Мабуть цього року всі (батьки, діти, вчителі), як ніколи чекали закінчення навчального року. Вайбер у батьківських групах пілікає безперестанку, всі батьки без зупину по черзі шлють вітання із закінченням цього дистанційного чудо-навчання. 

П’ятниця, вечір… дуже довго хотіла надрукувати цю замітку, та все не вистачало часу. Та все ж, в черговий раз перечитуючи коментарі батьків, вчителів, викладачів вузів, що стосуються освіти, у соціальних мережах… просто хочеться виговоритись.

Я мріяла вступити до педагогічного, вступити на державну форму навчання (що вважала нереальним, оскільки я не була відмінницею). Пам’ятаю, як ще навчаючись у старшій школі, коли я пробувала вести уроки (чи то це був день самоврядування чи щось типу цього..), яке це було чудове відчуття: «ти можеш когось навчати», «саме завдяки тобі вони це пізнають»… пам’ятаю, як діти дивились із захопленням, слухали.

Я вступила до омріяного вузу на державну форму навчання. Більше того, коли ми проходили за рейтингом на 5 курс, я увійшла в першу десятку кращих студентів потоку. Мені дуже подобалось розробляти уроки і вони були, на думку викладачів, доволі хорошими.

Пам’ятаю, як проходила практику на четвертому курсі в одній із шкіл. Щоправда провела там лише один урок (в силу певних обставин), кілька днів була на спостереженні у інших вчителів. Та коли я ці кілька днів приходила у цей клас, то деякі діти прибігали і обіймали мене. Після свого проведеного уроку, я чула від однієї учениці, що це її улюблений предмет і вона теж хоче бути вчителем. А потім, через рік, я зайшла у цю школу на кілька хвилин, і учні цього класу з посмішкою  вітались зі мною (хоч пройшло багато часу, а практикантів там чимало  і доволі часто міняються), вони мене запам’ятали. Як же це було приємно!

Я мріяла бути вчителем! Я дійсно любила свій предмет. Я захоплювалась викладачами базових предметів вузу. Тому що вони показували такий приклад викладання, якого я не бачила у школі. А може просто, я вже знала, що це мені потрібно.

Я мріяла бути вчителем! Я вважала, що навчити зможу кого завгодно, так як самій здобути знання вдавалось складно (немає такої феноменальної пам’яті, не все зразу можу зрозуміти). «Але якщо я це розумію -  зумію пояснити так, що зрозуміє кожен, навіть двіюшник». Я знала, як це неприємно, коли на тебе кричать, «читають моралі», коли ти чого не вивчиш. Як недопустимо, коли вчитель говорить про щось інше, а не про те, що варто вчити на уроці. Так як я була донькою учительки, то знала як це коли за кожен твій поступ зразу дізнається мама. «Я дуже добре розумію учнів, так як нещодавно сама навчалась і знаю як їм важко».

Пам’ятаю, як на п’ятому курсі знову проходила практику, вже у школі, якій навчалась сама. Практика тривала кілька тижнів (здається 6). Які це чудові були часи… Я вела уроки в 9-10 класах і була «класним керівником» 10 класу. Діти працювали на уроках, слухали. А на виховних годинах 10-класники навіть пригощали мене чаєм. Пам’ятаю, як ми готовили свято квітів і врожаю… Які ж вони були старанні…

Я мріяла бути вчителем. І бути вчителем у своїй  школі. Та знову ж таки, ця мрія на той час здавалась неосяжною, так як вчительці мого предмету ще було далеко до пенсії.

