Беззахисна інтелектуальна власність, або Як подолати «долину смерті»
Сьогодні в нашій країні у понад 1100 наукових установах та організаціях працюють десятки тисяч кандидатів і докторів наук.
Станом на кінець 2014 р. є чинними понад 26000 патентів на винаходи. Усе це свідчить про значний інноваційний потенціал України, що відповідно до світових тенденцій, повинен стати рушійною силою для інноваційного розвитку економіки. Водночас частина інноваційної продукції у загальному обсязі реалізованої промислової продукції за період з 2007 по 2014 р. скоротилася з 6,7 до 2,5%, тобто більше ніж удвічі. Як бачимо, в Україні відбуваються процеси, протилежні декларованим у сучасному світі бажанням переходу до інноваційної економіки та суспільства знань.
За даними Всесвітнього економічного форуму, у 2014–2015 рр. за показниками технологічної готовності Україна посідає лише 85-те місце серед 144 країн (серед пострадянських країн мають показники кращі, ніж Україна: Молдова — 51-ше місце, РФ — 59-те, Казахстан — 61-ше, Грузія — 67-ме, Вірменія — 71-ше, Азербайджан — 72-ге). За інноваційними чинниками відповідно: Україна — 92-ге місце, у той час як РФ — 75-те, Азербайджан — 76-те, Казахстан — 89-те місце. Значний інноваційний потенціал з одного боку і вкрай низький інноваційний рівень виробництва — з іншого незаперечно свідчать про те, що цей потенціал украй слабко використовується промисловістю. Тобто між наукою і виробництвом існує прірва — і це для держави проблема, що потребує негайного розв'язання.
Результати інтелектуальної праці як визначальний і невичерпний ресурс розвитку економіки
У минулому столітті зростання як економіки в цілому, так і окремих компаній задовільно пояснювала економічна теорія К.Маркса, згідно з якою загальна вартість, а в підсумку прибуток, створювалися працею (робочою силою) і фізичним капіталом (знаряддями праці, фінансами тощо) (див. рис.1).
Проте у ХХI ст. ця теорія не в змозі пояснити стрімкий прогрес таких компаній, як Apple, Microsoft, IBM, Google та інших, що не мають великої робочої сили й фізичного капіталу у традиційному розумінні. А тим часом вони є світовими лідерами за ринковою вартістю компаній.
У таких компаніях за останні десятиріччя спостерігається експонентне збільшення співвідношення між їхньою ринковою вартістю і вартістю їхніх активів. Так, для 500 найбільших компаній США це співвідношення збільшилося від одиниці в 1980 р. до семи в 2000-му. Тобто в семи доларах вартості компаній їхні активи становлять лише один долар (див. рис. 2).
Причину виникнення цього феномену неокласичні економісти (Р.Солоу, П.Ромер) пояснюють тим, що в цілому тільки 50% приросту внутрішнього валового продукту можуть бути забезпечені збільшенням трудових ресурсів та фізичного капіталу. Інші 50% відносяться переважно до інноваційних продуктів — результатів інтелектуальної праці, які мають нематеріальну форму і які в сукупності визначають як знання (див. рис. 3) або як інтелектуальний капітал.
Інтелектуальна власність як результат інтелектуальної, творчої праці людини
Існує багато теорій інтелектуального капіталу, що мають різні підходи до його структури і наповнення. Але загальним для них є розуміння того, що інтелектуальний капітал є результатом інтелектуальної праці людей і що ці результати можуть брати участь у створенні цінностей. У широкому розумінні, з погляду права, результати інтелектуальної, творчої діяльності людини, за винятком тих, що не відповідають нормам законів про інтелектуальну власність, визнаються об'єктами права інтелектуальної власності.
Усі результати інтелектуальної праці умовно можна розділити на три групи: знання, інформація та інтелектуальна власність (див. рис. 4).
Знання — це результат інтелектуальної праці людини, який вона безпосередньо створює. Звідси випливає правовий наслідок: знання належать тільки людині і можуть бути використані іншими фізичними або юридичними особами тільки за згодою власника цих знань. Інформація — це відтворені на матеріальному носії (паперовому, електронному тощо) знання людини, що вийшли з її голови у формі, доступній для сприйняття іншими людьми. Інтелектуальна власність у вузькому розумінні — це інформація, що відповідає вимогам законодавства про інтелектуальну власність.
