Флотилія до кораблика на... від нас
- 22.04.22, 16:50
- Ми любимо тебе, Україно!
Зміст всього у коментах
Працює автоматика цензури
2
хочу сюди!
-
-
35 років, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 35-40 років
Замітки з міткою «україна понад усе»
Закарпатська міліція видала на-гора расистську ініціативу
- 06.11.09, 07:32
Міліція Закарпаття у зв’язку зі складною епідемічною ситуацією просить громадян повідомляти про вихідців з Азії та Африки на вулицях.
Таке інформаційне повідомлення з’явилося на офіційному сайті Головного управління МВС України у Закарпатській області.
Керівництво ГУМВС звертається до населення регіону з проханням повідомляти про кожний факт зустрічі чи спілкування з іноземними громадянами, насамперед вихідцями з країн Південно-Східної Азії та Близького Сходу.
У повідомленні пояснюється причина такого прохання: «У зв’язку з ускладненням епідеміологічної ситуації на території Закарпатської області та підвищенням ризику захворювань».
Джерело - УНІАН
Таке інформаційне повідомлення з’явилося на офіційному сайті Головного управління МВС України у Закарпатській області.
Керівництво ГУМВС звертається до населення регіону з проханням повідомляти про кожний факт зустрічі чи спілкування з іноземними громадянами, насамперед вихідцями з країн Південно-Східної Азії та Близького Сходу.
У повідомленні пояснюється причина такого прохання: «У зв’язку з ускладненням епідеміологічної ситуації на території Закарпатської області та підвищенням ризику захворювань».
Джерело - УНІАН
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
1
Кияни проголосують за того, хто вижене Черновецького
- 25.01.10, 18:32
Прес-конференція «Кияни проголосують за того, хто вижене Черновецького»
Дата проведення: 28 січня, 10:30 – 11:30
Місце проведення: інформаційне агентство УНІАН (вул. Хрещатик, 4, конференц-зал)
Учасники прес-конференції:
- Віталій ЧЕРНЯХОВСЬКИЙ, головний координатор громадянської кампанії «Форум порятунку Києва»;
- Михайло МИХАЛКО, член виконкому координаційної ради громадянської кампанії «Форум порятунку Києва»;
- Гліб ЛЄШКОВ, учасник ініціативної групи громадянського руху «Справжні кияни»;
- Максим МАНЬКОВСЬКИЙ, лідер громадської організації «Кияни, об’єднуємось»;
- Анатолій ШАРІЙ, журналіст інтернет-видання «From-UA».
Результати президентських виборів у Києві завжди були визначальними. За часи незалежності України позиція киян ставала показовою для решти українців, формувала настрої усіх регіонів країни. Підтримка киян і сьогодні майже гарантує перемогу.
Вибори Президента засвідчили небайдужість кандидатів до своїх рейтингів саме серед столичних мешканців. Дехто навіть заручився підтримкою столичного очільника з безглуздими надіями, що команді «олов’яних солдатиків» Черновецького, «космічним» талантам якого дивується вся країна, під силу виграти вибори з першої спроби. Напевно, ті, хто приймав рішення здати свої передвиборчі штаби «черновецьким», рідко виходять зі своїх авто на вулиці міста і зовсім не переймаються його проблемами. Інакше, ніхто не допустив би «хлопчиків» Черновецького, що крім обурення у киян нічого не викликають, до керівництва передвиборчим штабом одного з кандидатів у Президенти України.
За часи правління Л. Черновецького та його пособників замість квітучого затишного міста отримали суцільний безлад: дерибан земельних ділянок і майна територіальної громади, захаращення вулиць і підземних переходів кіосками, що торгують сигаретами та пивом, знищення зелених зон, повний занепад житлово-комунального господарства.
А між тим, один з пунктів передвиборчої програми мера був таким: «Ніколи більше так звані «інвестори» не будуть будувати хмарочоси в скверах, на дитячих та спортивних майданчиках. Тому що ніхто з міських чиновників не дозволить цього. Навіть за мільйонний хабар!» Як бачимо, дійсність не має нічого спільного із задекларованими обіцянками, більш того прямо суперечить їм. І вже вкотре постає питання щодо конституційності рішень Конституційного Суду України, який подовжив повноваження злочинної влади.
Президентські вибори, наче лакмусовий папірець, висвітлили наболілу проблему столичної влади, за вирішення якої кияни можуть віддячити своїми голосами одному з кандидатів на пост Президента України. Напередодні повторного голосування на виборах Президента України у Верховній Раді України, 18 січня 2010 р., зареєстровано два проекти постанов Верховної Ради України «Про призначення позачергових виборів депутатів Київської міської ради та Київського міського голови», подані В. Литвином (реєстр. № 5520), та М. Томенком, А. Кожем’якіним, К. Куликовим (реєстр. № 5520-1), які вимагають припинення повноважень посадових осіб органів Київської міської влади, що цинічно та зухвало порушують вимоги законодавства, нівелюють норми права як основні правила поведінки, завдають своїми протиправними діями значної шкоди державному та столичному бюджетам, позбавляють територіальну громаду Києва невідчужуваної власності, підривають установлені принципи державного устрою та місцевого самоврядування.
Учасники прес-конференції закликають громадськість підтримати ініціативи парламентарів щодо призначення позачергових виборів депутатів Київської міської ради та Київського міського голови і підкреслюють вплив зазначених проектів постанов, у раз їх прийняття, на результати виборів Президента України.
Вхід за журналістськими посвідченнями.
Для контактів: +380 44 228 55 33, +380 68 833 33 33, [email protected]
1
ДОГОВІР, який згризли російські пацюки.
- 08.01.14, 17:41
1654 - Січнева Переяславська рада як витвір пропаганди
Редагований матеріал друкованого видання № 2 (167)від 14 січня 2011
«Мать-Москва и ридный Киев, вами Рoдина гордa. Украина и Россия породнились навсегда». З радянської пісні слів не викинеш, хоч уже немає батьківщини, яка пишалася цим родичанням. Послухаймо ж заклик московських депутатів і київських міністрів не переписувати історію, читаймо Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання» і згадаймо події в січні 1648 і 1654 років.
Чигиринський сотник Богдан Хмельницький розбурхав Січ. Козацтво повстало за відновлення вольностей, проти магнатів і церковних утисків. Переможна угода 1649 року в Зборові вигнала шляхту з маєтків у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах, де відтак не було кріпацтва (того самого року Соборне Уложеніє Алєксєя Михайловича ствердило кріпаччину в Московській державі). Київ вітав Хмельницького, але це не був легітимний монарх. Виснажлива війна знала «Корсуня звитяжний клич і Берестечка темну ніч», і винищення ворожої армії біля Батога. Козацькі посли спокушали царя троном Польщі. Москва зброю їм продавала, але вагалася після своїх поразок від Лівонської до Смоленської війни – Росія святкує роковини визволення Кремля від поляків.
Патріарх Олександрії казав, що Військо Запорозьке прагне бути під царем. А Хмельницький просив і султана забрати «Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю» під протекторат Османів. Тоді Земський собор у Москві 1653 року ухвалив взяти Військо Запорозьке й оголосити війну Польщі. Посли забарилися; довелося робити прапор і заміняти зниклі коштовні камені в булаві. За тиждень прибув гетьман. Зібрано старшинську і потім генеральну раду Київського, Чернігівського і Брацлавського полків. Притягнений силоміць хворий війт Переяслава наступного дня помер. Від решти міст, кільканадцяти полків і селянства не було нікого. Гетьман і старшина 8 чи то 18 січня(тепер уже не дізнатися) 1654 року прилюдно, як тепер стверджується, обіцяли «бути з землею і городами під царською великою рукою невідступно». У важких переговорах українці наполягали, що до присяги в церкві посли царя мусять від його імені гарантувати статус України. Боярин Бутурлін запевнив у шануванні прав, бо «царське слово перемінно не буває», але цар не складає присяги підданцям. Виявилися протилежні світогляди. Київське віче та елекційний лад Речі Посполитої ґрунтувалися на європейській взаємності обопільних прав та обов’язків влади й нації. На Сході хани і царі спиралися на піраміду-вертикаль безмежного панування та безмовної покори. Без письмової угоди козаки вирішили, що боярські запевнення дорівнюють обіцянці…
На Раді 284 особи склали присягу царю Алєксєю. Посли видали грамоту, корогву, булаву і шапку гетьманові, а в Москві ЗВІТУВАЛИ, що 122 542 людини присягнули в 117 містах і містечках, міщан обманювали обіцянкою зберегти магдебурзьке самоврядування. У Корсуні присягли всього 70 козаків.
ВІДМОВИЛИСЯ присягати полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, митрополит Сильвестр , міста Косів, Чорнобиль та деякі інші, як і Уманський, Полтавський, Брацлавський, Кропивнянський полки, де посланців царя побито дрюками. Відмовилася присягати Запорозька Січ та Києво-Печерська лавра, кияни “склали присягу під мечевим каранням”, та й то не всі, переяславців заганяли до присяги киями , а духовенство заявило: “Волієм померти, ніж царю присягати”.
Козацькі посли в Москві навесні та влітку узгодили 17 з 23 Переяславських статей. Духівництво не бажало нічого підписувати, аби Церква не підлягала Московському патріархатові. Міщани задовольнилися обіцянкою зберегти магдебурзьке самоврядування. Не пощастило домовитися щодо зовнішньої політики та інших питань. Немає навіть тексту договору 1654 року! Цей документ, як і багато інших історичних документів, які не встигли чи не зуміли підробити, за словами російської сторони "съели мыши".
