«Захист Батьківщини і оборона культури. Велична Батьківщино, всі духовні скарби твої, всі невимовні принади твої, всю твою невичерпність у всіх просторах і вершинах – ми будемо боронити. Не знайдеться таке зачерствіле серце, щоб сказати: не думай про Батьківщину. І не тільки в святковий день, але і в щоденній праці замислюємося про все, що вчиняємо про Батьківщину, про її щастя, про її велич всенародну. Через все і поверх усього знайдемо будівельні думки, які не в людських термінах, не в самості, але в істинній самосвідомості скажуть світу: ми знаємо нашу Батьківщину, ми служимо їй і покладемо сили наші на оборону її на всіх її шляхах».

Микола Реріх

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні – і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

 

Всі ми дуже різні. Нас не зможуть вже змусити бути однаковими. Проте нас об’єднує одне – в кожному з нас тече особлива УКРАЇНСЬКА КРОВ. Навіть на Щекавицькій, де жила моя бабуся Есфір Грінберг, завжди пахло УКРАЇНСЬКИМ ХЛІБОМ. Дніпро і український хліб. Пам’ятаю, як зі сльозами на очах, повертаючись після уроків, з купою зауважень і двійок у щоденнику, купував четвертинку улюбленого Хліба по дорозі додому і, жуючи його, намагався зрозуміти, як у таких добрих і ніжних батьків могло вдатися таке невиховане порося, як я.

Ми можемо ходити, бігати і переміщатися в будь-якому життєвому напрямку, але іноді, немов би випадково, із дитинства приходить мудра аналогія подій і ти, сам не усвідомлюючи того, прикриваєш душу рукою, щоб не закричати від різкого болю спогадів. Добрих спогадів, але вкрай болісних для душі.

 

Я не був знайомий з гуцульським етносом до свого візиту на полонину Борсучня до Василя Саманюка. На 7 км підйому в гори, їдучі верхи на коні, котрого вів за повід цей гуцул, під проливним дощем по калюжах і ямах, з пам’яті поступово почали стиратися багатолюдні вулички Києва і дорога до Західної України. Було одне бажання – нарешті дістатися, доїхати. Виявляється, їхати верхи це не так вже й легко і швидко.

В цей час мій Провідник говорив зі мною про Україну. Він ставив абсолютно прості питання, а в них відчувалися біль і тривога. Ми говорили в горах, за 7,5 км від його дому про ту тривогу, яку викликає у нього ситуація в країні. Василь з болем розповідав про історію його гуцульського народу і пояснював мені, чому вони так люблять полонину. Звідки в їх етносі стільки австрійських, румунських і польських слів. Чому ми так роз’єднані. І про що мріють ці аборигени Української Шамбали – Карпат.

 

Майже кожен день Василь Саманюк або пішки, або верхи долає 15 км. Вони вручну з батьком викладають з дерев, що впали, дорогу в гори. Складна і важка праця. В горах у їх родовому поселенні – корови, коні, собаки, свині, чисте повітря, парне молоко і бринза. Його очі – це очі вільного, сильного і дуже життєрадісного УКРАЇНЦЯ. На висоті 1,500 метрів він в піднебессі. Звідти він бачить війну і життя. Батьків, дружину і трьох синів. Донедавна щасливий та успішний майстер по дереву і затребуваний в Європі фахівець, він кинув все і пішов в рідні гори. Захворів на астму і зрозумів, що треба щось змінювати. Тепер зізнається собі в тому, що гонитва за успіхом не дає душі справжньої насолоди, а тільки вбиває правильне сприйняття Господа. Гуцули дуже віруючі. Непокірні. Сильні.

 

Ти говориш з ним, а Василь прислухається до шепоту гір. Саме там живе його Господь. І він, не шкодуючи ні сил, ні часу йде в гори до Бога. Тому що так вижила його гуцульська кров. Треба бачити, треба чути, треба вміти РОЗУМІТИ, як гуцули люблять свою країну – тихо, мовчазно, з сумом у погляді і зі сльозами на очах. Ось чому вони на колінах стоять уздовж дороги, проводжаючи в останню путь воїнів. Ось чому справжнє серце моєї палко коханої Батьківщини так голосно стукає в Західній Україні...

