або чому люди почали будувати собі житла.

(С) Каталіна Маркуш

Український історик описав найдавніше в степовій зоні Східної Європи наземне житло з верхнього палеоліту, вік якого оцінюють приблизно в 30 тисяч років. Рештки знайденої неподалік Запоріжжя древньої будівлі вказують, що вона мала округлу форму, розділялася на спальну й робочу зони, та могла слугувати осінньо-зимовим прихистком для групи мисливців на місцевих коней. Результатами свого дослідження автор поділився у журналі L’Anthropology.

              Типовим є уявлення, що десятки тисяч років тому люди ще не вміли будувати собі оселі, тому часто жили в печерах. Однак це лише частково правдиво, оскільки вже в період середнього палеоліту, який тривав приблизно від 300 до 30 тисяч років тому, древні люди стали будувати собі житло. Свідчення цьому археологи знаходили в різних місцях Європи, зокрема на неандертальських стоянках у східній її частині. Однак більшого поширення практика набула в період верхнього палеоліту, що тривав приблизно 35-11 тисяч років тому. Рештки жител із кісток мамонтів та деревини, усередині яких розташовувалося багаття, знаходили й на території України. Вік більшості східноєвропейських будівель з верхнього палеоліту датується орієнтовно 12-17 тисячами років, але зараз науковець Вадим Степанчук (Vadim N.Stepanchuk) з Інституту археології Національної академії наук України описав залишки оселі, які наразі є найстарішими у степовій зоні Східної Європи.

               Знахідку розкопали на глибині майже тринадцяти метрів на стоянці Міра, що розташована приблизно за 15 кілометрів від Запоріжжя. На те, що колись це було житло, вказує низка знайдених артефактів, як-от ями, попіл, рештки багать, кістки та прикраси із бурштину. Радіовуглецевий аналіз показав, що археологічний шар, де знайшли рештки житла, має вік приблизно 31-28 тисяч років. Це могла бути тимчасова осінньо-зимова оселя мисливців на гаремний табун коней Equus latipes.

                Як показали попередні дослідження, тоді група людей прийшла до сучасного місця розкопок восени й пробула там до весни. Будівництво будинку, схоже, почалося із ритуального закопування в невелику яму кінських кісток. Це місце відтак позначили рогами гігантського оленя (Megaloceros giganteus).

               За результатами дослідження, будівля мала округлу форму з діаметром приблизно чотири метри, а загальною площею — 14,5 кв. метрів. На вигляд вказують ями навколо споруди, що залишилися після жердин та невеликих стовпів. Водночас центральна частина житла, скоріше за все, опиралася на масивніші стовпи з діаметром більшим за 8 см. Автори припускають, що матеріалом для будівництва могла бути деревина сосни, оскільки в межах цього шару її рештки є доволі поширеними, а її довгі гладкі стовбури забезпечують легкість фіксації в різних позиціях. Загалом, оселя могла бути схожою на ярангу — сучасне переносне житло народів Північно-Східного Сибіру.

Будівля поділялася на дві зони: передню та задню. Передня із входом, що найімовірніше, був орієнтований на схід, була місцем, де відбувалася найбільш інтенсивна й різноманітна активність жителів. Тут було знайдено 19 500 крем'яних лусок та відщепів, що складає 35 відсотків від загального числа знайденого в археологічному шарі локації кременю. Також в межах саме цієї зони археологи знайшли майже всі прикраси із перфорованих зубів лисиць та фрагменти кісток з гравіюванням, понад 70 відсотків зубів хижих тварин та фрагмент людського зуба й прикрасу з бурштину.

Водночас задня, спрямована на захід зона відрізнилася бідністю на артефакти. Автор припускає, що ця частина оселі використовувалася як спальня. А ще він не виключає, що між двома «кімнатами» могла розташовуватися свого роду перегородка, яка відмежовувала спальну зону від робочої.

Цікаво, що науковці не знайшли ознак типового використання вогню в центральній частині будівлі. Її обігрів радше відбувався за допомогою вугілля, що його заносили із вогнища зовні житла. Однак в будівлі виявили кілька димових багать, які могли призначатися для відлякування кровосисних комах.

