Олексій БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тиммова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цейаспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не длякожного. У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово,так і розум, і Боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання,пізнання світу, пізнання Бога. У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. Впроцесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості. [...] Почнемо зі слова "Правда". В українській мові цим словом позначаються два поняття - поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини. Слово це поєднує імена сонячного, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да"). За реставрацією О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас - вищий (небесний) закон. М.Я.Марр писав, - двозначність слова "правда" є рудиментом полісемантизму і характеризує українську мову мірою розвитку більш давньою, ніж іншііндоєвропейські мови". Польський мовознавець М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова. [...]. Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов. Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі. Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна. Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, якіпереконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України. Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...

Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям  околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який  нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на  пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів  реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву!

Але хтось її дав...

Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю.

Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...".

Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля".

Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних  причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по-письменськи Мала Росія, а по-народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..." Уривок з книги: Олексій Братко-Кутинський. Феномен України. - К.: Вечірній Київ, 1996. - 304 с. Сторінки 64-67. Див.: http://recult.by.ru/docs/slav/slav_05.htm

Олесько - селище міського типу в Буському районі Львівської області. Знамените своїм замком, що є окрасою "Золотої підкови Львівщини". Відомо, що на одинокостоячому 40-метровому пагорбі серед боліт, один з синів галицько-волинського князя Юрія І Львовича спорудив замок. Письмова згадка про нього датується 1327 роком. Певний час замок був ласим шматком, бо стояв на кордоні Литовського князівства та Польського королівства і лише в кінці 15 сторіччя він втратив своє прикордонне значення, але ще час від часу зазнавав набігів татар з півдня. У 1605 році володарем замку став Іван Данилович. Він добудовує корпуси, надбрамну вежу, закладає італійськи парк на схилах пагорба. Тут малим хлопчиком бігав Богдан Хмельницький (його батько працював у Даниловича), а 1648 року його війська захопили замок під час визвольної війни... В Олеському замку народилося два польські королі: Ян ІІІ Собєський (1629р.) (його мати була дочкою Івана Даниловича), та Корибут Вишневецький (1639р.).  У 1725 році замок купив Станіслав Жевуцький, його син Северин багато зробив для прикраси та оздоблення замку... Потім замок перейшов до Австрії та занепав. В 1965-1975 роках його реставрують і створюють музей "Олеський замок" - філіал Львівської галереї мистецтв. Напроти замку споруди давнього монастиря капуцинів побудованого 1739 року, в яких зараз теж зберігаються численні твори мистецтва. Зберігся в селищі і Троїцький костел 1545 року, дещо відозмінений після реставрації 1927-го року, зараз належить українській автокефальній церкві.
Добре, що замок видно ще з дороги на під"їзді до Олеська... Ми швидко зорінтувалися, до того ж по дорозі стоять кілька знаків, що вказують вірний шлях. Першим нам зустрівся Троїцький костел, на який ми подумали що це монастир капуцинів, але через кілька сот мертів ми побачили і замок і монастир. 

На жаль, нас тут ніхто не чекав...   Сьогодні був понеділок і музей був зачинений, біля воріт сидів охоронець і продавець сувенірів... Ми дуже засмутилися, але охоронець виявив співчуття і по ціні вхідного квитка (по 10 грн ) впустив нас на територію парку, що оточує замок. Спочатку ми знайшли альтанку на болоті і вирішили зібратися тут з думками.  Напроти альтанки були сходи зі скульптурами добродушних левів з випученими очима.  Вони нам дуже сподобалися і підняли настрій. Далі гуляли парком, де по алеї виставлені сучасні скульптури, які чесно кажучи, не вразили. Пізніше в парку наштовхнулися ще на одну пару та групу з 4 дорослих та 2 дітей. Мабуть такі ж невдахи як і ми сьогодні...