Дописував статтю і згадав слова Ольги Чіхелідзе-Батагової: «Так... вони можуть увірватися в цю країну, вони можуть доїхати до Києва... Але це буде дуже недовго і досить страшно, для ворогів. На кожній вулиці, в кожному вікні, кожна дитина і жінка, не дивлячись на вік і стан буде вбивати за свою землю, за свою Україну, за майбутнє своїх дітей. Рабами ми ніколи не були і не будемо!»

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – газда Василь Саманюк

https://www.youtube.com/watch?v=-l-HSmJtl3A

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ

Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

 

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

 

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

 

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

 

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

 

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

 

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!

28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ

Сказати, що я люблю Західну Україну значить сильно применшити. Я її обожнюю! Захоплююся! Всім серцем, всією душею, кожною крапелькою своєї людської свідомості. Це щось таке жадане і надзвичайно смачне, від чого з’являється внутрішній танець душі. Вулички Львова, тиша міста Рівне, м’яка ніжність Закарпаття. Суміш запахів, надії та історичної культури предків. Повітря спадщини поколінь. Життя орнаментів і дерев’яних церков.

650 км до урочища «Борсучня», родової землі Василя Саманюка. Гуцульський побут. Спокій та мудрість. І впевнений погляд такого здавалось би маленького на тлі величних гір, але такого сильного, міцного душею і духом чоловіка. Сходження в гори. У піднебесся. 1 500 метрів. Коні. Дощ. Ліс. Бесіда. Тепла дерев’яна гірська хатина і дзвіночки на збруї домашніх тварин. Кровна ніжність. З чашкою парного молока, з бринзою, з медом і грибною юшкою.

Звідти видно всю Україну. Там вижив непокірний дух УПА. Там рятували себе гуцульські діти і жінки. Там тривало життя і ніколи не закінчувалася УКРАЇНА. Він – Саманюк на початку сходження в цю Українську Шамбалу так і сказав: «Ми йдемо до Бога, в піднебесся».

Я з дитинства вірю в чудеса. Вірю в Господа. І зараз збираю після «Сповіді» зі священиками свічки. І під час програми їх запалюю. Це дуже важливо для мене, це наче продовження діалогу з Богом. Хресна хода. Коли ти хочеш відмолити все те, що залишилося назавжди в минулому, і попросити у Господа тиші, щастя і третього хлопчика (сина).

Родина, рідне місто, пам’ять предків – все це не гучні слова, а маленькі частинки душі, зрадити які означає зрадити самого себе. Багато хто поїхав. Ми втратили зв’язок з багатьма родичами. Але я так чітко і контрастно пам’ятаю моє запитання бабусі: «Чому ми не поїхали?» і її відповідь: «Розумієш, малий, ми дуже-дуже любимо цю країну. Ми не зможемо без неї жити».

У дитинстві я неймовірно любив суботу, коли повертаючись додому після тренування, чув запахи з скороварки, шкварчання сковорідок, що лунали з відчинених вікон по всьому двору. Таке ж відчуття затишку викликає західноукраїнська гостинність. Дуже не хотілося їхати від Саманюків. Троє синів. Глибоке відчуття дружби і сильної країни. У людях, в душах, у вчинках.

 

Рухаючись уздовж кордону до Ужгороду, ми відвідали священика греко-католицької церкви Юрія Поповича. Так дивно було спостерігати дерев’яні ікони та вироби, зроблені ним самим. Глибокий. Не дуже говіркий. Зважений. Але як відчувається там автентичність Нації. Він не скаже тобі жодного зайвого слова, зате першим піде захищати Неньку. Світ, якого ми не знаємо. Ми чуємо, намагаємося зрозуміти, але, не знаючи історії, не зможемо відчути себе справжніми. Мені ставало страшно за свою неусвідомленість. Неусвідомленість своєї країни.

