У 1805 році Росія вступила до антифранцузької коаліції ,що згодом призвело до походу Наполеона на Москву.
У 1806-1812 роках Росія вела війну з Османією , воєнні дії йшли на Дунайському та Кавказькому фронтах .У 1811 році генерал Кутузов (кутуз-шалений по-тюрські) переміг османців у битві під Рущаком у Бесарабії. 1812 року війна закінчилася на прохання Росії ,було підписано Бухарестській мир , бо на неї йшов з полками Наполеон. Його війська успішно громили москвинські , також вони розгромили і під Бородино , були великі втрати , але Наполеон вимусив Кутузова відступити.Непереможений Наполеон з наближенням зими ,в жовтні,вивів свою армію з Москви і з території Росії.За його армією пленталися недобитки московської орди очолювані Кутузовим.Однак всупереч історичній правді російські лже-історіки відступ Наполеона перетворили на "вєлікую пабєду Расіі" .
Цьому також сприяв роман Л.Толстого "Війна і мир" у поширені міфа про    полум’яне та драматичне уславлення російської нації. 
«Війну і мир» було написано і опубліковано в найоптимістичніші роки зміцнення Російської імперії. До 1860 р.  Росія заволоділа останньою незалежною гірською територією на Кавказі — князівством Сванетією, розташованим у північно-західній Грузії, і готувалася до великої кампанії в Середній Азії, яка також виявилася успішною для імперії.

Роман «Війна і мир» задовольнив попит Росії на імперський епічний твір. Він допоміг по-новому сформулювати головний імперський політичний міф, викликати в уяві образ, який відповідав імперським успіхам, і це зробило дуже складним, якщо не неможливим, літературний опір імперії в межах російського культурного дискурсу. Цей роман створив настільки привабливий образ Росії як країни, де відсутні серйозні правопорушення, і з такою кількістю видатних громадян, які діяли в «реальній» історії, що, по суті, не можна було навіть думати про якусь його серйозну критику

Присутність «Війни і миру» в дискурсі російської культури і поза його межами, у бібліотеках і шкільних класах формувала «комплекс інтересу», про який і мріяти не могли культури пригноблених народів. «Війна і мир» розповіла незліченним читачам про те, що Росія — це країна добрих і благородних людей, таких як Каратаєв і Тушин, а не аґресивний колос, яким її вважали «наклепники Росії».

Французьке вторгнення у переказі Толстого зміцнило міф про імперську невинність Росії і допомогло легітимізувати імперські дії Росії. У «Війні і мирі» основний театр дій війни з Наполеоном — Східна Європа — розглядається як законна російська територія. Цей роман призвів до затримки із усвідомленням Росією того факту, що Російська імперія не була тим самим, що етнічна Росія. Толстой поклав останні штрихи на образ, вперше намальований Пушкіним, згідно з яким Росія самотужки перемогла французького імператора і заплатила власною кров’ю за свободу Європи; саме тоді в російській національній пам’яті почала зароджуватися думка про те, що Росія спроможна не лише себе захистити, а й врятувати Європу, думка, поширена і сьогодні.
У «Війні і мирі» Толстой використовує історію для підкріплення міфології і навпаки . Мало кому з письменників вдалося досягти в цьому такого успіху. Читаючи цей роман, ми ніби занурюємось в історію — її часові межі чітко окреслені періодом між 1805 і 1820 роками — але водночас ми проникаємось міфологічною творчістю, яка перетворює для нас реальну Росію початку XIX ст. на міфічну Росію — країну вічної краси, населену майже ідеальними людьми. «Війна і мир» сприяє формуванню відчуття російської винятковості і водночас підтримує довіру до викладених історичних подій. Саме ця досконала ілюзія «реальності», прикрашеної уявою, і надає романові такого потужного враження присутності. Як висловився російський критик, це «довершена картина Росії тих часів»

Отож , єдиний хист який мають москвини - це хист міфотворчості.