Події взагалі не стосувалися Галичини, Закарпаття, Буковини, Запоріжжя, більшості Волині й Поділля, Сходу та Півдня, що належали іншим державам. Бояри не пустили делегатів України 1656 року на переговори у Вільні про перемир’я з поляками всупереч її інтересам. Тоді Богдан Хмельницький шукав союзу із Семиграддям і Швецією. Іван Богун брав участь у складанні договору 1657 року зі Швецією з гарантією незалежності й цілісності України. Гетьман Іван Виговський уклав трактат 1658 року в Гадячі з Річчю Посполитою. Московське царство за Андрусівським перемир’ям 1669-го і «Вічним миром» 1686-го віддало Польщі половину України, роздерши її навпіл, а до 1725-го перетворилося на Російську імперію, яка завдяки зрадникам поневолила обидві ці нації, перетворивши вільний народ у злиденних рабів - кріпаків.
На Софійському майдані хвацький вершник із пагорба показує булавою війську на північний схід (автор постаменту Міхаіл Мікешин робив і пам’ятники Тисячоліття Росії в Новгороді та Катерині ІІ в Петербурзі). На картині 1951 року в Державному музеї українського мистецтва гетьман промовляє з ґанку, і козаки вихопили шаблі з піхов. Поряд із багатьма музичними, образотворчими і літературними творами до 300-річчя Переяславської ради було видано повість Якова Качури, де на початку запорожці вирушають у похід на славу і на смерть за волю України, а насамкінець козак лякав дітлахів канчуками бороданя-боярина, гетьман лаяв басурманів-турків і польських панів, тисячі голосів знічев’я заволали про одностайне бажання під московського православного царя, а в очах Богуна «горів вогонь незламного молодецького завзяття, та ще рука злегка тремтіла на руків’ї коштовної шаблі»… не подобалося йому рішення Богдана.
Микола Кабаків
Переяславська угода
1654 року (уривок)
А ось головне: «На Переяславській Раді були домовленості, але ніякої угоди Руссю-Україною і Москвою не було підписано».
Згадане наше руське посольство привезло з собою «неприйняті царизмом 23 статті Б.Хмельницького, які б закріплювали незалежність України, та ще так звані “березневі статті Москви”, спрямовані на возз’єднання двох народів, що доти 400 років розвивалися без жодних міждержавних контактів». («Заява Президії АН Вищої школи України...»).
Як виглядали ті пункти в оригіналі ми не знаємо, бо збереглася тільки московська копія-переклад, а оригінал, можливо, цілево був “загублений”, бо вже в 1659 році москвини усунули з ужитку і цю копію, заступаючи її фальсифікатом.
Згадані “березневі статті” затвердив московський уряд в дійсності з дописами і змінами, що мали величезне значення. Зокрема, один з пунктів піддавав закордонні зв’язки Русі-України під Московський контроль, зв’язки з державами, ворожими Москві, Польщею і Туреччиною, забороняв цілковито. Рівно ж москвини додали, що має стояти московське військо не лише в Києві, а й Чернігові, Переяславі та Ніжині. Були ще й інші інновації, внесені односторонньо москвинами.
Це йшло москвинам тим легше, що, властиво, не існувало жодної підписаної обома сторонами угоди, тільки існувало загарантоване присягою визнання Україною протекції царя під умовою додержання Московією умов, щодо яких існувало словесне порозуміння і яких додержування мала гарантувати Московія окремим актом за підписом царя. Недодержання з боку Московії обіцянок і внесення змін, на які не міг погодитися уряд Русі, спричинилось до того, що гетьман Русі Богдан Хмельницький не ратифікував цієї угоди, не подаючи її, як і Зборівської, до прилюдного відома. Правда він і не відкинув її формально, але й не брав її до уваги, ігноруючи цілком пункти, на які не погодився. Тому, зокрема, не припинив гетьман Русі зносин з Туреччиною. Більше того, є переконуючі докази того, що гетьман Богдан Хмельницький уважав, з огляду на порушення москвинами їхньої урочистої обіцянки, себе вільним від присяги.
Як ми вже казали, основною істотною передумовою присяги було зобов’язання Московії розпочати війну з Польщею і не припиняти її до визволення українських земель.
Тим часом москвини не спішили з війною і московські війська почали воєнні операції лише 1955 року. За цей час поляки напали весною 1654 року і загналися на Брацлавщину аж під Умань, яку, однак, не змогли взяти. Восени того ж року польські війська повторили свій напад в тому ж напрямі і при тому вславилися тоді героїчною обороною Подільськ і ряд інших містечок. Наїзд поляків затримав щойно міцно укріплений Брацлав. Після того, у січні 1655 року, поляки з татарами пробували здобути Умань, яку боронив полковник Богун. Сам гетьман Русі рушив тоді на відсіч і на дрижиполі дійшло до запеклого бою, в якому люди на лютому морозі билися рукопаш, хто чим мав, а гори убитих служили за шанці. Число убитих з обох сторін дійшло до 15 тисяч.
Один із сучасників подавав, що за цей час було спалено 1000 церков і 270 містечок, а татари забрали в полон до 200 000 людей. Самих дітей, подушених в замках і на дорогах рахує цей сучасник на 10 тисяч.
Таким чином, цій трагедії посприяла невиконанням своїх зобов’язань Переяславської угоди “єдінокровная” Московія, і раділа з ослаблення Русі-України.
Чи ж можна дивуватися тому, що Хмельницький уже тоді мав усі підстави вважати свою присягу не дійсною? І він її такою і вважав! Він чудово бачив, до чого прямує Московія, чудово розумів, що вона і не думає виконувати свої зобов’язання, і тому він не тільки веде далі дипломатичні розмови зі Швецією, але й посилає таємного листа до шведського короля, в якому заохочує шведів скоріше рушити через Польщу в напрямі західноруських (українських) земель. У цьому листі гетьман Русі писав, що він намагатиметься унеможливити москвинам здобуття великих твердинь, щоб москвини не могли там залишити своїх залог, і тому просив шведів якнайскоріше поспішати.
Цим пояснюється те, що, хоча козацькі війська під час спільних з москвинами воєнних операцій сягали Перемишля, Ярослава, Замостя і Любліна, — гетьман не захотів займати Львова.
Дії гетьмана Богдана є тим більш зрозумілими, що англійська преса вже тоді писала: “Непорозуміння між Хмельницьким і москвинами щодня зростають... Гетьман робить усе від нього залежне, щоб звільнитися від своїх обіцянок москвинам” (“Several Proceedings” від 13-20 квітня 1654 року.)
На тлі всього сказаного ясним є, чому під Гусятином гетьман козакам наказав розігнати шаблями московські війська, що рушили брати штурмом від поляків Гусятин. Про це так доносив московський воєвода: “Коли царські люди приступили під город і на стіну вийшли.... велів цих людей від города відбивати і, відбиваючи, багато людей порубано, а на тих людей, що на город вийшли, з гармат стріляно”.
Взагалі цю війну веде гетьман (для якого ясні протируські плани Москви) в порозумінні зі Швецією, хоча це порозуміння не було ще оформлене. Тому, підійшовши до Львова, остеріг гетьман львівських українців, щоб ті не вели з москвинами жодних переговорів, а сам повів справу так, щоб місто взагалі не було взяте. Подібні непорозуміння траплялися не під одним Гусятином. Антимосковські настрої, без сумніву скріпляє ще й поведінка московських військ. Навіть такий великий прихильник царя, як білоруський шляхтич Поклонський, дуже швидко розчарувався і писав до Золотаренка в листі, що замість допомоги мало населення від москвинів “таке ж пограбування божих домів, як і від татар... (скажімо від себе, бо військо москвинів і було більшою частиною з татар; тільки й того, що не кримських). В кращій вільності жили ми перше під ляхами, ніж тепер... що моє око бачило... які неподобства над нашими жінками й дівчатами чинили москалі... скільки душ у неволю забрали... а цю землю знищили...”
Під Любліном дійшло до конфлікту з комадуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався від мешканців відібрати присягу на вірність московському цареві. Обурений тим Хмельницький склав угоду з татарами, в якій зобов’язався не боронити москвинів, наслідком чого було оточення татарами воєводи Бутурліна з військом, який за звільнення мусив віддати всю воєнну здобич.
Шведи тоді також рушили на Польщу, і це полегшило москвинам здобуття білоруських та литовських земель.
Однак поляки спокушали москвинів перспективою обрання московського царя королем польським, і москвини, зрадивши руських, розпочали переговори з Польщею, а послів Русі-України, які приїхали домагатися признання Україні земель заселених русичами-українцями, москвини взагалі не допустили до участі в переговорах. Мало того, москвини віддали полякам ряд руських земель, визволених козацькою кров’ю.
Таким чином Московія знову не додержала головної передумови переяславського порозуміння і тим самим звільнила взагалі Богдана Хмельницького від його присяги.
Як свідчать історичні пам’ятки, Хмельницький після повернення послів з Вільна сказав: “Треба відступити від царської руки і піти туди, куди бог повелить”. Що ж до Віленської усної угоди, то заявив, що її не визнає.