Неподалік живе старійшина нашої Нації – Мирон Іван Васильович. 25 років концтаборів. І навіть сьогодні, на 27-му році незалежності України, в свої 89 років, він досі не реабілітований (?!). На краю села, в старенькій хатині, скромно, якщо не сказати убого, на пенсію трохи більше тисячі гривень живе Герой, який віддав своє життя за Незалежність України. Ув’язнення, Норильське повстання, катування…

Людина, яка відмовилася від помилування, не підписавши визнання своєї провини. І яке неймовірне здивування було у нас, коли наче найбільшу дорогоцінність від дістав Священний Псалтир. Бог і Україна. Одвічні цінності. З 9 років воював за Карпатську Україну! Слава Герою!

Проїхавши за день 350 км ми поспішали до Аніточки Білей. Дитина потрапила в біду. З вини комунальних служб їй на ніжку впало підпиляне дерево. А ця маленька Українка знайшла в собі мужність всіх пробачити, не дивлячись на 1,5-річну біду і біль. Цій маленькій людині з величезним серцем дуже потрібна наша допомога. Чужих дітей не буває!

Закарпатський єпископат УПЦ КП. Священик Віктор Аврамчук. Вчитель фізики. Робота з дітьми. Храм на території школи і школярі, що в найтяжчі хвилини тихцем заходять до цієї церкви. Вкрай добрий і приємний співрозмовник. Повага, що залишає усмішку на обличчі.

Отче Сергій Ємець. Капелан, який на наметі, що заміняв церкву на фронті, написав графік трьох богослужінь. І, коли хтось із солдатів здивувався, він відповів: «Я буду робити це навіть цілодобово, тільки для того, щоб душа зверталася до Бога».

Михайло Годинець. Спортсмен. Чемпіон. Воїн. Молодий батько. Тренер, який вчить наших дітей бути сильними. Мужній і відважний боєць, який перш за все вчить хлопчаків бути чоловіком і людиною.

Волонтер і душа Власта Негря. Мати, котрій болить війна, котра переживає за і воїнів, за всіх тих, хто потрапив в біду. Це вона попросила нас зняти і викласти негайно програму з Анітою.

 

Капелан Василь Мандзюк. Ми дружимо багато років. Він один з тих, хто підтримував нас у справі Лісника. Дерев’яний ансамбль церков на території Храму. Міжгір’я. Звивиста дорога в серці Карпат. Приголомшливі сири власного приготування. Непримиренний воїн духу. Непокірний Українець, котрий неймовірно тонко і віддано любить Бога.

Офіс батальйону ОУН в центрі Самбора. Василь Спаньчак і Володимир Дублянко. Володимир не говіркий і стриманий. Василь усміхнений і богобоязливий. Бог і Україна! Віра і величезна любов до своєї землі.

Отче Іване Владика. Селище Добряни, передмістя Львова. Проповідник. Я не смів перебивати цього священика. Він говорив вченням Господа. Спільний Храм УПЦ КП і УГКЦ. Поруч з величезним Храмом кладовище. Син зв’язкової УПА, в руках якої так і не вибухнула граната. Величезна родина, найдобріша Матінка, привітні і дуже європейські діти.

У Львові нас прихистив Роман Бешко. Псевдо Дід Роман. Добровольчий батальйон ОУН. Його будинок завжди відкритий для гостей, і вже точно жоден гість не піде від нього голодним. Мудрі очі, тепла усмішка і неймовірна доброта цієї людини запам’ятаються нам надовго.

 

Ангелом-Хранителем цього міста для нас стала Ірина Новосад. Ірочка дуже давно живе в Голландії, але як же вона живе Україною.

Андрій Гуменюк. Псевдо Кельт. Батальйон ОУН. Людина мистецтва, вимушена взяти в руки зброю. Юморний, але лютий. А ще дуже чесний і справжній.

Іван Головатий. Батя. Батальйон ОУН. Шпиталь. Після зйомок програми з сусідами по палаті трапилася цілком доросла і національна дискусія. Ситуація в країні болить всім.

