хочу сюди!
 

MELANA

39 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 49-51 років

Замітки з міткою «історія»

Новітня історія України


Історія яку я вам вчора пообіцяв і яку не хотів розповідати з очевидних причин до кінця виборів:
В кінці інтерв’ю яке Порошенко дав нам на борту літака, між Берліном і Парижем він згадав про нашого колегу Тараса Процюка і про те що коли він, будучи секретарем РНБО відвідував Ірак в 2005 р, то поїхав на місце загибелі Тараса, в готель Палестина.
Про деталі цієї поїздки мені колись розповідав один з тих хто займався безпекою Порошенка в цій поїздці.
В 2005 в Багдаді було дуже погано. Підриви авто на фугасах і атаки на кортежі котрі пересувались містом були досить частими. В основному все керівництво Іраку й коаліційних сил знаходились в одному укріпленому кварталі, під охороною американських військових, т. зв. «Зеленій зоні».
За її межі без потреби старались не виїжджати. Готель Палестина де в квітні 2003 загинув Тарас знаходився поза межами Зеленої зони, і туди треба було їхати не дуже безпечними вулицями Багдада. Американські секьюриті були геть не в захваті від такої ідеї, але погодились. По дорозі Порошенко попросив заїхати кудись купити квіти щоб покласти на балконі готелю де загинув український журналіст.
Поїхати шукати квіти. В Багдаді.
Коли переїзд з точки А в точку Б сам по собі є досить ризикованою операцією.
Є речі, вчинки які викликають повагу. Для мене це один з них.
Був і ще один. Після повернення з Іраку Порошенко зустрівся з батьками Тараса і передав їм досить значну суму грошей. Своїх. Не бюджетних. Без камер і піару. При цьому були присутні двоє людей які приїхали з ним і троє близьких друзів Тараса, через яких було організовано зустріч.
Ось така історія. Чомусь захотілось поділитись після вчорашнього виступу президента в його штабі.

