хочу сюди!
 

Лариса

52 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 38-57 років

Замітки з міткою «світ»

Все на світі можна пояснити (пісня)

Все на світі можна пояснити - 
І чому так болісно горіти
І чому так радісно горіти
Теж, напевно, можна пояснити
Чом навік сплелися дві руки
І чому буває навпаки

Все на світі можна пояснити
І чому ми всі - Господні діти
І чому ми - пасинки на світі,
Що застиг над прірвою у житі
І чому є кара за гріхи,
І чому буває навпаки

Світ - це коло, без кінця і краю,
Ти його крути - він підіграє
І лише останніх своїх слів
Не поясниш - як би не хотів

80%, 4 голоси

20%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Еврейская мафия в России в Украине и Мире

Семён Юдкович Могилевич ( он же Сергей Юрьевич Шнайдер, Сэм, Дон Сименон, Палагнюк, Сайман, Суворов; род. 30 июня 1946 года, Киев, УССР) еврей— крупный предприниматель, являющийся гражданином Украины, России, Венгрии и Израиля. Находится в розыске четырёх стран мира. Входит в десятку самых разыскиваемых людей ФБР По предположению большинства правоохранительных органов стран ЕС и США является одним из предводителей еврейской мафии в мире. По данным ФБР возглавлял одну из ветвей солнцевской ОПГ. Считается российскими правоохранительными органами теневым владельцем парфюмерной сети «Арбат Престиж»В середине 1999 года вышла публикация в американском издании USA Today, посвящённая «делу Bank of New York». В статье утверждалось, что отмывание денег происходило через 4 счёта в Bank of New York и один — в банке Republic National Bank, причём все счета были открыты на фирму Benex.[2][3] USA Today, ссылаясь на данные спецслужб, заявила, что основателем фирмы Benex являлся Семён Могилевич

Українська гривня очолила світовий рейтинг

Несподівана перемога: гривня очолила світовий рейтинг

Українська гривня посіла перше місце в рейтингу валют, які за перше півріччя 2018 року більше інших зміцнилися по відношенню до американського долара. Про це повідомило видання Bloomberg.

ЗМІЦНЕННЯ. З початку 2018 року гривні вдалося зміцнитися по відношенню до долара на 7,5%, що дозволило їй обійти грузинський ларі і колумбійське песо. Відзначається, що значне зміцнення української національної валюти відбувається всупереч військовому конфлікту на сході держави, високому рівню корупції, нестачі міжнародної фінансової підтримки та інших проблем в економіці країни.

Як стверджують в НБУ, досягти такого результату вдалося завдяки жорсткій монетарній політиці, яку пом’якшать після того як буде зафіксована тенденція до зниження інфляції.

Світ напередодні фінансової революції


Світ напередодні фінансової революції

ЗА ТЕМОЮ WebMoney — що відбувається насправді
01.07.2013

Сергій ТУТОВ

Ми стаємо свідками тихої революції соціально-суспільного устрою та економіки

З чого все почалося

50 років тому почалися потрясіння світової грошової системи, що завершилися в 1971 році скасуванням золотого стандарту, що існував раніше. Змінилася назавжди природа грошей, але ця революційна подія не дістала бурхливої оцінки суспільства. Гроші люблять тишу, і те, що трапилося, особливо не обговорювали. Все це врешті-решт призвело до грандіозної кризи 2008 року, яку на Заході називають Великою рецесією (Great Recession). Обсяги світової торгівлі впали на 10% і відновилися лише в 2012 році, але досі відстають від докризових темпів зростання.

Гроші — індикатор економіки, їхня поведінка завжди й наочно діагностувала її стан. Як стандартну грошову одиницю історично було обрано золото. Паперові гроші, які з'явилися в XIX столітті, виконували роль сертифіката, що надавав власникові право вимоги певної кількості золота. Розраховуючись одне з одним, люди передавали право власності на метал. Сам він зберігався в одному місці й суворо охоронявся. Паперові гроші вільно й без обмежень конвертувалися в золото.

Головною резервною валютою в ті часи був британський фунт стерлінгів. Весь порядок зламався з початком Першої світової війни, коли лідером і резервом став долар. У 1929 році у Штатах стався біржовий крах і почалася Велика депресія. У 1933 році в США було скасовано золотий стандарт, який існував сто років, і запроваджено плаваючий курс долара. У 1934 році президент США Рузвельт ратифікував Золотий резервний акт, який американці назвали «великим золотим пограбуванням». Всі громадяни мусили здавати метал державі, вільний обіг його заборонявся й за володіння ним призначався тюремний термін до 10 років. Водночас держава викуповувала у громадян золото за старою ціною, 20,67 дол. за тройську унцію, і одразу ж оголошувала, що нова ціна унції — 35 дол., тобто майже на 70% більше (втім, викупити золото за такою ціною у держави однаково ніхто не міг). Це було перше джерело зростання золотого запасу США.

Другим джерелом стали країни Європи, що воювала, які віддавали свої запаси в обмін на постачання американського озброєння, техніки й продовольства. Зрештою наприкінці Другої світової війни у Штатів опинилося 70% світових запасів благородного металу. У липні 1944 року на американському курорті Бреттон-Вудс у штаті Нью-Гемпшир було проведено міжнародну конференцію, яка встановила нову систему грошових відносин і торговельних розрахунків. Долар США вже офіційно став таким саме видом світових грошей, як і золото. Для нього була встановлена тверда ціна: 35 дол. за тройську унцію. США отримали валютну гегемонію, прибравши свого знесиленого конкурента — Велику Британію.

На конференції було започатковано Міжнародний банк реконструкції та розвитку і Міжнародний валютний фонд. СРСР теж підписав угоду, але не ратифікував її. Керівників Радянського Союзу не цікавили якісь вторинні економічні та фінансові питання, що хвилюють недалеких янків і зграю їхніх сателітів-невдах. Його хвилював лише переділ світу, який і стався на Ялтинській конференції в лютому 1945 року.

Федеральна резервна система США, приватна акціонерна компанія з особливим статусом акцій, яка стояла за всією Бреттон-Вудською історією, створила й законодавчо провела чимало складнощів і обмежень для обміну доларів на золото. Це можна було зробити офіційно й лише в одному місці — Казначействі США. Однак метал купували постійно, і з 1949 по 1970 рік його запаси в США скоротилися з 21 800 до 9838,2 тонни — більш як удвічі. Ціна його постійно зростала і в 1960 році сягнула 40 дол. за тройську унцію. Америка змушена була влаштувати вільний продаж золота на ринку з ідеєю збити на нього ціну.

Зміцнілі після війни європейці розуміли, в чиїх інтересах відбуваються подібні фінансові інтервенції. У 1965 році генерал Шарль де Голль, президент Французької республіки, прилетів до США й на зустрічі з американським президентом Ліндоном Джонсоном повідомив, що має намір обміняти 1,5 млрд дол. готівкою на золото за офіційним курсом 35 дол. за унцію. Джонсону доповіли, що французький корабель, завантажений доларами, стоїть у нью-йоркському порту, а в аеропорту з таким саме вантажем на борту приземлився французький літак. Джонсон пообіцяв президенту Франції серйозні проблеми. Де Голль у відповідь оголосив про евакуацію з території Франції штаб-квартири НАТО, 29 військових баз НАТО і США та виведення 33 тис. військовослужбовців альянсу. Зрештою було зроблено і те й інше.