Закінчивши вуз. Я зразу вийшла заміж і пішла у декрет. З часом почала писати дипломні  і курсові роботи в Інтернеті і це почало приносити доволі непоганий дохід. При чому, маючи диплом спеціаліста учителя двох предметів, я писала дипломні, магістерські, навіть одну дисертацію писала, зовсім з інших галузей і в доволі престижні вузи (замовники були задоволені). Пам’ятаю, як один студент просив написати курсову з хімії. Я кажу, що це не мій фах і з цього предмету в школі я мала 6 балів… а він, «а моєму одногрупнику ви робили, і у нього відмінно!». Та я мріяла бути вчителем… Думала, прийду в школу, навчу їх писати реферати (писати, а не скачувати готовий). Щоб вони у вузах не тратили кровні батьківські кошти на липові роботи, а робити їх самі, адже це зовсім не важко. Варто лише вміти знаходити потрібну інформацію. Я мріяла бути вчителем.

Тут, напередодні Нового Року я дізнаюсь, що вчителька, яка вела мій предмет пішла на   пільгову пенсію. Моєму щастю не було меж. Невже я стану вчителем?!

З того часу минуло 3 роки. Що змінилось? Дуже багато.  Що саме напишу в іншій замітці, Бо потрібно хоч іноді висипатись.

1-е вересня у загальноосвітній середній школі № 92 м. Львова

Мій друг, викладач вузу, іронічно поздоровив мене з новим навчальним роком словами: "Вітати вчителя з 1-м вересня все одно, що привітати коня з початком польових робіт" Мусів визнати його правоту, тому що у роботі сучасного вчителя справді значно більше чисто "тяглової" роботи, аніж творчої, яка в нашій школі абсолютно немає жодного іншого стимулу, окрім власного бажання. Оцінка роботи вчителя і викладача на нинішній час йде виключно від кількості лекційних годин, певних технічних обов'язків і ще стажу та звань, але жодним чином не зачіпає якості навчання. Навіть введення Зовнішнього незалежного оцінювання зовсім не вплинуло на оцінку праці вчителя як таку. Є винятково епізодичні скандальні інциденти, які часом трапляються, але відсутня принципова прив'язка результатів ЗНО або чогось подібного до тарифікації оплати роботи вчителя та його преміювання.
Отже, щоб ми могли говорити про роботу вчителя як творчу, щоб ми могли говорити про роботу педагога в якісній площині - нам потрібно відійти від проклятої радянської кількісної оцінки його праці, а ще більше - від кількісного перевантаження учнями класів часом до 40 чоловік одночасно! Тому я особисто вважаю, що починати реформування шкільної освіти потрібно саме з того, що всі класи в школах (особливо початкової!) мають бути не більше з 20-ти учнів! А градація оплати вчителів має бути значно більше розширена включно з результатами ЗНО та обов'язковим таємним анкетним опитуванням батьків та старшокласників в кінці навчального року.
Водночас вважаю актуальним посилити права вчителів стосовно учнів, тому що на теперішній час відповідальність вчителів значно більша за їх права, а це є ненормально. Немає секрету, що педагогічний процес має нести в собі і каральну функцію, а не одну лише похвальну. Виховання без можливості покарання є неможливим. Просто варто правочинно узгодити варіанти і межі шкільних покарань, чого зараз немає абсолютно. Єдине наявне покарання, як відчислення зі школи є безглуздим, подібно до розстрілу за будь-яке кримінальне порушення. Традиційні виклики батьків не є безпосередньо педагогічним вихованням, а є своєрідною втаємниченою домовленістю, часто досить проблемною і малорезультативною. Колектив класу, як основного об'єкту і суб'єкту  педагогічного процесу, майже не задіяно в сучасній школі.
З усього вище сказаного я вважаю за потрібне починати реформування шкільної освіти в Україні зі 1) зменшення кількості учнів у класах, 2) значного збільшення прав вчителя щодо учнів, 3) прив'язати кількісну оцінку роботи вчителя до якісної за результатами успіхів учнів по завершені навчального року.

Я зумисно не торкаюся реформування суто змісту навчального процесу в школі, тому що це окрема глобальна тема.

Богдан Гордасевич

Сергій Сєряков.