Але Хмельницький не вважав ще своєчасним нормально заявити також про неважність Переяславської умови, і тому, наприклад, коли в 1657 році наказав цар Бутурлінові запитати гетьмана, чому воєвода московський є лише в Києві, адже ж, мовляв, у Москві було ухвалено, що мають стояти московські війська і в Чернігові, Переяславі та Ніжині, відповів тільки, що він не наказував своїм послам про те домовлятися, а в Переяславі про те не було мови, лише про Київ. Додамо, що й до Києва московський воєвода вступив лише одержавши дозвіл уряду Хмельницького.
Отже, Віленською умовою Московія остаточно перекреслила Переяславську угоду і тому Хмельницький всупереч Переяславській:
1) утримував війська більше 60 000, 2) незважаючи на московські остереження й протести, проводив переговори зі Швецією і склав з нею Союзну угоду (“вічний союз”), хоча вона була у ворожих відносинах з Московією, 3) не посилав Московії умовленої данини і 4) не звертав уваги на зобов’язання визнавати важність усталених Московією західних кордонів, тільки при кожній нагоді намагався звільнити і приєднати все нові землі Русі-України.
Таким чином, ніколи не ратифікована Переяславська угода, не дотримана москвинами вже під час зафіксування на письмі, і яка завжди була для Гетьмана Русі Хмельницького лише звичайним тимчасовим оборонним союзом, що в ньому замість султана Турції фігурував цим разом цар Московії, а завдяки тому, що Московщина зайняла відразу ницу лицемірну позицію неповажання партнера по союзу, Переяславська угода перестала навіть і морально зобов’язувати ще до підписання у Вільні сепаратного перемир’я.
Тому 1655 року підписав Б.Хмельницький зі Швецією військову конвенцію і увійшов до козацько-балканської ліги, яка була під протекторатом шведського короля і лорда-протектора Олівера Кромвеля, та склав угоду з турецьким султаном, себто діяв так, немовби жодної Переяславської угоди не існувало.
Після ж підписання Московією Віленського перемир’я, що передбачало потому поділ Русі між Польщею і Московією, — Переяславська угода стала фікцією, актом, що мав таке ж значення, як наприклад, має нині підписаний під час війни в 1941 році союзний “договір дружби” західних держав з московською червоною імперією.
Москвини так само ж розуміли, що не можуть вимагати дотримування Переяславського порозуміння, якого вони самі ж не додержували і яке, властиво, перестало існувати. Тому, наприклад, у 1655 році не тільки Московія не наважилася, посилаючись на Переяславську угоду, перешкодити зносинам Русі-України зі Швецією, але й затримку нею послів, що їхали через Москву, “вважала” своїм безправним актом і цар доручив Бутурліну “переконувати гетьмана Русі всіма можливими способами”, що той вчинок не скерований проти Русі, щоб, мовляв, “оні (русичі-українці) таво сєбє в аскарблєніє нє ставілі”.
Русь москвини вважали окремою чужою державою, заселеною відмінним від них народом, і вважали її такою державою не лише перед, а й після Переяславської угоди, а тому й не наважилися домагатися виконання вже ними порушеної угоди.
Трактуючи Русь як чужу державу, москвини зносини з нею вели через “Посольскій пріказ”, тобто міністерство закордонних справ Московії. Існував між двома державами кордон, купці кожної держави в другій вважалися чужоземцями і платили мито як і всі інші чужинці, гроші Московії не мали в Русі обов’язкової сили, а московські урядовці ще і в 1666 році звали Русь-Україну державою (“А в іхнєм государствє, городе Стародубє...”). Між іншим, Польща і після 1920 року продовжувала називати Україну — Руссю, а Росію — Московією).
Інші сусіди — Англія, Швеція, Австрія, Туреччина, Бранденбург, Семигород та інші — розуміли всю відносність Переяславської угоди і тому і після 1654 року вели зносини з Руссю-Україною як з суверенною державою.
Нарешті, москвини, які самі угрунтували у 1654 році своє право до переговорів з Руссю-Україною тим, що, мовляв, польський король не додержав присяги щодо оборони православної віри і тим самим звільнив своїх підданих від даної ними присяги вірності польскій короні, — прекрасно розуміли, що й московський цар, не додержавши своїх урочистих зобов’язань, також тим звільнив Гетьмана Русі Богдана і весь руський народ від присяги, даної у 1654 році.
Розумів це й гетьман Богдан та руські люди і тому вони перекреслили ту Переяславську угоду шведсько-українським “вічним союзом”. Те, що формально в тій угоді зі шведами не заперечувалася важність Переяславської угоди з Московією, не перечить нашому твердженню, бо й Гадяцька умова 6.ІХ.1658 між гетьманом І.Виговським і Польщею (Козацька держава під назвою Велике князівство Руське мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний член), яка привела до русько-московської війни, також не заперечувала права й Московщині починать об’єднання. Одне й друге були лише дипломатичними погашеннями.
Таким чином бачимо, що для гетьмана Русі Богдана Хмельницького “Переяславська угода” 8-го січня 1654-го була лише одним з ходів на політичній шахівниці, який мав на меті ослабити та знешкодити Польщу, але який був тільки одним з таких ходів, що мали полегшити Великому Гетьманові збереження самостійності відновленої держави Русь. Попереднім ходом на тій шахівниці була присяга на вірність турецькому султанові, наступним — русько(українсько)-шведський союз 12 червня 1657-го.
Редагований матеріал друкованого видання № 2 (167)від 14 січня 2011
«Мать-Москва и ридный Киев, вами Рoдина гордa. Украина и Россия породнились навсегда». З радянської пісні слів не викинеш, хоч уже немає батьківщини, яка пишалася цим родичанням. Послухаймо ж заклик московських депутатів і київських міністрів не переписувати історію, читаймо Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання» і згадаймо події в січні 1648 і 1654 років.
Чигиринський сотник Богдан Хмельницький розбурхав Січ. Козацтво повстало за відновлення вольностей, проти магнатів і церковних утисків. Переможна угода 1649 року в Зборові вигнала шляхту з маєтків у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах, де відтак не було кріпацтва (того самого року Соборне Уложеніє Алєксєя Михайловича ствердило кріпаччину в Московській державі). Київ вітав Хмельницького, але це не був легітимний монарх. Виснажлива війна знала «Корсуня звитяжний клич і Берестечка темну ніч», і винищення ворожої армії біля Батога. Козацькі посли спокушали царя троном Польщі. Москва зброю їм продавала, але вагалася після своїх поразок від Лівонської до Смоленської війни – Росія святкує роковини визволення Кремля від поляків.
Патріарх Олександрії казав, що Військо Запорозьке прагне бути під царем. А Хмельницький просив і султана забрати «Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю» під протекторат Османів. Тоді Земський собор у Москві 1653 року ухвалив взяти Військо Запорозьке й оголосити війну Польщі. Посли забарилися; довелося робити прапор і заміняти зниклі коштовні камені в булаві. За тиждень прибув гетьман. Зібрано старшинську і потім генеральну раду Київського, Чернігівського і Брацлавського полків. Притягнений силоміць хворий війт Переяслава наступного дня помер. Від решти міст, кільканадцяти полків і селянства не було нікого. Гетьман і старшина 8 чи то 18 січня(тепер уже не дізнатися) 1654 року прилюдно, як тепер стверджується, обіцяли «бути з землею і городами під царською великою рукою невідступно». У важких переговорах українці наполягали, що до присяги в церкві посли царя мусять від його імені гарантувати статус України. Боярин Бутурлін запевнив у шануванні прав, бо «царське слово перемінно не буває», але цар не складає присяги підданцям. Виявилися протилежні світогляди. Київське віче та елекційний лад Речі Посполитої ґрунтувалися на європейській взаємності обопільних прав та обов’язків влади й нації. На Сході хани і царі спиралися на піраміду-вертикаль безмежного панування та безмовної покори. Без письмової угоди козаки вирішили, що боярські запевнення дорівнюють обіцянці…
На Раді 284 особи склали присягу царю Алєксєю. Посли видали грамоту, корогву, булаву і шапку гетьманові, а в Москві ЗВІТУВАЛИ, що 122 542 людини присягнули в 117 містах і містечках, міщан обманювали обіцянкою зберегти магдебурзьке самоврядування. У Корсуні присягли всього 70 козаків.
ВІДМОВИЛИСЯ присягати полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, митрополит Сильвестр , міста Косів, Чорнобиль та деякі інші, як і Уманський, Полтавський, Брацлавський, Кропивнянський полки, де посланців царя побито дрюками. Відмовилася присягати Запорозька Січ та Києво-Печерська лавра, кияни “склали присягу під мечевим каранням”, та й то не всі, переяславців заганяли до присяги киями , а духовенство заявило: “Волієм померти, ніж царю присягати”.
Козацькі посли в Москві навесні та влітку узгодили 17 з 23 Переяславських статей. Духівництво не бажало нічого підписувати, аби Церква не підлягала Московському патріархатові. Міщани задовольнилися обіцянкою зберегти магдебурзьке самоврядування. Не пощастило домовитися щодо зовнішньої політики та інших питань. Немає навіть тексту договору 1654 року! Цей документ, як і багато інших історичних документів, які не встигли чи не зуміли підробити, за словами російської сторони "съели мыши".