Історик Ярослав Грицак

Історик Ярослав Грицак: Нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію. Хочеш бути сильним – модернізуйся 08:00, 12 листопада 2018 3233 0 ІНТЕРВ'Ю Історик, публіцист Ярослав Грицак в інтерв’ю УНІАН розповів, чому питання мови та історії не мають бути нашою національною ідеєю, пояснив, чому майбутні парламентські вибори є шансом для зміни політичного ландшафту України, і що насправді дозволить Україні інтегруватися в глобальний світ. Я так розумію, що ви не дуже шануєте концепцію національної ідеї. Адже ви якось сказали, що «це красива формула, яку ніхто ніколи не вивів...». Це як Єті чи щось таке – феномен, який ніхто не міг побачити ані вловити. Не я один такий. Між науковцями є консенсус, що національної ідеї не існує. Втім, інтелектуали весь час займаються її пошуком, як, умовно кажучи, колись алхіміки шукали філософський камінь, який перетворював би будь-який метал на золото або дарував вічну молодість. Такий камінь не існує і не може існувати. Але це не означає, що його пошуки не мають сенсу. З алхімії виросла хімія, так і з дискусії про національну ідею щось може важливе з'явитися. Ви відповідали собі на запитання про причини цього пошуку? Це прагнення знайти шлях для розвитку чи потреба в додатковому стимулі, адже навіть умовна національна ідея мотивує вкладати ресурси в її досягнення. Те, що ви називаєте «пошуком національної ідеї», стається у часи найбільшої кризи. Криза не обов’язково означає катастрофу, але вона означає різкі зміни умов життя. Вчорашні розв'язки уже не діють, а тому треба шукати нових. Одна з таких найбільших криз була в кінці 19-го століття, коли суспільства ставали все менш аграрними і все більше індустріальними. Саме тоді з'являється, зокрема, ідея самостійної держави. Це відповідь на цю кризу. Так було в українському випадку. Мова йде про «Україну ірреденту» Юліана Бачинського – книжка, яка вперше проголосила ідею української політичної самостійності. У Бачинського і його товаришів складалося враження, що галицьке українське село вимирає, селяни масово виїжджають на заробітки до Америки, зникає опора української нації. Старі способи мислення й старі структури раптом перестають функціонувати. Виникає питання, що з цим робити.  Відповідь – створімо власну державу! Історик Грицак заявив, що "пошук національної ідеї" починається у моменти найбільшої кризи / фото УНІАН Зараз також маємо кризу. Ми мали два Майдани, а тепер ще війну з Росією. Світ дуже сильно змінюється і то не в найкращу сторону. Рівень загроз і складність викликів зростає. Україна має проблеми не лише з Росією чи Угорщиною, але навіть з донедавна дружньою Польщею. Тобто, кількість поганих сценаріїв збільшується. У зв’язку з цим, неминуче виникає питання, що далі робити. Ви можете називати це пошуками національної ідеї. Я би назвав інакше – це пошук свого місця у світі. Що може і має зробити Україна, як країна, держава, суспільство, щоб відповідати на загрози і виклики. Всі ці питання виникають не тому, що просто нам так хочеться. А через те, що сильно і різко змінюються умови. Щоб ви сказали тим, хто переконаний, що усвідомлення умовної національної ідеї дозволяє адекватно зрозуміти історію народу й держави та ефективно прогнозувати майбутнє. А нерозуміння ідеї унеможливлює адекватний стратегічний розвиток. У сполученні «національна ідея» я ставлю наголос не на друге, а на перше слово. Що є нація і для чого вона потрібна? Багато українців бачать у ній самоціль: нація має бути, бо усі навколо нас є націями. Хочемо бути сильними, мусимо стати нацією самі. Тому маємо мати більше української мови, більше української історії. Я не заперечую, що ці завдання важливі. Однак це завдання не першого, а другого чи навіть третього порядку. Я належу до тої групи людей, які вважають, що нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію. Хочеш бути сильним – модернізуйся! Твори відповідні інституції: професійну армію, першокласну і не корумповану освіту, конкурентну науку.  Дай стати на ноги бізнесу, приведи в країну інвестиції. Іншими словами, нація є платформою чи інструментом для модернізації. Імперії не модернізуються. Як тільки вони пробують це робити, вони розвалюються. Є, звичайно, виняток – Британська імперія. Вона була першою, яка модернізувала сама себе, а потім весь світ через свої колонії. Але англосакси були завжди винятком. Натомість австрійській, іспанській, португальській, російській і пізнішій радянській не вдалося модернізуватися. На думку Грицака, нація – це не про мову чи про історію, а про модернізацію / фото УНІАН Так само не можна модернізуватися окремими регіонами чи містами: тяжко існувати модерному місті у немодерній державі. Тобто імперії завеликі для модернізації, міста і регіони- замалі. Нація є ідеальною платформою для модернізації. Вона як літак, який розганяєтсья, відривається від землі і злітає у небо «все вище, і вище, і вище – і швидше, і швидше, і швидше». Імперії не літають – а якщо літають, то як у цьому анекдоті про крокодилів, то дуже низько. Те, що нація є таким літаком, не означає, що всім націям вдається злетіти. Прикладів невдач є досить багато. Критичною умовою успіху є поява у кабіні пілота, який має волю підняти шасі, відірватися від землі і летіти. Іншими словами: прихід до влади нового політичного класу, який різко міняє правила гри через нові закони і нові практики. Коли говоримо про нові закони і правила, то повинні пам’ятати: модернізація має два крила – економічне і політичне. Економіка важлива, але без відповідного політичного режиму літак не полетить. Це власне тому зазнала краху російська, а потім радянська модель модернізації. Вона хотіла мати сильну економіку, але не хотіла мати відпускати контроль держави над економікою. Бо більшість еліт не хочуть літати – їм і так добре на землі. Вони бачить себе при кориті, а не в кабіні літака. Грицак зазначив, що у модернізації нації важливі економічний та політичний аспекти / фото УНІАН Якщо візія «злету» і є національною ідеєю, то я підтримую таку національну ідею. Але якщо під національною ідеєю мають на увазі питання мови та історії, то я проти. Зараз мене сильно критикують у Львові, мовляв, я виступаю проти української мови. Я не виступаю проти української мови, борони Боже! Але вважаю, що сьогодні це питання не візійне, тож не має бути пріоритетним. Логіка тих, які виступають за мову й історію, проста і переконлива: спочатку треба збудувати літак, а тоді вже полетимо. Моя логіка може не така проста і часто дразлива: літак є, він давно уже стоїть на льотній смузі. Він може недосконалий, але літати може. Бракує пілота. А мова й історія – це як розмальовування фюзеляжа, щоб краще виглядав. Питання що важливіше: пробувати підняти шасі і відірватися від землі чи розмальовувати фюзеляж? Може, пам'ятаєте: при вході на Майдан з Європейської площі висіли два плакати: «Поймите, нас задолбало» і «Світ прийме нас лише модерними». Питання візії – це те, де українці себе хочуть бачити в майбутньому у світі. Особливо маючи такого сусіда, як Росія. Ба більше, Україна зараз по всьому периметру оточена популістськими режимами. Польща, Угорщина, Білорусь, Росія, Туреччина – сьогодні це держави, які працюють в режимі «неліберальної демократії» та популізму. Підставовою умовою їхнього існування: це розпалювання конфліктів і мова ненависті, у тому числі проти України. Україна зараз як острів, з усіх боків оточений морем популізму. Цілком можливо, що її також «змиє»,  і в 2019 році матимемо президента-популіста. А популізм означає відмову від реформ. Багато хто сказав би вам, що ми й сьогодні є популістською державою... Ми є державою, де еліта користається з популізму, але популістською державою ми не є. Ми держава, яка робить реформи. Замало і заповільно, але таки робить. Треба бути сліпим або засліпленим, щоб цього не бачити. Тут важливі інше питання: чи ці реформи достатні, щоб ми не відкотилися назад, коли матимемо – боронь Боже! – популістського президента чи популістський парламент. Історик Грицак підмітив, що чим повільніше чи зовсім не йдуть реформи, тим більше політики говорять про національну ідею /фото УНІАН Як ви думаєте? Боюся, що ні. Для мене точкою неповернення є створення незалежної судової системи. Судова система – це є та голка Кащея, де захована його смерть. А популісти-політики ніколи не будуть її ламати. Реформа простими словами – це робити те, що треба, а не те, що хочеться. Але більшості не хочеться робити те, що треба, бо це боляче... Вже скоро почнеться офіційна передвиборча кампанія. Чи варто зараз закликати людей не вестися на красиві слова про традиційну національну ідею… Чи марно? Я маю таке спостереження: чим повільніше чи зовсім не йдуть реформи, тим більше говориться про національну ідею. Це замінник: замість хімії нам пропонують алхімію, замість астрономії – астрологію. Кожен раз, коли щось не вдається, і ми відчуваємо, що ми нагі, ми вдягаємо фіговий листок з мови та історії. Я не вважаю, що фігові листки не потрібні, але це не має бути єдиний одяг на тілі сучасної людини. Не знаю, навряд чи хтось [під час передвиборчої кампанії] буде говорити, на зразок Путіна, про повернення до традиційних цінностей. Такі партії є, але вони зараз маргінальні. Будуть говорити, що «треба йти своїм шляхом», «треба відмовитися від допомоги Заходу», чи навіть, що треба припинити реформи. І такі формули знайдуть відгук у суспільстві. Ви про президентські чи парламентські? І про одні, і про другі. Навряд чи у нас з’явиться якісно новий кандидат на президентських. Скоріше за все, будемо обирати між Юлією Тимошенко