Хмельницький, Мазепа, Могила… Хто кому більше прислужився (орден їм чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.        В українському суспільстві слово “єзуїтський” традиційно асоціюється зі зрадою, підступністю, нехтуванням нормами моралі для досягнення певної мети. Не дивно, що при згадці про членів цього ордену у пересічного українця виринає образ хитрого священика, який намагається затягти чергову жертву в обійми католицизму, а згодом – використати її для зміцнення позицій римської церкви. Лише в кінці XVI–першій половині XVII ст. через місцеві єзуїтські школи, за підрахунками історика Наталі Яковенко, пройшло близько 2,5 – 3 тис. юнаків. Утім певне уявлення про характер їх взаємовідносин з орденом дає аналіз життєвого шляху низки “великих українців”, долі яких виявилися пов’язаними з Товариством Ісуса.     Невдячний учень   Єзуїтське шкільництво в другій половині XVI – на початку XVII ст. цілком відповідало культурним потребам української шляхти. Добре знання латини, набуття риторичних вмінь, знайомство з письмовою спадщиною античності – усе це було необхідним для місцевої соціальної еліти, яка прагнула інтеґруватися до річпосполитського шляхетського народу. Що говорити, коли навіть відомий патріот православної церкви Василь Загоровський не обійшов увагою освітні заклади Товариства Ісуса. У своєму заповіті (1577 р.) він наполіг, щоб його діти, після засвоєння руської грамоти і початків латини, були відправлені “до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку, або де їх милості признають за найвідповідніше”. Чудова репутація єзуїтської освіти спокусила й іншого представника цього роду, Ієроніма Загоровського (бл. 1582 – 1634 рр.). Навчаючись у Люблінській школі ордену, він стає католиком і вступає до Товариства Ісуса (28 червня 1599 р.). За 13 наступних років Загоровський проходить усі щаблі єзуїтської підготовки (включаючи курси філософії і теології). Проте після публічної критики існуючих в ордені порядків Ієронім Загоровський вимушений був залишити лави Товариства Ісуса. Прагнучи помститися єзуїтам, він, на замовлення князя Єжи Збаразького пише “Monita privata” (“Таємні настанови”). Цей документ-підробка, що видавав вигадані правила поведінки членів ордену за справжні, набув європейської слави. Він перевидавався безліч разів у різних країнах, увійшов до “Індексу заборонених книг” і посприяв закріпленню у свідомості європейців негативного образу єзуїта. Наприкінці життя І. Загоровський примирився з Товариством Ісуса. Зокрема, бібліотеку він заповів добре знайомому Люблінському колегіуму, а після смерті – був похований в підземеллі місцевого єзуїтського костьолу (тобто – як представник цього осередку ордену).     Платон мені друг, проте...  Відомим вихованцем єзуїтів є Богдан Зиновій Хмельницький. Його батько належав до оточення коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського. Останній був фундатором Львівської школи ордену (1608 р.), що й визначило вибір місця навчання майбутнього гетьмана. У стінах Львівського колегіуму він провів п’ять років, подолавши усі складові нижчого щаблю єзуїтської освіти (від граматики до риторики).    Цей час не минув для Богдана дарма. За свідченням французського посла у Варшаві графа де-Брежі та венеціанського посла Віміни, він дуже добре володів латиною. Серед інших, це було заслугою о.Анджея Гонцель-Мокрського, який викладав майбутньому гетьману поетику і риторику. Можна припустити, що учень цінував свого вчителя і підтримував з ним добрі стосунки. Не випадково, саме через о.Анджея львів’яни спробували нав’язати переговори з Хмельницьким під час облоги міста восени 1648 р. За свідченням анонімного оповідача, яке наводить Михайло Грушевський в “Історії України-Руси”, гетьман при зустрічі з о.Анджеєм надзвичайно розчулився. Він обійняв свого вчителя і подякував йому за надану колись опіку і науку. Достовірність цієї сцени викликає сумніви в істориків. Проте неспростовним фактом є те, що саме після візиту ксьондза між Львовом та Хмельницьким дійсно почалися переговори, які завершилися досягненням компромісу. Можливо вдячність учня вчителю зіграла свою роль у тому, що гетьман задовольнився викупом і відмовився від заволодіння Львова. Свої симпатії до о.