Події взагалі не стосувалися Галичини, Закарпаття, Буковини, Запоріжжя, більшості Волині й Поділля, Сходу та Півдня, що належали іншим державам. Бояри не пустили делегатів України 1656 року на переговори у Вільні про перемир’я з поляками всупереч її інтересам. Тоді Богдан Хмельницький шукав союзу із Семиграддям і Швецією. Іван Богун брав участь у складанні договору 1657 року зі Швецією з гарантією незалежності й цілісності України. Гетьман Іван Виговський уклав трактат 1658 року в Гадячі з Річчю Посполитою. Московське царство за Андрусівським перемир’ям 1669-го і «Вічним миром» 1686-го віддало Польщі половину України, роздерши її навпіл, а до 1725-го перетворилося на Російську імперію, яка завдяки зрадникам поневолила обидві ці нації, перетворивши вільний народ у злиденних рабів - кріпаків.
На Софійському майдані хвацький вершник із пагорба показує булавою війську на північний схід (автор постаменту Міхаіл Мікешин робив і пам’ятники Тисячоліття Росії в Новгороді та Катерині ІІ в Петербурзі). На картині 1951 року в Державному музеї українського мистецтва гетьман промовляє з ґанку, і козаки вихопили шаблі з піхов. Поряд із багатьма музичними, образотворчими і літературними творами до 300-річчя Переяславської ради було видано повість Якова Качури, де на початку запорожці вирушають у похід на славу і на смерть за волю України, а насамкінець козак лякав дітлахів канчуками бороданя-боярина, гетьман лаяв басурманів-турків і польських панів, тисячі голосів знічев’я заволали про одностайне бажання під московського православного царя, а в очах Богуна «горів вогонь незламного молодецького завзяття, та ще рука злегка тремтіла на руків’ї коштовної шаблі»… не подобалося йому рішення Богдана.
Микола Кабаків
Переяславська угода
1654 року (уривок)
А ось головне: «На Переяславській Раді були домовленості, але ніякої угоди Руссю-Україною і Москвою не було підписано».
Згадане наше руське посольство привезло з собою «неприйняті царизмом 23 статті Б.Хмельницького, які б закріплювали незалежність України, та ще так звані “березневі статті Москви”, спрямовані на возз’єднання двох народів, що доти 400 років розвивалися без жодних міждержавних контактів». («Заява Президії АН Вищої школи України...»).
Як виглядали ті пункти в оригіналі ми не знаємо, бо збереглася тільки московська копія-переклад, а оригінал, можливо, цілево був “загублений”, бо вже в 1659 році москвини усунули з ужитку і цю копію, заступаючи її фальсифікатом.
Згадані “березневі статті” затвердив московський уряд в дійсності з дописами і змінами, що мали величезне значення. Зокрема, один з пунктів піддавав закордонні зв’язки Русі-України під Московський контроль, зв’язки з державами, ворожими Москві, Польщею і Туреччиною, забороняв цілковито. Рівно ж москвини додали, що має стояти московське військо не лише в Києві, а й Чернігові, Переяславі та Ніжині. Були ще й інші інновації, внесені односторонньо москвинами.
Це йшло москвинам тим легше, що, властиво, не існувало жодної підписаної обома сторонами угоди, тільки існувало загарантоване присягою визнання Україною протекції царя під умовою додержання Московією умов, щодо яких існувало словесне порозуміння і яких додержування мала гарантувати Московія окремим актом за підписом царя. Недодержання з боку Московії обіцянок і внесення змін, на які не міг погодитися уряд Русі, спричинилось до того, що гетьман Русі Богдан Хмельницький не ратифікував цієї угоди, не подаючи її, як і Зборівської, до прилюдного відома. Правда він і не відкинув її формально, але й не брав її до уваги, ігноруючи цілком пункти, на які не погодився. Тому, зокрема, не припинив гетьман Русі зносин з Туреччиною. Більше того, є переконуючі докази того, що гетьман Богдан Хмельницький уважав, з огляду на порушення москвинами їхньої урочистої обіцянки, себе вільним від присяги.
Як ми вже казали, основною істотною передумовою присяги було зобов’язання Московії розпочати війну з Польщею і не припиняти її до визволення українських земель.
Тим часом москвини не спішили з війною і московські війська почали воєнні операції лише 1955 року. За цей час поляки напали весною 1654 року і загналися на Брацлавщину аж під Умань, яку, однак, не змогли взяти. Восени того ж року польські війська повторили свій напад в тому ж напрямі і при тому вславилися тоді героїчною обороною Подільськ і ряд інших містечок. Наїзд поляків затримав щойно міцно укріплений Брацлав. Після того, у січні 1655 року, поляки з татарами пробували здобути Умань, яку боронив полковник Богун. Сам гетьман Русі рушив тоді на відсіч і на дрижиполі дійшло до запеклого бою, в якому люди на лютому морозі билися рукопаш, хто чим мав, а гори убитих служили за шанці. Число убитих з обох сторін дійшло до 15 тисяч.
Один із сучасників подавав, що за цей час було спалено 1000 церков і 270 містечок, а татари забрали в полон до 200 000 людей. Самих дітей, подушених в замках і на дорогах рахує цей сучасник на 10 тисяч.
Таким чином, цій трагедії посприяла невиконанням своїх зобов’язань Переяславської угоди “єдінокровная” Московія, і раділа з ослаблення Русі-України.
Чи ж можна дивуватися тому, що Хмельницький уже тоді мав усі підстави вважати свою присягу не дійсною? І він її такою і вважав! Він чудово бачив, до чого прямує Московія, чудово розумів, що вона і не думає виконувати свої зобов’язання, і тому він не тільки веде далі дипломатичні розмови зі Швецією, але й посилає таємного листа до шведського короля, в якому заохочує шведів скоріше рушити через Польщу в напрямі західноруських (українських) земель. У цьому листі гетьман Русі писав, що він намагатиметься унеможливити москвинам здобуття великих твердинь, щоб москвини не могли там залишити своїх залог, і тому просив шведів якнайскоріше поспішати.
Цим пояснюється те, що, хоча козацькі війська під час спільних з москвинами воєнних операцій сягали Перемишля, Ярослава, Замостя і Любліна, — гетьман не захотів займати Львова.
Дії гетьмана Богдана є тим більш зрозумілими, що англійська преса вже тоді писала: “Непорозуміння між Хмельницьким і москвинами щодня зростають... Гетьман робить усе від нього залежне, щоб звільнитися від своїх обіцянок москвинам” (“Several Proceedings” від 13-20 квітня 1654 року.)
На тлі всього сказаного ясним є, чому під Гусятином гетьман козакам наказав розігнати шаблями московські війська, що рушили брати штурмом від поляків Гусятин. Про це так доносив московський воєвода: “Коли царські люди приступили під город і на стіну вийшли.... велів цих людей від города відбивати і, відбиваючи, багато людей порубано, а на тих людей, що на город вийшли, з гармат стріляно”.
Взагалі цю війну веде гетьман (для якого ясні протируські плани Москви) в порозумінні зі Швецією, хоча це порозуміння не було ще оформлене. Тому, підійшовши до Львова, остеріг гетьман львівських українців, щоб ті не вели з москвинами жодних переговорів, а сам повів справу так, щоб місто взагалі не було взяте. Подібні непорозуміння траплялися не під одним Гусятином. Антимосковські настрої, без сумніву скріпляє ще й поведінка московських військ. Навіть такий великий прихильник царя, як білоруський шляхтич Поклонський, дуже швидко розчарувався і писав до Золотаренка в листі, що замість допомоги мало населення від москвинів “таке ж пограбування божих домів, як і від татар... (скажімо від себе, бо військо москвинів і було більшою частиною з татар; тільки й того, що не кримських). В кращій вільності жили ми перше під ляхами, ніж тепер... що моє око бачило... які неподобства над нашими жінками й дівчатами чинили москалі... скільки душ у неволю забрали... а цю землю знищили...”
Під Любліном дійшло до конфлікту з комадуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався від мешканців відібрати присягу на вірність московському цареві. Обурений тим Хмельницький склав угоду з татарами, в якій зобов’язався не боронити москвинів, наслідком чого було оточення татарами воєводи Бутурліна з військом, який за звільнення мусив віддати всю воєнну здобич.
Шведи тоді також рушили на Польщу, і це полегшило москвинам здобуття білоруських та литовських земель.
Однак поляки спокушали москвинів перспективою обрання московського царя королем польським, і москвини, зрадивши руських, розпочали переговори з Польщею, а послів Русі-України, які приїхали домагатися признання Україні земель заселених русичами-українцями, москвини взагалі не допустили до участі в переговорах. Мало того, москвини віддали полякам ряд руських земель, визволених козацькою кров’ю.
Таким чином Московія знову не додержала головної передумови переяславського порозуміння і тим самим звільнила взагалі Богдана Хмельницького від його присяги.
Як свідчать історичні пам’ятки, Хмельницький після повернення послів з Вільна сказав: “Треба відступити від царської руки і піти туди, куди бог повелить”. Що ж до Віленської усної угоди, то заявив, що її не визнає.
Але Хмельницький не вважав ще своєчасним нормально заявити також про неважність Переяславської умови, і тому, наприклад, коли в 1657 році наказав цар Бутурлінові запитати гетьмана, чому воєвода московський є лише в Києві, адже ж, мовляв, у Москві було ухвалено, що мають стояти московські війська і в Чернігові, Переяславі та Ніжині, відповів тільки, що він не наказував своїм послам про те домовлятися, а в Переяславі про те не було мови, лише про Київ. Додамо, що й до Києва московський воєвода вступив лише одержавши дозвіл уряду Хмельницького.