і Петром Порошенком. При такому розкладі вважаю, що обрання Порошенко гарантує, принаймні, продовження сяких-таких реформ. А от при Тимошенко, боюся, буде припинення реформ. Бо Юлія Тимошенко – популістка, яка йде за волею більшості. А більшість не хоче реформ. Тобто хоче, але лише теоретично, а не особисто, бо це болить. Реформи – це завжди болісна ініціатива меншості. Втім, не менш важливими є парламентські вибори, які дають шанс на появу нових партій. На мою думку, одна з найбільших проблем в Україні – це те, що з Майдану не вийшло жодної політичної партії. Я переконаний, що тільки тоді розпочнуться реальні зміни, коли з Майдану нарешті з'являться нові політичні проекти, які зайдуть в парламент. І це треба робити вже в 2019 році. Навряд чи вони будуть більшістю. Але якщо вони націлені на те, щоб виграти наступні вибори, вони мають зайти в парламент вже . Бо як показує соціологія, український виборець краще голосує за тих, кого знає і впізнає. І тому парламентські вибори залишаються шансом для зміни політичного ландшафту України. Історик Грицак вважає, що одна з найбільших проблем в Україні – це те, що з Майдану не вийшло жодної політичної партії / фото УНІАН Повертаючись до обговорення національної ідеї. Можу помилятися, але чи не варто вважати, що поки відбувається її пошук, поки немає сформованої національної ідеї модернізації, є шанси для нав’язування штучної псевдо ідеї? Це ви нікому не забороните, і це завжди буде робитися. Питання в тому, чи зможуть її прибічники домінувати. Поки що вони маргіналізовані, і важливо, щоб не перейшли в центр нашої політики. Історія і традиції мають значення. Але не лише як предмет гордості, але й як гальмівна сила. Те, куди ми йдемо, сильно залежить від того, звідки ми вийшли. Ми виходимо з «русского мира». Цей «мир» почався не з Путіна, не з комунізму і навіть не з Російської імперії. Це світ східнохристиянської традиції, яка постійно провокує появу авторитарних режимів. У тому сенсі католицькі чи протестантські суспільства мають кращі шанси. Але це не означає, що православні їх не мають взагалі. Просто у них гравітаційна сила минулого сильніша, тому розгін літака має бути довший і зусилля пілота сильніші. Іншими словами, вона мають мати свою модель розвитку. І це не «третій шлях» - бо, як відомо, третій шлях веде у третій світ. Це радше пробувати дивитися на моделі держав першого світу, і зрозуміти, як і до якої міри застосувати їх тут. Чому вважаєте, що католицькі та протестантські суспільства мають більше шансів? Це не я вважаю - існують дослідження, які це доводять. Модерний світ має свою історичну батьківщину. Це є Західна Європа. При цьому на вся Західна Європа, і її північно-атлантичне ядро, плюс його «діти» - Північна Америка, Нова Зеландія, Австралія). Ці країни історично є країнами західного християнства. Для решти світу модернізація часто означає вестернізацію – перехід від власної традиційної системи до моделі західного світу. Маю на увазі у першу чергу Японію межі 19 і 20 ст., а після другої світової війни – Ізраїль та «азійські тигри». Історик Ярослав Грицак пояснив, що східнохристиянська традиція, постійно провокує появу авторитарних режимів / фото УНІАН Як думаєте, модель модернізації як національна ідея здатна прищепити людям в нинішньому українському суспільстві почуття єдності?  Залежно від того, як ми її формулюємо. Я згадую один хрестоматійний приклад: якщо питати, яка має бути друга обов'язкова мова в українських школах, то виникають суперечки щодо статусу російської. Але якщо питати в батьків, чи вважаєте ви, що другою обов’язковою мовою має бути англійська? - Абсолютний консенсус. Батьки розуміють, що англійська – це мова успіху. Важливо, як ми ставимо питання, ієрархія пріоритетів – що ставимо на перше, друге, на п'яте місце. Українська мова важлива, але сама по собі не є елементом модернізації. Тоді як англійська є таким елементом. Статистика показує, що є чітке пов’язання між рівнем знання англійською мови із рівнем добробуту. Українські діти мають розмовляти англійською для інтеграції в зовнішній світ. Читала давню лекцію ізраїльського філософа Пінхаса Полонського про національну ідею. Він писав, що національна ідея — це тільки позитив. Негативна ідея не об'єднує. Наприклад, не може бути національною ідеєю гасло «вони (поляки, євреї, комуністи…) винні у наших бідах», або інше: «ми завоюємо весь світ». Якщо пофантазувати, які гасла можуть бути такою конструктивною національною ідеєю українців? Є різні способи національну ідею описати, але це питання, радше, лозунгів, а не добрих формул. Умовно кажучи, це має бути щось, від чого вас, як каже молодь,  «пре», що вам надає крила, драйв. Україна як Східна Європа є країною другого світу. Зараз, внаслідок кризи і війни, Україна потихеньку сповзає і вже балансує на межі другого та третього світу. Ми є найбіднішою державою Європи. Для мене національна ідея – це перехід у країни першого світу. Це той шлях, який вибрали Естонія чи Польща. Не треба переконувати українців в тому, що цей шлях добрий. Ось ця мета може бути доброю кандидаткою на національну ідеєю. Як уже її сформулювати і перевести на рівень мобілізаційних лозунгів – це уже інше питання. Грицак пояснив, що для нього національна ідея – це перехід України у країни першого світу / УНІАН Інша спосіб формування,  це тривалість життя. Тривалість життя один з найбільш універсальних кумулятивних критеріїв. В немодернізованих суспільствах живуть тяжко, але дякувати Богу, коротко. В модернізованих  тривалість життя постійно збільшується. Якщо згадати про країни старої Європи та її дітей, там середня тривалість життя зараз перейшла межу вісімдесяти років. Прогнозують, що до кінця ХХІ ст. вона досягне біологічного максимуму – тобто 120 років.. Україна, по-моєму, зараз десь на межі семидесяти років. Тобто, якщо сказати, що національна ідея України – це про те, щоб українці жили, так довго, як, скажімо, японці, ісланці, ірланці чи навіть поляки – від цього вже може «перти». Поговорімо з вами більше про мову. Відома ваша теза: «Якщо ти хочеш роз’єднати Україну, почни говорити про Бандеру». Те саме, як на мене, можна сказати про мовне питання, попри те, що Україна живе в просторі двох мов – української та російської. Що поганого в тому, що українці, як мінімум, володіють двома мовами… На Ваше питання відповім іншою тезою. Вона не моя, а Євгена Глібовицького, мого приятеля, але я під нею підписуюся:  ми маємо бути не двомовними, а трьомовними – і третьою має бути англійська мова. Якщо хочемо ривка, маємо дбати про трьомовність.  Раніше ви говорили, що двомовний Майдан, де російською говорила половина, показав – мова не важлива. І в боях на Донбасі всі зрозуміли, що не про мову йдеться, а про цінності… Чому ж тоді суперечки – українська чи російська – все одно не вщухають?  Є чітка тенденція: більш селянські народи найбільше обирають як національні критерії етнічні маркери. І в першу чергу, це мова. Українська нація історично формувалася, як селянська, і тому для нас питання мови дуже важливе. У нас мова – це майже святощі. Додаймо до цього переслідування української мови, і питання мови та її захисту набирає морального виміру. Перед у цьому захисті ведуть письменники, поети, літературні критики. Бо так уже склалося, що у нас ідея України склалася у першу чергу художній літературі, і традиції «літературної України» дуже сильні. У нас літератори – на рівні національних пророків і моральних авторитетів. Але не менш моральним є вибір, як вивести Україну з біди і нужди, в якій вона перебуває сотні років. Історик Грицак, пояснив, чому для українців так важливе питання мови / фото УНІАН Приведу приклад, який на мене найбільше вплинув. В 60-х роках до Америки приїхали Павличко і Драч, тоді ще молоді поети, це була перша спроба пробити «залізну завісу». Окрім того,  що це була офіційна делегація, деякі українські інтелектуали (Пріцак, Лисяк-Рудницький) знайшли спосіб зустрітися з ними неформально. Це була зустріч ввечері в Нью-Йорку, під час якої Павличко і Драч переконували, що вони українізують Україну. В якийсь момент Лисяк-Рудницький не витримав і сказав їм: «Перестаньте українізувати Україну, почніть її модернізувати». Ось це для мене ключова фраза. Процитую вас: «Ми, як інтелігенти, і надалі будемо говорити про мову, тому що вважаємо, що мова дуже важлива». Чи варто щось робити з цією інерцією? Чи в певний момент, якщо підемо шляхом модернізації, нинішні дискусійні мовні питання будуть вже не актуальні? Питання мови завжди буде мати значення. Мова завжди «зудить». Але зуд – це не смертельна хвороба, з ним можна жити і змінюватися. Ми давно уже не є селянською нацією. До 1960-х років ми пережили одну трансформацію – від традиційного до індустріального суспільства. Тепер переживаємо другу – від індустріального до пост-індустріального суспільства. Під час першої була загроза, що українська мова як мова села взагалі зникне. На це «працював» радянський режим. За радянською формулою модернізації, єдиною мовою входження у модерний світ  мала бути російська. Українська ж мала бути мовою для домашнього вжитку таких собі тубільців, які співають свої пісні і танцюють свої танці у своїх музеях під відкритим небом. Але якщо ці тубільці хочуть вийти зі свого гетта у ширший світ, то мають це робити через російську мову. На щастя, радянська модель модернізація завалилися, і російська мова на наших очах перестає бути світовою мовою. Вона зараз є мовою входження хіба ще у «русский мир», а не у глобальний світ. Але для багатьох мешканців України, особливо тих, кому зараз за 60 – російська