Потім піднялися до замку, помилувалися краєвидом ,

позаглядали у щілини,

кілька разів обійшли замок, сфотографували внутрішній дворик через бійницю,

але в середину так і не потрапили, хоча там і був охоронець, але на всі наші лязгання він не звертав уваги. Колись у цьому замку знімали знаменитих Мушкетерів, тут був Бекінгемський палац, а за 6 кілометрів звідси по прямій у палаці в Підгірцях знімали сцени в Версалі, але нам так не вдалося за день пройти весь шлях знаменитого гасконця.   І хоч ми і взяли замок в облогу на кілька годин, але він так і не здався...

Прийдеться повертатися сюди ще раз... Пізніше Света зізналася, що колись, коли була тут з екскурсією, вона загадала бажання приїхати сюди ще раз, коли не буде людей. Правду кажуть: бійтеся своїх бажань, вони можуть виповнитися!

Решта фото Олеського замку і парку тут...

Потім купили традиційні магніти на холодильник і пішли шукати кафе, бо ресторан, що знаходиться у замку сьогодні теж був зачинений..

Депортація у Сибір естонців за версією Комісії з історичної правди (Росія)- А що таке "депортація"? - Вас відправлять у подорож. - Ура, діти, ми їдемо в подорож! - А куди? - В Сибір.

Провокаційний ролик "Депортація", виготовлений естонською продакшн-студією Catapult films - схоже, наприкінці 2009-го.

Життєрадісна реклама сімейної подорожі 1941 року на Далеку Північ, яка викликала скандал в Естонії і в Росії. "Калаш" у руках одного з депортуючих робить подію по-сучасному зловісною.

Наприкінці фільму йдуть титри "Знято за фінансової підтримки комісії з історичної правди Держдуми РФ".

Такої комісії в російському парламенті не існує - очевидно, естонці підкололи комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії при президенті РФ, створену у травні минулого року.

Цього року часу на поїздку було мало, а побачити хотілося, як завжди, багато чого. Взявши карту палаців, фортець та інших архітектурних пам"яток, зупинили свій вибір на "Золотій підкові Львівщини" та її околицях... На всю "підкову" часу треба на багато більше, тож ми вирішили оглянути найвидатнішу її частину, до того ж концентрація пам"яток у цих місцях настільки значна, що можна оглядати їх по дві за день... Але дружина вже була в цих місцях кілька років тому з екскурсією, тож щоб урізноманітнити її враження, а також закрити позаминулий борг по замкам Волині, вирішили по дорозі заїхати в Острог (навіть не знаю, чого ми це місто пропустили у 2009 році).

Їхати вирішили на електричці підвищеного комфорту Київ-Рівне, що о 7:40 вирушає з Києва. Взяли квитки у 2 клас по 40 грн. Чим відрізняється 2-й клас від першого?   У першому класі крісла розташовані "купейно" по 2 з обох сторін столика, у 2-му ж крісла знаходяся одне за одним, як у автобусі, але місця для ніг набагато більше, ніж у маршрутках. Що цікаво, що правий ряд розміщувався спиною до напрямку руху, а лівий лицем. Тож спочатку прийшлося їхати спиною до руху поїзда, але в Козятині ситуація змінилася на протилежну.  Через 6 годин поїздки, можливо не так швидко, але досить комфортно, ми прибули в Острог. Вірніше сказати на станцію "Острог", що знаходиться в селі Оженін за 8 кілометрів від самого міста. Але між ними є практично постійне автобусне сполучення. Вже через 15 хвилин поїздки маршруткою по селам ми були в центрі Острога.

---

Слово "Острог" означає "укріплення". Назва міста вперше згадується у Іпатіївському літописі 1100 року , але, як свідчать археологічні дані, місто на кілька віків старше. З середини 14 ст. місто стає резиденцією Острозьких. Данило Острозький на місці давньоруського укріплення на пагорбі біля річки Вілія будує замок, основу якого складала мурована вежа, яка слугувала і для оборони і проживання князя. Згодом Василь Острозький розширює замок і будує на подвір"ї богоявленський собор, який теж мав оборонну функцію. Але найвідоміший Василь-Констянтин Острозький, що довершив замковий ансамбль "Круглою Вежею". А найбільшою його заслугою було заснування в 1576 році в Острозі слов"яно-греко-латинської академії. Випускниками її пізніше стали відомі козацькі ватажки Северин Наливайко та Петро Конашевич-Сагайдачний. При академіїї відкривається друкарня, в якій Іван Федоров видає у 1578 році "Буквар" , а 1581-го "Острозьку Біблію" - перше повне видання Біблії на східнослов"янській мові. Взагалі, з роду Острозьких вийшло чимало визначних полководців, захісників церкви, меценатів та просвітників. Зі згасанням роду князів Острозьких занепало і саме місто після руйнування його у 1626 році військами Богдана Хмельницького під час визвольної війни. З 1793 року  Острог - повітове містечко Волинської губернії Російської імперії, пізніше - прикордонне місто Польщі.

Зупинка автобуса була неподалік від ресторану-піцерії "Маестро",куди ми з задоволенням зайшли збадьоритися кавою. До кави замовили ще й млинців, але їх довго готували, то ж спочатку випили каву, а потім їли млинці з чаєм  . Згодом, сповнені сил, з рюкзаками за плечима і картою міста в руках пішли вивчати місто. Перше, на що ми натрапили, був музей нумізматики, але в середину заходити ми не стали. Через дорогу був невеликий парк з пам"ятником засновникам міста, судячи з карти, ми рухалися вірним шляхом до Острозького замку... По дорозі нам ще зустрівся пам"ятник Шевченку, дещо дивного виду та пам"ятна стелла на честь 400-річчя заснування Академії та друкарні.

І ось за деревами відкрився вхід до замку (надбрамна вежа була побудована у 1905 році), з машинами весільного кортежу.

Забув сказати, що це була неділя, час гуляння весіль і багато пасажирів маршрутки питали чи не їде вона до РаГСу. На руїнах "Круглої Вежі" тривала фотосесія та відеозйомка молодят,

то ж поки вони займали вежу ми пішли до самого донжону, де розміщується краєзнавчий музей.

Цікаво, що вхід у музей знаходиться в підвальному приміщенні, але вказівних знаків де є каса музею ніяких не знайшли. Виявилося, що каса теж знаходиться в підвалі за рогом... Квиток коштував лише 5 грн, але потім ще доплатили 5 за фотозйомку. Знімати тут було що. Найбільше мені сподобалася панорама середньовічного Острогу в центрі великої зали. Музей розміщений на всіх трьох чи чотирьох поверхах замку. В окремих кімнатах є виставки присвячені війні, пожежникам, окрема кімната присвячена космонавту Каденюку. Поступово піднімаючись і проходячи всі зали ми вийшли на верх замку, звідки відкривається чудовий краєвид на луки в заплаві річки Вілія. Потім була невелика фотосесія навколо Круглої Вежі.

І далі, з мапою в руках, ми пішли шукати руїни синагоги... Це теж пам"ятка архітектури, про що свідчить позолочена табличка, але вона має досить жалюгідний вигляд...

По дорозі, в одному з комплексів відпочинку, молодята вже запрошували гостей до столу під попурі з народних українських та еврейських танцювальних мелодій... Часу у нас ще було вдосталь, так як автобус до станції "Острог" відправлявся о 20:35, і о 21:05. По плану ми мали  б виїхати до Бродів - основного пункту нашого базування - сьогодні ж о 21:54 поїздом Київ-Ужгород, але ми не спитали квитки на касі, бо не були певні що будемо їхати саме поїздом. Але, як виявилося, про прямі автобуси, навіть транзитні, між Острогом і Бродами ніхто нічого не знав, а автостанція знаходилася на краю міста... Через центр частенько курсували автобуси до Рівного, а вже звідти можна було б потрапити до Бродів, але тільки в понеділок зранку... То ж при не сприятливому розкладі нам прийшлося б ночувати чи в Острозі чи в Рівному, а зранку їхати в Броди і поселятися в готелі. При такому розвитку подій ми б втратили пів дорогоцінного дня. Виходить, що часу у нас було ще кілька годин і зовсім ніякої визначеності у майбутньому... Тож ми пішли подивитися на річку Вілія і по можливості вмитися її водами... На гравюрах 18-19 століть річка зображена як повноводне місце риболовлі,  

зараз же це невеликий струмок шириною у 2-3 метри і глибиною до коліна, але з чистою водою. .

Ми там не тільки вмилися, але й походили по воді і трохи відпочили на березі. Звідси відкривається чудова нанорама на весь замок. 

Далі ми пішли шукати стародавні брами міста. Збереглося їх дві. Татарська брама - колись головні ворота міста - зараз знаходиться у напівзруйнованому стані, стоїть практично в городах, з одного боку засаджена кукурудзою, з іншої-сливами.

Від брами ми повернули ліворуч і пішли в гору до Острозького парку, що його намагалися будувати на місці старого кладовища... Головні ворота парку були зачинені, та і парк не виглядав таким, що його часто відвідують... 

Звідси відкривається вид на Хмельницьку Атомну Електростанцію, що біля Нетішина, за кілька кілометрів від  Острога.

По вулиці від головних зачинених воріт парку ми спустилися вниз до центральної площі, де стоїть інша брама - Луцька. Вона в значно кращому стані (повністю сфотографувати її не вдалося - вона оточена будинками та деревами).

В брамі знаходиться музей друкарства, але вже було початок сьомої години вечора і він був зачинений. Полювання за іншими пам"ятниками та пам"ятками архітектури привело нас вздовж проспекту Незалежності знову до піцерії "Маестро". По дорозі нам ще зустрівся оригінальний пам"ятник загиблим у 2-й світовій війні. Трохи далі, за піцерією, у пошуках давнього монастиря капуцинів та древніх оборонних земляних валів, ми вийшли до пам"ятного знаку на честь відродження Острозької Академії (яке, до-речі, було у 1994 році). 

Як виявилося, сучасна академія, а точніше Національний Університет "Острозька Академія", розміщені в корпусах давнього монастиря, а під глядацькими кріслами на тенісному корті при академії ми розгледіли оборонні вали (Якщо це не так, дайте знати). Взагалі, територія Академії виглядає так, як і мають виглядати ВУЗи.

Все чисто, акуратно, в парку стоять лавки, статуї.

Спеціалізується цей заклад на педагогічних та економічних спеціальностях, розцінки на контрактне навчання висять при вході на дошці оголошень: від 9 тис. грн. для істориків до 15 тис. для економістів. Прохідний бал - від 124.

До автобуса на станцію лишалася ще година, і ми вирішили поїсти піцу в піцерії, та відмітити "взяття міста" келихом пива  . Цього разу нам і піцу (яка, то речі, тут печеться у печі на дровах) і пиво принесли швиденько, тож автобус ми ще кілька хвилин чекали на зупинці. Чим цікавий цей маршрут автобуса, що він повертає на вулицю Князів Острозьких і їде повз давній прикордонний стовп у село Межиріч, там розвертається. При цьому відкривається чудова панорама на Свято-Троїцький монастир-фортецю, що теж є пам"яткою архітектури 15-17 сторіччя.  Він дещо схожий на фортецю Острозьких, що спочатку мене дещо спантеличило і я втратив оріентування в просторі, але потім з усім розібрався, та пізно, тому фотографій нема... (фото з сайту http://castles.com.ua) Далі автобус повертається до центра Острога і прямує на північ до залізничної станції...

Решта фото, що не увійшла до замітки тут.

Квитків на станції не було, останній автобус у місто вирушає о 21:20, а поїзд прибуває о 21:53... Ця невелика розбіжність у часі змусила понервувати  , але все ж таки вирішили прориватися вперед: проситися у провідників доїхати до Бродів, бо повертатися втретє в "Маестро" (де є і готель) на таксі за 50 грн не хотілося. Досвіду розмови з провідниками у нас не було (квитки зазвичай купуємо зарані в касі, або їдемо автобусом при їх відсутності), стоянка поїзда 2 хвилини!!!! На щастя вже 2-га провідниця впустила нас, бо їхати нам було менше 2-х годин. На радостях заплатили їй 100 грн, лишили речі, і пішли в вагон-кафе. Добре, що воно зачинялося о 24-й, а ми прибували о 23:45. За ці 1,5 години ми випили чаю з цукерками, запили це соком і були свідками розмов 3-х різних компаній, від підлітків, яких везли на екскурсію, до п"яних мужиків, що пили пиво та намагалися протрезвіти за допомогою кави... (Нічого у них не вийшло, тільки каву порозливали по столу) О 23:45 ночі ми вийшли на залізничному вокзалі в незнайомому місті Броди...

Далі буде...

Як ми в Броди забрели...

Олесько

Депутати Львівської обласної ради розпочали роботу над створенням історико-археологічного заповідника на території Стільська Миколаївського району Львівщини.

     «Цим судовим рішенням діючий режим Януковича продемонстрував усьому українському народові своє справжнє ставлення до історії України, її героїчних сторінок та особистостей, що поклали своє життя на вівтар свободи, за волю і незалежність нашої країни від будь-яких загарбників. Даний ляпас Януковича і його команди усьому українству, є ще більш ганебним і цинічним  у виборі часу, а саме напередодні святкування славного 20-ти річного ювілею проголошення Акту про державний суверенітет України, на який злодійська банда не знайшла коштів на проведення військового параду, на виготовлення ювілейних медалей та навіть на салют у столиці! Зате їм вистачає сотні мільйонів коштів на майданчики для гелікоптерів, на реконструкцію власних резиденцій і дач, на закупівлю нових літаків та гелікоптерів», – наголосив депутат.

«Цей ганебний «подарунок» Банкової, вчинений руками продажних і маріонеткових судів і суддів, принесений усім антиукраїнським та україноненажерницьким силам в середині країни, та особливо їх ляльководам у Кремлі!

Висловлюю свій категоричний протест і осуд подібним ревізіоністським реваншистським діям сьогоднішньої тимчасвої і випадкової відверто антиукраїнської влади Януковича! Переконаний, що лічені роки віддаляють нас від того дня, коли нова демократична влада, сам народ, справжня історія все розтавлять на свої місця, і Україна остаточно визнає і відповідно вшанує історичну велич Шухевича і Бандери!», - наголосив Ю.Романюк.

   Між селами Легедзине і Тальянки на Черкащині археологи знайшли поселення трипільців, якому більше 5 тисяч років. Під час геомагнітної зйомки виявили, що городище займало близько 450 гектарів землі, у ньому було
1500-2800 будівель, у яких жили близько 25 тисяч жителів. Нині відкопали півсотні будівель.
   На розкопках працює 30 студентів з Уманського педуніверситету і Києво-Могилянської академії. Серед кукурудзяного поля вони зняли верхній шар ґрунту на площі 30х30 метрів. Яму, глибиною не більше метра, вручну
копали чотири дні. У центрі сидять дівчата з ножами і щітками. Вони змітають землю із решток розваленої хати.
   "Ми сьогодні розкопали глиняну тарілочку, два глечика, кістку і щелепу собаки. Їх не можна чіпати, поки не сфотографуємо і не перепишемо, що де лежало. Я дуже хочу знайти антропоморфну фігурку жінки. Це статуетки,
яким трипільці поклонялися, як богам." - каже 17-річна Марина Ткаченко.
   Перед розкопками студентів вчать шанобливо ставитися до людей, останки яких можуть знайти під час розкопок.
"Ми розкопуємо трипільські хати, а в трипільців не було культу поховання, вони спалювали мертвих. Тим, хто розкопує кургани, треба знати, що на поховання скіфи і сармати часто накладали закляття. Мій друг ходив на розкопки скіфської могили. Три дні не могли до неї підступитися. Вже місце визначили, але тільки підходять з інструментом —дощ починається. І так кілька разів на день було. Тоді керівник експедиції провів ритуал. Розставив свічки ввечері на могилі, попросив пробачення у духів і дозволу подивитися, що там закопано. Також усі присутні пообіцяли з повагою ставитися до духів і знайдених речей. Наступного дня погода була гарна, і вони викопали добротний скелет" - говорить 18-річний Ярослав Ткаченко.

Надія ШТУПУН.

   Недавно Дмітрій Мєдвєдєв запропонував Україні та Білорусі разом з Росією відзначити у 2012 р. 1150-річчя російської державності. Бо, мовляв, "у нас спільні історичні та духовні корені". А далі заліпив таке, що хоч стій, хоч падай: "державність наша відповідно до канонічної теорії поширювалася, що називається, з півночі – північного заходу на південь, і в цьому сенсі ми зацікавлені, щоб наші партнери прийняли також в усьому цьому участь".    Цікаво, де він таку канонічну теорію вишпортав. Щоб мене качка брикнула, коли не Кіріл підказав! Це ж треба – з півночі на південь. Так чого доброго ми довідаємося, що і Київ московити заснували, і Львів, і Чернігів...   Але що тут дивуватися – міфами земля російська повниться. Тому й не дивно, що Путінська імперія продовжує плодити великодержавні міфи. З цією метою і створюються нові версії старих фільмів. Зокрема, новий фільм про Александра Невського за розрахунком кремлівських ідеологів повинен сприяти патріотичному вихованню молоді. Адже російська історія така скупа на справжніх народних героїв, що доводиться їх вигадувати.    Або красти. Наприклад, у новгородців. Волелюбні новгородці могли б стати четвертим східнослов’янським народом, якби не жорстока експансія Московщини. Сучасний російський учений Георгій Трубніков писав: "якось я почув таку фразу: "Я - нащадок новгородців, і для мене москаль гірший, ніж єврей для антисеміта". Виявляється, нащадки новгородців пам’ятають про свою велич. Правда, велич Александра Невського дещо сумнівна.    Першим, хто почав творити з Александра Ярославовича великого героя, був Іван Грозний, який звелів його канонізувати і наділив титулом "Невський", далі Петро I у 1723 р. урочисто перепоховав "предка" в Александро-Невській лаврі у Санкт-Петербурзі та ухвалив відзначати його пам'ять. А 21 травня 1725 р. Катерина I встановила орден святого Александра Невського. Під час Бальшой Атєчєствєннай за вказівкою Сталіна обличчя полководця опинилося в центрі срібної п'ятикутної зірки. Цікаво, що саме троє тиранів – Грозний, Петро І і Сталін – так зворушливо опікувалися Невським.    А далі усе пішло, як по маслу. Александр Невський став відомим кожному школяреві не тільки завдяки підручнику з історії, а й завдяки фільму Сергія Ейзенштейна. Запопадливі російські історики дружно поставили князя в один ряд з найвидатнішими полководцями світової історії. "Тріумфальні перемоги 1240 р. в Невської битві і 1242 р. на льоду Чудського озера зупинили вороже нашестя; залишилися незмінними і межі Новгородської землі", – писав доктор історичних наук А.Н. Кірпічніков.    Та чи справді то були аж такі величні битви? Візьмемо Невську битву. За офіційною версією влітку 1240 р. шведи, очолювані Біргером Магнуссоном, зятем короля Еріка V, піднялися по Неві і, ставши табором, послали Александрові виклик на бій. Той вирушив "з малою дружиною" і 15 липня 1240 р. під прикриттям ранкового туману раптово напав на шведів та розгромив їх. Біргеру із залишками загону ледве вдалося врятуватися втечею у сутінках. Але тут же вказано, що тілами простих шведських воїнів заповнили дві братські могили, останками ж іменитіших завантажили аж два кораблі. То про яку панічну втечу мова, якщо з літописів видно, що убитих поховали самі шведи?    Військо Александра втратило у битві до 20 вояків. Ця обставина муляла не одного історика, бо що ж це за велика битва при таких жалюгідних втратах? Та ще й з ким – із вікінгами, для яких війна була ремеслом. Яку б ми відому битву не взяли у середньовіччі, всюди втрати незмірно вищі. При чому не обов’язково брати найбільші і найкровопролитніші битви.    Але це не єдина загадка, яка причаїлася у літописі. Якщо "битва" почалася на світанку, а шведи втекли у сутінках, то вона мусила тривати цілий день. Але... в середині липня ще панують білі ночі. Звідки сутінки?    Не обійшлося у літописі і без брехні: шведський "бискуп убиен бысть". Але жоден із семи шведських єпископів того часу не загинув у 1240. Друга брехня – буцім Александр вдарив списом Біргера в обличчя. От тільки шведам про це нічого невідомо і про жоден шрам на обличчі Біргера нема ані згадки. Та й на жодному його портреті шраму не видно, хоча шрами, як відомо, лише прикрашали лицарів.    А найбільший парадокс полягає в тому, що Біргер, зазнавши такої страшної поразки, став ярлом, а через десять років після Невської битви його семирічний син обраний королем і разом із батьком править країною. Та на цьому парадокси не вичерпуються. Родини Александра Невського і Біргера перебували у дружніх стосунках. Саме у Швеції збирався Александр оселитися, якщо б йому довелося стати вигнанцем. А його брат Андрій від ханського гніву сховався не де, як при дворі Біргера.    На відміну від невеликої кількості руських літописів, у шведів літописання було розвинуте куди ширше, окрім того писалися й родові хроніки, де скрупульозно описано будь-які, навіть дрібні, історичні події. Але ніде, у жодному джерелі нема ані слова про якусь Невську битву. Якщо хтось подумає, що шведи вирішили замовчати свою поразку, то мушу розчарувати: у їхніх джерелах зафіксовано безліч різноманітних битв, серед яких чимало й поразок.    Вірогідніше усього, не було жодної битви. Шведи і новгородці зустрілися і уклали договір, після якого понад три сторіччя не воювали. А потім відбувся турнір і спільна пиятика. От під час турніру та п’яної бійки з рубаниною і загинуло трохи люду. Усе решта – фантазія літописців, які художньо опрацювали княжу версію. Але що їх самих при тім не було, то й наплутали чимало. А на останок ще один парадокс. Восени того ж 1240 р. новгородці виганяють Александра Ярославовича! І це після такого ратного подвигу? Чи не тому, що довідалися правду?    Та рушимо далі. У битві, яка відбулася 5 квітня 1242 р. на льоду Чудського озера з руського боку брало участь нібито до 17 000 вояків, а з німецького – до 12 000. Скільки втратили русичі – невідомо, а от німецьких рицарів полягло аж 500 та ще 50 потрапило в полон, ну, і чуді лягло "без числа". Бо чудь німцям помагала.    Але, якщо про Невську битву шведи нічогісінько не чули, то німці про Льодове побоїще знають. Правда, у "Хроніці землі Пруської" про це ані слова, зате "Римована хроніка" наводить зовсім інші цифри: у битві брало участь 300–400 німців, 20 рицарів загинуло, 6 були полонені. Підозри в тому, що німці занизили свої втрати безпідставні, бо хроніка поширювалася у багатьох списках, а усі убиті були названі поіменно. Якби пропустили аж кількасот – це б викликало неабиякий скандал. Цифри наведені у хроніці скидаються більше на правду, бо на ту пору рицарі й не могли виставити численнішого війська. Перед тим вони зазнали кількох відчутних поразок. Найбільшої – у 1236 р. від литовського князя Міндовга під Шауляєм, коли загинуло 40 рицарів. Між іншим на боці рицарів тоді билися й псковитяни, литовці узяли в полон їх майже дві сотні. Так що російсько-німецька дружба зароджувалася ще у прадавні часи.    У битві під Дорогочином, де розбив рицарів уже Данило Галицький, полягло понад 20 рицарів. А в 1241 р. уже татари розгромили збірну армію німців, поляків і тевтонських рицарів біля Лєґніци. Там рицарів загинуло стільки, що Тевтонський орден очухався щойно через сто років. Таким чином сил на те, аби виставити багатотисячне військо він уже не мав.    Та й те сказати. На місці битви під Дорогочином, під Лєґніцою і під Грюнвальдом (15 липня 1410 р.) ще й досі археологи знаходять у землі мечі, вістря стріл і списів, напівзотлілі чоботи та інше причандалля. А от на місці Льодового побоїща археологи не знайшли нічого.    З фільмів пам’ятаємо, як рицарі у важких обладунках провалювалися під лід. Але це казочка, бо обладунки рицарів і русичів важили однаково. Однак на дні озера теж не знайдено нічого.    Очевидно, була якась невелика сутичка, але Александр уже був мастаком роздувати мильні бульбашки. Правда, підчистити геть усі літописи йому не вдалося, тому в Іпатієвському літописі читаємо чітко і недвозначно: "У лето 6750. Не бисть ничтоже". А літо 6750 від Створення світу – це і є 1242 рік. У Лаврентієвському літописі, який брав інформацію з хроніки, створеної при дворі сина Александра, сказано так: "В лето 6750. Ходи Александр Ярославович с Новгородци на Немци и бися с ними на Чюдскомъ езере оу Ворониа камени. И победи Александр, и гони по леду 7 верст секочи их". Якось надто скупо про таку героїчну битву. Яка між іншим нічого не дала, бо те, що пишуть у підручниках, буцім перемоги Александра зупинили німецьку експансію, брехня. Адже Іванові IV Грозному через три сторіччя довелося вести з цим самим орденом тривалу Лівонську війну. Юрій Винничук.

Без взаємної поваги до історії не збудувати майбутнього За два останні десятиліття всі ми вже звикли до того, що Польща є чи не найщирішим другом і союзником нашої країни, своєрідним «адвокатом» у відносинах з Об’єднаною Європою, «промотором» чималої кількості спільних культурних програм тощо. У Польщі перекладають і друкують українських письменників, там працюють наші науковці й викладачі, а парламентарії та інтелектуали обох держав крок за кроком вирішують накопичені в минулому проблеми і поглиблюють взаєморозуміння між елітами та суспільствами. НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ? Ще 15 липня 2009 року Сейм Польщі у своїй постанові звинуватив ОУН та УПА «у масових вбивствах, що мають характер етнічних чисток і мають ознаки геноциду». Крім того, в резолюції написано, що парламент «шанує пам’ять бійців Армії Крайової, Самооборони Східних Земель і Батальйонів хлопських, які піднялися на драматичну боротьбу задля захисту польського цивільного населення, а також з болем згадує про жертви серед українського цивільного населення». Таким чином він де-факто і де-юре денонсував документи 2003 року про взаємне примирення та прощення, а до того ж цинічно викривив історичні факти. Адже під час Другої світової війни польський еміграційний уряд і його представники на місцях твердо дотримувалися лінії на збереження всіх довоєнних територій, зокрема й Волині, де кількість етнічних українців сягала в той час ледь не 80%, а поляків – лише 15%; вели відверто колонізаторську, імперіалістичну політику, прагнучи за будь-яку ціну втримати Волинь і Галичину. У відповідь на повну потужність спалахнула антиколоніальна війна українців – посутньо така, як і більшість подібних, котрі тільки в совєтських оповідках про «вільнолюбні народи Африки та Азії» змальовували рожевими барвами. У цій війні, що велася в умовах нацистської окупації, вояки Армії Крайової на Волині, Галичині, Холмщині й Засянні виступили інструментом безумних діянь політиканів-емігрантів (тих самих, які по війні мріяли: «Єдна бомба атомова, и дойдземы аж до Львова»). І це ганебна сторінка в загалом героїчній історії АК. Так само як участь у Волинській різанині – ганебна сторінка в загалом героїчній історії УПА. Такий висновок підтверджують й опубліковані документи того часу, в яких розповідається про методи зачистки українських сіл вояками Армії Крайової – там теж вистачало елементів геноциду.

[ Читати далі ]