Для тех кто интересуется историей освободительного движения Украины. 1900-1907 годы

Научная монография из которой лично я узнал довольно много интересного. Например, что украинский язык был признан самостоятельным славянским языком еще царской Российской академией наук, несмотря на Валуевский и Эмский циркуляры. Как украинские крестьяне возмущались идеей создания школ на украинском языке: "что наши дети на всю жизнь останутся холопами!". Фрагменты из аналитических записок царской жандармерии про украинское движение.

http://sd.net.ua/2012/03/20/u-borotbi-za-prava-ukrayinskoyi-movi-1900-1907r.html

Блукаючи нетрями Інтернету, випадково натрапив на незалежний культурологічний часопис „Ї” (це назва). У його 63 номері, присвяченому Тернополю, є цікавий матеріал про роки національно визвольних змагань (1917-1920). У цей період, коли влада мінялась як шапка героєм відомої оперети, Тернопіль встиг тричі побувати в ролі столичного міста. Наперед скажу, що подаю уривки матеріалу не так з інформативною метою, хоч можливо для декого і це виявиться цікавим, як з метою поділитись тим, що найбільш вразило мене (це у виділеному мною абзаці).

 

>Отже, у ніч з 21 на 22 листопада 1918 р., через наступ поляків, українське військо та вище керівництво ЗУНР змушені були залишити Львів. З 23 листопада  по 31 грудня 1918 р. уряд Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) перебував та працював у Тернополі. Про все це буде далі трохи докладніше.

 

>16-31 травня 1919 р. в Тернополі перебували Директорія та уряд Української Народної Республіки (УНР). В існуванні республіки тоді був один з найбільш критичних і важких періодів. У результаті наступу більшовицьких військ зі сходу і польських із заходу контрольована владою УНР державна територія обмежувалася частиною півночі сучасної Тернопільщини і невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського. На початку червня уряд спішно покинув Тернопіль через наступ поляків і виїхав до Кам’янця-Подільського, який вже виконував роль столиці до цього.

 

>У серпні-вересні 1920 р., внаслідок наступу військ червоної армії в нашому краї більшовицький режим Росії за сприяння українських більшовиків створив Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР). Маріонеткова держава зникла також із черговим наступом поляків, які залишись тут аж до 1939 р.

 

Коротенько про повсякденну роботу та державотворчу діяльність уряду ЗУНР і чим це закінчилось.

В Тернополі перебули та працювали, голова уряду й одночасно державний секретар фінансів Кость Левицький і державні секретарі: військових справ - Дмитро Вітовський, судівництва - Сидір (Ісидор) Голубович, закордонних справ - Василь Панейко, пошти і телеграфу - Олександр Пісецький, внутрішніх справ - Лонгин Цегельський, тобто шість із чотирнадцяти членів уряду (дехто не зміг виїхати зі Львова, інші працювали в Станіславові).

Від початку грудня президент УНРади і весь уряд працювали в приміщенні польської гімназії (вона тоді не діяла).

 

Нині - це приміщення міської гімназії, до цього загальноосвітньої школи № 4 на вул. Грушевського. (моє фото від 22 серпня 2008 р.)

 

Уряд працював в напрямках:

     Створення армії, котра мала відвоювати Львів і надалі забезпечити незалежність республіки. Власне у Тернополі започатковано роботу щодо реорганізації наявних українських частин в регулярну Галицьку армію.

     Створення системи державної влади та її правових засад. Державний Секретаріат встановив та укріпив зв'язки з повітами, реалізовуючи практику проведення своєї політики через повітових комісарів.

     Створення державної жандармерії для забезпечення правопорядку

     Робота з формування законодавства та створення системи правових відносин у державі, що започатковано у Львові, (закони з організації судів, прокуратури)

     Зовнішньополітична діяльність здійснювалась виходячи з того, що республіка  змушена була вести нерівну війну з Польщею. Останню всіляко підтримувала Антанта, тоді як єдиним союзником ЗУНР могла бути лише Українська держава за Збручем. За дорученням Ради Державних Секретарів наприкінці листопада з Тернополя на Велику Україну виїхала офіційна делегація ЗУНР.

Після цього розпочалася підготовка до об'єднання (злуки) УНР і ЗУНР в одну державу.

17 січня 1919 р. з Тернополя виїхала офіційна делегація ЗУНР у Київ на проголошення Акту Злуки та участь у Трудовому конгресі України.

