Шановне товариство!
Читаю стрічку повідомлень та коментарів, в яких багато абсолютно неприйнятних висловлювань на адресу тих, кого звозять в Київ «регіонали». Їх називають «бидлом» , «біомасою», «дебілами», тощо. Зрозуміло, що сюди везуть, переважно, не інтелектуалів. Але в будь-кому випадку всі вони громадяни України. Багато з них їдуть не з власного бажання. Когось змушують, а хтось взагалі немає роботи та засобів для існування. Тому гроші, які їм платять за поїздку до Києва, це велика вдача для багатьох з них. Значна їх частина, навіть, не розуміє за що стоять людини на Майдані. Навряд чи вони так вже підтримують побиття студентів звірюками з «Беркуту». Більшість з них також не розуміють, в чому полягає різниця в ставленні до прав людини в країнах ЕС та в Україні чи Митному союзі. Але в цьому і наша з вами провина.
[ Читати далі ]

Думка і оцінка подій серед мешканців сходу України істотно відрізняється від інших, повідомила в інтерв'ю Главкому директор Фонду Демократичні ініціативи Ірина Бекешкіна.

Зокрема, за словами соціолога, відповідно до одного з досліджень, за 20 років незалежності України лише 9% населення східної України були за кордоном (західної - 30%) у західних країнах та їх погляди разюче відрізняються від решти населення їхнього регіону.

"Ми запитували в одному з досліджень: "Чи доводилося вам коли-небудь бувати в країнах, які зараз є членами ЄС, Канади чи США "? Цифри дуже малі - всього 14%. До того ж, розподіл між регіонами України величезний. 30% населення Західної України були на Заході, а Східної - всього 9%", - заявила вона.

"Звичайно, ці люди молодші, більш мобільні й активні. Їхня думка та оцінка подій суттєво відрізняється від інших людей. Перш за все це відзначається на прихильності європейській інтеграції, вступі в ЄС та інших речах. Те, що там бачили, для них є аргументом" , - розповіла Бекешкіна.

"Але це в основному представники Західної України. Майже половина тих, хто виїжджав - саме звідти. Потім ми відсікли дані щодо Західної України, і все одно побачили, що погляди представників Сходу, які побували в Європі, ще разючіше відрізняються від думки населення їх регіонів", - додала експерт.

Вона також зазначила, що незважаючи на різке зростання негативного ставлення українців до олігархів, спостерігається і позитивне ставлення в регіонах до конкретних бізнесменів. Так, за її словами, є позитивне ставлення до конкретного бізнесмена Ріната Ахметова в Донбасі.

"Незважаючи на загальне негативне ставлення до багатіїв, в конкретних регіонах до певних багатих людей також спостерігаємо позитивне ставлення - наприклад, до Петра Порошенка у Вінницькій області", - зазначила соціолог.

"Якщо в конкретному місці олігарх робить щось позитивне, то люди це цінують", - сказала Бекешкіна.

Героїчні сторінки боротьби українського підпілля на Донбасі довгі роки залишалися прихованими від загалу шаром секретності архівів. Довгі роки ця тема була поза очами дослідників історії донецького краю. Але тепер, коли архіви СБУ стали доступні українцям, відкрилася й тема, що стала суспільно важливою та вкрай цікавою через свою актуальність та малу дослідженість. Саме темі українського націоналістичного підпілля на Донбасі у часи другої світової війни присвячене дослідження донецького історика Олександра Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», що вийшло друком наприкінці 2009 року. Досліджуючи архіви СБУ та свідчення очевидців тих подій, Добровольський розповідає нам, ким були ті підпільники, що у далекі часи не жаліли власного життя та долі задля побудови Незалежної України. Автор то сухою мовою документів чи протоколів допитів, то емоційно-переконливо доводить нам, що міф про Донбас, що ніколи не відігравав ролі у боротьбі українців за власну державу – вигадка радянських та сучасних пропагандистів-антиукраїнців.

Боротьба українського національного підпілля під час другої світової війни тривала не тільки на західній Україні, як було прийнято вважати, а й діяла на Сході та Півдні України. Осередки ОУН діяли у Маріуполі, Слов`янську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіно, Бахмуті та інших містах та селах Донеччини.

На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії - так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років. 1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку. 2. Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району. 3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району. 4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську.