мова є мова колишньої слави. Вони пам'ятають і гордяться часами, коли Радянський Союз був світовою індустріальною державою. Перейти на українську мову для них – це зрадити своїй вірі, опуститися у своєму статусі до якихось там «селюків». Пост-індустріальний світ має інші маркери й іншу логіку. Важка індустрія є символом не розвитку, а бідності й відсталості. Протягом останніх десятиліть вона переїхала з країн першого світу у  країни третього світу, де є дешева робоча сила і де не дбають про екологію. Іншою рисою є поява нового середнього класу – переважно молодого, не пов'язаного з великою індустрією, і дуже глобального. Для нього українська мова і є, і не є маркером. Вона є просто даністю. Зверніть увагу на феномен появи в Україні російськомовного націоналізму. Зауважте також, як змінився характер дискусій. Зараз уже не говорять про статус української як єдиної державної мови – це питання уже не підлягає дискусії -  а  про те, де має функціонувати російська мова. Я переконаний, що в державних секторах кожен чиновник має говорити українською. Інша справа, коли ми говоримо про так звані регіональні мови – тоді вона чи він може вживати й російську, якщо до нього звертаються російською. Але це не має звільняти чиновника від знання української. Навпаки: це означає, що чиновник має розмовляти двома мовами – залежно від того, якою до неї чи до нього звертаються. Приватно кожен може говорити тою мовою, якою хоче – хоч китайською.  Грицак переконаний, що в державних секторах кожен чиновник має говорити українською / фото УНІАН Нещодавно в Херсоні міська рада позбавила російську статусу регіональної… Важливо, щоб це було рішенням на місцях «знизу», це не має бути наказ «зверху». Заборони мало що дадуть, вони завжди викликають супротив. Приклад української мови мав у цьому нас переконати. Вона вижила не завдяки, а всупереч рішенням «зверху». Але якщо ми хочемо, щоб був вибір на користь української мови «знизу», з цим треба працювати. Найнадійніший спосіб для змін на користь української – це посилювати політичну й економічну складову самої української держави. Дуже люблю вислів з дискусії, чому іврит - мова, а ідиш - діалект: мова – це діалект, за яким стоїть армія. Тобто, в країні має бути не формальний статус мови, а фактичний. Що стоїть за мовою? – армія, наука, культура. Все це треба розвивати, і, на щастя,  у нас це робиться. Скажімо, українські фільми нарешті з'являються, раніше їх не було. Я вважаю, що з усіх структурних елементів нашого національного життя найдинамічніше розвивається культура – і стратегічно це дуже добре. Якось в одному з інтерв’ю ви згадували історію лідера гурту «Брати Гадюкіни» – російськомовного єврейського хлопчика, який швидко українізувався у Львові. Чи бачите ви сьогодні у наших містах, що є творчими осередками - Київ, Львів - потенціал вдало українізувати? Від початку української незалежності в Україні склалася вісь Львів-Київ. Політично Київ і Львів зараз як два близнята. Київ став справжньою українською столицею, першим містом України,  а третім (після Москви і Петербургу) містом «русского мира». Останніми роками до осі «Київ-Львів» додалося місто Дніпро. На межі 1970-80-х, це було батьківщиною еліти, яка правила усім СРСР – така собі столиця Брежнєва. Як жартували, історія Росії ділиться на три періоди – «допетровский, петровский, днепропетровский». У 1990-х роках, з приходом Кучми аж до «донецких», ця дніпропетровська еліта правила Україною. Але за ці роки там з’явився молодий середній клас, переважно бізнес, не пов’язаний з державою, який у своїй більшості є українським політично й економічно. Він функціонує в іншому просторі, дуже часто є орієнтованим на західні ринки. Для них головний конкурент – це державні монополії, олігархи. Конкурувати з олігархами на рівних правах вони не можуть. Відповідно, вирівняння правил гри для них– питання життя і смерті. Так і починається стихійна українізація. Але Львів теж сильно помінявся. У ньому вмерла велика індустрія, і зараз місто живе з пост-індустріальних галузей. Львів став такою собі сервісною столицею України. Це засвідчує маса туристів, IT-сектор, ресторани, кав’ярні. Львів є прообразом майбутнього України. Як жартують львів’яни: «За 20 років Львів буде у Європі – а решта України, як собі захоче». В значній мірі ці зміни - це ефект першого та другого Майдану, та «ефект Садового» (який також з'явився, як проект певного середовища, що не мирилося зі станом Львова). Однак у більш загальному контексті «ефект Львова» є вираженням загальноукраїнської тенденції - поступової міграції капіталу, людського і фінансового, зі Сходу на Захід. Вона пов’язана з війною, але почалася раніше, наприкінці «нульових» 2000-х, і своєю чергою є наслідком пост-індустріальної трансформації. Ключове питання зараз – чи вдасться продовжити вісь «Львів-Київ-Дніпро» на Харків та Одесу. Чи мова може бути інструментом продовженням цієї осі? Приклад Києва та Дніпра – та, й зрештою, «сервісного» Львова – каже, що радше ні. Вони мінялися не у зв'язку із мовною політикою. А що ви думаєте про мораторій на «російськомовний культурний продукт», який ввела спочатку Львівська міська Рада, тепер Житомир. За словами чиновників Львівської облради, карати за порушення мораторію не будуть, мовляв, це поза межами компетенції місцевої ради. Головна мета — пропаганда української пісні шляхом соціальної реклами. Що думаєте про таку пропаганду? Чому зараз? Як на мене, це популізм. Оскільки мораторій нічим не підкріплений, це те саме, що сказати: ми за все добре, проти всього поганого. І не знаю, чи ця формула Львова підійде для всієї України. Бо Житомир – це центральна Україна, у межах осі «Львів-Київ». Але чи підійте ця формула для Одеси й Харкова? Ви, як львів’янин, чи звертали увагу, як все-таки цей механізм у Львові діє сьогодні? Ні, не звертав. Але я звертаю увагу на що інше: давно не чув стільки російської мови у Львові, як тепер. І це не пояснюються зростанням російськомовного населення у місті. Соціологія показує, що ця група у Львові майже зникла. Теперішня російськомовність Львова пояснюється великою кількістю туристів з Києва та Східної України. Звичайно, це добре, бо це формула тихої асиміляції – модель Львова перемагає не за рахунок рішень міської ради, а за рахунок своєї soft power. Українська мова має мати свій soft – це те, що має переконливу внутрішню силу. Історик Грицак, зазначив, що зараз у Львові більше розмовляють російською, ніж раніше / фото УНІАН В одному з ваших інтерв’ю, ви розповідали, як в радянські часи російська мова в Україні для багатьох була соціальною сходинкою зміцнити своє становище. Чи не виникає у вас враження, що для деяких публічних осіб нині такою є українська мова. Коли російськомовні політики показово переходять на українську, і чи це добре? Я сам із села під Моршином, і пам’ятаю, як на межі 1970 і 80-х моршинська молодь на дискотеках переходила на російську, бо, так, це було питання статусу… У радянські часи російська мова була мовою й умовою кар'єри. Про Київ говорили, що там українською мовою розмовляють тільки академіки-гуманітарії (бо їм було «положено») і прибиральниці. Тепер статусною мовою є не російська, а українська.  Свідченням цього є, що не лише Янукович, навіть Азаров намагався говорити українською (хоча краще б вже не говорив). Втім, це статусне питання виключно всередині держави. А якщо ми хочемо інтегрувати Україну у світ, то статусною є англійська. Якщо ти знаєш тільки українську та російську, то маєш обмежене коло ідей, засобів тощо. Вільне вживання англійської  – це вже глобальна статусність. Завершимо актуальним. Згадаємо санкційний список Росії. В документі є українська мова (прізвища, імена фігурантів списку продубльовано). В інформаційному середовищі вже звернули увагу на це, мовляв, чи не вперше в сучасній історії офіційний додаток до урядової постави Росії містить слова українською. Чи вбачайте ви в цьому певний символізм? Тобто не лише виключно люди чи підприємства загрожують Росії, але і мова? Напевно, що символізм є. Щоб ви правильно мене розуміли, я не вважаю, що українська мова не є загрозою для Росії. Очевидно, що загроза, інакше б її не забороняли. Але більшою загрозою для Росії є успіх українських реформ. Я поділяю тезу ліберальної вітки української історіографії про те, що головна різниця між Україною і Росією полягає не в мові, а в інших політичних традиціях, іншому типу стосунків між державою та суспільством. Уже за незалежної України цю тезу переказав на свій спосіб Анатолій Стреляний: козаки були і в Росії, і в Україні – але можна спокійно написати історію Росії без козаків, натомість не можна написати історію України без козаків! Бо що є українські козаки чи київське православ'я? Це є продукт і приклад самоорганізованого суспільства, «знизу», при чому на вестернізованих формулах і зразках. Тут наша сила, і пояснення, чому Україна поміщається і не поміщається у «русском мире» - тобто поміщається приблизно так, як шило у мішку. Важливо скріплювати власне ці різниці. В 90-ті роки ми довго дискутували, чи є щось, що дійсно об’єднує Україну? На мою думку,  за часи незалежності склалися три загальнонаціональні консенсуси. Перший і найранніший, від 1991 року – жити незалежним життям від Росії. Другий, пізніший, від часів Ющенка – це те, що голодомор був, і він був геноцидом. А третій, най недавніший – державний статус української мови. Ці три консенсуси дуже добрі та необхідні. Але, мовою математики, ці консенсуси необхідні, але недостатні. Літак є, але він має літати, а не стояти вічно на льотній смузі! Ірина Шевченко