У середині грудня уряд сколихнула криза: публічно стало відомо, що К. Левицький та Я. Литвинович причетні до незаконного продажу нафти. Спочатку голова уряду відсторонився від його діяльності, а 23 грудня офіційно подав у відставку. Раду Державних Секретарів тимчасово очолив С. Голубович.

За таких обставин було прийнято рішення перенести вищі державні структури ЗУНР у Станіславів, нині Івано-Франківськ. Вирішальну роль тут відіграло розташування цього міста майже в центрі контрольованої урядом території, його близькість до нафтоносного Бориславського регіону, де видобувався основний стратегічний товар республіки -  нафта.

Вся ця епопея державотворення кумедна для українофобів. Викликає вона певний скептицизм і для людей поміркованих відносно українського питання.  Однак раджу зазирнути сюди , щоб переконатись - енергетичний потенціал тодішньої республіки був більш ніж солідним. Та навіть і тепер виникає питання, для чого нам їхній Сибір з дорогим газом? Але на Олімпі видніше.

А мій висновок стосується все ж таки людського фактора (жирний абзац). Члени уряду ЗУНР були вихідцями із галицької інтелігенції і порядних родин, практично всі з "руками, які не крали". У такий критичний період, коли все висіло на волосині, в повному ворожому оточенні, не уникли того, чим хвора наша еліта протягом всієї історії України. Допоки вони ще не при владі, поки вони стоять перед людьми на Майданах - доти вони чесні

До 60-ї річниці загибелі патріота, воїна, митця. Донедавна його ім'я було викреслене з історії українського мистецтва. Тоталітарний режим робив усе для того, щоб назавжди стерти з пам'яті нащадків людину, чий олівець та різець стали зброєю, оберненою проти нього. Адже для режиму вони виявилися небезпечнiшими, ніж автомат чи граната. Тож лише нещодавно ім'я Ніла Хасевича знову засяяло всіма гранями його природного дару.       У безкомпромісній  боротьбі за визволення України цей талант загинув як герой провівши десять років у підпіллі, в одному з останніх бункерів УПА. До цього часу ніхто не знає, де твоя  могила, пане художнику, аби  прийти, згадати тебе добрим словом, покласти квіти.  Є тільки хрест у полі, груша та криниця, котрі пам'ятають твою смерть і нагадують нам про чиюсь чорну зраду...     На початку війни Ніл Хасевич деякий часпрацював як художник-графік у рівненській газеті «Волинь», яку редагуваввідомий письменник Улас Самчук. А ще виступав мировим суддею у райцентрі Деражне. Проте, як тільки переконався, що німцям, як і більшовикам, самостійна Україна не потрібна, що вони дбають тільки про свої окупаційні інтереси, став до лав Української Повстанської Армії. Він став близьким другом Клима Савура (Дмитра Клячківського) — командира УПА-«Північ».  Як член крайової референтури пропаганди Ніл Хасевич працював у редакції журналу «До зброї», випускав різні брошури, листівки. У 1943—44 роках художник виконав знаменитий цикл «Волинь у боротьбі», присвячений героїці повстанського руху. Вміщував графічні карикатури у підпільному гумористичному виданні «Український перець», створював композиції плакатно-агітаційного характеру — «За самостійну соборну державу», «Воля народам, воля людині», «Слава Україні! Героям слава!». Ці плакати були надзвичайно популярними серед повстанців. Якось Ніл Хасевич сказав: «Я не можу стріляти з автомата. Зате в моїх руках інша зброя — різець і липова дощечка. Я воюю з ворогом силою мистецтва». Поміж іншого Хасевич робив олівцем замальовки з натури під час проведення окупантами страт та екзекуцій місцевого населення, щоб залишити нащадкам пам'ять про злодіяння ворогів. Роботи, виконані в надзвичайно важких умовах, стали основою альбому художника «Графіка у бункерах УПА», що був виданий у 1952 році у Філадельфії. Не менш важливою ділянкою роботи НілаХасевича була розробка ескізів орденів та медалей, інших нагород УПА, а ще паперових грошей — бофонів.   Плакати, летючки, гасла, що з'являлисяз-під руки Зота, Бея, Старого (псевдоніми Ніла Хасевича), не давали спокою радянськійвладі. Самого Хасевича безуспішно шукали, але не знаходили слідів до 1952 року— «людину-невидимку»  добре сховали побратими. З Москви в усі управлінняКДБ західних областей України  булирозіслані фотокопії альбому «Волинь у боротьбі», що потрапив до рукенкаведистів. Мабуть, надто сильно він дошкуляв, якщо з самої Москви буловіддано наказ знайти й знешкодити його автора. Керівником операції призначили тоді капітана Бориса Стекляра.  Який , доречі, і нині мешкає в Рівному. Врешті, після низки допитів, арештів,аналітичних напрацювань було виявлено місце перебування Ніла Хасевича — криївку на хуторі за кілометр від села Сухівці, що неподалік селища Клевань. У криївці їх цікавив лише один повстанець — Хасевич.    Звернімося до нарису «Прийшов із війни лейтенант»: «Операцію із захоплення Зота капітан Стекляр призначив на 4 березня 1952 року... «Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр. Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення... Сержант точно на півметра, не вище, підняв важку ляду... Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух... Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову наказово вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід». Ніхто не вийшов... Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. Один без ноги — це був Зот. У руці бандит стискав автомат»...Сам Ніл Хасевич, за бажання, звичайно, міг би перебратися на Захід. І там би не пропав зі своїм великим талантом художника. Однак, він вибрав собі іншу долю. У Великобританії опубліковано один з останніх листів Хасевича: «Росіяни знають, хто криється під псевдонімом Бей-Зота, але мої співвітчизники,  селяни, не знають.  Але, як довго буде залишатися у мене хоча б одна краплина (іскра) мого життя, я битимусь із ворогами свого народу... Я, каліка, воюю з ними в той час, коли багато і здорових людей у світі навіть не вірять, що така боротьба можлива. Я хочу, щоб весь світ знав, що боротьба можлива і що українці борються».       Хоча Хасевич не очолював збройних формувань УПА і не керував бойовими групами підпільників, його боротьба підносила бойовий дух повстанців, кликала до звитяги. «Мені було відомо, що провід нашої організації його дуже беріг, — згадує Степан Мудрик. —  Причина того — він був надзвичайно талановитим митцем і, крім того, мав розвинутий політичний розум. А ще Хасевич не належав до людей, що мають якийсь догматично-ідеологічний профіль. Він мав профіль українця-самостійника».

