Обожнюю Львів! В усіх його проявах. Приймаючи його величний настрій, з кожним роком все більше заглиблююся у вивчення історії та культури цього міста. І, наче маленька дитина, ніяк не можу насититися ним. Львів – це душа України. На переході віків. На найгрубішому шві епох.

 Сьогодні не можна не задавати принципові і жорсткі питання про історію і культуру нашої держави. Проте під час таких діалогів душу наповнює неймовірний біль. Адже, піднімаючи такі теми, неможливо не відчути відлуння болю багатовікових страждань нашої нації. Сильна й категорична незгода зі століттями геноциду українства.

Дивишся іноді на таких несвідомих людей і дивуєшся легкості їх відчуттів. Вони метушаться, когось кудись вирощують і виховують, навіть не звертаючи уваги на страшне минуле свого народу. Їм подобаються ющенки, вони сумують за кучмами, і навіть воєнний стан турбує їх не більше погоди за вікном.

І, дякувати Богу, є інші – сильні, гідні, мовчазні. Ті, в кому є Бог і Україна. Ті, хто не схилиться ані перед зовнішнім, ані перед внутрішнім ворогом. Хто буде боронити Батьківщину, навіть ціною власного життя.

Це саме та наша генетика, котру протягом стількох віків намагаються винищити. Це не вдалося зробити тоді, не вдасться і сьогодні. Такі люди ззовні нічим не відрізняються від мільйонів інших. Найважливіше всередині.

Справжній патріот України. Мовчазний, усміхнений, ніжно люблячий свою Неньку-Україну. Їх можна впізнати за цією ніжністю. Ти лише непомітно запитай в них про війну та майбутнє.

 Стрийський парк. Ми їхали на зустріч з Олександром Корольом. І тут мене поглинули неймовірне відчуття – відчуття Шервудського лісу, казкового та напрочуд спокійного. Я був вражений! І це, виявляється, був тільки початок. В тихому затишку тренерської, залитої липневим сонцем ми обидва помітно нервували. Нервували, поки не почали говорити… душами. Сповідуватися!

Саня, мені так само розриває душу біль моєї рідної, кровної землі. Розумієш, зараз ми всі разом в цій країні відкриваємо очі і починаємо усвідомлювати жахи і велич минулого та майбутнього. Брате! Хто не може зважити авоську з абрикосами?..

А хтось прокидається і тужить через усе, що відбувається навколо. Я не буду перераховувати твої звання, статуси, медалі і досягнення, не буду співати хвалебних пісень. Просто вклонюся тобі, ВЧИТЕЛЮ!

І ти, і твої колеги по тренерському цеху (Олександр Добровольський, Михайло Годинець, Роман Кривицький, Юрій Нуженко, Віталій Блюмін… та ще сотні тренерів) виховуєте дітей рідної нації бути сильними і гідними ЛЮДЬМИ. І коли, окрім спортивних навичок, ви, вкладаючи в них душу, навчаєте ще й любити Україну – ви відроджуєте велич нашої НАЦІЇ. Совістність та повага, до яких ви спонукаєте власним прикладом – це те СВЯТЕ, чого так не вистачає владній сволоті.

Брате, ми з тобою не подаруємо! Не віддамо! Кожний по-своєму, кожний на своєму місці. Тільки для того, щоб наші діти в зародку душили будь-який прояв підлості та продажності.

Вчитель – це той, хто дивиться чесно і справедливо в самісіньку душу. І такі хлопці, як ви, можуть в найгостріший момент вимагати принципового ставлення до нашої з Неньки-Батьківщини. Цим ми і живемо, друже. Заради цього дихаємо. У справедливого немає друзів – так заповів Господь.

Там, у корита плямкаючих людожерів з шоколадними пиками, навіть не найгірші учні перетворюються на нелюдів. Як це важливо – своєчасно нагадати їм про те, хто вони є і про повагу до самих себе. Жовто-блакитні кольори нашого прапору все частіше підіймаються – як над звільненими містами, так і на виграних змаганнях.

Ваші учні і діти розносять по світу повагу до нашої нації. Немає гучних і пафосних слів, є мовчазна і непохитна повага да землі своїх предків.

Складна у нас відбулася розмова. Важка. Зовнішня легкість неминаючий внутрішній біль. Саме це і є прояв тієї сили, котру в нас так не люблять вороги (зовнішні і внутрішні).

Львів люблю до нестями. Попри подорожі країнами, столицями, містами.

Рідний та улюблений Львів, в якому живе людина, патріот і ВЧИТЕЛЬ – Олександр КОРОЛЬ. Якщо ти достеменно знаєш, що в цій країні є люди, котрі нестямно, до вибуху в душі люблять свою землю – тобі інакше смакує навіть повітря, тобі заквітчується іншими барвами плин життя, тебе наповнює впевненість в тому, що МИ обов’язково переможемо. І такі люди, дякувати Богу, є!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олександр Король

https://youtu.be/98XtUFgOXUk

П’ятниця, вечір… дуже довго хотіла надрукувати цю замітку, та все не вистачало часу. Та все ж, в черговий раз перечитуючи коментарі батьків, вчителів, викладачів вузів, що стосуються освіти, у соціальних мережах… просто хочеться виговоритись.