Джерело. стор. 5

           Сучасний стан археологічних джерел з неоліту України суперечить досить популярному наприкінці ХХ ст. твердженню про місцеву доместикацію найдавніших домашніх тварин (вівця, коза, бик) та культурних рослин (пшениця, ячмінь, горох). Численні факти переконливо свідчать на користь їх одомашнення на Близькому Сході з наступним поширенням через Балкани і Подунав’я у центрально-Східну Європу, у тому числі і на Правобережну Україну.
            Не підтвердилася південно-східна версія неолітизації України, що була популярною серед радянських дослідників у другій половині ХХ ст. під назвою «східного скотарського імпульсу». Натомість маємо численні археологічні, антропологічні, палеозоологічні та палеоботанічні свідчення на користь південно-західного варіанту неолітизації регіону.
            Неоліт України не є винятком із загальноєвропейського контексту. Як уся центрально-Східна Європа Україна, передусім Правобережна, перейшла до неоліту у VІ—V тис. до н. е., запозичивши його новації з Балкан через Подунав’я. Це сталося в режимі «балканізації» завдяки п’яти послідовним хвилям неолітичних землеробів-колоністів з Балкан та Подунав’я — морська, гребениківська, кришська, лінійно-стрічкової кераміки, кукутені-трипільська. Принципові зміни в концепції неолітизації України, що сталися на початку ХХІ ст., по суті, є відходом від старого бачення «неолітичної революції» в регіоні. Останнє формувалося у повоєнні часи в умовах ідеологічного протистояння Заходу, значною мірою, під впливом відомих радянських ідеологем. Зокрема неписаним принципом радянської археології був патріотичний автохтонізм, що протиставлявся буржуазним ідеям безрідних космополітів міграціоністів. Сформована у повоєнний час концепція «східного скотарського імпульсу» теж несе певний наліт радянського патріотичного автохтонізму. За В. М. Даниленком, скотарство було привнесено на південь України з поза її меж, але... з радянської Туркменії та Передкавказзя, а не з країн ворожого НАТО — Туреччини та Греції.
            Відхід від ідеологічного протистояння Заходу зняв зазначені ідеологічні обмеження в науці, а розвиток археології показав, що неоліт України, перш за все Правобережної, є органічною частиною неоліту центральної Європи. Неолітичні культури Правобережжя є локальними проявами культурних спільнот центральної Європи, а послідовні фази неолітизації останньої (морська, кришсько-керешська, лінійно-стрічкова, лендьельська та ін.) прямо корелюються зі згаданими хвилями неолітичних колоністів з Балкан через Подунав’я на південний захід України.
            Таким чином, Правобережна Україна перейшла до неоліту синхронно з центральною Європою внаслідок колонізації найдавнішими неолітичними землеробами з Подунав’я у VІ—V тис. до н. е. А у V—ІV тис. до н. е. неолітичні новації з Правобережжя поширилися на північ у Полісся, на схід та південний схід України.
            Фактично, на початку ХХІ ст. в археології України сталася принципова зміна концепції неолітизації регіону.
            На зміну старій південно-східній версії приходить південно-західна, що відповідає загальноєвропейському баченню неолітичної революції в центральній Європі шляхом її колонізації неолітичними землеробами з Балкан через Подунав’я.

Знайдено гіпотетичну другу столицю зниклих хеттів

Вчені США, Туреччини та Великобританії виявили, імовірно, загадкове місто Тархунтасса, що згадується в документах Хеттської імперії, яка загадково зникла. Якщо гіпотеза підтвердиться, це стане істотним археологічним відкриттям, яке допоможе зрозуміти долю зниклого народу.

Хто такі хетти?

Це народ індоєвропейської мовної сім'ї , що у кінці бронзової на початку залізної доби мешкав у Малій Азії, де заснував Хеттське царство (Хатті). Воно на рівних змагалася з Єгиптом, Вавилоном та Ассирією. 

Ще одна особливість - їхня мова. Коли знайшли і розшифрували архіви, то виявилося, що мова там була абсолютно новою для тих місць. Хеттська зараз вважається першою письмовою індоєвропейською мовою. А самі хетти - перші відомі представники цієї родини народів. У Сирії та Малій Азії вони виявилися чужинцями. 