Отже, Віленською умовою Московія остаточно перекреслила Переяславську угоду і тому Хмельницький всупереч Переяславській:
1) утримував війська більше 60 000, 2) незважаючи на московські остереження й протести, проводив переговори зі Швецією і склав з нею Союзну угоду (“вічний союз”), хоча вона була у ворожих відносинах з Московією, 3) не посилав Московії умовленої данини і 4) не звертав уваги на зобов’язання визнавати важність усталених Московією західних кордонів, тільки при кожній нагоді намагався звільнити і приєднати все нові землі Русі-України.
Таким чином, ніколи не ратифікована Переяславська угода, не дотримана москвинами вже під час зафіксування на письмі, і яка завжди була для Гетьмана Русі Хмельницького лише звичайним тимчасовим оборонним союзом, що в ньому замість султана Турції фігурував цим разом цар Московії, а завдяки тому, що Московщина зайняла відразу ницу лицемірну позицію неповажання партнера по союзу, Переяславська угода перестала навіть і морально зобов’язувати ще до підписання у Вільні сепаратного перемир’я.
Тому 1655 року підписав Б.Хмельницький зі Швецією військову конвенцію і увійшов до козацько-балканської ліги, яка була під протекторатом шведського короля і лорда-протектора Олівера Кромвеля, та склав угоду з турецьким султаном, себто діяв так, немовби жодної Переяславської угоди не існувало.
Після ж підписання Московією Віленського перемир’я, що передбачало потому поділ Русі між Польщею і Московією, — Переяславська угода стала фікцією, актом, що мав таке ж значення, як наприклад, має нині підписаний під час війни в 1941 році союзний “договір дружби” західних держав з московською червоною імперією.
Москвини так само ж розуміли, що не можуть вимагати дотримування Переяславського порозуміння, якого вони самі ж не додержували і яке, властиво, перестало існувати. Тому, наприклад, у 1655 році не тільки Московія не наважилася, посилаючись на Переяславську угоду, перешкодити зносинам Русі-України зі Швецією, але й затримку нею послів, що їхали через Москву, “вважала” своїм безправним актом і цар доручив Бутурліну “переконувати гетьмана Русі всіма можливими способами”, що той вчинок не скерований проти Русі, щоб, мовляв, “оні (русичі-українці) таво сєбє в аскарблєніє нє ставілі”.
Русь москвини вважали окремою чужою державою, заселеною відмінним від них народом, і вважали її такою державою не лише перед, а й після Переяславської угоди, а тому й не наважилися домагатися виконання вже ними порушеної угоди.
Трактуючи Русь як чужу державу, москвини зносини з нею вели через “Посольскій пріказ”, тобто міністерство закордонних справ Московії. Існував між двома державами кордон, купці кожної держави в другій вважалися чужоземцями і платили мито як і всі інші чужинці, гроші Московії не мали в Русі обов’язкової сили, а московські урядовці ще і в 1666 році звали Русь-Україну державою (“А в іхнєм государствє, городе Стародубє...”). Між іншим, Польща і після 1920 року продовжувала називати Україну — Руссю, а Росію — Московією).
Інші сусіди — Англія, Швеція, Австрія, Туреччина, Бранденбург, Семигород та інші — розуміли всю відносність Переяславської угоди і тому і після 1654 року вели зносини з Руссю-Україною як з суверенною державою.
Нарешті, москвини, які самі угрунтували у 1654 році своє право до переговорів з Руссю-Україною тим, що, мовляв, польський король не додержав присяги щодо оборони православної віри і тим самим звільнив своїх підданих від даної ними присяги вірності польскій короні, — прекрасно розуміли, що й московський цар, не додержавши своїх урочистих зобов’язань, також тим звільнив Гетьмана Русі Богдана і весь руський народ від присяги, даної у 1654 році.
Розумів це й гетьман Богдан та руські люди і тому вони перекреслили ту Переяславську угоду шведсько-українським “вічним союзом”. Те, що формально в тій угоді зі шведами не заперечувалася важність Переяславської угоди з Московією, не перечить нашому твердженню, бо й Гадяцька умова 6.ІХ.1658 між гетьманом І.Виговським і Польщею (Козацька держава під назвою Велике князівство Руське мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний член), яка привела до русько-московської війни, також не заперечувала права й Московщині починать об’єднання. Одне й друге були лише дипломатичними погашеннями.
Таким чином бачимо, що для гетьмана Русі Богдана Хмельницького “Переяславська угода” 8-го січня 1654-го була лише одним з ходів на політичній шахівниці, який мав на меті ослабити та знешкодити Польщу, але який був тільки одним з таких ходів, що мали полегшити Великому Гетьманові збереження самостійності відновленої держави Русь. Попереднім ходом на тій шахівниці була присяга на вірність турецькому султанові, наступним — русько(українсько)-шведський союз 12 червня 1657-го.
2
Коли усе скінчиться, буде що?
- 28.05.23, 19:26
- Своє Слово
Що нас очікує після...
Дещо нерозумно обговорювати зараз під час найтяжчої фази війни України з Російською Федерацією яко агресором, що і як може бути після війни, але... Краще зробити це, допоки є можливість. Я не збираюсь критикувати нашу українську владу – я хочу просто осмислити, що сталося, що є і що може бути. У фантастів є тема “феномен метелика”, це коли створили машину часу і хтось попав завдяки цьому у минуле, де випадково вбив метелика, а коли повернувся у свій час, то він виявився зовсім іншим – це був інший світ, а його колишнього світу просто не існувало. Чому я кажу про це? А тому, що хто у 2019 проголосував за пана Володимира Зеленського та його партію “Слуга народу”, заповнюючи і кидаючи до опечатаної скриньки свій бюлетень і гадки не мав, що голосує ось за таке сьогодення – це він його створив. Звичайно, що він бажав мати краще від того, що було, але ж однозначно не таке “краще”: тотальна війна, страшні руйнування, величезні жертви, як і сам або його рідні зараз на фронті чи мобілізовані, біженці тощо. І не кажіть, що ви до того не причетні, бо причетні навіть за умови, що ви взагалі проігнорували ті вибори, тому що аби ви знали, але в кримінальному кодексі є відповідальність як за злочинне діяння так і за злочинну бездіяльність, коли чиясь пасивність призвела до трагедії. Тобто я не проти влади Зеленського, бо вже як є – так є: такою є воля народу. Водночас народ нехай знає, що то він за свої рішення відповідає та несе покарання. І не інакше! Тому і роблю цей допис, щоб на майбутнє, в кого воно буде, приймали виважені рішення, оскільки воно вам повернеться обов’язково. Саме вам! Обов’язково повернеться.
2
Тепер до суті питання: я б хотів, щоб після війни ми всі опинилися в зовсім іншій країні Україні, а саме коли держава є не узурпатор по відношенню до своїх громадян, а партнер. Дуже легко сказати і дуже нелегко зробити, однак – можливо. Якщо хотіти. Водночас захотіти можна те, що розумієш і знаєш, а не як в 2019-му: задовбали ті хитромудрі професіонали – хай буде будь-хто аби не з них. Не хочу ні Петі – ні Юлі, а хочу чарівника, когось як джин Хотабич. Вийшло! Вкотре спрацювала славетна приказка “який народ – така і влада” Оця безкінечна віра, що хтось тобі зробить гарне життя, бо самому це якось тяжко виходить. Можу вас заспокоїти: ніколи такого не буде. Навіть прекрасна, мудра, чесна, добросовісна, працьовита Ангела Меркель не змогла добитися під час свого тривалого перебування на посаді канцлера Німеччини, щоб кожен німець був щасливим і задоволеним зі свого життя, то що вже казати про всіляких не таких обнадійливих керівників держав. Пригадуєте, як хтось чарував за Гарі Потером: “Війни не буде, війни не буде, не панікуйте...”, аж тут тать-мать-перемать! Щоб бути добрим чаклуном, потрібно багато вчитися, як свідчить пані Роулінг. Та це у минулому, а зараз я з великою іронією сприйняв інформацію, що Президент України не може поїхати до Брюселя на важливу нараду, бо як ще без нього тут виживуть? Фронт впаде, люди запанікують, економіка розвалиться одномоментно на ще більші уламки і тому подібне. Не переживайте, пане президенте, бо ж он проїхалися аж у США і з того тільки покращало Україні. Бо там ваш фронт: на міжнародній арені в особистих контактах і розмовах, не тільки по відеотрансляціях з бункера, – і саме особисто! Вищі особи іноземних держав ризикуючи життя до нас їдуть у Київ на побачення з вами, тож і ви не бійтесь у безпечні місця проїхатись, а ми вже якось то переживемо і не будемо панікувати, що нас покинули напризволяще – дамо якось раду всьому. Чи не дамо? Давайте визначатись.
Богдан Гордасевич, 7 лютого 2023 р. м. Львів.
1
Залужний і Забродський
- 08.09.22, 08:43
- Ми любимо тебе, Україно!
Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд07.09.2022 11:39
Скільки може тривати ця війна і як нам в ній перемогти
У сьогоднішньому розумінні абсолютної більшості військових експертів і аналітиків широкомасштабна війна, розв’язана РФ проти України 24 лютого 2022 року, вже давно не вкладається в поняття локального конфлікту середньої інтенсивності. Це стосується і просторових показників, і кількості залучених військових сил, і переконливого переліку засобів ураження та іншого високотехнологічного обладнання, які притаманні цьому військовому протистоянню.