Наступним став федеральний канцлер Німеччини, творець «німецького економічного дива» і переконаний монетарист Людвіг Ерхард. Публічно засудивши де Голля за «віроломство», він холоднокровно пред'явив США до обміну на золото суму доларів, відчутно більшу, ніж Франція. За ними потягнулися центробанки Канади та Японії. Британці, які ніяк не могли підтримати валютну атаку на долар, вчинили простіше — девальвували фунт стерлінгів. Але це викликало ажіотажний попит на метал у Лондоні з боку приватних інвесторів.

Де Голль першим провів успішну атаку на долар, але внаслідок цього втратив свій пост, а Франція пережила соціальну кризу. Вона почалася в 1968 році з ліворадикальних студентських виступів, що вилилися в демонстрації, масові заворушення та майже 10-мільйонний загальний страйк. В організації цих подій досі звинувачують американські спецслужби, які таким чином відреагували на неправильну поведінку французького президента.

Можна було девальвувати долар і підвищувати ціну на золото до нескінченності, проте президент США Річард Ніксон, який отримав прізвисько Спритник Дік, 15 серпня 1971 року заявив про закриття «золотого віконця». Це означало дефолт Америки та односторонній її вихід із Бреттон-Вудських угод. Світова економіка пережила це тихо зокрема через те, що скасування вільного забезпечення готівкових доларів золотом сталося 40 років тому. Країни були змушені домовитися про коливання курсу своїх валют. Спочатку це робилося в невеликих межах відносно одне одного, але зрештою ідею взаємного регулювання валют залишили, курси валют стали вільні, плаваючі. Європа вольовим рішенням відмовилася від усіх складних концепцій і перейшла до єдиного євро.

Сьогодення

Гроші на сьогодні не мають жодного абсолютного вимірювача. Зі знання того, що долар у 1971 році коштував 41 англійський пенс, а тепер — 80, не можна робити висновків щодо зростання або падіння долара взагалі — тільки відносно фунта. Обидві валюти могли подорожчати в тисячу разів або подешевшати у сто. Зараз у цьому важко розібратися, але за бажання легко позначити деякі величини.

Якщо навести як приклад США, то можна говорити про інфляцію, що збільшилася вшестеро, фондовий ринок, що виріс на порядок (хоча за індексом Доу-Джонса він виріс у сотні разів); ціна нерухомості теж підскочила більш як удесятеро (хоча обсяг продажів збільшився всього лише вдвічі); ринок ф'ючерсів і деривативів (похідних цінних паперів), який взагалі не існував і з'явився не так давно, оцінюється в сотні трильйонів доларів, що на порядок перевищує всесвітній ВВП. Ціна золота за унцію сьогодні становить 1200 дол., що в 30 разів вище за ціну 1971 року. Причому до американського дефолту вона не змінювалася 38 років, хоча світ пережив Велику депресію, найбільш руйнівну війну, повоєнну відбудову й економічний бум.

На кризу 2008 року її генератори, ідеологи та конструктори — США — відреагували відразу і радикально, включивши друкарський верстат. Було оголошено програму кількісного пом'якшення (англ. quantitative easing). Програма полягала в тому, що уряд скуповував неліквідні активи, насамперед американські, випускаючи нові долари. Це робилося зі швидкістю 100 млрд найнадійніших грошей світу на місяць. Зазначена програма була розділена на три періоди й завершилася 29 жовтня 2014 року, коли американці завершили третю хвилю експансії своїх паперів із зображенням президентів. Після американців до кількісного пом'якшення вдалася Європа, надрукувавши 1 трлн євро. Те саме робить Японія.

На сьогодні гроші всіх держав називаються фідуціарними (від лат. fiducia — довіра) або фіатними (від лат. fiat — декрет, вказівка, «хай буде так»). Кожна держава оголосила свою валюту законним засобом платежу. Історично всі гроші забезпечувалися якимось товаром — наприклад, золотом або сріблом, але сьогодні вони забезпечуються виключно довірою до держави.

Нинішній курс долара, падіння ціни на нафту та інші сировинні ресурси — наслідок економічних дій країн, які ухвалюють рішення у світі. Все, що обвалилося, — рубль, гривня, інші регіональні гроші — свідчить про абсолютну незначність впливу цих держав на світову економіку. Логіку поведінки для держави Україна диктує світовий ринок фінансових послуг, і зовсім не важливо, хто є спікером цього диктату. Всі останні події у фінансовій сфері нашої країни пов'язані не лише із внутрішніми проблемами, а і з умовами, поставленими перед нашою державою більш досвідченими гравцями.

Що буде далі

Світовий фінансовий ринок економічно сильних країн сьогодні перебуває у стані революційної реконструкції. Зміни, що відбуваються в цій галузі, торкнуться всіх — позичальників і вкладників, інвесторів і регуляторів. Державна машина за допомогою регуляторів посилює нагляд за традиційними фінансовими інститутами (банками та страховими компаніями), особливо за так званими системоутворюючими. Переглядається нормативно-правова база й посилюється контроль над усіма сегментами фінансової галузі, зокрема над управлінням активами. Відбуваються зміни в ціноутворенні, банки змушені працювати в умовах «фінансових репресій»: регулятори утримують ключові процентні ставки на більш низькому, ніж зазвичай, рівні. А значить, знижується чистий процентний дохід, змінюється структура комісійних, учасники ринку дедалі обережніше вступають у довгострокові фінансові відносини.

Під цим впливом банки будуть змушені надавати дедалі менше послуг, більш вузькому колу клієнтів. У сфері фінансових послуг стане менше посередників, і самі послуги будуть більш ефективними. Багато молодих людей (із покоління міленіум, 20–30-річні) звикли самі встановлювати правила гри. Банкам доведеться підлаштовуватися під їхні вимоги — пропонувати більш гнучкі й персоналізовані продукти, перебудовуючи маркетингові комунікації за принципом «в будь-якому місці, в будь-який час, будь-якими засобами».

В галузі дедалі сильніше відчувається вплив людей «з боку», що мислять революційно. Нові гравці використовуватимуть останні технічні досягнення і прийоми поведінкової науки, щоб залучати клієнтів. Приклад шерінгових (від англ. sharing — поділ) сервісів Airbnb і Uber показує, що підрив традиційних галузей буває найбільш дієвим, коли його починають гравці з іншої галузі.

В результаті народиться галузь, яка запропонує широкий асортимент персоналізованих рішень. Традиційним компаніям доведеться пройти шлях «саморуйнування» — в корені змінити мислення й підходи до роботи. Нові структури почнуть пропонувати більш якісні послуги, але їм буде складно прориватися через інституційні та регуляторні перепони, які допомагають традиційним компаніям утриматися на ринку. А значить, майбутнє — за постачальниками фінансових послуг, які зможуть поєднувати найкращі з наявних платформ і нові підходи до ведення бізнесу.

Гроші майбутнього

Фінансова криза 2008 року породила також нові гроші — криптовалюту. В основі була ідея створити гроші, які не піддаються інфляції, такі ж надійні, як золото. Криптовалюта працює за відсутності будь-якого внутрішнього або зовнішнього адміністратора, що дозволяє проводити транзакції (від англ. transaction, лат. transactio — угода, договір), не беручи до уваги банківські або державні умови та обмеження. Зараз функціонують тисячі різноманітних криптовалют.

Процес випуску будь-якої криптовалюти суворо фіксується у відкритій електронній обліковій книзі, яка отримала назву блокчейн (blockchain), або цифрова база для зберігання даних. Усі транзакції записуються в хронологічному порядку і є доступними для усіх охочих. Ця інноваційна технологія цікава тим, що бази даних на її основі не контролюються окремою організацією, а розподіляються між усіма користувачами мережі. Це означає, що ніхто не має права власності на інформацію. Blockchain допомагає створити ідентифікаційний продукт, який неможливо математично підробити.