.................................................................  http://yark.hiblogger.net/489694.html

«Цілком можливо, що при правильній державній політиці згодом ми зможемо на прикладі українських підпільників, на досвіді їх жертовної боротьби виховувати молодь Донбасу. Ми зможемо навчити дітей та молодь патріотизму, любові до Батьківщини та показати, що тут, на Донеччині, є приклади героїчної боротьби українців», - розповів автор дослідження Олександр Добровольський кореспонденту порталу NGO.DONETSK.UA.

http://yark.hiblogger.net/465864.html&nbsp      

Науковці-історики дослідницького центру «Спадщина» зі Східної України об'єдналися для вивчення ОУН як історичного явища. Так, у Дніпропетровську презентували щойно видану книжку «Діяльність підпілля ОУН на Сході України». Над виданням працював колектив науковців із Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Харківської і Сумської областей. Книжку присвятили пам'яті одного з перших дослідників історії ОУН в краї Дмитра Куделі. За словами істориків, явище ОУН не було суто регіональним, «галичанським», а мало загальноукраїнський характер. Найактивнішу діяльність в часи Другої світової війни провадили оунівці Дніпропетровщини. «Були окремі випадки, коли розстрілювали не стільки німців, скільки своїх зрадників, поліцаїв. Чому окремі? Тому що на вбивства німці відповідали каральними акціями щодо мирного населення, розстрілювали мирних жителів», – укладач книжки, дніпропетровський дослідник Павло Хобот. Оунівський рух на Сході України постав не на порожньому місці. Історичне підґрунтя підпільництва вивчає директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко. Іще за радянських часів, каже він, лісисту Сумщину називали «раєм партизанської слави», однак не уточнювали, якої саме. Наразі ж уже відомо, яким активним був селянський спротив радянізації Сумщини у 1920–30-ті роки. «Після закінчення війни боротьба не закінчилася, на Сумщині діяли окремі боївки УПА, остання з них – у Кролевецькому районі – діяла аж до березня 1948 року», – зазначає Іванущенко. За словами іншого науковця Юрія Щура, встановити точну кількість підпільників неможливо, це міф. Якщо ви десь бачите точну кількість підпільників – це профанація. Підпільники – це люди, які один одного не знають. Ми можемо вірити лише документу, де вказано, що в перестрілці загинула така-то кількість підпільників. «Вивчення оунівського спротиву в Східній Україні тільки починається: «білих плям» іще багато. Між тим науковці не виключають, що доступ до архівів СБУ скоро можуть знову обмежити», - заявив історик зі Слов'янська Донецької області Олександр Добровольський.

Наразі історики, які займаються вивченням східноукраїнської діяльності ОУН, об'єднали зусилля. У найближчих планах дослідників – друк великої збірки розсекречених архівних документів.

http://yark.hiblogger.net/710322.html

НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Видання історичного клубу "Холодний Яр". Цікава і дуже важлива газета для підняття історичних знань і духовності українства, особливо центральних, східних областей нашої країни - УКРАЇНИ. http://nezboryma-naciya.org.ua/       http://forum.reactor.org.ua/showthread.php?p=94418

Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.

Повстанська армія діяла на Кубані, існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.

Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань. КОПА — або Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!». Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів). Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.

Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, — смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва — козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна — споконвічно козацька земля. Козаки — окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками — Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо — Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці — це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.

Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в посібництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменеломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана— Келеч Гірея (адига за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.

Уже по закінченні війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Московія досі приховує факти нищення українського національного козацтва Кубані.

Професор Володимир Сергійчук дослідив, що з кубанських козаків в УПА було створено кілька відділів. Наприклад, з тих кубанців, котрих воїни УПА визволили з таборів військовополонених, на терені Волині було створено окрему сотню на чолі з «Березою». В УПА були козачі курені, в основному з кубанців і донців. В окрузі «Богун» (Південна Рівненщина) було з десяток вихідців з Кубані й Дону, які називали себе козаками за національністю. Кубанські козаки любили неньку Україну набагато сильніше, аніж «мачуху Росію».

