Дмитро
Донцов
ОГНЮ
ІСКРА ВЕЛИКОГО
Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз у раз
лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі...
Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських
"колективних" царів, в "нарадах", червоної Думи боярської
або т.зв. "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з
прийняття примату духовного чинника, можна кинути світло на це питання - чи
довго ще буде каратися Україна?
Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю, або
гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговувались, що
викликало серед них та їх приятелів остовпіння:" За що? За що ж їх?!"
Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що
"сиділи нишком", на масу "невтральних" і
"льояльних". Це зовсім збило з пантилику всіх, яким і досі не в
гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують".
На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський -
еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку
місто-державу за другою, а він всюди мав в них, як тепер Москва, свою 5-ту
колону (тодішніх Мануільських, Затонських, Коцюбинських, Любченків, Димітрових,
Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку", коли
вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу
македонцям? - ті відповіли: - коли ви нині зрадили власний край, то завтра
можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно!
Так думають і московські Пилипи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а
приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що
йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб
"кайдани рвати", - це не вимагає ближчого пояснення. Це зрозуміло
кожному.
Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони
невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього "чесно
працюють"? - ось чого не годні воропати чутливі поети і прозаїки. Пилип,
король Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних
еллінів питалися, за що він переслідує їх: - Пилип знає, казали його слуги
грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі
вони з цілого серця його неневидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити
(цитую з пам'яти)... Тому й нищив король, про всякий випадок, і масу отих
невинних... З тих самих причин проводить своє народовбивство й Москва на
Україні.
Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би ріжні
"шибайголови" і глупі "романтики" не бунтувалися проти
Москви, то не було б і репресій супроти широких верств народу, ні супроти
прислужників і лакеїв займанця, які ж "рятують, що можуть"... Наївні
ці думки! Бо Пилипи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну
і безпощадну!
Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу,
витереблюються навіть тоді, коли сповидно не лишилося в ній навіть одного
"козака із мільйона свинопасів"? Коли все нібито обернено в покірливу
юрбу?
Чи справді все? В 1871 році Франція Люї-Наполеона була розгромлена
німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж.
В цей час, збентежений прем'єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питався Бісмарка:
Вже ж імперіялістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ж це воює
Прусія? - З Людовіком XIV-им - була відповідь.
Прусія воювала здавалось їй, з невмирущим духом старої історії;
войовничої, героїчної Франції Людовика XIV, Вобана, Тюрена, - з духом, який,
думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917
році в особі Ж.Клемансо.
Як Гогенцолернська Прусія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг,
все ще воювала з Людовіком XIV-им, так і Росія, навіть у початках нагшого
століття все ще нищила в нас"мазепинство", героїчний дух старої
України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові Петро I боявся знайти
"другого Мазепу", тому й спротивився виборові його на гетьмана.
Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух на Україні
був "п'ятнований" ім'ям "мазепинства". Хоч репрезентували
його тоді такі постаті, як М.Грушевський, Винниченко, або українські
"радикали",- такі ж чужі духові мазепинської України, як і Тієр з
товаришами були в 1871 році - чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали,
певно, росіяни - білі і червоні - що з Грушевського і Винниченка
вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом)
можуть знайтися серед тих мільйонів на Україні.
І не помилилися! Доказ - спонтанний вибух української стихії в рр.
1917-21, з зовсім перед тим не знаними іменами, Ю. та В.Тютюнники, Безручко,
Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани протибільшовицьких повстань і т.п.
Ніхто інший як Винниченнко, в 1920 році писав, що "довелося помічати увесь
час на протязі цілої української революції, що іменно вони, ті, які, не вміли
навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними,
непримеримими націоналістами" - мазепинцями. Чому це було так? Мабуть
тому, що хоч і не були вони заторкнуті просвітньою пропагандою народолюбства
демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони
заторкнуті анемічним, антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним
москвофільством тих партій. За те ті "непримиримі", через Шевченка,
може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини,
через місцеві легенди - хоч явно півзрусифіковані (українькі
"ірляндці"). були насичені ще духом нашої історичної давнини.
Там була Шевченкова "огню іскра великого", що на пожарищі у
попелі "тліла", несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї
іскри шукати? Тому й вирішили московські Пилипи, розметати весь попіл, затопити
водою - ану ж згаситься тоді й ту чи другу іскру, які десь невидно ще на пожарищі
тліли. Звідси - масове винищування українців голодом, концентрати, табори
смерти, терор, масові виселення, ціла політика народовбивства Москви на
Україні.
Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода:
"Ірод дуже розлютився і післав вимордувати всіх немовлят від двох літ і
нижче"... Бо "так написано було через пророків", що там має
повстати вождь, який визволить нарід з-під влади Ірода ... Може й Іроди на
Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб'є московсьького
дракона? В кожнім разі політика масового винищування на Україні - не лише
ворогів Москви, а й тих "невтральних", дуже добре дасться пояснити
тривогою московського Ірода (“Ірод цар стривожився і ввесь Єрусалим за
ним") що на тім пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють
невидимі "іскри вогню великого", який спaлить варварську імперію. Треба, отже, бити на осліп,
вгору, вділ, вправо і вліво, без розбору - активних і покірливих, бунтарів і
невтральних - всіх! а ну ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені
вивести Україну із тьми і неволі? Та ж спротив України, що - в 1941р, коли
сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, - це як і
1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор!
Що ж запалює їх, в наших душах, в душах того чи іншого українця?
Це буває ріжно... Зшиток у якогось сільського дяка заборонених
Шевченкових поезій... Музей нашої старовини... Виступ Заньківецької... - в
старі часи. Або повна суґестія і невідпертого чару картина Рєпіна - "Гетьман",
опертий рукою на гармату, (під яким в "Історії" Тиктора стоїть чомусь
підпис "Запорозький отаман")... Або галоп відділу гайдамаків
житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920 рр., який вогнем чогось
нестримного і величного (щось як "Козацька слава" Мухина),
воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого
дівчура, Лєни Теліги, яка оглядала ту сцену з будинку Київської політехніки...
Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів, які з'являлися тут тією силою, що
"das Boes willb das Gute scbafft" (Гете)...
Знаю бо, що не одного "малороса" зробила українцем
"Полтава" Пушкіна, як не одного "русинця" чи галицького
москвофіла навернув на українство роман Сєнкевича "Огнєм і мечем":
нехай у них зі знаком мінуса, як "дика стихія", з'являлась у тих
творах давня Україна, але - всупереч їх намірам, повна непереможної сили,
одчайдушного пориву і таємничого чару...
В одній із новіших совєтських історій російської літератури, одтверто
висловлюється - назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, - висловлюється
догану, як він міг протиставляти Петрові - "Великому" -
"ізмєнніка" Мазепу, як рівнорядного володаря і рівновартого
противника...
Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, - ось звідси
злітають ті "іскри вогню великого" на вражливі душі, яких шукає вбити
московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані
запалюватись, в сухих, вогнистих, горіючих душах аскетів і героїв, не в мокрих
від сліз душах "лакеїв", "рабів" і "фарисеїв" за
виразом Шевченка.
Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не
"невтральних", не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише
безсильною стане політика Ірода на Україні. І царство його скінчиться.
Благословенством України (або її прокляттям - думають Швейки) - є спадщина
колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давнім блиску, або
стерта буде Україна з мапи Європи.
Вирішать про це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі
констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під
попелом зовнішнього, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить
дощенту, хоч не знати, як сповидно міцне царство насильства і зла.