Цифрова база може бути використана для зберігання будь-якої інформації, всіх видів документів, включно з позиками, контрактами, надходженнями, а також здатна спростити сучасний банкінг. Принцип неможливості дублювання електронної валюти (підробки) реалізований завдяки тому, що кожна «монета» містить електронні підписи всіх її емітентів (монети генеруються через спеціальні додатки на численних ПК), відправників і одержувачів.

Все це справедливо для управління будь-якими процесами, за допомогою blockchain можна демонтувати всі ієрархічні інститути влади й замінити їх на нові, децентралізовані. У цю технологію вкладено понад 1 млрд дол. венчурних інвестицій з усього світу.

Світ переживає тиху революцію соціально-суспільного устрою та економіки. Змінюються усталені міжнародні пріоритети, засновані на військовій силі й високому економічному потенціалі країн-лідерів. Коригується роль держави та політики, наприклад, стає дедалі помітнішим, що довкілля змінюється не політиками, а технологіями та звичайними людьми. Стійкість економіки визначається не надійністю фінансових систем і доступністю кредитів у необхідних обсягах і термінах, а можливістю суб'єктів господарювання перетворити фінансові інвестиції на реальний інноваційний продукт. Значення фінансового капіталу падає в порівнянні з постійним зростанням капіталу людського.

Вибухові аргументи ядерного арсеналу в Світі

Вибухові аргументи

 
      
Як змінилася диспозиція Заходу й Росії в питанні ядерної зброї
    
15 липня, 2017      Едвард Лукас      автор The Economist, старший віце-президент аналітич­ного центру CEPA, Лондон 

Аргументи на користь погано прихованого ядерного пацифізму в кампанії Джеремі Корбіна скидалися на рішучий гол у власні ворота. Але, як виявилося, в оцінках громадських настроїв у цьому питанні прорахувалися якраз критики лідера лейбористів. Попри позицію унілатералізму Корбіна, на якій він стоїть уже десятки років, нині він має рейтинги вищі за Терезу Мей. І думка про те, що понад 30 млрд фунтів, призначених для оновлення британської системи сил ядерного стримування «Трайдент», можна витратити краще, панує не тільки серед ідеалістів-корбіністів. Навіть пересічний консерватор у приватних розмовах гадає, чи може країна в позиції, у якій зараз Велика Британія, дозволити собі утримувати арсенал на рівні світової потуги?

Може, ядерна зброя дійсно виходить із моди в Британії. Але аж ніяк не деінде. Західних військових стратегів особливо непокоїть дедалі більший російський арсенал засобів доставки малої дальності з боєзарядами невеликої потужності (їх називають тактичною ядерною зброєю).

Це не «стратегічна» зброя, як у доктора Стрейн­дж­лава (і як у британському «Трайденті»), що допомагала утримувати воєнний баланс під час холодної війни. Ці боєголовки установлюються на ракети класу повітря-земля, балістичні ракети малої дальності, гравітаційні бомби, глибинні бомби й торпеди, а також ракети, що можуть збивати кораблі, субмарини й літаки. Активний арсенал такої зброї в Росії, за даними аналітичного звіту, який минулого тижня опублікувало Розвідувальне управління Міністерства оборони США, налічує близько 2 тис. одиниць. Це щонайменше в чотири рази більше за аналогічний американський арсенал у Європі.

У минулому це вважалося відображенням слабкості, не сили. НАТО більше, багатше й сильніше за Росію. На випадок традиційного нападу російські військові стратеги скористалися б ядерним арсеналом нижчого класу для (як вважають вони) «деескалації» конфлікту.

Такий підхід відомий із холодної війни. Тоді військові стратеги НАТО розуміли, що без використання ядерної зброї протистояти нападу блоку Варшавського договору не змогли б. Їхня ядерна зброя противажила величезній радянській перевазі в традиційних силах, а ще компенсувала затримки, які могли б виникнути під час транспортування американських сил підкріплення через Атлантичний океан. У Радянському Союзі добре знали про це вразливе місце й могли говорити, що ніколи не застосують ядерну зброю першими: це був пропагандистський кульбіт, у якому Захід змальовувався необачним розпалювачем війни.

Із днів розвалу Радянського Союзу диспозиція змінилася. Кремль без своєї імперії став слабшою стороною й у листопаді 1993 року відмовився від обіцянки «не використовувати першим» ядерну зброю.

Це створило хоча крихку, але стабільність. НАТО не тільки не мало наміру нападати на Росію (і всі люди, які ухвалювали рішення в Москві, здається, це розуміли), а й Росія мала серйозний оборонний арсенал, реагувати на який західним союзникам було непросто.

Утім, у червневому дослідженні Шведської агенції з досліджень у сфері оборони (FOI), висновки якого відлунюють і в інших аналітиків, що спеціалізуються на безпеці та розвідці, йдеться про те, що ця картина змінюється. По-перше, у Росії росте параноя з приводу зовнішнього втручання. У звіті Розвідувального управління Міністерства оборони США чітко вказано, що кремлівські провідники вірять: Захід зациклений на зміні режиму в Росії.

Понад те, вражаюча модернізація російського війська передбачає нові озброєння (як-от крилаті ракети, що запускаються із землі й можуть нести ядерний заряд). Простої відповіді на такий розвиток подій у НАТО немає. Найгірше, що Кремль більше не вважає власний тактичний ядерний арсенал просто силою стримування, а бачить його таким, який цілком можна використовувати. Торік колишній керівник Російського федерального ядерного центру Віктор Міхайлов говорив про майбутнє, коли російську зброю невеликої потужності можна буде використовувати як «ядерний скальпель». Інші російські військові мислителі, схоже, розглядають таку ядерну зброю просто як потужний вид артилерії.

Російські дипломати так говорять про використання ядерної зброї з політичних міркувань (для зміни оборонної політики інших країн, наприклад), що в їхніх західних співрозмовників відбирає мову. А на російських військових навчаннях відпрацьовується застосування ядерних боєголовок.

Усе це становить серйозні труднощі для Заходу. Дорівнюватися до російського арсеналу своїм — це вкрай дорого й непопулярно. Якщо важко зберегти громадську підтримку навіть оновлення британського «Трайдента», що є головною опорою нашої обороноздатності, і коли оборонний бюджет під величезним тиском через модернізацію авіаносців, спроби відстояти пропозиції про іншу ядерну зброю здаються марними.

Тому реагувати на розвиток російської зброї, з одного боку, можна через відновлення контролю над озброєннями та інші форми діалогу. Навіть якщо Росія зациклилася на вірі у власну пропаганду про вигадану загрозу із Заходу, їй усе-таки вигідна прозорість, можливість перевірок й обмеження кількості та дислокації зброї. Низькі ціни на нафту змушують Москву робити болісний вибір у власних оборонних пріоритетах: нам слід заохочувати Кремль до того, щоби він схилявся до безпечнішого, а не ризикованішого життя.

Зокрема, непоганим початком було би збереження в дії Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, яким заборонялися найнебезпечніші ядерні ракети середньої дальності в Європі. Також варто спробувати відновити дію Договору про звичайні збройні сили в Європі. Дислокувавши додаткові сили для захисту Естонії, Латвії, Литви, Норвегії, Польщі та Румунії (хоч запізно та в обмеженому обсязі), НАТО тепер може вести переговори з позиції сили.

Але в дослідженні шведського FOI також йдеться про те, що у відповідь на пониження Росією порогу застосування ядерної зброї нам слід переосмислити все: від громадянської оборони та воєнної готовності до планування на випадок надзвичайних обставин.

Якщо не хочемо нової ядерної зброї в Європі, треба знайти якусь іншу відповідь: можливо, непомітні ракети зі звичайними боєголовками великої дальності, які могли би закрити прогалину в нашій системі стримувань. Фінляндія та Польща вже придбали такі ракети. Те саме можуть зробити й інші держави. А ще нам слід розглянути інші форми стримування, як-от оперативну конфіскацію та замороження російських активів на Заході. Такий інструмент можна було б використовувати для зупинки конфлікту до застосування будь-якої сили.

Найбільші питання тут лежать у політичній, не військовій площині. Росія компенсує власну слабкість залізною рішучістю. Але вихваляння ядерною зброєю з боку слабкої країни, як Росія, працює тільки тоді, коли ним удається залякати противників. А наскільки боїмося ми?
http://tyzhden.ua/World/195966

Ще один світовий самітник - Дональд Трамп

Трамп і Паризька угода: що втратили Сполучені Штати Аналітика 02.06.2017

Рішення Трампа поставило великий знак запитання над майбутніми міжнародними амбіціями США

Вихід США з Паризької кліматичної угоди не став неочікуваним кроком з боку президента Трампа. Якщо говорити відверто, про це було вже зрозуміло наприкінці саміту G-7 минулої суботи в Італії, коли через відмову США лідери "сімки" так і не змогли узгодити спільну позицію по реагуванню на зміни клімату. Трамп тоді не наважився прямо говорити про це іншим главам держав, але взяв паузу на кілька днів та зробив заяву у себе вдома, в Рожевому саду Білого дому, в оточенні лише обраних прихильників його політики. Й попри те, що це не було несподіванкою, важливо те, ЯК пояснив своє рішення американський президент і ЩО отримав у відповідь від тих, хто також входить до клубу світових лідерів.

ВРЯТУВАТИСЯ ВІД ГЛОБАЛЬНОГО ПОТЕПЛІННЯ

Для початку, варто пригадати, що являє собою Паризька угода, і чому її називають "історичною". Документ набув чинності в листопаді 2016 року як частина Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. На відміну від попереднього акту – Кіотського протоколу, Паризька угода передбачає, що зобов'язання зі скорочення шкідливих викидів в атмосферу беруть на себе всі держави, не залежно від їхнього економічного розвитку. Нова ініціатива спрямована на припинення зростання середньої температури на Землі на рівні значно нижчому, ніж два градуси за Цельсієм в середній перспективі.

За результатами наукових досліджень, індустріальна діяльність людини є одним із чинників, що призводить до збільшення викидів парникових газів та як наслідок – до підвищення глобальної температури. До речі, з 1906 року до 2012-го показник середньої температури на Землі зріс на 0,85 градуса за Цельсієм, і очікується, що до 2020 року він досягне позначки одного градуса.

Тим часом, навіть коливання в межах одного градуса здатні спричинити танення льодовиків у полюсових зонах планети, що створює серйозний ризик підвищення рівня світового океану з усіма супутніми катаклізмами. Крім того, цим пояснюються небувалі спеки в літній період, інтенсивні урагани, нетрадиційно теплі чи навпаки – засніжені зими в південних регіонах.

Крім зменшення викидів, Паризька угода також передбачає "гармонізацію фінансових потоків" для протидії змінам клімату та зменшенню кількості парникових газів. Це означає, що провідні економіки світу робитимуть більші внески для того, щоб реагувати на виклики на всій планеті. Іншими словами, якщо не втрутитися в історію людства зараз, вона може повторитися, наприклад, новим Льодовиковим періодом.

МИ НЕ ХОЧЕМО, ЩОБ ІЗ НАС СМІЯЛИСЯ...

Натомість, Паризька угода в розумінні Дональда Трампа є "катастрофою" для США, утім – як і багато інших досягнень адміністрації Барака Обами. Підхід Трампа-бізнесмена ще на етапі виборчих перегонів разюче відрізнявся від політичної концепції світового лідерства США часів Обами. Трамп у всьому бачить економічну вигоду, а не важливість залишатися провідною світовою державою, і вочевидь, саме ця якість уже не зміниться в його нинішній кар'єрі президента.

На підтвердження, кілька свіжих цитат із останньої заяви Трампа в Рожевому саду

"Виконання умов Паризької угоди й обтяжливі обмеження в енергетиці, які вона накладає на Сполучені Штати, можуть коштувати Америці цілих 2,7 млн втрачених робочих місць до 2025 року", – заявив Трамп під оплески щасливої аудиторії в ділових костюмах і краватках під спекотним сонцем.

Дональд Трамп / Фото: АА
Дональд Трамп / Фото: АА

Паризька угода є завадою для економіки Сполучених Штатів, продовжив президент, і все заради того, "щоб заслужити похвалу численних зарубіжних столиць та активістів, які вже давно прагнуть отримати вигоду за рахунок нашої країни". 

Це не виглядало жартом: президент наполягав на тому, що ця домовленість була укладена зовсім не для розв'язання кліматичних проблем, а лише для того, щоб послабити економіку США й за рахунок цього – дозволити іншим країнам вирватися вперед. "Ми хочемо справедливого ставлення до наших громадян, ми хочемо справедливого ставлення до наших платників податків. Ми не хочемо більше, щоб інші лідери та інші країни сміялися з нас. Вони й не будуть", – цілком серйозно продовжував глава Білого дому, відчуваючи підтримку аудиторії, яка на оплески не скупилася. 

Але на цьому Трамп не зупинився. "Угода включає в себе ще один план для перерозподілу багатства зі США через так званий "Зелений кліматичний фонд" – гарна назва – який закликає розвинені країни надати 100 млрд доларів для країн, що розвиваються, на додаток до вже існуючих великих виплат іноземної допомоги Америкою", – наголосив американський президент.

Він ще раз обурено підкреслив, що Америка платитиме "мільярди і мільярди, і мільярди доларів", а багато інших країн "не витрачають нічого, й багато хто з них ніколи не заплатить навіть гривеника".

ЄВРОПА І КАНАДА ОБУРЕНІ

За інформацією Білого дому, Дональд Трамп у четвер говорив по телефону з лідерами Німеччини, Франції, Канади й Великої Британії. Він пояснив своє рішення про вихід з Паризької угоди та подякував керівництву за "відверті, предметні дискусії". Цікаво, як останньою фразою прес-служба Білого дому описала обурення інших лідерів.

Й попри запевнення, що адміністрація США продовжить розробки екологічно чистої енергії та скорочення викидів, решта лідерів була категоричною. Пізніше із окремих заяв стало відомо, що ніхто не підтримав ініціативу Трампа переглянути існуючу домовленість. Але цього, в принципі, не так уже домагається й сам президент США. 

Тим не менше, формулювання у відповідь на позицію Трампа були різними від кожної держави. Наприклад, Ангела Меркель висловила стриману позицію, схожу більше на невтішний діагноз. "Я жалкую про рішення президента США. Будемо далі докладати всі сили для глобальної кліматичної політики, яка зберігає нашу планету", – зазначила Меркель. Хоча її колеги в уряді з Соціал-демократичної партії не посоромилися в оцінках: "Сполучені Штати шкодять самі собі, нам європейцям, і всім іншим народам світу".

Трюдо, Трамп, Туск, Макрон / Фото: АА
Трюдо, Трамп, Туск, Макрон / Фото: АА

Розчарування висловив також прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо. За його словами, Оттава має намір продовжувати працювати зі США як на державному, так і на інших рівнях з питань зміни клімату. "Позиція Канади в боротьбі зі змінами клімату, як і раніше, незмінна... вона залишається однаковою разом з усіма іншими сторонами, які підтримують цю угоду", – заявив канадський лідер. 

Свою позицію висловив також італійський прем'єр-міністр Паоло Джентілоні, приєднавшись до заклику інших європейських країн "зміцнити зусилля" в реагуванні на глобальну зміну клімату. 

МАКРОН ВІДПОВІВ ТРАМПУ ЙОГО Ж ГАСЛОМ

Відмінною від усіх була промова президента Франції Еммануеля Макрона. Він не став обмежуватись поширенням текстової заяви, натомість виступив у прямому відеозверненні – англійською мовою й одразу після промови Трампа в Рожевому саду.

Емманюель Макрон
Еммануель Макрон

"Сьогодні я хочу сказати Сполученим Штатам, що Франція вірить у вас. Світ вірить у вас. Я знаю, ви великий народ. Я знаю вашу історію – нашу спільну історію", – наголосив Макрон.

На відміну від американського президента, який не вірить висновкам учених про всю серйозність кліматичних змін, Макрон чітко описав, яких саме загроз можна очікувати.

"Якщо ми нічого не робитимемо, наші діти пізнають світ міграцій, воєн і дефіциту. Небезпечний світ. Це не те майбутнє, яке ми хочемо для нас. Це не те майбутнє, яке ми хочемо для наших дітей. Це не те майбутнє, яке ми хочемо для нашого світу", – заявив французький президент.

З телеекрану це виглядало як пряма відповідь в очі президенту США, у якій французький (а не американський) лідер намагався підтримати й об'єднати американців. "Для всіх учених, інженерів, підприємців, відповідальних громадян, які були розчаровані рішенням президента Сполучених Штатів, я хочу сказати, що вони знайдуть у Франції другу батьківщину", – додав він.

Після "боротьби на руках" у Брюсселі між огрядним Трампом та молодим і енергійним Макроном, новий президент Франції таким чином, здавалося, знову порушив питання про те, кому все ж має належати світове лідерство. 

Наприкінці промови Макрон навіть іронічно перефразував улюблене гасло Трампа: "Де б ми не жили, ким би ми не були, ми всі поділяємо одні й ті самі обов'язки. Зробимо нашу планету великою знову!"

З виходом США з Паризької угоди Дональду Трампу стає все складніше знайти спільну мову з іншими міжнародними лідерами, які ще вчора тримали курс на позицію Сполучених Штатів. Недаремно новий глава Білого дому уникав оголошення цієї заяви перед іншими лідерами в італійській Таорміні. Адже це рішення поставило великий знак запитання над майбутніми міжнародними амбіціями США. 

Трампу зараз як ніколи необхідні перемоги на всіх фронтах – від результатів розслідування по Росії до внутрішньої політики та міжнародної солідарності. Однак для цього потрібна послідовність, виважена політика й стратегічне мислення, які цінував і шанував світ довгий час за попередніх президентів Сполучених Штатів.

Ярослав Довгопол, Вашингтон


Ваше "я" являється іллюзією

Давайте уявимо собі, що ви кожну ніч можете бачити сон який тільки захочете. І що ви, наприклад, можете на протязі однієї ночі проживати 75 років життя і стільки часу скільки ви захочете. І цілком очевидно, що вирушаючи в таке сновидіння, ви втілите всі свої бажання. Ви отримаєте всі задоволення, які тільки можете собі уявити. І після декількох ночей задоволень довжиною в 75 років кожна ви скажете - "Оо, це було здорово! А тепер хай буде якийсь сюрприз. Хай я тепер побачу сон, в якому не все буде під контролем. В якому може статися щось, про що я навіть не підозрюю.". І вам сподобається, і прокинувшись ви скажете - "Вау, нічого собі! Це було ризиковано, хіба не так?!". Потім ви захочете все більше і більше ризикованих пригод. І ви станете більш азартним. І в кінці-кінців ви опинитеся там де знаходитеся зараз. І ви будете мріяти саме про таке життя, яке маєте в теперішній момент.. Це станеться в результаті вибору серед нескіннченної кількості варіантів. І коли ви будете готові, ви пробудитеся. А якщо не будете готові, то залишитеся там роблячи вигляд, що це бідний, нещасний "я". Але якщо ви всетаки прокинулися від іллюзії, тоді ви зрозуміли, що біле це чорне, а ви це хто завгодно. І що життя це смерть чи краще сказати смерть це життя.. Тоді ви зможете себе відчути не так наче ви чужий в цьому світі, не так наче ви тут з випробувальним терміном, не так наче ви просто випадковість. Але ви зможете усвідомити, що ваша присутність в цьому свті абсолютно фундаментальна. І ви зрозумієте, що насправді, в своїй основі, ви лише матеріал та структура всього сущого..
©Алан Уотс

Актуально про кацапів



Кацапів треба знищувати у виробничих масштабах. І чим більше - тим краще. Треба досягти того, щоби кожен кацап (кацапка) став (стала) гарним (гарною). І дитинчата їхні теж

71%, 12 голосів

12%, 2 голоси

18%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV-ХVІІІ ст.ст.) Ч. 2

Ярослав ДАШКЕВИЧ 

Татари не були єдиними кочовиками на південь, чи, докладніше, на південний схід від Великого кордону. В першій половині XVII ст. в донецьких степах з'явилися калмики-буддисти, що завзято ворогували з татарами-мусульманами. У цьому регіоні калмики кочували до кінця XVIІІ ст.
Етнічна історія меншостей (української на півдні, татарської на півночі) склалася по-різному. Українців асимілювали, значну частину насильно ісламізувавши. Про це свідчить звіт 1476 р. паші Емінека, який захопив Південний Крим та Дніпровий лиман; про це говорить зникнення українських дільниць Кафи та збільшення тої кримської етнічної групи, що стала відомою під назвою татів (греки, українці, черкеси, західні європейці, навернені на іслам і тюркізовані). Українські раби-чоловіки вимирали (якщо не приймали іслам), жінки ставали рабинями, наложницями, деколи дружинами, що не могло не відбитися на антропологічному типі кримсько-татарської аристократії, а також татарського (і турецького) міського населення Південного і Середнього Криму. Можливо, що в степу, зокрема в Дністровсько-Дніпровському межиріччі, умови деколи складалися кращі. В усякому разі, інакше не можна пояснити збереження українських топонімів на південному боці Великого кордону (наприклад, в польській дипломатичній нотатці 1567 р.; на карті Г. Бопляна поселення Андріїв далеко від Південного Бугу). В середині XVIII ст. українців становили вже значний відсоток населення Дністровсько-Дніпровського межиріччя, так званої Ханської України; були й такі, що влилися до складу ногайців Аккерманського аулу. 
Кілька століть спілкування українців і татар у межах Кримського ханства не минули безслідно. В Евлії Челебі збереглося дуже цінне свідчення, що шанування діви Марії, матері Ісуса, «пророка козаків», проникло до монастиря дервішів у Ак-Мечеті (сьогоднішній Сімферополь). Посередництво українських невільників у даному випадку не підлягає сумніву.
Татарське населення, зокрема те, що проживало на військовому праві в Україні та Білорусії, зберігало етноконфесійну автономію. Розпорошені полонені асимілювалися швидко. В 1672 р. через національно-релігійні утиски з боку поляків татари-липки збунтувалися, перейшли до турків, які якраз тоді захопили Поділля, а в 1699 р. частина татар мігрувала в Добруджу. Однак залишилися дрібні поселення на Волині, які поступово асимілювалися (рештки зникли вже у XX ст.). У Білорусії і на північно-східніх окраїнах сучасної Польщі релікти татар втратили мову, але зберегли досі почуття своєї національно-релігійної ідентичности. Татарське населення, кількість якого визначити неможливо, асимілювалося в Степовій Україні – чи в козацькому середовищі, чи серед українських поселенців Північного Причорномор'я, про що свідчить тюркський прошарок української антропонімії, а також дані гематологічних досліджень.
Калмики переважно мігрували на південний схід, але частина з них, наприклад чугуївський колмицький козацький полк, християнізувалася і українізувалася. І українці, і татари виявилися етносами, дуже місткими для чужоземних елементів, асиміюючи їх без помітної «шкоди» для свого етнічного складу.
З обох сторін Великого кордону існували ще колонії інших, нечисленних етносів. Етноконфесійне становище їх було подібне, незважаючи на різницю етнічного оточення. Вони зберігали етноконфесійну автономію різноманітної структури. Тут були євреї (їх набагато більше з північного боку кордону), караїми, вірмени. Греки і черкеси (частково тюркофони), які зберігали своє етнічне обличчя в Криму, досить швидко втрачали його на Україні (крім ніжинської грецької колонії). Ролю верховної, панівної нації відігравали в один час на Україні поляки і пов'язані з ними інші католики – аналогічне місце зайняли турки-османи Південного Криму, Дніпрового еялету (провінції), пізніше Хотинської раї, Подільського еялету. Доля панівних націй з обох сторін Великого кордону склалася подібно: вони відпливли до гінтерляндів або поступово асимілювалися (часто не без завзятого опору, як, зокрема, правобережні поляки) після переміни політичної ситуації.
У міркуваннях про етноконфесійну структуру не торкаємося ще ряду чужих етнічних вкраплень з обох боків Великого кордону, як не торкаємося і романської (молдавської) народньої (біля усть рік) та штучної колонізації, а також інших видів штучної колонізації, яку проводив російський уряд в другій половині XVIII ст.
Близьким до проблеми етноконфесійних відносин є питання про етнолінгвістичну ситуацію. З цього та другого боку Великого кордону найпоширенішими були українська і татарська мови, обидві вони у певний період були під сильним впливом мов панівних націй – польської і турецької. Турецькі урядові особи, члени комісії для, зрештою нереалізованої, делімітації кордону листувалися в 1540-х рр. з польською стороною по-українському. Турок, польський агент, писав у цей же час донесення з Аккермана по-українському. Широко відомі листи і ярлики кримських ханів XV – першої половини XVI ст., складені малограмотною, але цілком зрозумілою українською мовою. Деякі татарські хани добре говорили по-українському. Українська мова, як прикордонна, поширювалася у XVII ст. до Астрахані включно, де її вживали татари. З іншого боку, ряд гетьманів (Б. Хмельницький, П. Дорошенко) і полковників досить вільно говорили по-татарському. Один з організаторів козацтва, черкаський староста Остафій Дашкевич (сер. XVI ст.) часто проникав у коші кочовиків, прекрасно володіючи татарською мовою, – ні разу його не схопили. Умови прикордоння, щоденні контакти сприяли проникненню численних татаризмів до української мови; протиприродніми виглядають спроби – вони почастішали останнім часом – оголосити польську, російську, а навіть угорську мови посередниками у цьому процесі. Можливо, є підстави говорити про поєднання західніх та східніх елементів в українській дипломатиці (способі написання документів) часів Богдана Хмельницького.
Висновок: Великий кордон, без сумніву, був кордоном в етноконфесійному та етнолінгвістичному плянах, але його контури постійно розмивалися як з одного, так і з другого боку. Непроникливого бар'єру не було.

Переміщення Великого кордону то на північ, то на південь, про які ми говорили раніше, найкраще свідчать, що це не був спокійний кордон. Це був кордон у вогні. Приблизно до середини XVI ст. заграва пожеж освічувала майже тільки північну зону прикордоння, зрештою, не лише прикордоння, але й гінтерлянду. Пізніше – після зміцнення козацтва – заграва почала освітлювати також південну зону кордону, кидаючи відблиски на далекий гінтерлянд, включаючи Варну, Стамбул, Трапезунд. Здавалося, що кордон горів завжди, викликаючи непримиренні протиріччя, постійну ворожнечу, потік взаємних обвинувачень, які не припинялися, постійний крутіж відплатних дій. Не підлягає сумніву, що для Кримського ханства походи за здобиччю та ясиром перетворилися у справжній промисел, який деколи компенсували подарунки польського короля, московського великого князя чи царя. Всі ці явища можна було б поставити на тверду статистичну основу, можна було б показати конкретно, скільки років та з якою інтенсивністю горїв Великий кордон. Але це завдання історики поки що не виконали. Ми маємо переліки татарських нападів на Україну, але повного каталогу татарських нападів ще не складено; маємо яскраві описи козацьких сухопутних та морських походів у Буджак, на Перекоп, у Крим, морських експедицій на західне і південне побережжя Чорного моря, але повного списку їх все ще немає. Досі не можемо сказати докладно, скільки років Великий кордон був справді в огні, перетворюючись у розпечений бар'єр, і на скільки років пристрасті стихали. Але те, що вони справді стихали, – з різних причин, – ми вже знаємо цілком певно.
На Лівобережжі вогонь пригасав унаслідок воєнних заходів російського уряду – просування чимраз далі на південь засічних ліній. На Правобережжі деколи впливали на стан справ заходи литовсько-польської сторони, які стали ефективнішими в період розвитку і зміцнення українського козацтва. Та це не була єдина метода гасіння прикордонної війни. У 1626 р. запорозькі козаки з'явилися в Криму як союзники хана, що збунтувався проти турецького султана. В 1648-1651 рр. кримські татари стають союзниками Б. Хмельницького. В 60-70-х рр. XVII ст. ролі міняються часто: татари йдуть на допомогу гетьманові П. Дорошенкові на Україну, козаки рушають з подібною метою в Крим. Події йдуть одна за одною: виникнення протурецької і протатарської орієнтації у частини козацької верхівки, перенесення Січі на турецьку і татарську території – до Олешок (біля Дніпрового лиману) чи за Дунай. Перелік таких прикладів можна продовжити.
Висновок: незважаючи на тривалі воєнні пожежі, Великий кордон не був герметичною бар'єрою, що перешкоджала б утворенню воєнно-політичних союзів.
Дальше кардинальне питання, на яке хочемо звернути увагу, це співвідношення кочівництва й осілости, двох нібито цілком непримиренних способів життя і протилежних соціяльно-економічних моделей.
Кочовий спосіб життя, без сумніву, був типовим для південного і південно-східнього прикордоння. Він панував у Північному Причорномор'ї, на Лівобережжі, в Степовому Криму. Гінтерлянд – південнокримський, балканський, малоазійський – це переважно седентаризація. Через бідність джерел ми не дуже ясно уявляємо собі, як проходив поступовий перехід від кочівництва до осілости в степу, але те, що цей довгий процес був безперервним і стимулювався північним прикордонням, добре розуміємо. Про золотоординські поселення, які проіснували до 60-90 рр. XIV ст., вже мовилося. Степовий Крим поступово покривався постійними поселеннями. До переходу Буджака і Єдисану (Ханської України), тобто частини південно-західнього Причорномор'я, під російську владу ця територія була покрита десятками татарських, а також українських і молдавських сіл. Подібною була картина наприкінці XVIII ст. на сучасній Херсонщині. Навіть, здавалося б, найменш схильні до осілості ногайці Приазов'я почали у XVIII ст. ставити постійні зимівники, формувати власні села (наприкінці XVIII ст. там було 71 поселення) – їх притягав протоміський центр Ногайськ (біля пізнішого Бердянська).
Про те, що кочівництво поширилося також на північну сторону кордону (в Київському князівстві XV ст., під захистом Литви у XVI ст., на території Гетьманщини) вже мовилося. Можна ще раз згадати, що серед буджацьких татар-ногайців Аккерманського аулу, кочовиків, які після 1768 р. розпорошилися по Бессарабії, Криму, Подонні, були також українці за походженням.
У науковій пресі недавно з'явилося твердження про те, що донські козаки спершу були кочовниками. Не беремося розглядати це питання відносно донського козацтва (у його середовищі значно сильніше проявлявся тюркський, не-християнський елемент), але повинні сказати, що серед українського козацтва такі риси не простежуються. На північному боці Великого кордону проявилося, однак, інше явище, яке ми схильні пояснити близькістю клясичного кочівництва – широкомаштабне вівчарство, тваринництво, розведення коней. Рівень відгінного тваринництва Поділля можна проілюструвати численними фактами: Б. Претвич, староста з Бара, доставляв у 1544-1546 рр. до Прусії велику кількість турецьких коней, телят, корів і биків, а також турецьких курдючних овець. 1567 р. польська сторона виступила з претенсіями до турецької за захоплених овець 175 тисяч, рогатої худоби 64 тисячі, коней понад 9 тисяч. Також козаки захоплювали великі отари овець та іншої худоби (1666, 1671 рр.) і переводили на свій бік. Ще в 1830-х рр. (відомості з мемуарів А. фон Бера) протягом кількох днів на степових окраїнах Поділля вирізували до 30 тисяч овець, висушуючи м'ясо на сонці.
Висновки: немає підстав протиставляти осілість і кочівництво в приграничних зонах Великого кордону: вони не протидіяли одне одному, а взаємно доповнювалися. Бар'єру не було.

До того, як перейти до прикінцевої частини статті, коротко зупинимося на ще одному характерному явищі прикордонного життя – на козацтві. Мабуть, це треба зробити, передусім, тому, що в західній літературі останніх років почастішали спроби проводити паралелі між українським і російським козацтвом, з одного боку, та іншими, так званими вільними об'єднаннями. В. Г. Мак-Нілл, наприклад, одним подихом говорить про бразілійських бандієрантів, козацькі орди (його термін) та бурських командосів. Лінда Гордон (праця також 1983 р.) проводить ще інші «піратсько-бандитські» аналогії. Не збираємося зупинятися на цих теоріях, побудованих на досить поверхових асоціяціях, але згадуємо про них тому, що на їх виникненні – невідомо котрий вже раз з черги – відбилася недослідженість проблеми Великого кордону в нашій історіографії.
Про генезу українського козацтва написано дуже багато, існує ряд патріотичних і непатріотичних гіпотез. Попередниками козаків часто вважають давньоруських бродників, але таке припущення обгрунтоване слабо. Є ознаки того, що слово «бродник» – калька з іранської, а сам термін пов'язаний більше з торговельною діяльністю і означає щось на зразок «лоцмани степових караванів». Здається, є більше підстав бачити попередників українських козаків у тих особисто вільних людях, яких збирав у свої поліетнічні дружини золотоординський темник Ногай наприкінці XIV ст. Ці загони складалися не з тюрків – були в них алани, готи, черкеси й українці, що діяли, очевидно, на південному боці Великого кордону. Так чи інакше, ідея козацтва народилася в степу і, поєднавшись з давно використовуваним інститутом прикордонного військового населення (можна згадати, наприклад, чорних клобуків Київської держави), почала реалізуватися на північному боці Великого кордону, досить швидко кристалізуючи власну національну і конфесійну ідеологію (саме її були позбавлені бразілійські бандієранти, бурські командоси й інші формування). Підкреслюємо: національне і конфесійне забарвлення, бо, незважаючи на різноманітність поліетнічних елементів, які влилися до запорізького козацтва, воно завжди виступало єдиним етнічним (український) і конфесійним (православ'я) фронтом як носій яскравих проявів національної самосвідомості. (Не треба приймати на віру повідомлення польських джерел кінця XVI – першої половини XVII ст. про те, що запорожці – зборище людей різних національностей, наприклад турків, татарів, греків, німців. Польський уряд, намагаючись уникнути відповідальності за походи запорізьких козаків (формально польських підданих) на турецькі володіння, заперечував, що вони складаються з вихідців з України. Неправомірно робити висновок, що поширення східніх елементів в одязі, зброї, тактиці, мові козаків автоматично доводить перевагу татар серед запорожців – як це роблять деякі історики). Все це важливе у зв'язку з проблемою української національної свідомості XVI – першої половини XVII ст. (маю на увазі дискусію довкола книжки Т. Хинчевської-Геннель 1985 р.).
Висновок: так чи інакше, але виходить, що для переходу інституту козацтва з Півдня на Північ суто Великий кордон ролі бар'єру не відігравав.
Нестабільні умови прикордоння сприяли збереженню в цьому регіоні незалежних або напівзалежних ефемерних державних формувань як західної, так і східної орієнтації: улус Ногая наприкінці XIII ст.; Запорозька Січ з цього або того боку степового кордону у XVIII ст.; Буджак, що довгий час грав ролю нічиєї землі, не підпорядковуючись ні Туреччині, ні Кримові; саме Кримське ханство з його досить частими проявами індепендентизму до Османської імперії.
А тепер коротко зупинимося на висновках, які можна зробити на підставі конкретного етнографічного і параетнографічного матеріалу.
Про одяг. Для того, щоб завуалювати вплив тюркського Сходу на костюм заможних і середніх клясів Польсько-Литовської держави, польська історіографія, виходячи знову з інтересів національного престижу, опрацювала гіпотезу про так звану «орієнталізацію смаків» шляхетської та міщанської верхівки України ХVІ – ХVІІІ ст. При цьому використовували поверхові аналогії про орієнтальну моду, яка з'явилася в Західній Европі в період колоніяльної експансії Англії, Іспанії, Португалії. Мовляв, у подібний спосіб, через Захід, у крайньому разі через Трансильванію, васально залежну від Османської імперії, східна мода нібито проникла до Польсько-Литовської держави і відбилася на зовнішньому вигляді магнатів та патриціяту. Опрацьовуючи таку гіпотезу, історики і мистецтвознавці в один мент забули, що Схід, справжній Схід, був поряд і що фактично всі східні території Речі Посполитої протягом більш як трьох століть міцно входили до сфери його торговельного впливу, що якраз відтіля – з Туреччини, Ірану, деколи навіть з Індії, Єгипту – через Україну прибували пишні тканини, розкішний одяг, парфюмерія, інші предмети туалету. Вплив східної моди на українське і польське середовище був велетенський – у цьому плані цілком втрачалося відчуття близькості нібито постійно палаючого Великого кордону. Характерно, між іншим, що торговельні каравани зі Сходу приходили на Україну постійно, незалежно від воєнних дій. Схід у побуті панував до XIX ст. включно. Один з мандрівників (К. Б. Феєрабенд) у 1798 р. відзначив, що Кам'янець-Подільський – це головний склад найрізноманітніших турецьких, левантійських, перських товарів. Перелік східніх товарів, що приходили на Україну, охоплює десятки найменувань. Французький граф А. де ля Гард де Шамбона записав у 1818 р., що одяг подільської шляхти – східний. За східними взірцями на Україні засновували у XVIII ст. мануфактури, що виготовляли золототкані шовкові пояси. Подільські селянки ще на початку XIX ст. з великим вдоволенням носили жовті черевики, запозичивши цю моду від татар.
Мабуть, у всіх перед очима зовнішній вигляд запорізького козака: адже він одягнений у типово східній костюм, а зовнішня імітація орієнтального вигляду дійшла до перенесення живцем мусульманської зачіски – козацького чуба (оселедець), який у християнському середовищі цілком втрачав свій мусулманський ритуальний зміст...