Богдан Колос. Педагог (понад 30-ть років викладацької роботи), професор кафедри менеджменту Львівського національного університету; провідний спеціаліст и експерт державного управління; вчений – близько 40 років займається дослідженнями формування людини та управління державою, бізнесмен. Науково доводить, що кадрова політика держави та управління повинні бути вищим пілотажем громадянського суспільства.

Андрій Блонський. Психолог. Соціальна служба допомоги ветеранам АТО. Дуже привітний і щирий львів’янин, який допомагає воїнам та їхнім родинам.

Богдан Гавриляк. Українець, що знає своє коріння, котрий дбайливо зберігає фотографії кількох поколінь предків. Християнин. Людина зі стійкою громадянською позицією і жорстким ставленням до бюрократії і корупції.

Бзолі-Дацко Стефанія Володимирівна. 96 років. Політв’язень, яка зовсім юної була арештована і вивезена в концтабори в Сибір. 7 років ув’язнення і ще 6 років чекала чоловіка в колонії-поселенні в Сибіру. Сталь. Віра. Велика переконаність в майбутньому України. Низько вклоняюся!

Роман Мануляк. Священик. Молодий Отче. Настоятель красивої і доглянутої церкви в селі Чишки. Багато часу приділяє людям, позбавленим зору. Цей молодий Українець несе честь і правду своєї неньки Церкви. Української церкви.

Іван Дурнєв. Етнічний росіянин. В українській вишиванці. Вінчаний в Українській церкві. Незрячий. Ми з Іваном грали в ШАХИ і говорили щирою українською.

 

Олександр Король. Львівська політехніка. Кафедра фізкультури. Кіокушинкай карате. Сенсей. Величезний зал, в суботній ранок порожній і тихий. Татамі. І залита сонцем тренерська. Таких хлопців називають БАТЯ. Він дуже любить свою країну і виховує в хлопцях таку ж повагу і любов до Батьківщини. В його родині не з чуток знають про те, як комуністичний фашизм переламував долі. І, коли він зрозумів, що відбувалося у Львові за радянської влади – жахнувся, уявивши себе на місці тих людей, яких витончено і по-варварськи винищували. Учитель з великої літери!

За час перебування у Львові також встигли насолодитися гостинністю батьківського дому Ірини Новосад. Її син Костянтин зараз повернувшись з передової, разом з матір’ю активно допомагає нашим воїнам. А ще це неймовірно теплий будинок, наповнений повагою до старших і радісним агуканням новонародженого малюка. Львів вражає щоразу по-новому, але ніколи не залишає байдужим!

Юрій Пушкарський. Позивний «Стратег». Останні роки життя Олег Мужчиля «Лісника» воював з ним пліч-о-пліч. Зеленка. «Та сторона». Важка і вкрай небезпечна робота розвідника. Він важко переживає втрату командира. Але справу Лісника ще не завершено. Не кримінальну. Справа його життя і віри – УКРАЇНА!

 

У Рівному нас приймав у себе вдома Тарас Козлишин. Псевдо «Карай». Батальйон ОУН. Троє маленьких діток і красуня-дружина. Донечка, яка відмовляється йти спати, поки їй не дадуть помити посуд, старший син, який читає Жюль Верна і так по-дорослому впевнений в тому, що стане успішним адвокатом і буде захищати справедливість, і молодший син, неймовірно щира, товариська і відкрита світу і всьому новому дитина. І серце цього великого і затишного будинку – любляча дружина і турботлива мати Олеся. Передачу ми знімали в батьківському домі Тараса. Сім’я помітно переживала, а сам Тарас не показав і тіні хвилювання, тримаючись впевнено, розмірковуючи виважено і мудро. Справжній воїн, якому є кого захищати в тилу. Я буду сумувати за цією сім’єю.

Олександр Добровольський. Тренер. Учитель Романа Кривицького, який в свою чергу тренував моїх дітей. Федерациии кіокушинкай карате. Зустрівши нас, Олександр спочатку познайомив нас зі своїми вихованцями, і зі своїм сином. Приголомшливі хлопці, справжні чемпіони. Саші і як батьку, і як тренеру є чим пишатися.

Кривицький, Король, Добровольський, Годинець ... Хлопці, уклін Вам. Ви українці від Бога. Ви з хлопчаків виховуєте справжніх чоловіків.

 

Олександра Медвідь. Поетеса. Дуже тонка душа. Людина «без шкіри». Перш ніж зустрітися з нею, ознайомився з її творчістю. Вона відчуває світ віршами. Вірш-емоція. Вірш-нерв. І стільки болю в цій люблячій душі, стільки чуттєвості. У пам’яті залишилося спогад її одкровення з приводу Храму в місті Рівне. Вона не просто молиться, вона стоїть на колінах. Дуже талановита дитина. Таких дітей потрібно оберігати, берегти. Вони неймовірно потребують нашої любові.

Костянтин Степанюк. Разом зі своєю прекрасною дружиною Аліною, вони зустріли нас на порозі свого будинку і допустили у святая святих – майстерню художника. Рухи природи, що назавжди застигли на їх полотнах справили на нас грандіозне враження.

Костя і Андрій Ляшик разом виросли в селі Сергіївка біля Рівного. Костя викладає дітям. ПЛАСТ. Виставки. Творчі плани. У цієї людини, художника чимало досягнень, але, я впевнений, головні успіхи чекають на нього попереду.

Величезний Храм в центрі міста Рівне. Тарас Климович. Василь Лозинський. Петро Мартинюк. Рівненська єпархія УПЦ КП.

Капелан Тарас Климович. Отче Тарас помітно переживав. Йому здалося що ми говорили лише 15-20 хвилин. Запис тривав більше години. Це тільки здається, що сповідатися перед нацією і Богом легко. Ні! Це вкрай складно. Це в церкві під накидкою рясою ти говориш напівпошепки про щось сам собі. У Сповіді перед Богом і Нацією ти повинен бути таким, як ти є і зізнатися в любові до України і Господа. Це найвища громадянська позиція. Це вчинок. Отче Тарас його зробив.

Василь Лозинський. Надвисокий інтелект. Приїхав на запис телепрограми з сином. Такі люди не відступають, такі священики не зраджують. Це не мокшанські попи, які обшукують тебе очима. Це інтелект і духовність нації, яка захистить тебе навіть від самого себе. Лікар душ.

Петро Мартинюк. Проректор духовної семінарії. Це зовсім інший формат спілкування. Коли ти говориш один на один з Богом – це дійсно Молитва і покаяння. Коли ти говориш зі священиком про Бога, і він чує тебе, ти, як маленька дитина, каєшся про себе, лаєш себе за помилки, соромишся дурниці, гніву, гордині. Я пишаюся своєю кровної церквою Київського Патріархату. У нас велике майбутнє. Духовне і військове. Це сакральна сила нашої Нації.

Минуло три місяці, а я нічого і нікого не забув. 28 програм, 28 доль, 28 таких неймовірних УКРАЇНЦІВ. І знаєте що я вам скажу? Усвідомлення того, що такі люди є в нашій країні, багато що змінює. Заглянувши в таку кількість очей, зіткнувшись з такою кількістю доль неможливо залишитися незмінним. Вони воюють і живуть чесно, вони моляться і люблять дітей, вірять і допомагають стражденним. Пишаюся тим, що я українець.

А ще... буду ще уважніше стежити за собою і за тим, щоб бути гідним таких співвітчизників.

Тому що в нашій з Вами країні є НАЦІЯ. Нація, яка пробуджується від вікового сну, нація, міць якої ми поки до кінця не можемо усвідомити. Це наша суть. Наше минуле і наша спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і примножити. Заради дітей. Заради онуків.

В ім’я і на славу ЗАГИБЛИХ ЗА УКРАЇНУ!

23 серпня 1939 – пакт Молотова-Ріббентропа – договір про ненапад між Німеччиною і СРСР. У таємній частині договору Сталін і Гітлер домовились про новий поділ Європи.

1 вересня 1939 – напад Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни. Застосувавши тактику блискавичної війни, нацисти за 2 тижні розбили польську армію і захопили більшу частину території.

17 вересня 1939 – напад СРСР на Польщу. Червона армія перейшла р. Збруч і окупувала Галичину, Волинь та західнобілоруські землі.

22 вересня 1939 – радянські війська захопили Львів. У Бресті та інших захоплених містах були проведені спільні паради німецьких і радянських військ.

вересень–жовтень 1939 – початок "радянізації" Західної України та репресій проти населення. Заборона усіх політичних партій та громадських організацій, зокрема УНДО, Товариства "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок". Ліквідовані усі польські та єврейські організації.

26–28 жовтня 1939 – Львів. Відбулися показові Народні Збори Західної України. Західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР.

жовтень 1939 – Львів. Початок продовольчої кризи, зумовленої вилученнями харчових запасів для забезпечення Червоної армії та регулюванням цін на продукти адміністративними методами.

листопад 1939 – сформовано обласні та районні відділи НКВС та міліції на базі спецгруп НКВС, що прибули разом з армією.

грудень 1939 – затверджено склад обласних і районних судів. Суди комплектувалися виключно службовцями, яких присилали з СРСР.

8 грудня 1939 – націоналізовано українські, польські та єврейські кооперативи, зокрема "Маслосоюз", "Центросоюз", "Сполєм", "Хєма", "Народна торгівля", "Сільгосподар", "Молочарсоюз". Їхнє майно та активи передано Укркоопспілці та Укркооппромраді.

21 грудня 1939 – з офіційного грошового обігу вилучені польські злоті і замінено на карбованці у співвідношенні 1:1. Це не відповідало ринковій ціні валют (злотий був значно дорожчий) і призвело до зубожіння місцевого населення.

зима 1939–1940 – націоналізація промислових підприємств, банків, торговельних закладів, житла, складів, майстерень, готелів, лікарень, аптек, що зруйнувало існуючу економічну систему.

січень 1940 – припинення діяльності українського наукового центру Галичини – Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Майно товариства було ліквідоване, а пізніше на його базі виникли філії Інститутів української літератури, мовознавства, історії УРСР.

січень 1940 – початок колективізації у Західній Україні. Конфісковано 2,5 млн гектарів землі у Церкви, великих землевласників, осадників, службовців та заможних селян. Здебільшого власників цих земель депортували. Проти одноосібників, які не бажали вступати в колгоспи, використовували податковий тиск та залякування.

лютий 1940 – перша хвиля депортацій, спрямована проти польських колоністів, осадників та лісників. У північні райони РРФСР вивезено понад 17 тис. 203 сім'ї, всього 89 тис. 79 осіб. Більшість майна депортованих конфіскували.

квітень 1940 – остаточна ліквідація банківсько-фінансової системи. Іпотечні та кооперативні банки були закриті, комерційні і кредитні переходили у підпорядкування Держбанку СРСР.

квітень–травень 1940 – друга хвиля депортацій, під час якої до Казахстану виселили сім'ї репресованих офіцерів, політиків, службовців та громадських діячів. Також були виселені декілька сотень повій та частина біженців з окупованих Німеччиною територій.

весна 1940 – "Катинська трагедія" – з ініціативи Л. Берії за наказом Політбюро ЦК ВКП(б) у Катинському лісі, тюрмах і таборах розстріляно 21,9 тис. полонених польських офіцерів і солдат.
червень–липень 1940 – третя хвиля депортацій, спрямована проти біженців з німецької зони окупації, більшість з яких були євреями. 80 тис. 600 осіб вивезли на поселення у Центральні та Східні райони СРСР.

червень 1940 – приєднання Бессарабії і Північної Буковини до УРСР. Це були переважно українські етнічні території з населенням 3,6 млн. осіб, що входили до складу Румунії.

січень 1941 – Львів. Відбувся один з найвідоміших показових судів "процес 59-ти". Студентів і гімназистів, що були учасниками та симпатиками ОУН, звинуватили в антирадянській діяльності і засудили до найвищої міри покарання – розстрілу.

травень–червень 1941 – четверта хвиля депортацій, спрямована здебільшого проти українців. Виселення відбувалися до віддалених районів РРФСР та північного Казахстану.

червень–липень 1941 – масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах Західної України, здійснені у зв'язку з початком війни. Під час цих подій, відомих під назвою Західноукраїнська трагедія, було знищено понад 21 тис. 300 осіб.

ЗАХІДНА УКРАЇНА В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ (кінець XVIII — XIX століття)
Революція 1848-1849 pp. та її вплив на розвиток краюГоловна Руська Рада

Автобусів Тернопіль-Бучач дуже мало, але проходящі автобуси їдуть в той бік кожні 10-15 хвилин. Взагалі, виїхати в будь який населений пункт з Тернополя не складає великої проблеми, автобусне сполучення тут досить жваве та розгалуджене. Але це стосується лише світлої половини доби. Проблеми, як виявилося пізніше, є у поверненні додому.   Судячи з розкладу, починаються вони вже після 19 години, а в окремих випадках і з 17-ї.
Від Тернополя до Бучача понад 60 км, квиток коштує 17,35 грн.   Місто знаходиться у більш горбистій місцевості, що стає помітно у рельєфі, а відповідно у плані міста та емоційності жителів. Вулиці тут більш покручені, у центрі, біля ратуші, досить людно. Чимось він нагадав мені Рахів, іноді можна розгледіти риси італійського чи балканського містечка. Саме тут, на крутих берегах Стрипи, знахоядяться руїни родового замку Бучацьких, який у 17 ст. відійшов до Потоцьких.

Десь, на південному заході міста, росте стара липа, під якою у 1672-му році було підписано мирну угоду, за якою Польща віддавала більшість Поділля Туреччині, але туди ми не дійшли, бо пора було їхати далі у славетне село Язлівець. По дорозі намагалися випити кави, але у тій кав"ярні, що потрапила нам на очі тільки но з"явилося світло і кава була б готова аж за півгодини... Автобус рушав раніше.

Минулорічна подорож по стародавній Волині нам дуже сподобалася, тому майже весь рік я виношував плани чергової поїздки. Цього року ми вирушили у подорож по замкам Тернопілля. Враховуючи труднощі минулорічої подорожі, було прийняте рішення оселитися в одному місці і їздити звідти на екскурсії. Тернопіль, як обласний центр і головний транспортний вузол області, нам підійшов як найкраще. Пам"ятаючи про свій давній лозунг "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося", я, озброївшись путівниками та мапами, почав розробляти маршрут, в який би входили замки, палаци, фортеці, руїни, костели, монастирі, храми і ратуші міст та містечок Тернопільщини.
В поле моїх інтересів потрапив сам Тернопіль (http://blog.i.ua/community/343/561778/ ),
Збараж ( http://blog.i.ua/community/343/542388/ ),
Вишнівець (http://blog.i.ua/community/343/561844/ )(боржок з минулої подорожі),
Теребовля ( http://blog.i.ua/community/343/548093/ ),
Микулинці ( http://blog.i.ua/community/343/557354/ ),
Бучач ( http://blog.i.ua/community/343/543024/ ),
Язлівець (http://blog.i.ua/community/343/544822/ ),
Бережани (http://blog.i.ua/community/343/557422/ )
 та Рай (http://blog.i.ua/community/343/557457/ ).
(По посиланням про кожне місто і містечко окрема розповідь).
 Глянувши на карту області вийшла така собі "Срібна Зірка Тернопілля".

З поселенням були варіанти: Готель "Галичина", де двомісний номер зі сніданком коштував 360 грн, двокімнатна квартира в центрі міста, де ми самі собі були господарями за 280 грн, та "економ-варіант" у готелі "Рута" за 190-220 грн, який ми викреслили зразу, як тільки добралися до нього. Трохи повагавшись, вирішили оглянути квартиру. Замість 2-кімнатної нам запропонували простору 3-кімнатну в центрі і не далеко від автовокзалу за 320, а поторгувавшись то і за 300 грн за добу.
І ми так полюбили цю квартирку, що ніяк не хотілося виїжджати з неї у київську хрущовку... Але то вже фінал історії...