жалобе М. Олейник штраф отменил, освободив ее от административной ответственности, ограничившись «устным замечанием»…

Когда Донецк перестанет быть «совковым» городом? Когда в нем перестанут судить за желание отметить День Независимости Украины? Когда права человека в Донецке перестанут трактовать «по-донецки»?

На эти и другие вопросы во время онлайн-конференции на сайте «ОстроВ» попытается ответить заместитель председателя Донецкой облорганизации Всеукраинского общества «Просвита», заместитель председателя облорганизации Конгресса Украинских Националистов правозащитница Мария Олейник - в среду, 28 декабря, с 14.00 до 15.00.

Вопросы можно задавать уже сейчас  ЗДЕСЬ.

Венеціанська комісія вважає, що в законопроекті "Про основи державної мовної політики" "регіоналів" Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка недостатньо гарантій використання та захисту української мови.

Про це повідомляє "Обком" з посиланням на УНІАН. За словами голови Відділу демократичних інститутів і