По переписи 17 декабря 1926 года на Кубани проживало 49,2% украинцев, 42,7% населения составляли русские... Для Таганрогского округа соотношение составляло 71% / 22%. Доля украинцев в сельской местности фиксировалась на уровне 90%. Данные переписи 1939 г. зафиксировали уникальную в своем роде с точки зрения этнокультурных и этнодемографических процессов ситуацию: за межпереписной период на 86,5% увеличились численность русских на Кубани, тогда как численность украинского населения уменьшилась на 89,2%. А комзомбі хоч кіл на голові теши.

http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/vid_karpat_po_kuban_chuti_golos_quot_povstan_quot_general_shkuro/4-1-0-71

Матеріали з Вікіпедії   Кубанська Республіка   Українці_на_Кубані,_історичний_огляд    Кубанські Українці

Відео щоб не напірягатись: http://video.i.ua/user/323465/45553/276583/   http://video.i.ua/user/323465/45553/276816/

Розширення сфери діяльності ОУН за межі Західної України почалося в 1939 р. після приєднання цих областей до Української Радянської Соціалістичної Республіки. З початком Великої Вітчизняної війни у 1941 р. цей рух активізувався. Для походу на схід були створені спеціальні «похідні групи», які дійшли до Харкова, Донбасу, Криму і Кубані. Метою цього руху називається поширення національної ідеї і згодом — відновлення української державності [2] Обласні проводи ОУН Криму підпорядковувалися Південному крайової проводу в Дніпропетровську. [3] За інформацією СБУ, німці спочатку не звертали уваги на ці групи, а дізнавшись про мету їх діяльності, почали арешти і розстріли. Зокрема, в Криму гестапо заарештувало провідника ОУН Степана Теслю, який був страчений після допиту. [4] У всіх головних містах Криму діяли угруповання УПА, які називали революційними комітетами [5] Відомі також, що кримські татари воювали у складі УПА проти радянської влади [6] Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в Сімферополі, Євпаторії, Джанкої, Ялті, Українську, Петрівці, Севастополі, Старому Криму, Керчі, Феодосії, Алушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах, які були поруч з дислокацією похідних груп. З донесення агента СД В. Косика від 31 грудня 1941 року, знайденого у секретних справах Рейху, нам стало відомо, що зі Львова до Криму революційна ОУН направила шість похідних груп, близько 40 чоловік. Тільки одного повстанця нацисти арештували по дорозі в Крим. [7] Взимку 1941—1942 р. починаються розстріли членів ОУН, фашисти дають вказівки поліції, військовій розвідці і СД посилити роботу особливо щодо викриття похідних груп, які були спрямовані до Криму. ОУН революційна в той час створила Український Революційний Комітет з підготовки повстання проти німецьких загарбників, адже ніхто не бачив перспективу перемоги над Німеччиною. Комітет очолив Микола Шапар, який потім загинув при виконанні однієї з бойових операцій. Згодом, з середини 1942 року, заступником голови комітету з пропаганди був призначений Володимир Шарафан, що займався мобілізаційною роботою, створенням культурологічних і освітніх установ, поширенням націоналістичних агіток. [7] У січні 1942 р. в Криму з'явилися 6 нових похідних груп ОУН. Проте цього разу всі їхні члени належали до бандерівської гілки цієї організації і були вихідцями або з Галичини, або з Правобережної України. Кожна з груп налічувала, в середньому, по 6 чоловік. Вони намагалися створити в Криму підпільний рух, однак, за словами українського емігрантського історика В. Косика, випадки підтримки кримчанами були поодинокими. [8] У відповідь на підпільну діяльність ОУН з боку німецьких окупаційних властей негайно пішли репресії. Так, член однієї з похідних груп, що проникли до Криму, був заарештований ще по дорозі до Сімферополя. Інша похідна група, чисельністю в 14 осіб (керівники Р. Бордаховскій і Наконечний), була в повному складі заарештована і розстріляна гестапо в Джанкої на початку грудня 1941 р. На початку наступного року в Сімферополі за наказом Служби безпеки (СД) було закрито місцевий український театр, а ряд його акторів було заарештовано за зв'язки з ОУН. Одним з небагатьох уцілілих був член «Південної похідної групи» Б. Суховерський, який ще протягом 1942 р. продовжував організаційну роботу в Криму. [9] З самого початку прибуття до Криму похідних груп ОУН почала зазнавати значних втрат у боротьбі з фашизмом. Так, Іван Осадчук, провідник кримських українських повстанців у грудні 1941 року був арештований в Євпаторії і згодом розстріляний гестапівцями. У лютому 1942 року гестапо заарештувало 14 повстанців Джанкойського українського революційного комітету на чолі з провідником Романом Бардахівськім та його помічником, учителем школи Наконечним. У тому ж 1942 році, трохи пізніше, від рук фашистів загинули відомі серед кримського населення організатори повстання: Степан Ванкевіч, Михайло Лобак, Степан Тесля. Але боротьба кримських українських націоналістів за незалежність української державності не припинилася. [7] Після провалу Джанкойської групи Дніпропетровський Крайовий Провід усуває від керівної роботи Івана Янчишина і призначає провідником Степана Теслю, який розвиває господарсько-торговельні об'єкти Революційного