Усі ці три категорії діалектично пов'язані між собою: людина сприймає органами чуття дані з навколишнього середовища (явищ природи, інформації, інтелектуальної власності) і виробляє знання, що вперше виникають і зберігаються в її голові. Наступний крок — закріплення знань їхнім власником на матеріальному носії, тобто перетворення знань на інформацію. І, нарешті, частина інформації, що відповідає законодавству про інтелектуальну власність, набуває юридичного статусу інтелектуальної власності.
Основні етапи перетворення інтелектуальної власності на інноваційну продукцію або інноваційні послуги
В Україні більшість об'єктів інтелектуальної власності створюється в університетах і наукових організаціях (див. етап 1 на рис. 5). Далі ці об'єкти передаються розробникам, які розробляють на основі об'єктів інтелектуальної власності нові вироби або технології виробництва (етап 2). На третьому етапі здійснюється виробництво продукції, на четвертому — її ринкова реалізація. Зауважимо, що за експертними оцінками фінансові витрати на всіх трьох етапах співвідносяться як 1:10:100.
На рис. 5 показано принципову схему руху від інноваційної ідеї до реалізації інноваційної продукції на ринку. Але на практиці цей процес, який зазвичай називають трансфером технологій, набагато складніший. Об'єкт інтелектуальної власності може виникнути не тільки на першому, а й на другому, третьому і навіть четвертому етапі.
Комерціалізація інтелектуальної власності також може здійснюватися на кожному етапі. Так, університет або наукова організація може продати права на створений об'єкт інтелектуальної власності ліцензіату. Розробник може також продати технологію як складений об'єкт інтелектуальної власності, що містить у собі винаходи, корисні моделі, промислові зразки, об'єкти авторського права, ноу-хау й інші об'єкти інтелектуальної власності. Коли продається виробництво (бізнес) за угодою комерційної концесії, то разом із приміщеннями і технологічним обладнанням передаються також права на об'єкти інтелектуальної власності, що використовуються у цьому виробництві.
Однак найвигіднішою є комерціалізація інтелектуальної власності на четвертому етапі у складі інноваційної продукції або інноваційних послуг. Хоча додана вартість, що була генерована інтелектуальною власністю в одиниці продукції, може бути малою, але, будучи помноженою на кількість продукції, вона досягає великого значення.
Бар'єри, що заважають перетворенню інтелектуальної власності на інноваційну продукцію
Відсутність в Україні національної інноваційної системи.
Національна інноваційна система (НІС) — це сукупність національних державних, приватних і громадських організацій, а також механізмів їхньої взаємодії, в рамках яких здійснюється діяльність зі створення, зберігання та поширення нових знань і технологій. НІС формує таку систему відносин між наукою, промисловістю і суспільством, за якої інновації виступають основою розвитку економіки і суспільства. В усіх розвинених країнах така система діє, в Україні ж існують тільки її фрагменти. Хоча маємо протягом останнього часу окремі "історії успіху" (як-от діяльність Наукового парку НТУУ "Київський політехнічний інститут", де обсяги продажу інтелектуальної власності обчислюються протягом двох минулих років уже десятками мільйонів гривень і де цей інтелектуальний продукт доходить до виробництва високотехнологічної продукції у спектрі від наносупутників до безпілотників), вони лише увиразнюють загальну невтішну ситуацію. І тому інтелектуальна власність, що є підсистемою НІС, не може працювати на повну силу.
Відсутність в Україні Стратегії розвитку галузі інтелектуальної власності.
Всесвітня організація інтелектуальної власності в 2008 р. оприлюднила "Посібник з розроблення стратегії в галузі інтелектуальної власності в країнах з перехідною економікою". Такі країни, як Молдова, Грузія, Казахстан тощо, вже розробили свої національні стратегії. Україна — ні. Якщо немає розуміння бажаних результатів, на досягнення яких повинна бути спрямована інтелектуальна власність, важко повною мірою використати її потенціал.