Елементи Сходу і Заходу контрастно чергувалися з обох сторін Великого кордону. Турки принесли на свої чорноморські території методи західнього фортечного будівництва. Козаки на приналежній до них степовій території Запорозьких Вольностей ставили типові для кочовиків шалаші – катраги з повзів на двох колесах, добре відомих з татарського побуту під назвами котарги чи кибитки. У ділянці домашнього побуту українці перейняли ряд східніх страв і напоїв, наприклад бузу з проса, та заставляли столи східнім або стилізованим під східні форми посудом. У Печерському монастирі було заведено турецький звичай залишати на столі під час трапези всі страви, підносячи все нові й нові. Б. Хмельницький став любителем кави за кілька десятиріч до того, як цей напій відбув переможний похід по Західній Европі. Гречка з'явилася на Україні під назвою «татарка», бо прийшла до нас з Татарії.
Західні товари мали на південному сході від Великого кордону не менший попит, як східні на північному заході. Ще Г. Боплян зауважив, що серед татарських воїнів кожний має в кишені нюрнберзький годинник. Калмицький правитель Аюка-хан наприкінці XVIII ст. вимагав від російської сторони навіть німецьку карту, коляску, годинник і ліки. Асортимент товарів, на які на Сході був особливий попит, найкраще розкривають переліки подарунків, які передавали турецьким султанам або татарським ханам та їхньому оточенню.
Є підстави вважати, що на козацькій військовій організації позначилися тюркські взірці. Як і турецький санджак бей, козацький полковник втілював у собі об'єднання військової та цивільної влади в одних руках. Бунчук носили над головою паші, хана і – над головою гетьмана. Січ очолював отаман, під яким було два або чотири осавули. У центрі коша був майдан, довкола якого розташовувалися курені. В степу козаки ставали табором, утворюючи укріплення з возів. Кращими кіньми під сідло вважали бахматів і т. д. – всі ці терміни тюркського походження. Жорстокі кари – садити на паль, бити палицями по підошвах і п'ятах – перейшли на Запоріжжя від татар і зберігалися вже у польському магнатському середовищі на Поділлі до кінця XVIII – початків ХІХ ст.
Тюркський Схід глибоко увійшов у духовне, особисте і громадське життя: тепер ми зовсім не відчуваємо того, що звичаї не вітатися і не прощатися через поріг, підкидати на руках шановану особу – тюркські за походженням. Анекдоти з відомого циклу про Ходжу Насреддина увійшли як органічний елемент до українського фолкльору. Коли вивчення української етнопсихології вийде поза межі дилетантизму, можливо, вдасться визначити, які з рис національного характеру справді питомі, а які формувалися під впливом південно-східньої сторони кордону (зокрема світоглядні: пасивність, рабськість, фаталізм, анархічність, отаманство, жорстокість, підступність, зрадливість, розбишацтво, забобонність).
Окремий розділ утворюють відблиски Сходу в українському народньому декоративному мистецтві й в українському мистецтві взагалі. Є підстави говорити про збіги в орнаментиці та кольористиці української і золотоординської кахлі та кераміки взагалі, а зокрема гуцульської. Українська музична культура запозичила не лише деякі тюркські інструменти разом з їх назвами (наприклад, кобзу), але навіть мелодику пісень. Слов'янська в'язь рукописів формувалася, можливо, не без впливу куфічної арабської. Основні джерела іконографічної схеми української народньої картини «Козак Мамай» – тюркська антропоморфна скульптура Причорноморській Степів, відома під назвою кам'яних баб, а також, з іншого боку, будистськи культові зображення – картини, які возили калмики-кочовники в спеціальних футлярах, приторочених до сідел степових коней. Мабуть, можна говорити навіть про ще глибинніші явища – проникнення окремих елементів шаманізму (шанування кам'яних баб) до середовища українських поселенців степу. Відкритим залишається питання про генезу могилок – поширеної в Степовій Україні намогильної тризни, що аналогічна поминальним звичаям кочовиків біля кам'яних баб. Перелік крупинок, з яких складається загальна картина, можна продовжити. Недарма один з кращих знавців історії Запоріжжя Д. Яворницький, який кілька років прожив у Туркестані, «побачив багато зв'язків як в загальному, так і в окремих випадках, між життям туземців Середньої Азії та побутом запорозьких козаків».
Наведу ще одну цитату з М. Драгоманова. Понад сто років тому він писав (стаття була опублікована в «Киевской старине» 1886 р.): «Наші предки протягом тисячоліття (якщо почати рахунок лише від часу появи у нас писемності) то воювали з народами тюркського племені, то дружили з ними: одружувалися, мішалися в колонізації, мінялися національністю і т. п. Внаслідок цього й культурно-побутова взаємодія між нашим народом і тюрками повинна бути чимала. Але що ми знаємо про цю взаємодію? Де не лише роз'яснювальні праці про цю взаємодію, але хоча б підступи до них, збірки матеріялів, крім міркувань про тюркські слова у нашій мові?»
Треба дуже шкодувати, що за минулі сто років ми не дуже зрушили з місця. Але, може, настав час, щоб зійти з мертвої точки? Неможливо уявити собі таке становище, при якому історик французької, наприклад, культури не врахував би у своїх дослідженнях всю різноманітність міжетнічних контактів по лінії кордонів з германським, англосаксонським, кельтським та романським – нефранцузькими – світами, не кажучи вже про імпульси, що приходили з інших континентів. Але історик української культури може зі спокійним сумлінням ігнорувати тисячу двісті кілометрів Великого кордону зі Сходом, бо він, цей культуролог, вдивляється лише у два напрями: на Північ і на Захід. Мабуть, пора усвідомити, що існували та існують ще й інші сторони світу – Схід і Південь.
Остаточні висновки: здається, погляд на Великий кордон як своєрідний санітарний бар'єр, відпадає остаточно. Великий кордон на Україні був зоною різноманітних етнічних контактів, що діяли за принципом вибіркового фільтра: не все те, що було характерне для Сходу, без спротиву сприймали на Заході і навпаки (це, зокрема, стосувалося релігійних ідей). Але сприймали багато. Здається, західні цивілізації сприйняли більше елементів Сходу, ніж східні цивілізації – елементів Заходу. Це пояснюється, мабуть, більшою гнучкістю і меншим консерватизмом Заходу, з іншого ж боку – набагато догматичнішим мусульманським фундаменталізмом. Великий кордон на Україні століттями не лише палахкотів вогнем, але і був зоною етнокультурного обміну. Границі не лише роз'єднували, але й об'єднували народи – в усякому разі, так бувало в минулому.

13:59 11.02.2014   сканування і редагування - Богдан Гордасевич