Комітету, залучає свідомих борців з числа інтелігенції, робить спробу підняти націоналістичний рух в Криму. Поширюються газета «Наступ», журнал «Пробоєм», в яких показані портрети чільних націоналістичних лідерів і програмні принципи. До Сімферополя прибуває і мельниківської провідник ОУН Борис Суховерський. Були організовані зустрічі з існуючими похідними групами. На квартирі Базідевіча по вул. Жуковського він поставив завдання групі Ярослава Савки, в складі якої перебувало 8 осіб, з них — 6 сімферопольців. З другою групою зустріч відбулася на квартирі Володимира Шарафана на вул. Профспілкової. Потім зустрічі відбулися і на інших явки в населених пунктах Південного узбережжя. [7] У той час на півострові активно працювало бандерівське підпілля. Воно мало більш розгалужену партійну мережу, яка формувалася за принципом трійок, виконувало чітку програму з підготовки повстання на відміну від тодішніх завдань мельниківців — взяти владу шляхом просочення своїх кадрів до керівних органів влади і проведення мирного перевороту. Розуміючи нездійсненність утопічного проекту, основна частина мельниківців перейшла в революційну організацію. У тому числі перейшли в революційну ОУН Ярослав Савка — колишній петлюрівський офіцер, і Володимир Шарафан. З активістів національного руху, які в підпіллі вели боротьбу, на сьогодні відомі одиниці. Після арешту гестапо Степана Теслі, провідником у квітні 1943 року його призначають 25-річна Катерина Мешко з добре підробленими документами на Ольгу Прудник. [7] Катерина Мешко створює військову референтуру, яку очолює Григорій Волощук. До Криму прибувають три легіонери УПА, відомі лише імена: Ігор, Степан і Петро, а керівництво місцевим УПА бере на себе глибоко законспірований керівник служби безпеки під назвою Головна Булава. Було створено загін самооборони на чолі з працівником станції «Сімферополь» Рустемом і тридцятьма працівниками залізниці. Частково формується загін УПА «Бійці», сотником якого призначається севастополець Василь Чмига, він же Моряк. Створений навчальний загін «Сиваш», який очолює колишній петлюрівський офіцер Ярослав Савка і його син Віктор. Севастопольський провідник Іван здійснює закупівлю зброї, медикаментів. У зв'язку з проведенням бойових операцій створюється госпіталь. Звільнені загоном Рустема військовополонені та завербовані до Німеччини переправляються за їх згодою до загону «Сиваш» або в партизанські з'єднання. [7] Зв'язок з партизанами Сімферопольський революційний комітет здійснював через зв'язкових. Було поставлено завдання якомога більше відправити звільнених у партизанів, щоб потім безкомпромісно можна було схилити партизан на свій бік. Але і Революційний Комітет піддався репресіям. Його господарсько-торгова частина була легалізована під назвою Український допомоговий комітет. У жовтні 1943 року «за невиконання наказу про виділення 400 чоловік для охорони залізниці» німецьким комендантом легалізована частина революційного комітету була заборонена. Почалися арешти українців, запідозрених у приналежності до підпілля. Гестапо звіріли, обставляючи своєю агентурою арештованих українців. Їм вдалося вийти на явочну квартиру в Джанкої. Майже два місяці карателі вистежували явку бандерівського підпілля і в травні 1943 року гітлерівці захопили і вбили Вольчака. Наприкінці 1943 року у ворожій катівні був розстріляний і Степан Тесля. [7] Чинний загін УПА «Бійці» вирушив на з'єднання з УПА-Південь, почавши бої в Одеській області. У Голованівському районі в бою з німцями загинув його сотник Василь Чмига. [7] У серпні 1943 року Катерина Мешко разом з Володимиром Шарафанов були викликані до центральних органів УПА. Катерина залишилася у Львові, а Володимир повернувся до Криму і активізував Український визвольний рух. Він провів переговори з командуванням партизанських загонів, намагаючись залучити їх до кримських похідних підрозділів УПА, неодноразово зустрічався з Озенбаш, що керував кримськотатарською організацією націоналістів та представниками підпільної організації росіян Криму «Нова Росія». [7] До того часу Головна Булава Криму об'єднувала дев'ять повстанської груп, що діяли в найбільших населених пунктах Криму. З підходом радянських військ частина повстанців була відкликана на посилення УПА-Південь, частина — партизанських з'єднань. Зараз відомі 43 кримські повстанці, які боролися за незалежність України в УПА, але розвідка з пошуку фактів української визвольної боротьби в Криму триває, і читачі ще дізнаються про нових героїв. [7] 13 квітня 1944 був звільнений Крим. Багато українських повстанців були мобілізовані. Так, Володимир Шарафан брав участь в боях за визволення Севастополя і був важко поранений на Малаховому кургані. Лікувався в Алуштинському евакуаційному госпіталі, де був заарештований. Трибуналом НКВС 4 липня 1944 він був нібито засуджений за ст. 58-1 «б» і 58-11 КК РСФСР до вищої міри покарання з конфіскацією всього майна і 13 лютого 1945 страчений. Але в справі відсутній протокол судового засідання, а три підписи під актом виконання зроблені одним почерком. [7] Лише в 1993 році Шарафан за Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» був реабілітований.