Я мріяла вступити до педагогічного, вступити на державну форму навчання (що вважала нереальним, оскільки я не була відмінницею). Пам’ятаю, як ще навчаючись у старшій школі, коли я пробувала вести уроки (чи то це був день самоврядування чи щось типу цього..), яке це було чудове відчуття: «ти можеш когось навчати», «саме завдяки тобі вони це пізнають»… пам’ятаю, як діти дивились із захопленням, слухали.

Я вступила до омріяного вузу на державну форму навчання. Більше того, коли ми проходили за рейтингом на 5 курс, я увійшла в першу десятку кращих студентів потоку. Мені дуже подобалось розробляти уроки і вони були, на думку викладачів, доволі хорошими.

Пам’ятаю, як проходила практику на четвертому курсі в одній із шкіл. Щоправда провела там лише один урок (в силу певних обставин), кілька днів була на спостереженні у інших вчителів. Та коли я ці кілька днів приходила у цей клас, то деякі діти прибігали і обіймали мене. Після свого проведеного уроку, я чула від однієї учениці, що це її улюблений предмет і вона теж хоче бути вчителем. А потім, через рік, я зайшла у цю школу на кілька хвилин, і учні цього класу з посмішкою  вітались зі мною (хоч пройшло багато часу, а практикантів там чимало  і доволі часто міняються), вони мене запам’ятали. Як же це було приємно!

Я мріяла бути вчителем! Я дійсно любила свій предмет. Я захоплювалась викладачами базових предметів вузу. Тому що вони показували такий приклад викладання, якого я не бачила у школі. А може просто, я вже знала, що це мені потрібно.

Я мріяла бути вчителем! Я вважала, що навчити зможу кого завгодно, так як самій здобути знання вдавалось складно (немає такої феноменальної пам’яті, не все зразу можу зрозуміти). «Але якщо я це розумію -  зумію пояснити так, що зрозуміє кожен, навіть двіюшник». Я знала, як це неприємно, коли на тебе кричать, «читають моралі», коли ти чого не вивчиш. Як недопустимо, коли вчитель говорить про щось інше, а не про те, що варто вчити на уроці. Так як я була донькою учительки, то знала як це коли за кожен твій поступ зразу дізнається мама. «Я дуже добре розумію учнів, так як нещодавно сама навчалась і знаю як їм важко».

Пам’ятаю, як на п’ятому курсі знову проходила практику, вже у школі, якій навчалась сама. Практика тривала кілька тижнів (здається 6). Які це чудові були часи… Я вела уроки в 9-10 класах і була «класним керівником» 10 класу. Діти працювали на уроках, слухали. А на виховних годинах 10-класники навіть пригощали мене чаєм. Пам’ятаю, як ми готовили свято квітів і врожаю… Які ж вони були старанні…

Я мріяла бути вчителем. І бути вчителем у своїй  школі. Та знову ж таки, ця мрія на той час здавалась неосяжною, так як вчительці мого предмету ще було далеко до пенсії.

Закінчивши вуз. Я зразу вийшла заміж і пішла у декрет. З часом почала писати дипломні  і курсові роботи в Інтернеті і це почало приносити доволі непоганий дохід. При чому, маючи диплом спеціаліста учителя двох предметів, я писала дипломні, магістерські, навіть одну дисертацію писала, зовсім з інших галузей і в доволі престижні вузи (замовники були задоволені). Пам’ятаю, як один студент просив написати курсову з хімії. Я кажу, що це не мій фах і з цього предмету в школі я мала 6 балів… а він, «а моєму одногрупнику ви робили, і у нього відмінно!». Та я мріяла бути вчителем… Думала, прийду в школу, навчу їх писати реферати (писати, а не скачувати готовий). Щоб вони у вузах не тратили кровні батьківські кошти на липові роботи, а робити їх самі, адже це зовсім не важко. Варто лише вміти знаходити потрібну інформацію. Я мріяла бути вчителем.

Тут, напередодні Нового Року я дізнаюсь, що вчителька, яка вела мій предмет пішла на   пільгову пенсію. Моєму щастю не було меж. Невже я стану вчителем?!

З того часу минуло 3 роки. Що змінилось? Дуже багато.  Що саме напишу в іншій замітці, Бо потрібно хоч іноді висипатись.

Яр у лісі, поблизу Чигирина, де збиралися 1768 р. повсталі проти панів селяни.

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви – розбійники неситі,

Голодні во ро’ни.

По якому правдивому

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо! .. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

17 грудня 1845, В’юнища.

Л.1 /Тарас Шевченко, Кобзар, повна збірка, Харків, Видавничий дім «Школа», 2002. -640 с., Умовн. Друк.арк. 33,6, Наклад 500 пр./ с. 310.