Бажаним результатом, у широкому розумінні, є створення середовища, в якому інтелектуальна власність дає можливість новаторам і авторам отримувати економічну вигоду від їхньої роботи і зміцнювати економічні досягнення країни на благо бізнесу, вчених, авторів і суспільства в цілому, а також підвищувати економічну конкурентоспроможність.
Незбалансованість системи фінансування інноваційно-виробничого процесу (трансферу технологій).
Два з чотирьох етапів процесу (див. рис. 5) перетворення об'єктів інтелектуальної власності в інноваційну продукцію (етап науково-дослідних робіт, у результаті яких створюються об'єкти інтелектуальної власності, а також етап розробки нового продукту або технології його виробництва на основі об'єктів інтелектуальної власності) та її реалізація належать до сфери відповідальності науки. Інші два етапи — до сфери відповідальності бізнесу (див. рис. 6).
Наука отримує, переважно з державного бюджету, приблизно 1% коштів, що необхідні для реалізації повного інноваційного циклу. Ці кошти витрачаються на наукові дослідження. Далі в науки не залишається ресурсів для фінансування другого етапу — розробки, — який потребує, за оцінками експертів, 10% загального обсягу потрібних коштів, тим більше на фінансування третього етапу — виробництва (100%).
Бізнес заходить зі своїми грошима переважно на етапі реалізації, коли бачить готову продукцію. Він не має намірів фінансувати етапи виробництва, а тим більше — розробки, оскільки це пов'язано з великими ризиками, а завдання бізнесу — отримати максимальний прибуток при мінімальних ризиках. Отже, наука хоче, але не може фінансувати етапи 2 і 3, оскільки не має для цього коштів. А бізнес має, але не хоче фінансувати ці етапи, бо це пов'язано з великими ризиками. І тому між наукою і бізнесом виникає провалля, так звана долина смерті. Через це результати наукових досліджень осідають "на полиці", а інноваційний процес припиняється.
Тому насамперед потрібно створювати державні фонди (підтримувані також приватними інвесторами), які б фінансували прикладні дослідження та підтримували малий інноваційний бізнес. Частково розв'язання цієї проблеми пропонується у проекті ЗУ "Про наукову і науково-технічну діяльність", яким передбачено створення на місці нинішнього малопотужного Державного фонду фундаментальних досліджень значно потужнішого Національного фонду досліджень, який фінансуватиме на грантовій основі як фундаментальні, так і прикладні дослідження. В рамках реалізації програми уряду міністерство розробило й проекти змін до чотирьох законів, які регулюють інноваційну діяльність і трансфер технологій. Ці проекти, що проходять нині стадію громадського обговорення, передбачають відновлення можливостей венчурного фінансування і визначають шляхи наповнення коштами відповідного державного інноваційного фонду. Подібні фонди мали би створюватися в регіонах. Важливо, щоб виконувалося показане на рис. 7 співвідношення фінансових потоків.
Відсутність у вчених і наукових працівників мотивації створювати конкурентоспроможні об'єкти інтелектуальної власності та вводити їх у господарський оборот.
Хоча вітчизняне законодавство передбачає право науковця і винахідника на отримання винагороди за створені ними об'єкти інтелектуальної власності, прозорий механізм отримання цієї винагороди та визначення її розміру відсутній. Відтак системного розвитку потребує українське законодавство та механізми реалізації відповідних норм захисту інтелектуальної власності.
Хибна стратегія набуття прав інтелектуальної власності на результати наукових досліджень.
Одна з патентних стратегій, а саме стратегія іміджу компанії, полягає в отриманні якомога більшої кількості сильних патентів, що робить компанію привабливою для інвесторів і партнерів, дає перевагу під час участі в конкурсах. Однак в Україні ця стратегія спрямована на отримання якомога більшої кількості нікому не потрібних патентів на тій підставі, що цей показник є одним з індикаторів при оцінюванні ефективності результатів наукових досліджень.
Збільшенню кількості слабких патентів сприяє і та обставина, що в Законі України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", на відміну від практики Європейського Союзу, об'єкти винаходів і корисних моделей тотожні. Оскільки за наявною процедурою патент на корисну модель можна отримати значно простіше й швидше, ніж патент на винахід, науковці подають більше заявок на корисні моделі, ніж на винаходи (9384 і 4813 відповідно у 2014 р.), попри те що патент на корисну модель набагато слабкіший, ніж патент на винахід.