  Олесь Забудько    

Склад крові українців є незаперечним свідком автохтонності українського
народу на теренах України. А.Ф.Мурант писав : "Українці виявляють
помітно високу частоту резус-негативних , до 20,6 % . Це вище ніж
будь-яке дотепер перевірене населення за винятком басків,деяких
берберів, ірландців та голандців. Різниця щодо іншого європейського
населення статистично багатозначна. Обмеженні дані з Росії показують
частоту резус-негативних від 11 до 17,5 %."

Як бачимо склад крові
українців свідчить про їхню належність до найдавніших у Європі народів і
вказує на їх прямий генетичний зв'язок з людністю , що першою заселила
теріторію України.

Антропологічна однорідність населення усіх
регіонів України та відсутність азійських впливів (отже,автохтонність
українців) виявляється у найрізноманітніших антропологічних
дослідженнях.

Відомий російський антрополог В.П.Алексєєв на
підставі численних краніологичних досліджень приходить до висновку про 
відсутність відмінностей у краніологичному типі українців різних
теріторіальних груп.Відсутні помітні відмінності мііж краніологичними
типами сучасних українців і їхніх викопних предків , чого не можна
сказати про населення Росії.

Найбільше різняться між собою
сучасні росіяні та їхні предки - кривичі,в'ятичи та словени. Менша
різниця між драговичами ,радимичами та білорусами , і зовсім не помітна
між українцями та древлянами ,полянами,сіверянами.