СКІЛЬКИ ТРИВАТИМЕ ВІЙНА?
Окремо стоїть питання тривалості зазначеного конфлікту. Адже в жодному уявленні він вже не вкладається ані в рамки анонсованого російського “бліцкригу”, ані в тривалість активних фаз бойових дій у війнах початку 21-го сторіччя. У будь-якому випадку, тривалість війни вже вимірюється місяцями. І існують всі підстави вважати, що цей часовий рахунок перетне календарні межі 2022 року.
У зв’язку з цим закономірно вже зараз розглядати перспективи на наступний рік. І робити це не лише в форматі передбачень та припущень. Такий розгляд повинен мати на меті цілком практичне вираження. А саме, наскільки мають простягатися військові амбіції української сторони? І логічна похідна від цього питання: що саме потрібно Збройним Силам України як допомога від партнерів на прийдешній 2023 рік?
Цілком логічно, що пошук відповідей на ці питання, крім захоплюючих теоретичних дискусій, має і цілком утилітарну сторону. Для обмеженого кола військових і цивільних посадових осіб такі дослідження є провідною частиною їх професійних обов’язків. Варто додати, що для більшості з них такі питання є по суті чітко вираженою відповідальністю за оборону країни, і, врешті-решт – за її долю.
Можна припустити, що зазначені опрацювання вже знайшли своє відображення в низці керівних і доктринальних документів державного рівня. Із цілком зрозумілих причин їх дослідження не входить до змісту цієї статті. Пропонується лише розглянути основні оціночні судження стосовно зазначених питань і запропонувати власний варіант відповідей на них.
З огляду на належність стратегічної ініціативи агресору, цілком логічно почати з опису ситуації, в якій, ймовірно, перебуватиме російська сторона. Накреслення ліній зіткнення вже сьогодні дає можливість прогнозувати межі амбіцій РФ щодо подальшого просування вглиб території України.
ЯК МОЖЕ НАДАЛІ БАЧИТИ СВОЮ МЕТУ АГРЕСОР?
Певні оперативні перспективи для противника проглядаються на Ізюмському та Бахмутському напрямках. Імовірною кінцевою метою таких дій може розглядатися вихід на адміністративний кордон Донецької області. Ще більш привабливою для противника може виглядати перспектива просування на Запорізькому напрямку. Вона забезпечує подальші дії на північ та створення прямої загрози оволодіння Запоріжжям та Дніпром, що в свою чергу призведе до втрати українською стороною контролю над значною частиною Лівобережної України. Не виключені з порядку денного і повернення до задуму захопити Київ та загроза повторного розгортання бойових дій з території Республіки Білорусь.
Але найбільше можливостей відкриває подальше просування на Південнобузькому напрямку з оперативного плацдарму на правому березі річки Дніпро. Успіх на Півдні, за умови його швидкого та вірного використання, може мати подвійний ефект. З одного боку, цілком реальні перспективи оволодіння Миколаєвом та Одесою. З іншого – створення загрозливого напрямку в бік Кривого Рогу, а в подальшому – і загрози центральним та західним регіонам України.
Свідомо не станемо звертатися до умов, за яких РФ буде вимушена реалізовувати такий імовірний замисел. Водночас не станемо і відкидати весь спектр супутніх стратегічних та навіть глобальних проблем для РФ. Можна згадати і міжнародну ізоляцію, і частковий економічний тиск у вигляді міжнародних санкцій, складнощі із загальною мобілізацією та нестачу сучасного озброєння і обладнання, яка з часом буде лише гострішою.
Крім суто воєнного, такий характер стратегічних дій на Сході і Півдні України принесе РФ додаткові політичні та економічні дивіденди. Серед них – забезпечення безпеки самопроголошених республік і логічне, хоч і запізніле завершення так званої “спеціальної операції”, унеможливлення доступу України до Чорного моря, контроль над ключовим елементом енергетичної системи країни – Південноукраїнською АЕС тощо.
ЧОМУ КРИМ КЛЮЧОВИЙ ФАКТОР, АЛЕ НЕ ЄДИНИЙ?
Нескладно прийти до висновку, що основою такого багатообіцяючого успіху на Півдні і, певною мірою, на Сході, в територіальному сенсі, є надійна оборона і збереження контролю над тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим. І справді, Крим був і залишається основою для ліній комунікацій на південному стратегічному фланзі російської агресії. Територія півострова дозволяє розміщення значних угруповань військ та запасів матеріальних засобів. Нарешті, в Криму – головна база Чорноморського Флоту і мережа аеродромів для нанесення авіаційних ударів практично на всю глибину території України. Окремі аналітики схиляються до думки, що саме контроль над територією півострова Крим є центром тяжіння для російських сил у цій війні.
Однак при зверненні до ситуації, в якій, ймовірно, знаходитимуться Збройні Сили України в 2023 році, все видається вже не настільки однозначним. По суті, для ЗС України обстановка представлятиме собою складну комбінацію із фактичного положення лінії зіткнення, наявних ресурсів і комплекту боєздатних військ, та, вочевидь, знаходження стратегічної ініціативи в руках противника.
Разом з цим, продовжуючи цю логіку, висловимо вагомі застереження щодо накреслення лінії зіткнення з точки зору української сторони. Її контури мають вкрай невигідну конфігурацію знову ж таки на Ізюмському та Бахмутському напрямках. Суттєві вклинення противника сковують будь-який оперативний маневр для українських військ і вимагають, по суті, подвійного комплекту сил для його стримування. Особливо гостро це відчувається через нестачу засобів вогневого ураження та ППО.
Не краще виглядає і ситуація на Півдні та Сході. Вже зазначалося про загрозу просування противника в напрямку Запоріжжя. Додатково, не зникає небезпека розвитку противником часткового успіху з напрямку Гуляй Поле, що, за певних умов, може створити загрозу охоплення всього угруповання українських військ на Сході. Наявність у противника оперативного плацдарму на правому березі річки Дніпро вимагає додаткових зусиль для запобігання його розширенню.
КОНТРУДАРИ ЗСУ: ЩО ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНО?
Єдиним шляхом кардинальної зміни стратегічної ситуації, беззаперечно, є нанесення ЗС України протягом кампанії 2023 року декількох послідовних, а в ідеальному випадку – одночасних контрударів. Зайвим є наголошувати окремо на їх суто військовому, а також політичному та інформаційному значеннях. Водночас, питання їх організації та здійснення потребує більшої уваги.
Отже, які сили і засоби для цього потрібні? Якщо розглядати кампанію 2023 року як переломну, то для розгляду нам необхідно повернутися до визначення центру тяжіння для РФ у цій війні. Адже лише ефективний вплив на центр тяжіння противника може призводити до змін у перебігу війни.
За умови, якщо таким центром тяжіння визначати контроль над півостровом Крим, логічно припустити планування на 2023 рік операції або серії операцій з оволодіння півостровом. Таке планування має передбачати, перш за все, наявність необхідного комплекту військ. І мова може вестись точно не про військові частини та з’єднання ЗС України, які вже зараз діють на 2500 км фронту від Херсона до Ковеля.
Підготовка наступальної кампанії вимагає створення одного або декількох оперативних (оперативно-стратегічних) угруповань в складі від десяти до двадцяти загальновійськових бригад - в залежності від замислу і амбіцій українського командування. В обстановці, що складається, зазначене може бути зроблене виключно шляхом заміни основних зразків озброєння вже існуючих бригад на сучасні, які надаються партнерами України. Окремо слід виділяти необхідність отримання від партнерів додаткової кількості ракет і боєприпасів, артилерійських систем, ракетних комплексів, засобів РЕБ тощо. Все це потребуватиме консолідації зусиль всіх країн-партнерів України, тривалого часу і значних грошових видатків.
Власне кажучи, все перелічене вище прямо залежить від наявних ресурсів та лише від них. І якщо з чисельністю персоналу ситуація, ймовірно, буде виглядати достатньо непогано для ЗС України, то стосовно важкого озброєння і боєприпасів такого сказати ніяк не можна. Але, в будь-якому випадку, за наявності політичної волі, завчасного і продуманого планування, із використанням виробничої бази і запасів провідних країн світу, створення і оснащення належним чином такого роду угруповання у складі ЗС України є абсолютно реальним.
Але й окреслений підхід до визначення завдань воєнної кампанії 2023 року для ЗС України здається занадто одностороннім.
ЯКЩО ЗАГАРБНИК НАВІТЬ ВТРАТИТЬ КРИМ
Тож, ми знову вимушені повернутися до визначення українською стороною центру тяжіння противника. Залишимо осторонь правомірність прив`язки поняття “центр тяжіння” до певної місцевості або регіону на стратегічному рівні. Зазначимо лише, що він є джерелом моральної і фізичної могутності, сили і спротиву – того, що Клаузевіц називав “зосередження всієї потужності і руху, від якого залежить все…, точка, на яку має бути направлена вся наша енергія”[1]. Припустімо, ЗС України досягли повного успіху в кампанії 2023 року та оволоділи півостровом Крим.