Анджея Богдан Хмельницький втім не поширював на Товариство Ісуса загалом. Він підтримав включення до Зборівської угоди статті про заборону перебування єзуїтів в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах.     Наслідувач освітніх традицій.   До вихованців ордену також належав син молдавського господаря Петро Могила, який відіграв ключову роль у культурно-релігійному відродженні України другої чверті XVII ст. Майбутній київський митрополит навчався у славній Паризькій єзуїтській колегії „Ля Флеш”, яку на початку XVII ст. закінчив Рене Декарт. Шкільна модель ордену справила на Могилу настільки сильне враження, що він обирає її взірцем для створення православної школи нового типу. Дійсно, Лаврська (а згодом – Києво-Могилянська) школа і єзуїтські колегіуми мали дуже подібну структуру освіти. Вона включала три граматичні класи, поезію, риторику, курси філософії та теології (останній читався у Києві з 1689 р.). Єдиною відмінністю православної школи від єзуїтської була наявність підготовчого класу. Проте в обох випадках (принаймні до 1680-х рр.) в філологічній освіті учнів домінувала латина.Читався огляд греко-римської міфології, який полегшував розуміння творів античних авторів. Останні ж, згідно з принципом “освіченого благочестя” (“pietas litterata”), подавалися у вигляді відповідно підібраних уривків, які не могли зашкодити моральності юнаків. Латинська граматика вивчалася в Києво-Могилянській школі і єзуїтських колегіумах за підручником Емануеля Альвара. Давньогрецька мова викладалася за Гретсером, риторичні знання базувалися на праці Соареза, а церковне красномовство – Мендози і Каузінуса.    Перелік новацій, запозичених Петром Могилою з єзуїтських шкіл, частково розкриває дивну схожість його освітніх дітищ з навчальними закладами Товариства Ісуса. Вона була очевидною для київського суспільства межі 1620-30-х рр., яке звикло жити в жорсткій конфесійній системі координат “свій-чужий”. Тому освітні експеременти Могили були спочатку сприйняті як наруга над православною традицією. З відкриттям Лаврської школи восени 1631 р.“від неучених попів і козаків велике обурення: нащо заводите латинську і польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались...”. Лише з бігом часу, під враженням від послідовного відстоювання Могилою інтересів православ’я, відбувається перелом у суспільних настроях. Русь зрозуміла, що перемогти противника можна лише нейтралізувавши його сильні сторони, оскільки, як слушно зауважив Сільвестр Косів, “bez aciny paci winy”.    Талановитий учень.   Ще одним відомим вихованцем Товариства Ісуса був Іван Мазепа. Здобувши освіту у Києво-Могилянській колегії, він згодом навчався в єзуїтській школі (у Варшаві чи Полоцьку). Перебування в цих, генетично споріднених,освітніх закладах наклало відбиток на особистість майбутнього гетьмана. Тут він отримав добрий вишкіл з класичних мов, познайомився з культурно-інтелектуальною спадщиною античності, оволодів поетичними і риторичними техніками. Показовим є враження від спілкування з Мазепою французького дипломата Жана Балюза: "Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами". Єзуїтські корені освіченості Івана Мазепи виявлялися в багатьох інших ситуаціях, звичаях, вчинках. Скажімо, важливою складовою культурного життя шкіл ордену було урочисте влаштування учнями публічних диспутів, вистав, промов і декламацій. Будучи вже гетьманом, Мазепа неодноразово відвідував такі заходи студентів Києво-Могилянської академії, а також – виголошував перед ними промови “мовою Тита Лівія та Ціцерона”.    Досвід взаємовідносин Товариства Ісуса з “великими українцями” звичайно не обмежується цими життєвими історіями. Можна також згадати про єзуїтські корені ерудиції Сільвестра Косова і Інокентія Гізеля, вплив навчання у Віленській академії на творчість Мілетія Смотрицького, поважне ставлення до своїх вчителів Лазаря Барановича, розтяту ідентичність Яреми Вишневецького, релігійну екзальтованість відданої ордену Анни-Алоїзи Островської тощо. Не підлягає сумніву, що Товариство Ісуса вплинуло на формування ерудиції, внутрішнього світу і вчинки багатьох знакових фігур нашої історії. Втім у більшості випадків від такої взаємодії виграла саме “українська справа”. Тому питання про те, хто кому більше прислужився (орден “великим українцям” чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.    Від блогера.    Додам до статті пару знакових коментарів.

