Напевно, ніщо не коштує українцям так дорого, як безкоштовна медицина, гарантована Конституцією. Рівень фінансування державою системи охорони здоров'я ставить Україну в один ряд з африканськими країнами. Бюджет на медицину ніколи не дотягував до рекомендованого Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) мінімуму у 5% ВВП. Будь-яка економія на здоров'ї призводить в найкращому разі до дисбалансу, в найгіршому — до руйнування системи охорони здоров'я — застереження ВООЗ збувається в нашій країні, де медична допомога стає дедалі недоступнішою для більшості хворих.

Кардинально змінити ситуацію не допоміг і ухвалений восени минулого року закон №6327 «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів». Оптимісти вважали прописану в ньому норму про бюджет на охорону здоров'я щонайменше 5% ВВП жирним плюсом. Проте мали рацію юридично підковані реалісти, які назвали цю новелу нікчемною і чистим популізмом. Заявлена норма суперечить ст. 95 Конституції, де написано, що «виключно законом про державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків».

Так ось, на охорону здоров'я у проекті бюджету-2019 від загального пирога збираються відрізати трохи більш як 3% ВВП. Медреформа красиво виглядає на папері, однак цифри говорять самі за себе: на медицину виділяється дедалі менше (за останні три роки фінансування зменшилося з 3,6% до 3,1% ВВП). Чиновники віщають про покращення, що нагадує анекдот: «Раніше ми жили добре, а тепер ще краще... Але все-таки хочеться знову пожити добре!»

Медицина пішла з мас-маркету, для багатьох наших громадян перетворившись на бутик високої моди. І якщо без одягу haute couture можна щасливо і здорово прожити, то недоступне і неякісне медобслуговування змушує українців не помічати симптоми, обходити поліклініки та лікарні десятою дорогою, через що хвороби запускаються. Як підсумок, в Україні на хронічні неінфекційні захворювання страждає до 60% дорослих і майже кожна п'ята дитина. Боронь Боже зіткнутися з більш серйозним, а значить і витратним захворюванням. На жаль, у нашій країні діагнози часто перетворюються на вироки.

Дати можливість українцям отримувати своєчасну, якісну і безкоштовну медичну допомогу, забезпечити необхідний рівень фінансування системи охорони здоров'я могло б запровадження обов'язкового медичного страхування (ОМС). Цим шляхом пішло багато країн, в тому числі і пострадянські. За роки незалежності у нас було підготовлено безліч законопроектів про ОМС, якими визначалися правові засади здійснення обов'язкового медичного страхування. На жаль, питання досі залишається відкритим.

Загальне обов'язкове медстрахування як додаткове джерело надходжень (в умовах обмеженого фінансування медицини) могло б зіграти позитивну роль як для пацієнтів, так і для лікарів. Лікарям потрібно оновлення фонду медустанов, забезпечення лікарськими засобами, з якими вони повинні працювати згідно з протоколом (а не вручати списки препаратів пацієнтам).

Навколо цієї теми багато суперечок, питань, вона обросла страхами. Яку модель страхування обрати? В чиїх руках буде страховий фонд? Якщо держава не забезпечить належний контроль процесу і пара-трійка приватних компаній перетворяться на монополістів. Як підсумок, для наших громадян мало що зміниться. Головна проблема — корупція, що стала для нас чимось буденним і за багато років зріднилася з усією медичною галуззю, здатна звести нанівець будь-які починання...

«У нас є чотири джерела фінансування охорони здоров'я: державні витрати, витрати домогосподарств (платять пацієнти зі своєї кишені. — Ред.), приватні витрати і донори. Згідно з даними Держстату за 2016 рік, державні витрати становили 44,8%, приватні — 1,7% (сюди входить добровільне медичне страхування), витрати домогосподарств — 52,8% (або майже 96 млрд грн), донори — 0,7%. Тобто понад 95 млрд грн сплатили пацієнти, податки з цих коштів не платяться. З кожним роком частка домогосподарств зростає, а державних витрат — зменшується. Цифри показові: державного ресурсу не вистачає. Змінити ситуацію могло б запровадження обов'язкового медичного страхування», — вважає Тетяна Бутківська, голова комітету добровільного медичного страхування Ліги страхових організацій України.

Добровільне медичне страхування (ДМС) з'явилося в Україні не тому, що люди вирішили застрахуватися. У нас це відбувається корпоративно: великі компанії звикли страхувати своїх співробітників. Індивідуальне страхування коштуватиме набагато дорожче, тому дозволити його собі можуть далеко не всі. Цей сегмент медичного страхування практично не виріс за останні роки.

Медицина в Сакартвело

Досвід Грузії, яка перейшла до обов'язкового медичного страхування, вражає. Несподівано, наприклад, що приватна медицина тут становить 92% усього медичного ринку. В країні існують різні програми. Незахищені верстви населення (діти та пенсіонери) отримують медичну допомогу безкоштовно, за кошт бюджету. Всі решта платять страхові внески залежно від заробітної плати (при зарплаті, еквівалентній 10 тис. грн, майже 80% покриває держава). Є ліміти — певну кількість грошей на рік людина може витратити на те чи інше захворювання. Покривається також онкологія. Ця система є дуже динамічною, вона чітко побудована.