Вкрай позитивне політичне та інформаційне значення такого стратегічного успіху переоцінити важко. Разом з тим, по-іншому можна оцінювати воєнне значення такої перемоги. РФ втрачає базу для Чорноморського флоту, аеродромну мережу, значну кількість запасів матеріальних засобів і, найімовірніше, значну кількість особового складу і техніки. Водночас, ніщо не може суттєво завадити болісному, але цілком реальному перебазуванню Чорноморського флоту до військово-морської бази Новоросійськ на східному узбережжі Чорного моря і військова присутність агресора в регіоні буде збережена разом із загрозою ракетних ударів. Подібне можна припустити і для використання російською авіацією, наприклад, аеродромів Приморсько-Ахтарськ та Єйськ. Втрата значної кількості запасів матеріальних засобів для ЗС РФ матиме лише тимчасовий ефект. Втрати в особовому складі й техніці, щонайменше, в плані чисельності, росіяни з часом можуть поповнити.
Підсумовуючи сказане та обговорюючи вже подальші перспективи, після 2023 року, можна вести мову лише про новий етап протистояння. Звісно, з іншими вихідними даними і перспективами, але знову ж таки – триваючий конфлікт, втрати життів, витрати ресурсів і до кінця невизначений кінцевий результат.
Пропонується дещо інший підхід до визначення центру тяжіння російських сил і самої суті цієї війни.
ДИСПРОПОРЦІЯ В СПРОМОЖНОСТЯХ УКРАЇНИ ТА РФ: ЯК ЇЇ НІВЕЛЮВАТИ?
Головною особливістю військового протистояння з ЗС РФ є навіть не суттєва відмінність в чисельності сил і засобів сторін на користь росіян, і навіть не значні просторові показники стратегічної операції проти України. Визначальною є вирішальна диспропорція в спроможностях.
Найбільш показовим її втіленням є різниця в граничній досяжності засобів ураження. Якщо для ЗС РФ вона становить до 2000 км з урахуванням дальності польоту крилатих ракет повітряного базування[2], то для ЗС України вона фактично обмежена 100 км дальністю польоту ракет і глибини розташування стартових позицій застарілих ОТРК[3]. Таким чином, з початку широкомасштабної агресії засоби ураження Збройних Сил України мають досяжність майже в 20 разів меншу, ніж має противник. У перекладі на мову військової практики це означає, що ЗС України, в кращому випадку, можуть завдавати удари застарілими засобами ураження лише на глибину оперативного тилу противника. В той час як противник здатний безкарно завдавати точкових ударів по цілях на всю глибину території країни.
Саме це має розглядатися як центр тяжіння ЗС РФ з військової точки зору. Доки таке положення буде зберігатися, ця війна може тривати роками.
Як цьому зарадити?
Звісно, неможливо одночасно позбавити противника такої суттєвої переваги. З огляду на чисельність і наявність ресурсів в розпорядженні ЗС РФ, викликає сумнів сама можливість усунути її повністю. Але цілком можливо протиставити противнику свою спроможність діяти подібним чином і на подібну дальність.
РСЗВ М142 HIMARS та ракети ATACMS. Фото: Mariusz Burcz
РСЗВ М142 HIMARS та ракети ATACMS. Фото: Mariusz Burcz
Мова йде, звісно, про постачання партнерами України для ЗСУ систем озброєння або певних найменувань боєприпасів із відповідною дальністю дії. На увазі мається не тільки і не стільки певні найменування, такі як, наприклад, ракета MGM-140B ATACMS Block 1A для РСЗВ Himars. Має бути застосовано комплексний підхід до переоснащення артилерії, ракетних військ, тактичної авіації і Військово-морських сил ЗС України та інших складових їх могутності. Обговорення повинно вестись стосовно створення або нарощування спроможностей, а не виключно про кількість озброєння і обладнання для бригад, що плануються до переоснащення.
Тільки в цьому випадку можна обговорювати вплив на реальний центр тяжіння рф у цій війні. Він полягає в її “віддаленому” - в розумінні більшості росіян - характері. Завдяки цьому віддаленню громадяни РФ не так болісно сприймають втрати, невдачі, а головне – вартість цієї війни в усіх її розуміннях. Переконливим прикладом правильності такого підходу в поточному році є успішні зусилля ЗС України з фізичного перенесення бойових дій на тимчасово окуповану територію АР Крим. Йдеться про серію успішних ракетних ударів по кримським авіабазам противника, перш за все – по аеродрому Саки[4]. Завдання ЗС України на 2023 рік - зробити для росіян та в інших окупованих територіях ці відчуття гострішими, природнішими і цілком відчутними, попри значну відстань до цілей.
Варто поставити питання ще ширше і запитати себе: що є джерелом впевненості, готовності, а головне – необхідності для керівництва РФ і російського суспільства підтримувати війну проти України і щиро вірити в правильність її завершення?
Крім загальновідомих для цього підстав, таких як прагнення до щонайменше регіонального лідерства, різного роду “вставання з колін” і відверто імперських зазіхань, таких прийнятних для пересічного росіянина, є і суто практична з них. Вона відноситься саме до принципів застосування воєнної сили ЗС РФ. Виражена вона в агресивному стилі війні на знищення проти держави, яка, з огляду на рівень оснащення її збройних сил, неспроможна буде адекватно діяти проти російських військ у відповідь. Спрощено кажучи, справа саме в безкарності, яку забезпечує фізична віддаленість. В цьому і полягає дійсний центр тяжіння противника. І ми не маємо права залишати його без належної уваги.
Картина може кардинально змінитися при відповідному плануванні та правильній роботі з країнами-партнерами України. Комплексне, із належним перспективним баченням, оснащення і переоснащення ЗС України системами озброєння відповідної дальності дії повинні стати тим самим омріяним гейм-чейнджером. Тільки за умови вирівнювання балансу по досяжності засобів ураження і, таким чином, розхитування зазначеного центра тяжіння противника можна говорити про перелом в ході війни.
Очевидно, що оперативні й стратегічні перспективи на 2023 рік для України в разі отримання відповідних засобів по-іншому виглядатимуть зовсім інакше, ніж сьогодні. Наявність навіть самої загрози використання ЗС України засобів ураження відповідної досяжності буде примушувати РФ по-іншому розглядати і природу, і перебіг, і результат нашого протистояння.
Втім, отримання відповідних систем озброєння від партнерів може розглядатися Україною лише як рішення для перехідного періоду. З перших днів широкомасштабної агресії РФ для української сторони гостро стоїть проблема відновлення і налагодження власного проектування і виробництва зразків високотехнологічного озброєння. І тактико-технічні вимоги до таких зразків вже мають включати відповідні параметри, зокрема, щодо дальності застосування. Беззаперечно, що національні зусилля України в цьому напрямку відкривають безмежні можливості міжнародного військово-технічного співробітництва з країнами-партнерами.
ОСНОВА УКРАЇНСЬКОГО СУПРОТИВУ - ЗНАЧНА ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНА ДОПОМОГА ПАРТНЕРІВ
Розглядаючи перспективи співпраці з партнерами із постачання Україні озброєння, доцільно розглянути два суттєвих фактори, які вже з самого початку агресії мають неабиякий вплив на прийняття відповідних рішень, строки і обсяги надходжень.
Перший з них – хибне уявлення про масштаби російсько-української війни. Незважаючи на достатню кількість широкодоступної інформації, сучасному поколінню, світу, і європейцям, перш за все, важко уявити собі в реальності бойові дії в стилі Другої світової війни. Лінія зіткнення довжиною в тисячі кілометрів, десятки тисяч одиниць військової техніки, більш як мільйон людей, які прямо або опосередковано беруть участь в цій війні зі зброєю в руках. Сирени повітряної тривоги та ракетно-бомбові удари по цивільних містах, біженці і військовополонені, форсування річок та спроби танкових проривів – все це для абсолютної більшості людей в світі залишається лише примарною реальністю світових воєн минулого сторіччя.
Водночас, для народу і ЗС України все перелічене вже стало невід’ємною складовою повсякденного життя. По залученню особового складу і техніки протистояння України російській агресії вже перевищило окремі показники бойових дій на її території в ході Другої світової війни. Розгортання ефективного супротиву більш як 300-тисячному угрупованню ЗС РФ потребувало мобілізації до ЗС України сотень тисяч людей і оснащення їх десятками тисяч зразків військової техніки. А щоденні витрати боєприпасів ЗС України, наприклад, артилерійських снарядів з розрахунку на одну гармату, в середньому втричі перевищують показники Королівської артилерії Британської армії в часи Першої світової війни. З урахуванням тривалості війни і перспектив на кампанію 2023 року, навряд чи ці показники будуть зменшуватись.
Відбиття Україною агресії з боку супердержави потребує і ще довго потребуватиме значних матеріальних ресурсів і грошових витрат. У 2023 році матеріальною основою українського супротиву повинна залишатися значна за обсягами військово-технічна допомога країн-партнерів. Адже попри власні втрати від економічних санкцій, залежність від російських енергоносіїв і окремі спроби “умиротворення” РФ, світова історія не пробачить жодній країні світу потурання кривавому хижаку, який лише п’яніє від нової крові.
Другим фактором є пряма загроза застосування, за певних обставин, ЗС РФ тактичної ядерної зброї. Бойові дії на території України вже продемонстрували, наскільки РФ нехтує питаннями світової ядерної безпеки навіть у війні із застосуванням звичайних засобів[5]. Зокрема, з липня 2022 року на території Запорізької АЕС російські війська облаштували військову базу, розмістивши важку артилерію, зокрема, реактивні системи залпового вогню БМ-30 “Смерч”[6].