Матеріали з Вікіпедії 

Щойно отримав дзвіночок від незнайомої людини з Германії.. Хоча, незнайомий він тільки по факту, а насправді таке відчуття було, що це давній друг телефонує, просто ми давно не спілкувались, і я не впізнав його відразу.

Він представився Русланом з сайту гостинності, сказав що читав мій блог, і про мою подорож по Росії читав, і що він дуже радий, що я така людина, яких у світі мало, і що нам потрібно об'єднуватись. Він багато розповідав про себе... наче просто як добрий сусід сусідові, що давно не бачились, а тепер треба помінятись новинами - про дружину, про родичів, про свої плани та мрії.

Я не встигав вставити свого слова - переважно слухав, щось запитував уточнююче, десь додавав власних реплік, а іноді просто слухав, з широченною посмішкою від щирої радості, наче з рідною душею поєднувався (-:

Він розповів, що збирається в самостійну подорож по Росії та буде заїжджати до України - спочатку зупиниться у Львові, а далі сподіваюсь їхатиме через Дніпропетровськ. Дуже хочеться, щоб він зупинився тут, у мене в гостях... Бо я давно вже мріяв зустріти у себе вдома гостя з іншої країни, показати йому наше місто так, як я сам його бачу, познайомити з цікавими людьми, дати можливість прийняти участь в якійсь події... Ух! Якщо так трапиться - це ж буде супер!

Він казав, що таких людей - відкритих, добрих, з вірою у світле майбутнє і прагненням самім це майбутнє творити - мало. А я відповідав, що насправді таких людей достатньо, і мав на увазі практично всіх своїх друзів, бо вважаю, що мене оточують саме такі люди! (Звісно, я пам'ятаю про свою наївну доброзичливість до усіх, але це зовсім не означає, що я не правий!!!) (-:

А що найкрутіше - що на цю подію не потрібно буде чекати довго. Він вже буде тут наприкінці місяця!!! Ура! Ура! Ура!!!

...

P.S. А ще він запросив мене до себе в гості, сказав, що я можу розраховувати на його гостинність... І тепер можна навіть не сумніватись, куди я поїду цим літом - Європа, привіт! Я йду тобі на зустріч! Це дуже вчасно, бо зараз якраз такий момент, коли вже потрібно визначатись з планами на літо, і я був трішки розгублений - чи їхати знову на схід, чи спробувати засвоєння заходу (-:

Життя чудове, яскраве, і сповнене неймовірних приємних несподіванок!!! УРАААА!!!! (-:

До щойно призначеного голови дільничної виборчої комісії, Дмитра, підійшло кілька сердитих спортивної статури молодих чоловіків і міцної статури жіночка. Поки він підписував їм одкріпні талони, щоби проголосувати у Хмельницькому, вони якось трохи здивовано кидали погляди на його памаранчевого шарфа.
 По виборах, знайомі переповідали Дмитру, що тоді у поїздах, що везли членів комісій від Яна на Захід було так тихо, ніби всі їхали на похорон. Вони їхали назустріч посіяній ще за Сталіна, жахливій брехні, яку щедро полили людською кров’ю переодягнені під бандерівців московські кати. Вони сміливо їхали назустріч таємничим бандерам аби захистити свою правду, а побачили там себе. Таких самих сміливих, затятих і спортивних, переконаних у своїй Правді.
 Що було далі? Багато що було. Тоді Ян програв, але Україна виграла. Її сини і доньки з різних полюсів зустрілися і зрозуміли що вони однакові. Вони виконали свій обов’язок до кінця. Вони скуштували гіркий полин поразки. Потяги везли їх на Схід. В них лунали пісні.