«У Грузії найбільш гнучка система, яка мені дуже імпонує. В районі на 50 тис. осіб лікарня виглядає як копія клініки в Німеччині. Тут можуть надати практично будь-яку допомогу. Планують розвивати і онкологію. Є офтальмологія. Більшість операцій на очах покривається медстрахуванням», — захоплено розповідає Олексій Дащенко, маркетолог компанії «Смарт Асистанс».

Важливий елемент — електронний реєстр незаможних (таких приблизно 20%), за них платить держава, але їх чітко контролюють. У Грузії немає незаможних, які приховують свої статки.

«У Грузії немає Міністерства охорони здоров'я. Є Міністерство праці, соціального захисту та охорони здоров'я. Пацієнт йде до ЦНАП (Центр надання адміністративних послуг — як ми їх називаємо). Наприклад, йому показано ендопротезування кульшового суглоба. Він бере відповідну форму, потім вибирає лікувальну установу і протягом кількох днів отримує відсоток співоплати (залежно від своїх доходів) на цю операцію», — розповідає Роман Деркач, заступник головного лікаря Інституту травматології та ортопедії АМН України.

Безумовно, Грузія — маленька країна, населенням з Київ. Часто нарікають, що перенести цей досвід на велику Україну непросто. Є приклад Молдови, яка зробила перші кроки на цьому шляху: тут медичне страхування є обов'язковою умовою (вартість страхування на рік — приблизно 6000 грн). Незахищені верстви населення — дітей та пенсіонерів — лікують безкоштовно. Є досвід безлічі інших країн, які можуть стати в пригоді Україні.

Можливо, варто прислухатися до слів Андрія Семиволоса, головного лікаря Київського міського дитячого діагностичного центру: «Я бачив, як працює і фінансується більшість країн Східної Європи, Балтії. У мене склалося враження, що держава не має брати якусь модель за основу. Враховуючи нашу ментальність та традиції, ми маємо створити власну систему, не маємо боятися, що вона відрізнятиметься від американської, німецької... Ми можемо залишити те, що було гарного в попередній системі, взяти сучасні елементи з інших та створити власну».

Андрій Семиволос як дитячий лікар вважає, що насамперед варто сконцентруватися на дітях: «Мені здається, що якщо розпочати саме з нашого майбутнього — наших дітей, ми швидше дійдемо до того, щоби впровадити медичне страхування і для всіх інших».

Безумовно, запитань поки що більше, ніж відповідей. В Україні не захищені не лише пацієнти, а й лікарі. МОЗ готує законопроект про індивідуальне ліцензування лікарів, найближчим часом документ буде зареєстровано у ВР. Також, згідно зі стратегією реформування системи медичної освіти, з 2020 року запроваджується ліцензування лікарської діяльності — відповідальність лягає не на юридичну особу (медичний заклад), а на лікаря. Лікарі будуть змушені страхувати професійну діяльність. До цього також потрібно бути готовим.

Днями до Верховної Ради внесли ще один законопроект про обов'язкове медичне страхування в Україні. Та наразі кількість не трансформувалося в якість. Напевно, все ж варто перейти до реальних кроків. Держава має почати хоча б з малого — надавати безкоштовну медичну допомогу насамперед для незахищених та малозабезпечених верств населення, ставити на чільне місце здоров'я і життя своїх громадян, а не економію бюджетних грошей.

При написанні статті використовувались матеріали круглого столу «Страхова медицина як інструмент збалансування охорони здоров'я. Візія, правове забезпечення, підводні камені та перспективи впровадження», захід відбувся у Київській міській раді.

Спецоперація із затримання зловмисників, яка мала характер «контролю за вчиненням злочину», — от що було в Княжичах за версією винуватців тих трагічних подій грудня 2016 року, які наразі мають статус підозрюваних поліцейських.

За версією правоохоронців, напередодні трагічної події група осіб вчинила розбійний напад у Києві та мала продовжити злочинну діяльність у Київській області. Спостереження за ними та ретельна розробка їхніх осіб привели поліцейських у село Княжичі, де було вирішено провести спецоперацію з парадоксальною для обивательського вуха назвою — «контроль за вчиненням злочину».

Насправді ж це ніякий не оксюморон, хоч і виглядає як навмисне поєднання суперечливих понять. Контроль за вчиненням злочину — це такий собі вид негласних слідчих розшукових дій (НСРД), що має за мету запобігання злочину та виявлення винних осіб. Контроль має різні форми, в тому числі є серед них і так званий слідчий експеримент. Саме його і обрали «контролери».

Наріжне питання в нашому випадку — зрозуміти, що ж саме відбувалося в Княжичах: контроль за вчиненням злочину як негласні слідчі розшукові дії для попередження злочину чи контроль за вчиненням злочину задля сприяння його професійному виконанню. Одне розкриває злочин, інше — розвиває.