Важко уявити, що навіть ядерні удари дозволять РФ зломити волю України до супротиву. Але не можна ігнорувати загрозу, яка з’явиться для всієї Європи. Не можна також і повністю виключати імовірність прямого втягування провідних країн світу в “обмежений” ядерний конфлікт, за яким вже напряму проглядається перспектива Третьої світової війни.
Знову вимушено, але вкрай необхідно, повернутися до джерела російської впевненості, а саме – до безкарності. Будь-які спроби практичних кроків щодо застосування тактичної ядерної зброї мають бути припинені з використанням всього арсеналу засобів, які є в розпорядженні країн світу. Адже, починаючи з цього моменту, РФ вже стане не лише загрозою для мирного співіснування України, інших її сусідів і низки європейських країн, а й державою-терористом воістину світового масштабу.
На наш погляд, саме з урахуванням такої складної і неоднозначної комбінації факторів повинні розглядатися перспективи військової кампанії 2023 року. Лише їх повне і комплексне врахування дозволить створити передумови для завдання Україною поразки збройним силам країни-агресора і припинення руйнівної війни всередині Європи.
Валерій Залужний, Головнокомандувач Збройних Сил України, член Ради національної безпеки і оборони України, генерал
Михайло Забродський, перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони і розвідки, генерал-лейтенант
1
Війна
- 26.05.22, 16:50
- Знання є сила
Юрій Бутусов
3 год ·
Яких слів варто боятись на війні? Відступ? Це слово лякає, бо політики уникають непопулярних наказів, але в деяких місцях це слово необхідне - бо воно розумніше ніж слово розгром. Відступу лякатись не треба, бо карта змінюється, наприклад, ми багато втратили в центральній Україні, але потім змогли розгромити росіян та забрали своє, тому що у нас має бути головне.
Головне у війні - це ті професійні, організовані люди зі сталевою волею в очах, які здатні витримувати тиск сучасної війни та системно знищувати ворога. Головне - це боєздатність підготовлених військ - злагоджених, навчених, бо тільки там є той стрижень ротних офіцерів та сержантів, який веде солдат у бій, який розуміє тактику та техніку, який вміє взаємодіяти та ламає опір ворога.
Це вони роблять різницю на полі бою. Це вони і є тою лінією фронту яку ми бачимо на картах. Це тільки вони і можуть ефективно застосувати нову зброю, бо у них є розуміння злагодженості та застосування, якому нових людей треба дуже довго вчити. Якщо ми збережемо підготовлені війська, якщо вони будуть діяти не в оточенні , а при якісному постачанні, якщо ми посилимо їхнє тактичне становище, забезпечення, поповнення - ми стримаємо ворога та підемо вперед.
Так, політики хочуть популярних рішень, вони хочуть кожного вечора повідомляти про перемоги, про те, що все доьре, що жодне місто та село не здали, політики хочуть інтерв’ю та рейтинги замість чорнової роботи. Але для того щоб повідомляти про перемоги треба нарешті почати робити системні рішення по підготовці фахового поповнення, резервів, про аналіз невдалих та вдалих операцій, запроваджувати успішні практики бойового застосування та карати тих, хто не здатен керувати. Владі треба працювати на перспективу, працювати з людьми та критично ставитись до своіх дій та бездіяльності. А не само заспокоюватись чи вести себе так ніби все саме собою вирішиться. Не вирішиться. Треба ухвалювати рішення ще до того як ситуація стає критичною або безнадійною. Не треба витрачати зусилля щоб здавати героів у полон - треба думати як знищувати ворога та зберігати армію.
Війна - це боротьба двох систем, і перемагає та система, де є кращий аналіз ситуації та де краще впроваджуються зміни. Ворог несе величезні втрати, ворог теж втомлений, він докладає усіх зусиль, але не здатен проломити нашу оборону, ворог має численні вади, які ми можемо використати набагато ефективніше. Чи впроваджуємо ми зміни?
Владі варто замислитись над питанням якісної підготовки оперативних резервів, припинити бездумну практику спрямування на фронт людей без мінімальної підготовки. Тобто подивитись на власну ефективність та неефективність, підвищувати якість роботи, замість того щоб доповідати кожен вечір що все добре.
А поки наші військові мають ухвалювати оперативні рішення по обстановці. Це їхня відповідальність та їхнє бачення. Тому не лякайтесь слова відступ. На війні треба лякатись слова безвідповідальність.
3 год ·
Яких слів варто боятись на війні? Відступ? Це слово лякає, бо політики уникають непопулярних наказів, але в деяких місцях це слово необхідне - бо воно розумніше ніж слово розгром. Відступу лякатись не треба, бо карта змінюється, наприклад, ми багато втратили в центральній Україні, але потім змогли розгромити росіян та забрали своє, тому що у нас має бути головне.
Головне у війні - це ті професійні, організовані люди зі сталевою волею в очах, які здатні витримувати тиск сучасної війни та системно знищувати ворога. Головне - це боєздатність підготовлених військ - злагоджених, навчених, бо тільки там є той стрижень ротних офіцерів та сержантів, який веде солдат у бій, який розуміє тактику та техніку, який вміє взаємодіяти та ламає опір ворога.
Це вони роблять різницю на полі бою. Це вони і є тою лінією фронту яку ми бачимо на картах. Це тільки вони і можуть ефективно застосувати нову зброю, бо у них є розуміння злагодженості та застосування, якому нових людей треба дуже довго вчити. Якщо ми збережемо підготовлені війська, якщо вони будуть діяти не в оточенні , а при якісному постачанні, якщо ми посилимо їхнє тактичне становище, забезпечення, поповнення - ми стримаємо ворога та підемо вперед.
Так, політики хочуть популярних рішень, вони хочуть кожного вечора повідомляти про перемоги, про те, що все доьре, що жодне місто та село не здали, політики хочуть інтерв’ю та рейтинги замість чорнової роботи. Але для того щоб повідомляти про перемоги треба нарешті почати робити системні рішення по підготовці фахового поповнення, резервів, про аналіз невдалих та вдалих операцій, запроваджувати успішні практики бойового застосування та карати тих, хто не здатен керувати. Владі треба працювати на перспективу, працювати з людьми та критично ставитись до своіх дій та бездіяльності. А не само заспокоюватись чи вести себе так ніби все саме собою вирішиться. Не вирішиться. Треба ухвалювати рішення ще до того як ситуація стає критичною або безнадійною. Не треба витрачати зусилля щоб здавати героів у полон - треба думати як знищувати ворога та зберігати армію.
Війна - це боротьба двох систем, і перемагає та система, де є кращий аналіз ситуації та де краще впроваджуються зміни. Ворог несе величезні втрати, ворог теж втомлений, він докладає усіх зусиль, але не здатен проломити нашу оборону, ворог має численні вади, які ми можемо використати набагато ефективніше. Чи впроваджуємо ми зміни?
Владі варто замислитись над питанням якісної підготовки оперативних резервів, припинити бездумну практику спрямування на фронт людей без мінімальної підготовки. Тобто подивитись на власну ефективність та неефективність, підвищувати якість роботи, замість того щоб доповідати кожен вечір що все добре.
А поки наші військові мають ухвалювати оперативні рішення по обстановці. Це їхня відповідальність та їхнє бачення. Тому не лякайтесь слова відступ. На війні треба лякатись слова безвідповідальність.
1
Рідна Українська Мова моя!
- 21.02.22, 10:43
- Ми любимо тебе, Україно!
ЕРА УКРАЇНИНадходить ера України.О земле, рiдна i свята!І озираються країни,Що над Європою свiта.Свiта, свiта, бо сонце сходить,Погожий обiцяє вiк,І зеленiють в полi сходи,І йде межею чоловiк.Вiн по-хазяйськи оком гляне,Чи все як слiд цвiте й росте.Колись поляни i древляниЗорали поле це святе.Його кропили рясно кров’ю,Гноїли трупом. Та дарма!Воно вiдроджене любов’ю!Вiд нього кращого нема!І коли вiзьмуть в руки дiтиПахучий, нiби сонце, хлiб,Я знаю: буде вiн радiти,Наш предок – ант а чи дуліб.І успокояться по всьому,Кого на страшну смерть прирiкЧи той кривавий тридцять сьомий,Голодний тридцять третiй рiкПiсля великої руїниСтавати до роботи час.Європа дивиться на нас.Надходить ера України.* * *Я - є! Ти - є! Він - є!І все це - ми!І нас немало.Тож хоч мине азарт,А носа вішати не варт.Аби лиш у сідлі тебе тримало.І ще - завжди лишаймося людьми.Я - є! Ти - є! Він - є!Чужі ми чи сім’я,Та світ до нас належить.Отож міцніше гартІ носа вішати не варт!Не боїмось потопу ні пожежі.А як прийде така година,Що нас покличе Україна,Хай відгукнеться кожен:- Я!МИ – Є!Довго вони панувалиНад краєм – холод і тьма.Нам до тями вбивали,Що нас як народу – нема.Будемо разом виходитиЗ того гнiту i тьми,Собi i свiту доводити,Що є ми.Серце у грудях б’є:Ми – є!Нам славна судилася доля.Скорiше до працi ходiмЗбирати камiння з поля,Зводити з нього дiм.Повiсимо в нашому домiВишиванi рушники,Будемо в свiтi вiдомiМрiйники, трудiвники.Дамо загребущому вiдсiч:– Зась! Воно не твоє!
1