Іноді надзвичайно важливо припинити розмовляти, займатись якимись справами, і приділити себе спостеріганню сходу або заходу сонця.

Адже це неймовірно красиво та мальовничо. Спостереження за сонцем надає спокою та гармонії душі. На серці стає тепло та затишно. Око насолоджується різномаїттям кольорів та фарбограєм.

Іноді це надзвичайно важливо... 

... адже така подія відбувається дуже рідко - лише один раз на день!

Інші слова

Слово "самурай" має також ряд інших синонімів. Серед них:

• Буґейся (, "людина бойових мистецтв") — поетична назва вояка;
• Буке (, "військовий дім") — поняття для позначення самурайського (військового) роду або члена цього роду;
• Сі (, "муж") — скорочення від "бусі";
• Мононофу (, "військовий", "вояк") — стародавнє японське слово для позначення військового;
• Муся (, "вояк") — скорочення від "буґейся" ();
• Цувамоно (, "воїн", "солдат") — стародавнє японське слово для позначення солдата.

Генеза самурайства остаточна не з'ясована, оскільки в науці немає загальноприйнятого визначення терміна "самурай". Питання, чи можна вважати всіх військовиків стародавньої Японії до-хейанського періоду самураями, залишається дискусійним. Японські радикальні історики виводять початки самурайства з 4 — 5 століття від родів військових родів Мононобе і Отомо, однак згадок власне про "самураїв" у джерелах цього періоду немає.

Традиційною є теорія, яка датує появу самураїв кінцем 10 — початком 11 століття. В цей час японський уряд відмовився від державної армії, а проблеми які необхідно було вирішувати збройним шляхом успішно розв'язував силами "приватних військ" членів того ж уряду. Ці "приватні війська", які становили гвардію того чи іншого аристократа, складалися з синів повітових урядників або дітей заможних сільських родин. Аристократ і його гвардійці перебували у системі лояльностей, яка нагадувала сюзеренсько-васальну систему середньовічної Європи. За вірну службу вояк такого "приватного війська" отримував наділ землі, а його господар-аристократ — відданого підлеглого-слугу. Воїни таких гвардій називалися "служаками" — тобто "сабураями" або "самураями" (від японського слова сабурау, самурау — служити). Вони утворювали разом із сюзереном самурайський рід (), який тримався переважно на кровно-споріднених зв'язках.

Голова роду переважно проживав у столиці, а більшість його самураїв — у підконтрольних йому землях. Інколи столичні аристократи добровільно або, переважно з політичних причин, примусово полишали столицю і оселялися у власних приватних володіннях, чим укріпляли свої позиції у провінції та ставали справжніми самурайськими ватажками "на місцях". Із занепадом центральної влади наприкінці 11 століття саме ці ватажки змогли зосередити важелі реальної влади у регіонах, і захопити лідерство у країні.

Оскільки обов'язками самураїв було виконання наказів сюзерена і охорона його володінь, їх життя було нерозривно пов'язане з політичними розбірками і війною. Розвал виконавчої вертикалі у пізню епоху Хей'ан став причиною частих міжусобиць столичної аристократії і, як наслідок, загострення конфліктів у провінції. Політичні інтриги у Кіото відгукувалися кровопролитними внутрішніми війнами і бунтами, серед яких найвідомішими були повстання самурайських лідерів Тайри но Масакадо у регіоні Канто (931—940) та Фудзівари но Сумітомо у регіоні Внутрішнього японського моря (931-941), смути років Хоґен (1156—1158) і Хейдзі (1159).

Окрім міжусобиць самураї постійно брали участь у зовнішніх війнах проти аборигенних жителів Східної Японії — прото-айнських племен емісі. Від останніх японці запозичили кінну тактику ведення бою, головну зброю — лук і стріли, шаблевидний "кавалерійський" меч та ритуал самогубста сеппуку. Більшість з цих атрибутів стали невід'ємними символами самураїв майбутнього, а сполучення "лучник-вершник" () перетворилося на синонім слова "самурай".