Згідно із законом патентовласник, починаючи з другого року дії патенту, повинен сплачувати збір за підтримання патенту в силі. В університетах і наукових установах недостатньо грошей для цього. І тому вони відмовляються від сплати зборів, унаслідок чого патент визнається недійсним. Статистичний аналіз показує, що в середньому за останні 10 років частка діючих патентів на винаходи становить усього 65% від кількості отриманих патентів. Попри витрачені сили, час і гроші, а в підсумку більшість результатів наукових досліджень залишаються незахищеними.
Мало того, за міжнародним законодавством, патент, отриманий в Україні, діє тільки на території України. Відповідно, нашим інтелектуальним продуктом можуть користуватися в інших країнах без дозволу правовласника, тобто ми даруємо результати своєї інтелектуальної, творчої праці іншим країнам.
Тому офіси трансферу технологій університетів і наукових установ повинні оцінювати всі результати наукових досліджень на предмет доцільності набуття прав інтелектуальної власності на них. Замість використання кількості отриманих патентів на винаходи як показника ефективності наукової роботи, потрібно враховувати кількість проданих ліцензій на винаходи, а також кількість створених стартапів компаній на основі цих винаходів.
Неконтрольоване патентування винаходів в інших країнах.
Згідно ЗУ "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" будь-яка особа має право патентувати винахід в іноземних державах за умови попереднього подання заявки до патентного відомства України. Після цього, якщо протягом 12 місяців не буде заперечень відомства, можна патентувати винахід за кордоном. На практиці цю норму закону заявники ігнорують, бо законом не передбачено ніякої відповідальності. Як наслідок — розробник часто втрачає майнові права на найцінніші об'єкти інтелектуальної власності.
За останні 10 років українські заявники в іноземних державах запатентували 12154 винаходи, з яких на патентування в РФ припадає 47%, у США — 15,5, Південній Кореї — 9, країнах ЄС — 8, на Тайвані — 4%. За той самий час до патентного відомства України було подано 3356 заявок на винаходи, які потім було подано до патентних відомств інших країн. Таким чином, з невеликою похибкою можна вважати, що 8798 патентів є "патентами-втікачами", такими, що порушили п.1,2 ст. 37 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі". Кількість таких патентів становлять 22% від загальної кількості отриманих патентів в Україні, але їхня потенційна "вага" безумовно вища за цю цифру.
Зважаючи на те, що патенти-втікачі потенційно значно сильніші за патенти, отримані в Україні, хоча б тому, що патентування за кордоном набагато дорожче, ніж у нас, можна стверджувати, що це явище є неконтрольованим відпливом інтелектуальної власності з України. Відповідно, Державна служба інтелектуальної власності України, а також офіси трансферу технологій університетів і наукових установ повинні відслідковувати патентування винаходів від України в інших країнах.
Відсутність в університетах і наукових установах дієвого механізму введення об'єктів інтелектуальної власності до господарського обороту.
Створені в університетах і наукових установах відповідно до ЗУ "Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій" структурні підрозділи з питань трансферу технологій, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності фактично є механічним об'єднанням під однією вивіскою кількох радянських підрозділів: патентно-ліцензійного, науково-технічної інформації, виставкової діяльності тощо. Їхня робота не відповідає сучасним викликам. Здебільшого вони не здатні налагодити дієвий механізм введення об'єктів інтелектуальної власності до господарського обороту, і це є однією з причин низької ефективності української науки — навіть попри можливості, що їх надає нова редакція Закону "Про трансфер технологій", де права інтелектуальної власності на результат, створений за бюджетні кошти, нарешті однозначно закріплено за розробниками.
Відсутність структурних підрозділів, для яких введення об'єктів інтелектуальної власності до господарського обороту було б головним завданням, призводить до того, що наукова робота закінчується написанням звіту, що осідає "на полиці". Рушійною силою для комерціалізації результатів наукових досліджень (інтелектуальної власності) можуть стати такі офіси трансферу технологій, для яких введення об'єктів інтелектуальної власності до господарського обороту було б головним завданням, зокрема через ліцензійні договори або через створення стартапів компаній.
Недосконалі критерії оцінювання ефективності наукової та науково-технічної діяльності університетів і наукових установ.
Наукова установа може мати велику кількість наукових публікацій, багато докторів наук, сучасне наукове обладнання тощо, але суспільство не отримуватиме ніякої віддачі від результатів її прикладних досліджень. Тобто використання недосконалих критеріїв оцінювання не дозволяє оцінити ефективність наукової і науково-технічної діяльності університетів та спеціалізованих дослідних установ. Обов'язково слід пам'ятати про необхідність змінити структуру українських університетів через інтеграцію з академічними установами, зближення наукових досліджень і навчального процесу, збільшення науково-дослідного сегмента в діяльності університетів.
Нині МОН працює над створенням прозорішої системи критеріїв та оцінювання наукової діяльності в частині прикладних досліджень, в основу якої буде покладено результати введення об'єктів інтелектуальної власності до господарського обороту. Наприклад, для технічних університетів, це буде не тільки традиційна кількість публікацій і захищених дисертацій, а й насамперед кількість ліцензійних договорів, створених стартапів компаній, а також сума отриманих від цього платежів роялті. Такі критерії важко фальсифікувати і легко перевірити. Звичайно, вони можуть бути доповнені оцінкою незалежних експертів.
Що потрібно зробити?
1. Створити Національну інноваційну систему з чітким визначенням у ній місця підсистеми інтелектуальної власності. Концепцію відповідної державної програми Міністерство освіти і науки вже розробило і винесло на експертне обговорення.
2. Розробити Національну стратегію розвитку сфери інтелектуальної власності відповідно до рекомендацій Всесвітньої організації інтелектуальної власності. За нинішнім розподілом урядових функцій це завдання Мінекономрозвитку, але МОН готове взяти найактивнішу участь у цій роботі, оскільки саме воно опікується процесом створення інтелектуальної власності на "наукових" стадіях.
3. Створити дієву систему фінансування введення інтелектуальної власності до господарського обороту (трансферу технологій). Цьому слугуватимуть розроблені МОН зміни до чотирьох законів, які регулюють інноваційну діяльність і трансфер технологій і які, сподіваюся, уряд невдовзі розгляне і подасть до парламенту.
4. На рівні законів і підзаконних актів мотивувати вчених і наукових працівників до створення конкурентоспроможних об'єктів інтелектуальної власності та сприяти їх комерціалізації.
5.Систематично відслідковувати процес патентування українських винаходів в інших країнах, щоб унеможливити незаконне патентування.
6. В університетах і наукових установах створити систему введення об'єктів інтелектуальної власності до господарського обороту та підготувати для цього персонал, здатний виконати ці завдання в сучасних умовах.
7. Переглянути критерії оцінювання ефективності наукової роботи університетів і наукових установ, наголошуючи на введенні інтелектуальної власності до господарського обороту та їх корисності для українського суспільства.
Сподіваюся, що ухвалення нової редакції Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" полегшить виконання цих завдань, і наука в Україні реально повернеться до перелічених державних і суспільних пріоритетів. І насамкінець хочу наголосити, що захист інтелектуальної власності для України не обмежуватиметься блокуванням піратських сайтів, реєстрацією товарних знаків і розподілом авторської винагороди через організації колективного управління.
Не применшуючи значення цих питань, переконаний, що головним завданням для нас є побудова неперервного ланцюжка від лабораторії дослідника — до інноваційного виробництва. Тільки його вирішення наблизить Україну до престижного клубу високотехнологічних розвинутих держав, багатство яких створюють люди, що творчо мислять. А така діяльність тісно пов'язана саме зі сферою вищої освіти і науки, де й створюються найцінніші об'єкти інтелектуальної власності.
P.S. Висловлюю щиру подяку за допомогу у підготовці публікації кандидату технічних наук О.Васильєву, доктору технічних наук В.Пархоменку, доктору фізико-математичних наук М.Стрісі, доктору технічних наук П.Цибульову.