Постать надзвичайно колоритного й знакового в українській політології початку й середини минулого століття Дмитра Донцова була, є, і ще довго буде дороговказом для українських націоналістів. Він не був пророком, але його поради і передбачення мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись національній революції, яким би шляхом вона не йшла. Можна беззаперечно стверджувати, що праця на ниві відродження нації вимагає хисту поєднати патріотичний ідеалізм з здоровими прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття національної держави. Нині, володіючи всима її атрибутами та зафіксованою на папері незалежністю, питання чи збережемось ми, українці, як нація, з порядку денного не знято. Ідея Української Самостійної Соборної Держави, котру сповідував і щиро та гаряче обстоював Дмитро Донцов, стоїть на першому плані всього свідомого українства. Кожен, хто відчуває себе її часткою, усвідомлює, що ідеалом мусить бути стан української нації де уможливлений вільний розвиток всих творчих сил. Журюсь, але цього не можна сказати про сьогодення.

Географічне розташування України, котре породжує певні політичні наслідки свідчать про надані Богом обов`язки перед рештою людства. Україна дійсно стоїть «на грані двох світів», і як казав Донцов: «Над нашим Дніпром вирішиться питання, чи здобуде собі Україна назад втрачене право первородства на Сході Європи, чи ні?». Кожен нарід, маючи свою культуру, мову, віру, історію, притаманну виключно для себе ментальність, ведучи змаг з іншими народами, вносить свою частку в розвиток світової спільноти.

«На чиїй творчості – Европи чи Московії – маємо виховувати молодь? В коло яких ідей маємо вводити молоді покоління – в москвинських чи європейських? Питання величезної ваги», – запитував Донцов і відразу ж на нього давав відповідь: «Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, залишалась при Московії з карикатурою замість власної хати». Москва, котра впродовж тривалого часу була окупантом в Україні, намагалась фізично і духовно нас знищити, вела безугавну колонізацію етнічних українських теренів, і донині залишилась нашим лютим ворогом. Великою помилкою є намагання звинуватити в наших бідах і негараздах виключно вже заборонену комуністичну ідеологію. У своїй статті «Лєнін як теоретик «пролетарського» асиміляторства» Донцов так означив це: «В світі основним фактом є боротьба народів, націй, а не кляс», і там само: «Цілий москвинський нарід є носієм національного гнету в Україні». Що маємо сьогодні? Посткомуністична Московія, утримуючи за собою Кубань, Слобожанщину, Вороніжчину, Орловщину і Курщину, окупувавши Крим та значну частину Донбасу й зрозумівши безперспективність політично-економічного тиску на Україну, наважилась на збройну агресію. Попередню кількарічну інформаційну атаку владні чинники принципово не помічали, а ліберальні політики трактували «шовінізмом окремих кремлівських посадовців». Про аналогічний стан справ Донцов писав ще в 1939-му році: «Ціла офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулім». Впродовж довгого часу в офіційних заявах формально українських політиканів ворогами подавались комуністи, фашисти, КГБ, НКВД, Сталін, Лєнін, Брєжнєв, але не породжена фінськими болотами москвинська біомаса.

На сторінках брошури «Модерне москвофільство», що вийшла друком у 1913-му році, Донцов торкнувся питань впливів поневолювачів на розвиток української культури та української політичної думки: «Майже ціле життя українське так пересякнуте москвинством, що кожному, хто має свій одмінний погляд на москвинську культуру, доводиться душитися в нім, як в густім, важкім тумані». І далі: «Нашим обов`язком є відкинути набік окрему теорію аполітично-культурно-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних відносин в Московії і вільну від таких впливів чужих концепцій, котрі небажані нам і не відповідають нашим потребам. Українство потребує нової орієнтації, коли воно не хоче, розуміється, зістатися навіки москвинським провансальством». Про негативний вплив культури та ідей поневолювачів на український нарід написано багато, але мало хто й донині спромігся дати такі чіткі оцінки, як Донцов у «Модерному москвофільстві». Він вимагав, щоби ми знищили в собі комплекс «національного гермафродитства», стали собою і почали розвивати в собі елементи повновартісної нації. Виразно бачимо: все, про що писав Донцов близько ста років тому, нині зарано називати віджилим або застарілим. Таким чином, праці Донцова про москвинську літературу, політику, ментальність слід розглядати не як намагання виховати в українця етнічну ненависть, а як спробу засвідчити, що за всим тим стоїть боротьба за збереження самобутності та змоги бути господарем на власній землі.