-   Я вообще считаю, что нам нужно переосмыслить историю Украины, и в частности роли в ней Католической Церкви. Иезуиты, как известно являются Орденом данной церкви.Пора наконец раз и навсегда попрощаться из российским трактованием историии Украины.

-   Корисний матеріал."І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Гарна ілюстрація до теми "любіть ворогів своїх". Особливо - вправних і могутніх. Вони дуже потрібні - а як інакше самому зростати, як не у протистоянні з ворогом, одночасно научаючись у нього методикам боротьби, вдосконалюваних віками. Адже отці єзуїти - блискучі бійці ідеологічного фронту.

Донецьк – Українські вчителі вийшли на дводенний протест проти низьких зарплат і загального зменшення фінансування освіти. У понеділок у Донецьку на центральній площі зібрались незадоволені політикою уряду освітяни і студенти. Подібні акції відбуваються в майже усіх обласних центрах. А у вівторок учителі зі всієї України пікетуватимуть Кабінет Міністрів. Які вимоги протестувальників?

Близько 5 тисяч вчителів, викладачів і студентів вийшли в понеділок на акцію протесту під прапорами обласної профспілки працівників освіти. Люди з’їхались у Донецьк зі всієї області і майже повністю заповнили центральну площу Леніна. Вчителі тримали гасла «Бідний вчитель – бідна держава», «Рік освіти – виживемо чи ні?», «Стипендію на прожитковому рівні!» та інші.

Освітяни протестують проти порушення своїх прав. Більшість вчителів із початку року отримує зменшену зарплатню через те, що уряд не виконує умови угоди, підписаної між Кабінетом Міністрів і Федерацією профспілок України, згідно з якою перший розряд тарифної сітки мали прирівняти до мінімальної зарплати. Замість цього уряд подав на узгодження новий документ, де перший розряд складає 625 гривень. Це означає, що вчитель-початківець отримує зарплату трохи більше як 900 гривень. А ті, хто працюють 10 і більше років, отримують півтори тисячі гривень.

Освітяни не згодні з цим. «Це вимога вчителів і не тільки – це загальна вимога всіх бюджетників України: виконати статтю 6 Закону України «Про оплату праці» – перший розряд тарифної сітки має дорівнювати мінімальній зарплаті», – говорить голова обласної профспілки працівників освіти Ася Горшкова.

Через нестачу фінансування вчителів відправляють у неоплачувані відпустки. Також немає коштів на відрядження, потрібні для перекваліфікації вчителів, що також впливає на їхню зарплату.

Вчителям не вистачає 2 мільярди гривень

Щоб підтримати протест у Києві, сьогодні з Донецька вирушає група з 80 осіб. Люди налаштовані рішучо.

«Цей протест потрібен для того, щоб трошки уряд на нас звернув увагу. Такий натовп людей стоїть, абсолютно безпорадних. Тому що зарплати дуже маленькі. Тому що аванс стали давати набагато менший, ніж у минулі роки. 500 гривень авансу – ми навіть за квартиру заплатити не можемо», – розповідає вчителька початкових класів донецької школи № 17 Ольга Соколова.

Учителі пропонують урядові знайти в бюджеті додаткове фінансування, яке з’явилось завдяки зростанню економіки. Щоб виконати вимогу освітян і підтягти рівень зарплати вчителя до середньої, у всеукраїнському масштабі потрібно 2 мільярди гривень, повідомила Ася Горшкова.

Радіо Свобода.