За українським законодавством спеціальний слідчий експеримент полягає у створенні відповідних умов в обстановці, максимально наближеній до реальної, з метою перевірки дійсних намірів певної особи, у діях якої вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину, спостереження за її поведінкою та прийняттям нею рішень щодо вчинення злочину (Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні).

Наприклад, створюється обстановка очікування посадовою особою хабара і перевіряється, чи справді зацікавлена особа готова його надати. Або залишаються на видному місці цінні речі для перевірки — чи не схоче певна особа заволодіти ними. Тобто має бути створено низку штучних умов, які виглядали б як обстановка, сприятлива для вчинення злочину. Отже, це штучне створення сприятливих умов для безперешкодного вчинення злочину і спостереження за намірами осіб як потенційних злочинців. Зауважу, що при цьому обстановка злочину має бути реальною лише для потенційних злочинців, тобто її не повинно бути де-факто.

Враховуючи, що двом фігурантам, що перебували у розробці Нацполіції як грабіжники, там само — в Нацполіції — і видали зброю напередодні спецоперації, можна стверджувати, що умови для скоєння злочину і справді створювались найсприятливіші. Окрім спорядження зброєю двох людей з банди грабіжників перед трагічними подіями у Княжичах жодних штучних умов створено не було. Та і це були не штучні умови, а справжня зброя і справжні особи, що розроблялися за подією пограбування в Києві, що сталося напередодні. Це не перебільшення! Серед осіб, що входили до кола фігурантів вчинення злочину, перебували діючі працівники Нацполіції, яким там само, в Нацполіції, видали зброю напередодні трагічних подій та оформили відрядження до АТО.

В чому ж тоді полягала суть законного процесуального контролю за вчиненням злочину під час спецоперації у Княжичах? Чи, може, мав місце фактичний контроль за вчиненням злочину задля сприяння йому? В такому разі, звісно, все мало відбуватись саме так, як і відбулось:

• поліція м. Києва приховала спецоперацію в селі Княжичі від правоохоронних відомств Київської області;

• паралельно у столичній поліції озброїли двох грабіжників, яких самі ж і розробляли;

• інших грабіжників не затримали на місці злочину по гарячих слідах у селі, а відпустили до Києва;

• розстріляли Державну службу охорони, яка прибула на сигналізацію, що спрацювала.

Якщо повірити у версію спеціального слідчого експерименту Нацполіції Києва, то на непідвідомчій їм території Київської області, без попередження колег з обласної поліції та прокуратури, в житловому секторі села Княжичі вони гралися зі створенням сприятливих умов для реалізації ст. 187 КК — вчинення розбою. Тобто озброєного нападу з метою заволодіння майном, пов’язаного з небезпекою для життя людей. Саме так вони пояснюють підготовку до спецоперації, виправдовуючи трагічні події трагічною випадковістю. В такому разі, виходячи з постанови про таке НСРД, вони визнають свідоме створення цієї небезпеки, ретельну підготовку до неї і створення умов для скоєння злочину.

Отже, за таких обставин підписанням і виконанням постанови про контроль за вчиненням злочину у вигляді слідчого експерименту правоохоронці свідомо йшли на злочин, документально засвідчивши це.

До речі, за всіма канонами кримінально-процесуального законодавства про контроль за вчиненням злочину в Княжичах була видана постанова київського районного прокурора. Проте нікого не збентежило, що в постанові не було жодного слова про узгоджені дії з силовими відомствами, що мають безпосередній стосунок до території контролю за вчиненням злочину. Які там узгоджені дії! Не йшлося навіть про те, щоби попередити поліцію Київської області та місцеве Управління поліції охорони, на територіальну юрисдикцію яких проникали «контролери» зі столичної поліції за узгодженням колег — «контролерів» з районної прокуратури.

Також логічно, що слідчий експеримент передбачає наявність у спецопераційній групі НСРД хоча б одного слідчого. Нікого не турбувало, що постанову про спеціальний слідчий експеримент виконували всі хто завгодно, окрім слідчих.

Завідомо та свідомо не повідомили, приховали. Чому? Якщо контроль законний — то це нелогічно, адже потрібна допомога, хоча би для усунення потенційних перешкод. Логічно лише в тому разі, якщо контроль злочинний. Навіщо посвячувати в це сторонніх, тим більше правоохоронців, ще й державну охоронну поліцію, яка опікується недоторканністю будинків.

Навіщо було оформлювати звичайне спостереження за грабіжниками під негласні слідчі розшукові дії у вигляді контролю за вчиненням злочину у формі слідчого експерименту? Може, щоб надати солідності удаваній операції? Адже грабіжників не планували затримувати по гарячих слідах. Це стало гострою необхідністю вже після форс-мажорного взаємного розстрілу.

І все ж таки, хто саме був у Княжичах — «контролери» чи «гастролери»? Чи всередині Нацполіції між ними немає особливої різниці?