"Таке попарне 
зіставляння сучасного і середньовічного населення для трьох великіх
ареалів східнослов'янських народів - Російської рівнини ,Білорусі та
України - показує , що антропологічні відмінності , які можна трактувати
як наявність фінського субстрату ,чітко виражені на Російський рівнині
,менш чіткі у Білорусі і сходять на ніщо на теріторії України.Іншими
словами , середньовічне населення України тому і не відрізняється від
сучасних українців у тому , в чому відрізняються середньовічні слов'яни
від росіян , і меншою мірою від білорусів , що середньовічні слов'яни
України не ввели до свого складу чужорідних етнічних груп з
монголоїдними домішками "

Отже ,попри всі біди і лихоліття ,
населення України не залишало своєї землі і продовжувало розвивати на
ній свою матеріальну і духовну культуру. І не назви етносу , а його
антропологичний тип,культура ,традиції,звичаї та фольклор є тим
показником ,який дає змогу надійно ідентифікувати його минуле , його
історичний процес.

ЗАХІДНА УКРАЇНА В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ (кінець XVIII — XIX століття)
Революція 1848-1849 pp. та її вплив на розвиток краюГоловна Руська Рада

Куйчук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 року стала для царизму поштовхом у практичній реалізації смертного вироку Запорізькой Січі. За наказом Катерини Другої, російські війська оточили батьківщину козацтва та зрівняли її з землею. 12 тисяч козаків були примусово мобілізовані до регулярної армії, багато з них загинули, не витримавши жорстокої системи покарань у російських військах. Троє найбільш шанованих козацьких кошових на чолі з Петром Калнишевським були заслані у монастирі. Ще 5 тисяч запорожців обрали добровільне вигнання.

На Львівщині відзначили 120-ліття від дня народження Йосипа Сліпого

Згідно з рішенням Львівської обласної ради, 2012 рік на Львівщині оголошений роком Йосипа Сліпого, тому заходи  по вшануванню пам'яті патріарха УГКЦ будуть проводитися протягом усього року. Однак важливо, щоб ці заходи розпочалися з відзначення 120-ї річниці від Дня народження митрополита Йосипа Сліпого. Отож, 17 лютого 2012 року у Львові відбулася Архієрейська Божественна Літургія в соборі Святого Юра, а також здійснено урочистий чин панахиди біля могили Йосипа Сліпого в крипті собору святого Юра та покладання квітів на могилу Йосипа Сліпого.
Також представники влади та молодіжних організацій побували у Музей-садибі Йосипа Сліпого у селі Заздрість Тернопільської області.

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині.
Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором.
22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.
11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом – 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".
Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.
Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.


У колишній катівні пом’янули Олену Телігу

До 70-річчя убивства гітлерівцями відомої української поетки Олени Теліги у Львівському Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького” 5 лютого о 13.00 відбувся вечір пам’яті.
Вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч української культури Олена Теліга пішла у вічність 35-літною у лютому 1942 р. із гестапівської в’язниці у Києві, надряпавши на стіні камери №34 тризуб, а під ним свій останній автограф: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно у Бабиному Яру разом з її чоловiком та соратниками.
Вшановуючи 70-річчя гестапівських арештів української інтелігенції у Києві, Олену Телігу та її побратимів з Організації українських націоналістів пом’янули у Львові виставою „Або-або”, що її актори театру ім. М.Заньковецької відтворили в автентичних декораціях в’язничного простору. Адже, як в українській столиці, так і у Львові гестапо обирало своїм  осідком колишні в’язниці НКВС.
У Львові в колишній катівні тепер діє Національний музей-меморіал жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”. Це особливе місце, у якому за повної відсутності театральних умовностей фрагменти заньківчанської вистави „Або-або” про Олену Телігу звучать із особливим емоційним навантаженням, - вважають автори вистави „Або-або”.
Виконавиця ролі Олени Теліги - акторка Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької Наталія Лісова й режисер-постановник „Або-або” Інна Павлюк супроводять сцени із вистави, створеної на основі спогадів Олени Теліги, її листів і віршів та інших історичних матеріалів, не менш цікавим відеорядом із архівних фото- і кінодокументів, що демонструються на екрані.
Голова просвітянського фонду ім. І. Фещенка-Чопівського «Джерело» Ярослав Гелетій на вечорі пам’яті Олени Теліги у музеї-меморіалі презентував  книжки  „Олена Теліга. Я вихор, я вогонь” та «Олена Теліга. Або-або», до яких увійшли вірші, п’єси, статті та світлини.

Вхід і вихід до Національного музею-меморіалу жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького” та на всі його мистецькі заходи – довільний!

Запали свічу пам’яті 22 лютого!