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/society/10332108-istorik-yaroslav-gricak-naciya-ce-ne-pro-movu-chi-pro-istoriyu-a-pro-modernizaciyu-hochesh-buti-silnim-modernizuysya.html

Ким би став двірник...

Одного вечора Черчілль з дружиною вирішили прогулятися по Лондону. Коли вони проходили через один із затишних двориків, до них підійшов двірник. На подив Прем’єр-Міністра, двірник заговорив не з ним, а звернувся до першої леді.

Після цієї розмови Черчілль запитав у своєї дружини: “Чому він був так зацікавлений в спілкуванні з тобою?”.

Вона відповіла, що в її підліткові роки, він був шалено закох
аний в неї.

Прем’єр-Міністр Черчілль сказав: “Бачиш, якби ти вийшла за нього заміж, ти б зараз була дружиною двірника …”.

Дружина Черчілля дала просто легендарний відповідь: “Ні. Якби я вийшла за нього заміж, він би став Прем’єр-міністром. “


Хроніка


Події 4 лютого 2004 (15 років тому)

 Почала роботу соціальна мережа Facebook.

Її заснував студент Гарвардського університету 

Марк Цукерберг. (Історичний Календар )

Два види націоналізму Степан Ленкавський

Два види націоналізму


Степан Ленкавський

Мотивом політичного діяння можуть бути безпосередні життєві потреби, потреби господарські або самооборонні, або емотивні спонуки. їх переживається, їх відчувається прямо. Самим “звірячим інстинктом” чується самозбережний гін забезпечити себе і свою спільноту. Тому ті історичні часи, коли оборона забезпечування інтересів нації спричинювалася безпосереднім діянням прямих, стихійних, так би мовити діянь інстинктових спонук, називаємо добою інстинктового або стихійного націоналізму. Ця доба обіймає середньовіччя і значну частину новочасної історії, а в деяких народів цілу історію. Характерною рисою для інстинктового або стихійного націоналізму є схильність діяти за законами імпульсів, тобто діяти безпосередніми рефлексами на життєві імпульси.
Прикладом цього є самочинна оборона українських племен перед нападами орди. Ніяких призовників не було, на ніякі мобілізаційні накази ніхто не ждав — кожному було самозрозуміло, що коли віхи горять, чи коли б'ють в барабани, а пізніше у дзвони, чоловікам треба хапатися за зброю і боронити своїх осель. Жінкам — рятувати дітей і майно перед ясиром. Імпульс — орда нападає — без ніяких міркувань і застанов приносить негайно рефлекс: всі під зброю. Отаке діяння: імпульс-рефлекс — в інтересі власної національної спільноти під прямою спонукою життєвої конечности є інстинктовим або стихійним націоналізмом. Він у всяких формах виявлявся і виявляється посьогодні упродовж цілої історії.