Кожна етнічна спільнота в усі часи мала свій провід, еліту чи, за Донцовим, «окрему положенням у суспільстві й духом верству «ліпших людей», як їх називала наша старовина, верству, яка поповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших». Формально Донцов ніколи не був членом Організації Українських Націоналістів, проте він завжди пильно слідкував за її діяльністю і, як міг, впливав на її ідеологічний підмурівок. Тому й не дивно, що саме в ОУН він бачив ту провідну верству, котра мала б очолити маси. «Західноєвропейському парламентаризму» та «інтернаціонально-демократичному» матеріялізму він протиставив «ідею ієрархізованої суспільности». «Ні демо-кратія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей». Так, Донцов поділяв націю, але він розрізняв тих, що «по крові рідні були землякам своїм, по мові й релігії теж, але ріжнились від них духом». Зовсім нещодавно від політиків та й рядових членів так званих «демократичних» партій та організацій доводилось чути: «люди того не сприймуть», «ще не час», «нехай вирішать громадські слухання», себто проповідувалось «ходіння в народ» – «робити та казати по-простому, щоби прості люди зрозуміли». У Донцова повна протилежність. Людей, котрі «свою амбіцію бачили не в тім, щоби за масою шкандибати, а лише щоби вести, щоб рішати часом проти волі пасивного загалу», він вважав саме тим орденом і проводом. Ідею «не ієрархізованого» суспільства Донцов вважав за «плебейську фантазію, в житті не існуючу, за яку природа жорстоко пімститься і над самими фантастами, і над нацією, яка зродила собі на згубу своїх апостолів черні».

Зупиняючись над характером і ролею провідної верстви у суспільстві, Донцов сформував той «ідеальний тип», котрий мусить вести за собою націю. Один з біографів і критиків Донцова Микола Сосновський у розвідці-дослідженні «Дм. Донцов – політичний портрет» писав про це: «Суспільство (нація) в розумінні Донцова –  це чітка «ієрархія суспільних функцій», що їх виконують суспільні кляси (за термінологією Донцова – «касти»), що ними керує найвища у цій ієрархії провідна кляса чи «правляча каста». «Ієрархізоване суспільство», – як уточнює Донцов, – є природнім наслідком нерівности людей щодо їхніх інтелектуальних, моральних і фізичних властивостей». Вже на власному досвіді ми переконалися, що ані злочинна комуністична система, котра хоч на словах і виступала проти еліти, та насправді мала свою провідну верству – комуністів, ані капіталістичний устрій від кастової побудови не відмовлялися. М. Сосновський резюмує з цього приводу: «Далекойдуче зрощування суспільства, наявність внутрішніх протирічностей, конфліктів тощо вимагає постійної координації та порядкування. Це створює особливу структуру відносин, у зв`язку з чим маємо справу з поляризацією суспільства на дві групи: правителів і підвладних». Дійсно: і тисячі років тому, і в часи Донцова, та, зрештою, і в нинішні дні, характер суспільства, його сила і доля будуть залежати виключно від того, яким є його «активний осередок», себто провідна чи правляча верства.

Проблемі «проводу і нації» Донцов присвятив чималу частину своїх праць. Ось цитата з його книжки «Дух нашої давнини»: «Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалости, ставити понад усе поняття чести й обов`язку, безоглядно вірити в свою справу і своє право провадити загалом». У Київській княжій державі провід репрезентував князь і його дружина, в часи Гетьманщини – старшина і козацтво. Після їх занепаду безпровідна і з часом закріпачена етнічна спільнота перетворилась в етнографічну біомасу «свинопасів». І лише на початку минулого століття роль «провідної верстви», своєрідного «ордену» перебрала на себе Організація Українських Націоналістів.

Мусимо визнати, що переважна більшість нинішнього парламенту та посаду формального очільника держави посідають особи, котрі вискочили з ейфоризованого натовпу. Для них заклики Донцова неактуальні, оскільки можуть образити знахабнілих квартирантів. Саме з вини цих «апостолів черні» українці погоджуються на вирішення власної долі чужинцями, зрівнянні власних голосів з ними в часі виборів. Хочеться вірити, що з часом, коли у проводі нації опиниться «ініціативна меншість», себто українські традиціоналісти, настане і доба прозріння нації. Споглядаючи на нинішнє буття, з сумом і болем доводиться константувати, що це прозріння (та й то, часткове) відбувається не внаслідок усвідомлення, а під гуркіт москвинської канонади.

Провідна верства не може бути «окремішньою» від нації. Вона мусить бути її складовою частиною. Спілкуючись з активістами українського визвольного руху, вивчаючи їх психологію, Донцов багато приділяв уваги расовим властивостям її членів. Він захищав тезу, що лише люди з конкретними расовими властивостям можуть стояти у проводі народу. Донцов не був теоретиком якоїсь расистської доктрини, він лише переніс на український грунт ті концепції, що вже на той час впроваджувалися в життя деякими державами Європи. За приклад брав життя і діяльність окремих політичних та громадських діячів. У вже згаданій праці «Дух нашої давнини» Донцов виділив чотири типи українців, а саме: «остійців», «динарів», «медитеранців» та «нордійців». Лише окремих вихідців з «медитеранців» і «нордійців», вважав Донцов, реально зачислити до «расово чистокровної» еліти нації. Знову апелюю до праці М. Сосновського «Дм. Донцов – політичний портрет»: «Донцов твердить, що тільки тоді, коли до голосу приходили елементи нордійські (княжа доба) або медитеранці (козаччина), в Україні наставав «момент нашого взлету». А тепер, згідно з його твердженням, серед українців переважають остійські елементи, філософія котрих під кожним оглядом неправильна й для України шкідлива».

Навколо цих тез виникло багато суперечок навіть у таборі його прихильників. Треба врахувати, що праці про «расову чистокровність» припадають на 30-40рр, коли дійсно духовно мобілізуюча на той час фашистівська ідеологія крокувала Європою. Надмірне захоплення Донцовим працями окремих італійських та німецьких расистів породило віру у те, що окремі типи українців через своє походження не можуть стати на чолі нації. Насправді українцям необхідні відвага й мистецтво вичекати, холоднокровність й динамічність, вміння осмислити й в разі необхідності миттєво відреагувати. З цієї причини відмежовувати від ролі еліти окремі расові типи українців лише тому, що вони керуються притаманними їм генетичними схильностями, було б нерозумним.

Розвиваючи розпочату іншими теорію «расової чистокровности», себто засуджуючи мішанину рас, націй, а з ними й культур, Донцов намагається науково застерегти від злочинних і націєвбивчих ідей інтернаціоналізму. Колишній в`язень савєцьких концтаборів, відомий публіцист Василь Барладяну в своїй статті «Націоналізм. Що це?» розвивав думки Дмитра Донцова наступним чином: «Наріжним каменем космополітизму-інтернаціоналізму є теорія уподібнення рас і народів шляхом їх фізичного і культурного змішання в ім`я побудови єдиної світової держави з єдиним народом, мовою та звичаями. Якщо шукати аналогію космополітизмові-інтернаціоналізмові в точних науках, то доведеться вдатися до фізики. У фізиці є поняття ентропії і теплової смерти Всесвіту. Що це? Усі процеси в природі нібито ідуть у напрямку вирівнювання температури різних систем і тіл (ентропія зростає). Коли температура вирівнюється,  процеси енергетичних  перетворень у системах чи тілах припиняються, що є смертю Всесвіту». Аналізуючи ці аргументи, психічно здорові люди з гіркотою споглядають на сучасних «патріотів», котрі замість боротьби з одвічним ворогом України, ще кілька років тому проголошували себе «непримиренними борцями з націоналізмом і расизмом».

Кожна еліта мусить бути носієм духовності власного народу. Саме від уміння подати загалові національні традиції, розвивати і пропагувати їх, залежить збереження отого духу та самобутності. У Донцова українець виступає як особистість, творіння Боже, що заперечує будь-яку владу окрім Божої. В українців відсутній «інстинкт стадности», і певно цим можна пояснити, що колгоспи так і не прижилися в Україні.

Побожність і віра були одвічною рисою українців. Чимала частина спадщини Донцова присвячена цій тематиці. У 1909-му році на Першому українському студентському з`їзді у Львові Донцов відчитав реферат на тему «Школа і релігія», де намагався довести недоречність навчання релігії в загальноосвітніх учбових закладах. Посилаючись на тогочасну науку, котра часто відкидала догми Церкви, він вказував на постання між ними «непроходимого провалля». В ті роки Донцов вважав, що вивчення релігії в школі сформалізує її до рівня одного з предметів й буде заважати правильному розумінню окремих явищ природи. З біографії Донцова відомо, що він, віддаючи данину моді, якийсь час перебував під впливом соціалістичних ідей. «Школа і релігія» є тому прикладом і доказом. Згодом, відходячи від марксизму, Донцов повністю оперся на християнство. Дехто з сучасних критиків намагається цю опору розглядати як данину часу та вимогу політичної ситуації, тобто потребою безбожному соціалізмові протиставити християнську мораль. У статті «Церква і націоналізм» Донцов виклав свій погляд на віру та її співвідношення з нацією. Звертаючи значну увагу на місце Церкви у житті нації, він наголосив, що похід проти Церкви є походом і проти нації. Перебуваючи в еміграції у так званому «вільному світі», бачачи всі хвороби Заходу і Сходу, Донцов попереджав у праці «Московська отрута»: «Питання про значіння релігії для людської спільноти знову випливає на порядок дня. Занедбане, нехтуване в минулому віці, воно стає – за останні десятиліття – кардинальною проблемою. Зі здвоєним завзяттям намагаються викорінити релігійні почуття в людських душах апостоли диявола (і не лише в Московії»). Заяложену тему «волі людини», яку як останній аргумент використовує нині сатанинська Москва, не оминув і Донцов. «До вільної людини» підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, «культуру» і мир за всяку ціну. Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе і жертву».

Цікаво, що комуністичну ідеологію та західну «демократію» Донцов теж розглядав як «віру». В вже згаданій «Московській отруті» він писав: «Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри». В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, а «людину», «вільну людину», відірвану від контакту з Творцем. Така людина є «вільна» в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає «вільною» в державі й суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов`язків супроти спільного». До чого «вільна» людина довела весь «цивілізований світ» ми вже бачимо. А до чого ж може призвести вивищення прихотей і забаганок в зденаціоналізованій і перенаселеній не українцями Україні? Усвідомлюючи, що праці Донцова призначені для вибраних, все одно прикро споглядати як важко (хоч і впевнено) сприймаються ідеї націоналізму широким загалом. Нинішній збройний зудар з московською ордою в більшості випадків є проявом обурення злодійською атакою та реакцією на руйнації, збитки та вбивства. Мусимо зрозуміти: доки окрім свідомої власного призначення еліти не постане і національно й державно свідомого загалу, – годі мріяти про успіх національного здвигу. І знову доречними будуть поради Донцова: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Так, саме від того, коли ми змінимо свої недолугі бачення і трактування, залежить майбутнє нації. Крім нас того ніхто не зробить. Тож до бою.

«За Київ і Христа, проти Москви й антихриста».

                                                                                          Олесь Вахній

Дмитро Донцов

ОГНЮ ІСКРА ВЕЛИКОГО

Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз у раз лунає з газетних статтей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі...

Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських "колективних" царів, в "нарадах", червоної Думи боярської або т.зв. "міжнародній констеляції". Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духовного чинника, можна кинути світло на це питання - чи довго ще буде каратися Україна?

Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю, або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговувались, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння:" За що? За що ж їх?!"

Та на тім не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих на Україні, що "сиділи нишком", на масу "невтральних" і "льояльних". Це зовсім збило з пантилику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що "мовчать, бо благоденствують".

На подібне питання дав дотепну відповідь король Пилип Македонський - еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він підбивав одну грецьку місто-державу за другою, а він всюди мав в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануільських, Затонських, Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Нагів). І коли прийшла черга їм теж іти "під стінку", коли вони благали й питали Пилипових посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? - ті відповіли: - коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Пилипа, тому й він вам не вірить... Дуже просто й дуже ясно!

Так думають і московські Пилипи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб "кайдани рвати", - це не вимагає ближчого пояснення. Це зрозуміло кожному.

Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього "чесно працюють"? - ось чого не годні воропати чутливі поети і прозаїки. Пилип, король Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: - Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони з цілого серця його неневидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую з пам'яти)... Тому й нищив король, про всякий випадок, і масу отих невинних... З тих самих причин проводить своє народовбивство й Москва на Україні.

Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би ріжні "шибайголови" і глупі "романтики" не бунтувалися проти Москви, то не було б і репресій супроти широких верств народу, ні супроти прислужників і лакеїв займанця, які ж "рятують, що можуть"... Наївні ці думки! Бо Пилипи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну і безпощадну!

Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюються навіть тоді, коли сповидно не лишилося в ній навіть одного "козака із мільйона свинопасів"? Коли все нібито обернено в покірливу юрбу?

Чи справді все? В 1871 році Франція Люї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем'єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питався Бісмарка: Вже ж імперіялістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ж це воює Прусія? - З Людовіком XIV-им - була відповідь.

Прусія воювала здавалось їй, з невмирущим духом старої історії; войовничої, героїчної Франції Людовика XIV, Вобана, Тюрена, - з духом, який, думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж.Клемансо.

Як Гогенцолернська Прусія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людовіком XIV-им, так і Росія, навіть у початках нагшого століття все ще нищила в нас"мазепинство", героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові Петро I боявся знайти "другого Мазепу", тому й спротивився виборові його на гетьмана.

Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух на Україні був "п'ятнований" ім'ям "мазепинства". Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М.Грушевський, Винниченко, або українські "радикали",- такі ж чужі духові мазепинської України, як і Тієр з товаришами були в 1871 році - чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни - білі і червоні - що з Грушевського і Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів на Україні.

І не помилилися! Доказ - спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим не знаними іменами, Ю. та В.Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани протибільшовицьких повстань і т.п. Ніхто інший як Винниченнко, в 1920 році писав, що "довелося помічати увесь час на протязі цілої української революції, що іменно вони, ті, які, не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримеримими націоналістами" - мазепинцями. Чому це було так? Мабуть тому, що хоч і не були вони заторкнуті просвітньою пропагандою народолюбства демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним, антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним москвофільством тих партій. За те ті "непримиримі", через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди - хоч явно півзрусифіковані (українькі "ірляндці"). були насичені ще духом нашої історичної давнини.

Там була Шевченкова "огню іскра великого", що на пожарищі у попелі "тліла", несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому й вирішили московські Пилипи, розметати весь попіл, затопити водою - ану ж згаситься тоді й ту чи другу іскру, які десь невидно ще на пожарищі тліли. Звідси - масове винищування українців голодом, концентрати, табори смерти, терор, масові виселення, ціла політика народовбивства Москви на Україні.

Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода: "Ірод дуже розлютився і післав вимордувати всіх немовлят від двох літ і нижче"... Бо "так написано було через пророків", що там має повстати вождь, який визволить нарід з-під влади Ірода ... Може й Іроди на Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб'є московсьького дракона? В кожнім разі політика масового винищування на Україні - не лише ворогів Москви, а й тих "невтральних", дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода (“Ірод цар стривожився і ввесь Єрусалим за ним") що на тім пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі "іскри вогню великого", який спaлить варварську імперію. Треба, отже, бити на осліп, вгору, вділ, вправо і вліво, без розбору - активних і покірливих, бунтарів і невтральних - всіх! а ну ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми і неволі? Та ж спротив України, що - в 1941р, коли сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, - це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор!

Що ж запалює їх, в наших душах, в душах того чи іншого українця?

Це буває ріжно... Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій... Музей нашої старовини... Виступ Заньківецької... - в старі часи. Або повна суґестія і невідпертого чару картина Рєпіна - "Гетьман", опертий рукою на гармату, (під яким в "Історії" Тиктора стоїть чомусь підпис "Запорозький отаман")... Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920 рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як "Козацька слава" Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівчура, Лєни Теліги, яка оглядала ту сцену з будинку Київської політехніки... Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів, які з'являлися тут тією силою, що "das Boes willb das Gute scbafft" (Гете)... Знаю бо, що не одного "малороса" зробила українцем "Полтава" Пушкіна, як не одного "русинця" чи галицького москвофіла навернув на українство роман Сєнкевича "Огнєм і мечем": нехай у них зі знаком мінуса, як "дика стихія", з'являлась у тих творах давня Україна, але - всупереч їх намірам, повна непереможної сили, одчайдушного пориву і таємничого чару...

В одній із новіших совєтських історій російської літератури, одтверто висловлюється - назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, - висловлюється догану, як він міг протиставляти Петрові - "Великому" - "ізмєнніка" Мазепу, як рівнорядного володаря і рівновартого противника...

Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, - ось звідси злітають ті "іскри вогню великого" на вражливі душі, яких шукає вбити московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватись, в сухих, вогнистих, горіючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах "лакеїв", "рабів" і "фарисеїв" за виразом Шевченка.

Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не "невтральних", не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода на Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям - думають Швейки) - є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давнім блиску, або стерта буде Україна з мапи Європи.

Вирішать про це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом зовнішнього, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить дощенту, хоч не знати, як сповидно міцне царство насильства і зла.