Найбільшої могутності вони досягли саме в Малій Азії. У XVIII ст. до н. е. виникає перша єдина держава, заснована царем Аніттою. З того часу починається історія однієї з найсильніших імперій давнини. Розрізняють три періоди: стародавній, середній та новий.

Чому існує така увага до зниклих народів царства Хатті? Тому що дослідження  істориків, археологів та мовознавців 19-20 століть показують, що хетти можуть мати причетність до етногенезу окремих народів або й всього конгломерату народів індо-європейської мовної сім'ї, що з'явилися на широких теренах Європи на початку залізної доби (12-9 ст. до н. е.), а саме - бути предками кімерійців, скіфів, кельтів, латинів, германців, такого племені, як... гети (!!! ), даки... Та й загалом для всіх венедів-слов'ян, ну а серед них звісно українців.

Звідки з'явилися хетти, точно не відомо. 

На даний момент побутують дві гіпотези:

• з Балканського півострова, на заході;
• з Вірменського нагір'я, на сході.

Дуже цікаві деякі особливості їх суспільного устрою. Ніде в стародавньому світі жінки не мали такої свободи та рівноправності із чоловіками, як у Хеттському царстві, де цариці правили нарівні з царями. Були значні елементи демократії у державному устрої, які пізніше підхопили і розвинули греки.

В останні століття свого існування хетти створили могутні Новохеттські держави, за царя Суппілуліума I та ін., що мали також істотний вплив на Близькому Сході.

Що відомо про місто Тархунтасса?

У бронзовому віці центральну частину сучасної Туреччини займало Хеттське царство - велика імперія, яку можна порівнювати з Давнім Єгиптом та Ассирією. Її столицю Хаттусу, розташовану в серці країни, захищало з півночі Чорне море. Звідти царі вершили долі підлеглих народів, визначали внутрішню і зовнішню політику.

Вперше Тархунтасса згадується в хеттських документах періоду правління Муваталлі II (1295-1272 рр. до н. е.), який переніс туди царський двір з колишньої столиці, міста Хаттуси. Можливо, це переміщення було пов'язано з тактичними міркуваннями, оскільки в той час Хаттусі навалою з півночі погрожували каски, а також з тим, що Тархунтасса була віддалена від Сирії, де в той час велися основні бойові дії. Можливо, зіграли роль і міркування релігійного характеру, оскільки особистим божеством Муваталлі був бог грому і блискавки Тархунт, який одночасно був покровителем Тархунтасси.

На початку XIII століття до нашої ери царство хетів було на вершині могутності, активно розширювалося на південь, схід і захід. Як стало відомо з документів, що дійшли до нас, приблизно в 1280 р. до н. е. імператор Муваталлі II переніс столицю з Хаттуси в Тархунтассу, в недавно приєднані "нижні землі". Причини раптового і дивного переїзду столиці досі невідомі. У текстах є натяк на релігійне підґрунтя: Хаттусу вважали проклятим місцем. Можливо, зіграли роль політичні та стратегічні міркування, тобто все в комплексі. Рішення царя було піддано критиці, і через три десятка років двір, керований старшим сином Муваталлі ІІ  Мурсілі III, повернувся назад.

Що знайшли на гаданому місці розташування міста?

На рівнині Конья - зараз там однойменна провінція сучасної Туреччини - виявили більше 100 перспективних для розкопок місць, серед яких - величезний курган Туркмен-Карагуюк.

Його площа становить 125 га, що можна порівняти з площею Хаттуси. Навколо - родюча рівнина, здатна прогодувати багато людей. Під час археологічної розвідки там знайшли кераміку у хеттській манері. Вчені вважають, що це і є Тархунтасса.

Неподалік від кургану, в іригаційному каналі, за сприяння місцевих жителів архелоги виявили кам'яну стелу. Напис на ній, накреслений лувійськими ієрогліфами, розповідає про Великого царя Хартапу, що завоював країну Мушка (Фригія) і підкорив ще 13 царств. Його ім'я згадується в декількох лувійських текстах, вибитих в скелях гірських масивів Кизилдага і Карадага поблизу від Туркмен-Карагуюка. Можливо, це ритуальні комплекси, які нерідко влаштовували неподалік від древніх столиць Сходу.