Пізнішим розвитковим ступенем від інстинктового націоналізму є свідомий націоналізм. Що це таке? Описуючи, що таке націоналізм, ми сказали, що націоналізм є діяння і мислення інтересами свого народу. Коли основою історичного факту є само лише (імпульсивне) діяння — тоді ми маємо до діла з інстинктовим, або стихійним націоналізмом. Коли ж оборона національних інтересів є не лише відрухом на якусь подію, але наслідком діяння окремих течій політичної думки, — тоді ми маємо до діла з свідомим націоналізмом.
Інстинктовий націоналізм і свідомий мають ті самі основи і джерела. Ними є: оборона і забезпечення життєвих інтересів свого народу, зокрема його потреб — фізичного буття, господарського забезпечення й свобідного існування й розвитку.
Простіше кажучи.
Коли нарід обороняє чи забезпечує свої життєві інтереси, тоді в того народу проявляється і доходить до голосу його інстинктовий націоналізм. Коли ж, крім цього, серед народу якась частина його людей ще зокрема думає (і працює) виключно над обороною й забезпеченням життєвих інтересів свого народу, тоді цих людей називаємо свідомими націоналістами. Через однакове політичне думання і дію вони творять серед свого народу політичний напрямок або політичну течію в тому народі. Коли ж люди зорганізуються разом, тоді кажемо, що той політичний напрямок оформився в одну чи кілька націоналістичних партій або організацій.
Націоналізм у формі окремих партій почав повставати від поч. XX століття серед деяких народів, а саме:
а) серед тих державних народів, які були послаблені настільки, що не могли ані силами суспільства, ані силами державної влади задовільно забезпечити своїх національних інтересів;
б) серед бездержавних народів, головно в тих, у яких національні інтереси були особливо загрожені при одночасному рості бажань їх охороняти.
Отже різниця між інстинктовим і свідомим націоналізмом така, що:
1) Інстинктовим або стихійним націоналізмом є прямі і самочинні дії самого населення во ім'я оборони своїх національних інтересів.
2) Свідомим націоналізмом, або коротко: націоналізмом (у сучасному значенні) називаємо ті окремі політичні напрямки, організовані в партії або в організації, які утворюються на те, щоб діяти для національних інтересів свого народу.
В державних народах окремий обов'язок працювати над обороною й забезпеченням життєвих [інтересів] нації має державний уряд. Як довго він як слід це завдання виконує, нема серед суспільства соціологічних основ для повстання окремого націоналістичного руху чи партії. Але націоналізм інстинктовий існує серед усіх народів, відколи існують народи, по сьогоднішній день.
Існування націоналізму є фактом таким давнім і так само природним і конечним, як факт існування нації. Одно з другим нерозривно зв'язане: як довго існують нації, так довго існував і існувати буде націоналізм. Форми його вияву залежать від різних факторів, з яких головним є ступінь забезпеки національних інтересів. В країнах, де національні інтереси не були століттями смертельно загрожені, націоналізм існує в формі інстинктового посьогодні (Англія). Там, де вони були не забезпечені силами суспільства й держави, на підмогу їм творилися окремі націоналістичні партійні напрямки (Німеччина, Італія).
В бездержавних народів (Україна), де ступінь забезпеки національних інтересів найменший, націоналізм як інстинктовий рух і як політична організація має сповнити велике історичне завдання: організовування народу до боротьби за національні інтереси і до закріплення державного будівництва.
Націоналізм так довго не може перестати існувати, як довго існують нації. Чому? Він є результатом тої внутрішньої потреби народу, що називається самозбережний гін народу. А самозбережний гін буде існувати в природі народу так довго, доки народ існує. Перестати існувати може така чи інша форма вияву націоналізму. Наприклад, націоналістична партія, чи навіть націоналізм як окремий духовий чи політичний рух, коли сповнить своє завдання, стане для населення самозрозумілою категорією його мислення.
В Англії, в країні, де ступінь забезпеки національних інтересів найвищий, маємо приклад того виїмкового народу, де інстинктовий націоналізм вкорінився так глибоко в свідомість усіх без виїмку громадян, що він творить головну основу політичного мислення всіх англійців, без різниці на їхні партійні переконання. Тому творення в Англії окремої націоналістичної організації, як це пробував робити Мосли, є штучним снобізмом, який не тільки не обґрунтований ніякою внутрішньою потребою народу, але не має загалом нічого до роботи в країні, де націоналістів взагалі нема.
[Трохи інший стан в Америці, де в силу особливостей американської духовости національні інтереси утотожнювані з можливостями “бізнесу” громадян, тому в свідомість кожного американця є вкорінений особливого типу інстинктовий націоналізм, який покривається з його розумінням свободи широких меж для національного бізнесу. Загальна принаявність того типу інстинктового націоналізму, як і великі господарські й мілітарні спроможності країни, є настільки високими забезпеками національних інтересів Америки, що немає там ніяких конечностей для творення окремого націоналістичного руху.]*
На Україні, як серед бездержавного народу, така конечність є. Націоналізм в організованих формах має заступити в нас два неіснуючі на Україні чинники, що забезпечують народові здійснення його національних інтересів:
1) державну владу, якої завданням є охоронити інтереси нації;
2) самочинне думання самого громадянства інтересами своєї нації.
Доки український народ не буде мати власної суверенної влади й доки думання інтересами нації не ввійде в кров і кість усього українського громадянства без різниці партій, так як є в Англії, так довго існування націоналізму як окремого політичного напрямку на Україні буде зумовлене потребою повнішого забезпечення оборони національних інтересів. Коли ці дві цілі будуть досягнені — тоді завдання українського націоналізму як окремого руху буде сповнене. Більший або менший ступінь забезпечення національних інтересів даного народу рішає (в відворотно-пропорціональному відношенні) про меншу, або більшу потребу для нації в існуванні націоналізму як окремого, оформленого в політичну організацію, руху. Для старих державних народів, що звикли всією масою свого громадянства думати державно-національними проблемами, творити такі окремі партії потреби нема. Для народів, що власної держави не мають і яких громадянство само не думає в своїй масі державно-національними категоріями, потреба існування окремого націоналістичного руху на довгі роки зумовлена самою конечністю самозбереження народу.
* Як мотто до цієї праці Степан Ленкавський використав т. 1 “Загальних означень” із Постанов Основного Збору ОУН, у виробленні яких він особисто брав участь. — Ред.
• Ця частина тексту є в рукописі, однак викреслена в правленому автором машинописному варіанті праці. — Рeд.
“Український націоналізм”. Твори. Т.1 с.102-108

Дмитро Донцов ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО


Дмитро Донцов

ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО

Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз у раз лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі...

Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських "колективних" царів, в "нарадах", червоної Думи боярської або т.зв. "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духовного чинника, можна кинути світло на це питання - чи довго ще буде каратися Україна?

Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю, або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговувались, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння:" За що? За що ж їх?!"

Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що "сиділи нишком", на масу "невтральних" і "льояльних". Це зовсім збило з пантилику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують".

На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський - еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку місто-державу за другою, а він всюди мав в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануільських, Затонських, Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку", коли вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? - ті відповіли: - коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно!

Так думають і московські Пилипи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб "кайдани рвати", - це не вимагає ближчого пояснення. Це зрозуміло кожному.

Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього "чесно працюють"? - ось чого не годні воропати чутливі поети і прозаїки. Пилип, король Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: - Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони з цілого серця його неневидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую з пам'яти)... Тому й нищив король, про всякий випадок, і масу отих невинних... З тих самих причин проводить своє народовбивство й Москва на Україні.

Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би ріжні "шибайголови" і глупі "романтики" не бунтувалися проти Москви, то не було б і репресій супроти широких верств народу, ні супроти прислужників і лакеїв займанця, які ж "рятують, що можуть"... Наївні ці думки! Бо Пилипи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну і безпощадну!

Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюються навіть тоді, коли сповидно не лишилося в ній навіть одного "козака із мільйона свинопасів"? Коли все нібито обернено в покірливу юрбу?

Чи справді все? В 1871 році Франція Люї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем'єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питався Бісмарка: Вже ж імперіялістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ж це воює Прусія? - З Людовіком XIV-им - була відповідь.

Прусія воювала здавалось їй, з невмирущим духом старої історії; войовничої, героїчної Франції Людовика XIV, Вобана, Тюрена, - з духом, який, думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж.Клемансо.

Як Гогенцолернська Прусія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людовіком XIV-им, так і Росія, навіть у початках нагшого століття все ще нищила в нас"мазепинство", героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові Петро I боявся знайти "другого Мазепу", тому й спротивився виборові його на гетьмана.

Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух на Україні був "п'ятнований" ім'ям "мазепинства". Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М.Грушевський, Винниченко, або українські "радикали",- такі ж чужі духові мазепинської України, як і Тієр з товаришами були в 1871 році - чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни - білі і червоні - що з Грушевського і Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів на Україні.

І не помилилися! Доказ - спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим не знаними іменами, Ю. та В.Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани протибільшовицьких повстань і т.п. Ніхто інший як Винниченнко, в 1920 році писав, що "довелося помічати увесь час на протязі цілої української революції, що іменно вони, ті, які, не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримеримими націоналістами" - мазепинцями. Чому це було так? Мабуть тому, що хоч і не були вони заторкнуті просвітньою пропагандою народолюбства демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним, антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним москвофільством тих партій. За те ті "непримиримі", через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди - хоч явно півзрусифіковані (українькі "ірляндці"). були насичені ще духом нашої історичної давнини.

Там була Шевченкова "огню іскра великого", що на пожарищі у попелі "тліла", несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому й вирішили московські Пилипи, розметати весь попіл, затопити водою - ану ж згаситься тоді й ту чи другу іскру, які десь невидно ще на пожарищі тліли. Звідси - масове винищування українців голодом, концентрати, табори смерти, терор, масові виселення, ціла політика народовбивства Москви на Україні.

Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода: "Ірод дуже розлютився і післав вимордувати всіх немовлят від двох літ і нижче"... Бо "так написано було через пророків", що там має повстати вождь, який визволить нарід з-під влади Ірода ... Може й Іроди на Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб'є московсьького дракона? В кожнім разі політика масового винищування на Україні - не лише ворогів Москви, а й тих "невтральних", дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода (“Ірод цар стривожився і ввесь Єрусалим за ним") що на тім пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі "іскри вогню великого", який спaлить варварську імперію. Треба, отже, бити на осліп, вгору, вділ, вправо і вліво, без розбору - активних і покірливих, бунтарів і невтральних - всіх! а ну ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми і неволі? Та ж спротив України, що - в 1941р, коли сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, - це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор!

Що ж запалює їх, в наших душах, в душах того чи іншого українця?

Це буває ріжно... Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій... Музей нашої старовини... Виступ Заньківецької... - в старі часи. Або повна суґестія і невідпертого чару картина Рєпіна - "Гетьман", опертий рукою на гармату, (під яким в "Історії" Тиктора стоїть чомусь підпис "Запорозький отаман")... Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920 рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як "Козацька слава" Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівчура, Лєни Теліги, яка оглядала ту сцену з будинку Київської політехніки... Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів, які з'являлися тут тією силою, що "das Boes willb das Gute scbafft" (Гете)... Знаю бо, що не одного "малороса" зробила українцем "Полтава" Пушкіна, як не одного "русинця" чи галицького москвофіла навернув на українство роман Сєнкевича "Огнєм і мечем": нехай у них зі знаком мінуса, як "дика стихія", з'являлась у тих творах давня Україна, але - всупереч їх намірам, повна непереможної сили, одчайдушного пориву і таємничого чару...

В одній із новіших совєтських історій російської літератури, одтверто висловлюється - назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, - висловлюється догану, як він міг протиставляти Петрові - "Великому" - "ізмєнніка" Мазепу, як рівнорядного володаря і рівновартого противника...

Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, - ось звідси злітають ті "іскри вогню великого" на вражливі душі, яких шукає вбити московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватись, в сухих, вогнистих, горіючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах "лакеїв", "рабів" і "фарисеїв" за виразом Шевченка.

Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не "невтральних", не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода на Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям - думають Швейки) - є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давнім блиску, або стерта буде Україна з мапи Європи.

Вирішать про це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом зовнішнього, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить дощенту, хоч не знати, як сповидно міцне царство насильства і зла.

Історія України та міфи Росії

Історія України та міфи Росії: слова Путіна є промовистими
21 Січень 2019, 22:35
Кам’яні баби на околиці міста Ізюм Харківської області. Навпроти них прапор України та монумент жертвам Голодомору-геноциду на вершині гори Кременець. А ліворуч християнський храм
Кам’яні баби на околиці міста Ізюм Харківської області. Навпроти них прапор України та монумент 

Починаючи з перших років незалежності в Україні точилися часто природні, а незрідка й спровоковані дискусії про те, яка візія історичного минулого потрібна самостійній державі. Були високопосадові прихильники збереження російсько-радянської історичної парадигми, найяскравіший представник – Дмитро Табачник, були прихильники патріотичної візії, були і промоутери нібито компромісного варіанту. Останній уособлював колишній секретар Донецької міської ради (нині широко представлений на багатьох московських телеекранах) Микола Левченко. Він пропонував залишити кожному регіону України право на власне історичне бачення, на власний пантеон героїв і на власні оцінки минулого безвідносно до решти України.