Повчальна біографія Тараса Шевченка, який, «дякуючи» німцям, Петру Першому і Катерині Другій, народився кріпаком, хоч діди й прадіди його ще знали веселую волю. Дід по батьковій лінії – Іван Шевченко брав участь у Коліївщині. Батько Тарасів – був письменний, майстер на всі руки, рішучий з неабиякими організаторськими здібностями – мав довіру у чумаків і водив Україною їх каравани.

 Автопортрет написаний в Оренбурзі  1849-1850

Таке оточення і Божа воля наповнила Тарасову душу невичерпними талантами і потягом до свободи. Він допомагаючи батькові в майстерні і у водінні чумацьких валок, взяв з того дуже багато. Вчився керувати людьми і орієнтуватися по світилах небесних визначаючи і час і напрям руху. Щасливе дитинство скоро закінчилося.

Не з власної волі, Тарас покидає Україну, але рішуче відмовляється від смачного життя кріпацької еліти, хоч пан Енгельгард і вихлюпував лють на хлопця, що не бажає працювати не лише у хоромах, але і на кухні. Тарас сам знайомиться з талановитим художником, і сам себе здає йому в оренду граючи на жлобській натурі свого пана. Зайняття улюбленою справою для нього є понад усе.

Вихопившись на волю, Шевченко недовго упивається власною свободою. Він міг, але не хотів, як його друзі Брюлов, або Жуковський жити не знаючи горя у серці столиці. Йому було мало власної волі, він підбурює до волі всю свою націю, творячи її власним словом, гуртуючи до бою.  Врешті, визнаного народом маляра і поета влада кидає у піски солдатом, якому заборонено царем писати і малювати. Але й там, у солдатчині, Тарас всотує в себе все, що треба на шляху до волі. Навіть російські офіцери, що керували експедицією по Аралу, насмілились просити чин офіцера опальному Шевченку,  бо він не раз рятував експедицію своїми знаннями і вміннями.

Царат боявся Тараса як вогню, і тому не дав дозвіл на життя в Україні. Та Шевченко і під самим носом у царя розгортає бурхливу діяльність, заводить знайомства, засуджує кріпацтво, робить аукціони і всі власні кошти кидає на видавництво букваря. Справи його життя були завершені його стараннями, хоч побачити то не стало здоров’я. По смерті поета на його кошти найбільшим тиражем того часу біло видано найдешевшу книжку "Южнорусский букварь". І впало кріпацтво. І слова Тараса у працях його, всіх думаючих українців штовхають на справи, підказують, що кому і як робити.

Видно, про українську владу писав Кобзар, що "Ледачому животові і пироги вадять". Зійшли нанівець всі загравання української "еліти" з москалями. Ніколи не забуду, як готувалася українська "еліта" до 200 -ї річниці Олександра Пушкіна. За пів-року, щодня, на радіо повідомлялося скільки днів залишилося до тої світлої дати. Натомість, 200-та річниця народження великого Кобзаря пройшла непомітно, бо під чоботом москаля-окупанта опинився Крим. Отака вдячність від москаля. Вчиться українці шанувати своє, рідне, краще розуміти філософа і академіка Тараса Шевченка.

Не дарма ж писав поет:

Де єсть добрі люди,

Там і правда буде,

А де кривда буде,

Там добра не буде.

А правдою для українців завжди був, є і буде Тарас Шевченко назавжди. 

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev511.htm

http://kampot.org.ua/uploads/posts/2010-03/thumbs/1268393384_portretu_shevchenko_-13.jpg

http://taras-shevchenko.in.ua/kartyny/zhinka_v_lizhku2.jpg 

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/4/46/Shevchenko-Kyiv_kostyol.jpg

15 томів, випуск завершено, переклад продовжується

жанр: екшн, комедія, романтика, школа, дзьосей, будні

мангака: Morimoto Kozueko

Куміко завжди мріяла бути вчителькою. І нарешті її мрія здійснилась, вона - вчитель математики і класний керівник в найгіршому класі дуже не престижної школи, а більшість її учнів найвідоміші хулігани в школі. Але молода вчителька не засмучується і готова навчати не зважаючи на насмішки над нею, все тому що в неї є свій секрет...

читати російською англійською

дивитись дорамку аніме

подобається ця манга?

Мангака: Цубакі Ідзумі

9 томів не завершена(російською: 2 частини)

Жанр: комедія, романтика, седзе , школа

Описание: Куросаки Мафую была хулиганкой, она даже возглавляла собственную банду. Но её арестовали, а затем и исключили из старшей школы. Теперь она поступила в другую школу и решила стать "самой женственной ученицей" этой школы. Но возможно ли это, пока рядом с ней новый друг Хасаяка-кун и её классный руководитель Саэки Такаоми (который вовсе не так прост, как кажется)?

скачати

дивитись онлайн російською 

дивитись онлайн англійською