Хартапу - загадковий персонаж для істориків. Судячи з написів, він міг правити на початку XII ст. до н. е., коли централізоване Хеттське царство котилося до занепаду. Тронне ім'я Мурсілі говорить про приналежність до хеттської царської династії. Однак на барельєфі він зображений в образі Новоассирійского царя, що вказує на VIII ст.  до н. е. Осборн з колегами схиляються до цієї дати, з огляду на особливості письма на знайденій стелі. Назва країни, якою правив Хартапу, ніде не згадано. Але в одному з наскельних текстів є ієрогліф, що позначає бога грози Тархунта - покровителя Тархунтасси.

Чому зникли хетти.

На початку залізної ери Хеттська імперія буквально випарувалася. Цей час називають бронзовим колапсом. Криза почалася на всьому Близькому Сході, народи знімалися з насиджених місць у пошуках кращої долі. Правителі з почтом залишили Хаттусу, забравши найцінніше. Незабаром з'явилися народи моря, розграбували і підпалили порожнє місто.

Вчені вважають, що централізоване Хеттське царство в останні десятиліття свого існування потерпало від голоду. Ми знаємо, що єгипетський фараон Мернептах (1213-1203 рр. до н. е.) спрямував хеттському царю зерно, "аби підтримати землю Хат". Сам Тудхалія відправив терміновий лист царю міста-держави Угарит із проханням послати зерна, кількість якого еквівалентна сучасним 450 тоннам. При цьому лист закінчується наголосом Тудхалія, що це питання життя та смерті. 

Справа в тому, що перманентні військові походи хеттів забирали всіх працездатних молодих людей з домашньої робочої сили і фермерських господарств. Через це працювати на полях стало просто нікому. Все частіше хетти стали залежати від зовнішніх джерел зерна, що поставлялися васальними державами на півночі Сирії та в інших місцях. Коли імпорт був стабільним, зерна вистачало, щоб компенсувати дефіцит, проте ситуація різко погіршувалася, коли торгові маршрути виявлялися під загрозою. Море в той час практично повністю контролювався піратами, які наносили істотні удари і по суші.

"Швидш за все, хетти пішли на північ Сирії. У всякому разі, через три "темних століття" після зникнення централізованої імперії там утворилися царства, чиє населення називало себе хетами і писало лувійськими ієрогліфами. З цієї точки зору розкопки Тархунтасси - як видно, столиці якоїсь лувійської внутрішньої держави - дуже цікаві", - пояснює Марія Моліна, фахівець з хеттської мови, співробітник Інституту мовознавства РАН

У наступні сезони археологи планують провести геофізичне сканування та буріння кургану Туркмен-Карагуюк з метою точнішої оцінки розмірів міста та його структури, а також намітити місце майбутніх розкопок.

Шах і мат!

Скіфська пектораль - найбільш сенсаційна, найбільш сакральна знахідка 20 ст. Скіфи як, наприклад, і кельти - є одні з найлегендарніших народів минулого, про яких складено сила-силенно книжок, досліджень. У всьому світі знають хто такі скіфи, а їх батьківщиною світова наука вже давно визнала - Причорномор'я. Так, саме в Причорномор'ї - від Дніпра до Дону проживали царські скіфи, скіфи-кочівники і скіфи-орії землероби. Це унікальна розповідь про золоту пектораль допоможе Вам відкрити браму безсмертя української культури. Бо археологія корисна тим, що дає підтвердження усім нашим здогадкам, археологія - це факти. Сьогодні ми поговоримо про один із таких фактів. Як Мозолевський її розкопав? Чи знаєте ВИ що курган Товста могила був ритий-переритий, і його не раз грабували чорні археологи, а за кілька годин до того як Борис знайшов її - мали остаточно підписати про знищення кургану - тодішлня влада всі такі поля розробляла тракторами, йшли різні пятилітки, хто більше посії і пожне- тому, сотні інших курганів, на жаль не вдалося врятувати, а разом з ним й інші сенсаційні знахідки. Отож, читайте. Стаття дійсно цікава і набита фактами + фільм про Мозолевського:

http://spadok.org.ua/starozhytnosti/skifska-zolota-pektoral-iz-tovstoyi-mohyly