Отже, йшлося про декілька зовсім різних варіантів історичної пам’яті, на кожному з яких мала сформуватися з часом окрема національна ідентичність. Саме тому на Донбасі стверджувався культ російсько-комуністичних героїв (за цілковитого несприйняття власне українських, над усе борців за самостійну Україну), постійно відтворювалася ностальгія за Радянським Союзом і нав’язувалася ідеологема особливого «народу Донбасу». Російські війська прийшли в 2014 році на вже добре підготовлений ґрунт у роки незалежної України за байдужості, а інколи прямого сприяння офіційного Києва. Життя продемонструвало, що національна єдність передбачає спільну історію і спільний пантеон героїв, єдину політику національної пам’яті. Плюралізм у цій сфері не дає позитивних перспектив. Так чи інакше два різні пантеони героїв, дві різні історичні пам’яті неминуче призведуть до утворення різних націй і країн.

Фрагмент обкладинки брошури, виданої Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» до 85-х роковин геноциду
Фрагмент обкладинки брошури, виданої Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору» до 85-х роковин геноциду

Активісти модної ідеї «зшивання країни» також пропонували мирне співіснування різних історій в Україні, забуваючи, що різні історичні наративи не є однаково українськими. Один із них справді український, а протилежні йому сформовано колонізатором і нав’язано українцям. Тому тривале співіснування несумісних концепцій не є можливим, бо є чимось протиприродним. Адже радянська і російська історична візія на сході України цілком закономірно призвела до виникнення сепаратистських так званих «республік» під цілковитим контролем Кремля. Зрозуміло, що не тільки вона, але ця візія виступала могутнім ідеологічним супроводом радикальних антиукраїнських дій. А події 2014 року поставили суспільство України перед необхідністю чіткого вибору і розмежування з агресором, проведення демаркації між «своїм» і «не своїм» в історії.

Єдність національна і єдність імперська

Нещодавно на запитання: «Де закінчуються кордони Росії?» – Володимир Путінвідповів так: «Кордони Росії не закінчуються ніде». Так, імперії страшенно не полюбляють чітких кордонів і меж, вони завжди готові до розширення їх. Саме тому РФ відмовлялася від прикордонної демаркації акваторії Чорного і Азовського морів, від облаштування російсько-українського кордону на суходолі. Але історія потребує чіткого розмежування не менше, ніж території і геополітика.

Плакат на акції протесту проти агресії Росії стосовно України. Вашингтон, 6 березня 2014 року
Плакат на акції протесту проти агресії Росії стосовно України. Вашингтон, 6 березня 2014 року

СРСР, а нині РФ накидали і накидають Україні своє тлумачення української історії, спекулюючи на деяких діячах українського походження в Росії і російського походження в Україні під гаслом: «Та ми ж так переплетені, змішані, ми практично один народ». Спекулюючи і на тому, що чимало українців волею історії були змушені брати участь в розбудові Російської імперії. Але то не було добровільним вибором (за певними винятками). Древні євреї до виходу з Єгипту брали участь у будівництві пірамід, але їхні нащадки не вбачають тут підстав для гордості й задоволення. Єгипетський полон – то справді був полон, неволя, рабство. Тому досі пам’ятають знамениту фразу, сказану єгипетському фараону від імені єврейських учасників будівництва: «Відпусти мій народ!»

А багатьох українців досі не відпускають імперські історичні міфи…

Поміж українських будівничих російських «пірамід» було чимало видатних, талановитих, а часом і геніальних синів України. Згадаймо Корольова, Глушка, Челомея, Янгеля (і це лише у сфері космонавтики і ракетобудування). Звісно, такі факти можуть гріти українську душу, приємно лоскотати національне самолюбство. Можна згадувати національні українські сентименти цих людей, українську мову, яку вони не забували, українські пісні, які вони любили. Проте вони будували саме російські «піраміди»… Вони працювали на імперію, на її силу і велич. Де в усьому цьому Україна? Вона аж ніяк не була бенефіціаром зусиль цих діячів.

Згадаймо тих українців, що робили з дикої Московії європеїзовану Російську імперію і здобували там високі посади, звання і регалії: головного ідеолога реформПетра Першого і колишнього Київського митрополита Феофана Прокоповича, вихованця Києво-Могилянської академії канцлера Російської імперії графа Безбородька і фактичного предстоятеля РПЦ Стефана Яворського – яка користь Україні від їхньої справді титанічної діяльності на чужій ниві? А елементи спільної історії метрополії і колонії є у будь-якої в минулому колоніальної країни – Ірландія, США, Індія мають чимало таких спільних моментів із Британською імперією. Україна тут не унікальна. Проте Україна повинна чітко бачити свої кордони не тільки на землі, в повітрі й на морі, а й у власному історичному минулому.

Київ. Пам’ятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, Святому Апостолу Андрію Первозванному і творцям слов'янської азбуки Кирилу і Мефодію
Київ. Пам’ятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, Святому Апостолу Андрію Первозванному і творцям слов'янської азбуки Кирилу і Мефодію
Небезпека російського варіанту «спільної» історії

2014 року Російська Федерація в Криму і на Донбасі активно використовувала неструктуровану, нечітку, розмиту і хаотичну свідомість значної частини місцевого населення, що не знала жодного культурного та й політичного кордону між українським і російським. Те населення щиро сприймало озброєних іноземців з-за «поребрика» як «наших». Цьому сприяла багаторічна специфічна місцева, а часом і загальнодержавна політика історичної пам’яті. Зокрема гучні свята на честь перемог російської зброї, на честь звитяг сталінської Червоної армії, на честь царських і радянських генералів і адміралів. Завдяки цьому зникала здатність розуміти, що військові з Росії є громадянами іншої держави, що вони незаконно перебувають на чужій території. В Україні 22 роки нищили не лише армію і ВПК, а й систему національно-культурного і національно-політичного розпізнавання «свій-чужий». Нині, між іншим, така ситуація сформувалася в сусідній Білорусі зусиллями перш за все її президента, вона в будь-який момент може створити цій державі великі проблеми.

Отже, українська візія історії не повинна об’єднуватися з антиукраїнськими візіями, вона має їх перемагати і вже перемагає. Колись гасло: «Слава Україні! – Героям слава!» вважали західноукраїнським, пов’язаним лише з боротьбою ОУН-УПА. Нині воно стало всеукраїнським, його можна почути в Краматорську, Слов’янську, Маріуполі, причому не лише від українців але й від етнічних росіян, євреїв, кримських татар, білорусів і багатьох інших. Це ще раз перекреслює вигаданий «за поребриком» міф про «декілька різних Україн»... А творцям усіляких кабінетних концепцій варто пам’ятати: не треба об’єднувати те, що не об’єднується і синтезувати те, що не синтезується. Як казав незабутній Іван Плющ: «Ну то чого ж його пхати, як воно не лізе?»

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА