Нет, все же должен быть какой-то смысл в том, что именно рисуют на заборах из поколения в поколение у нас, да и по всему миру. А в общественных туалетах мужских! Ого-го!
Да, хулиганство, конечно. Да, низкий культур-мультур. Но почему? Неужели потому только, что у подростков, которые чаще всего и проявляют так свой художественный талант, тестостерон из ушей хлещет? Или чувство протеста, потому что тема табуирована? Вопрос не так прост. Есть в некоторых психологических школах такое понятие - коллективное бессознательное. Не вдаваясь в тонкости, скажу незамысловато: это то, что заставляет мужчин смотреть на одну девушку с вожделением, а другую обходить взглядом (то же и для женщин); то, что привлекает нас на ритуальные пляски под барабанный ритм 120 ударов в минуту, вот уже много тысячелетий подряд, и глотать на этих плясках что попало, от грибов до "Экстази"; то, что заставляет часть людей бросать работу, дом и семью и отправляться открывать Антарктиду, истоки Нила или искать Тунгусский метеорит... да много чего еще.
Вот и мужской половой х простите, фаллос - не просто неприличное место, которое мальчиков отучивают показывать девочкам еще в детсадовском возрасте. Что-то есть в нем такое, сакральное, связанное в подсознании у каждого с эдаким чем-то обильным, щедрым,  мажорным... веселым даже. Хотя нет, веселость - это уже от нарушения табу, смеховая культура. Но вот что точно есть - это символика достатка, силы и общего благополучия.
Собственно, о фаллических культах любой студент истфака знает. Я же завел этот фривольный разговор для того, чтоб показать... не, не свое богатство, у меня, в общем, и хвастаться нечем... показать несколько фотографий, сделанных мною в Эфесском музее, который расположен в городе Сельчук (Айдынская губерния республики Турция).


Приап. Щедрый мужчинка, сразу видно. Набрал в свой подол столько, что только руками одними не удержишь...

Все эти скульптуры да фигуры - из Эфеса, времен поздней античности. То есть уже наша эра. Почти современники. А вот поди ж ты, не считали такое чем-то непристойным. Наоборот, и на улицах статУи стояли, и дома поделки были, вроде этой масляной лампы:

Искренне горжусь названием, которое придумал для сего осветительного хм... прибора: "Конец света"!

А вот следующий барельеф - для меня загадка. Понятно, что изображено на нем какое-то чудовище. Но зачем? Смысл? Может, в целях назидания строгие мужья пугали им легкомысленных жен? Или... не пугали? Скажите, милые дамы - вам страшно?

По всему видно - существо коварно и склонно к подкрадыванию исподтишка внаглую.

Ну и наконец, под конец, в конце кон в заключение - самый знаменитый эфесский типаж, копируемый в сувенирных лавках Турции в тысячах экземпляров, размеров и вариаций: настольно-подвесной Приап, приносящий удачу! Это - оригинал. В музее он хранится за тонированным стеклом, а рядом кнопка, которая включает подсветку на одну только минуту... и я не шучу.

Эх...

Как матерый старпер, не могу воздержаться от морали: будьте снисходительнее к заборному творчеству

Славяне – это не национальность, а вероисповедание – образ жизни. Славянин – дословно – славящий Ян и Инь.

 

Наши предки славили  божественный мир Прави – отсюда православие. Правь – мир Богов, совокупность Божественных законов которые правят Вселенной. Вторая составная часть – Слава – имя Богини, которая сопровождает на небеса достойных воинов, погибших на поле брани. Слава – есть проявление Великой Матери Лады.

Явь – физический, явленный мир. Навь – мир тонкий, потусторонний, обитель умерших  предков. Светлая Навь – Небесное Царство, темная Навь – обитель демонических существ. Славяне издревле ведали о неразрывной связи Яви и Нави – материального (земного) и духовного (небесного) миров.

 

В почете у славян были четыре стихии, от которых происходила вся благодать в миру Яви.

 

Род человеческий – древо, а народ – разные ветви. Негоже ветвям одного дерева между собой браниться.

 

Родная Православная Вера учит человека жить по Покону Прави в мире Яви, жить в единении с природой, развивая Душу, взращивая свою Божественную суть, очищая себя и Матушку Землю от грязи и нечистот тысячелетнего господства духовной тьмы.

 

Знайте: поражения славян были вызваны не отсутствием достойных сынов и дочерей, а отсутствием истинного понимания Прави.

 

В древности мужчин называли от - Ци – идущие.

 

Голубиная (глубинная) книга – это Праведы, содержащая многотысячелетний опыт славяно-ариев. Она была объявлена христианами чернокнижием и запрещена. Многие книги уничтожены.

 

Изведать – убедиться на личном опыте справедливости Вед.

 

Ценность содержащихся в Ведах сведений неизмерима, ибо от усвоения народом Ведического Знания зависит судьба не только всего человечества, но и жизни на этой планете.

 

 

Цитаты из книги Ларисы Хомутенко - «Культура древних славян»

 

Самурай

Слово "самурай" (,) походить від японського слова "сабураі" (, "слуга"), що є похідним від дієслова "сабурау" (, , "служити").Один з перших записів про сабураїв міститься у "Збірнику пісень давнини і сьогодення" (, 901-914). У ньому вони згадуються як прості слуги у господарстві вельмож. Однак у джерелах 11 століття сабураі — це вже озброєна прислуга, завданням якої є охорона сюзерена — принца, чиновника, аристократа, настоятеля буддистського храму чи священника синтоїстського святилища .На середину 12 століття сабураями почали називати не озброєних слуг, а знатних військовиків, які посідали високі 5 і 6 чиновницькі ранги у всеяпонській 32 ранговій системі. Наприкінці 12 століття словом "сабураі" позначали вже винятково елітних воїнів — полководців знатного роду або прославлених солдатів-шибайголов.У 13 столітті сабураі складали окремий стан, характерними рисами якого було наявність земельного володіння та прислуги, а також виконання військової служби вершника. Вояки, які не відповідали зазначеним критеріям не мали права називатися сабураями. Однак криза японської центральної влади у 14 столітті стала причиною розширення поняття "сабураі", яке почали використовувати для означення обезземелених воїнів-вершників, а, згодом, і їхніх васалів.На 15 — 16 століття, коли Японія поринула у епоху безперервних міжусобних війн, "сабураями" позначали будь-якого вояка. Ним міг бути і родовитий полководець, і озброєний селянин, і, навіть, розбійник-головоріз. У цей же час мала місце фонетична зміна слова "сабураі" (,) — його почали вимовляти як "самураі" (,). Ця зміна була остаточно закріплена на письмі напочатку 18 століття.У період Едо (1603-1867) з'являється перше законодавче визначення "самураїв". Під ними розуміли елітних слуг сьоґуна, провінційних володарів і їхніх найзначніших васалів . Решта колишніх військовиків і солдатів країни, які входили до найпривілейованішого стану "мужів" (), називалися не "самураями", а "вояками" — бусі ().Сьогодні самураями часто називають усіх військовиків Японії середньовічної і нової доби. Такий підхід можна зустріти у науково-популярній або художній літературі. Однак у професійних наукових працях використання терміну самурай є більш виваженим, оскільки враховується змістове навантаження слова "самурай" у конкретний історичний період.

Бусі

Часто синонімом поняття "самурай" виступає слово "бусі" (, "військовий муж", "вояк"). Однак ці терміни не є абсолютно тотожними.Перше використання слова "бусі" міститься у "Продовженні Анналів Японії" (, 721) і немає відношення до феномену самурайства. Термін "бусі" вживається як антонім до слова "цивільний чиновник" . Лише з кінця 11 століття слуг-сабураїв почали асоціювати із військовими — "бусі".У середині 12 століття смислові навантаження слів "самурай" і "бусі" співпадали. Проте вже наприкінці того ж століття, у зв'язку із оформленням законодавства першого сьоґунату, сфера застосування даних понять була чітко розмежована. Терміном "самурай" позначали елітного воїна, а словом "бусі" решту японського воїнства.

У 15 - 16 століттях ці два слова знову стали синонімами, однак після встановлення сьоґунату Токуґава і створення нового законодавства, поняття "самурай "знову було атрибутовано до найзаможніших верств японського суспільства. Тобто, у 17 - 19 столітті кожен вояк зі стану "мужів" () належав до бусі, але не кожен бусі міг бути самураєм.

На сьогодні обидва поняття — "самурай" і "бусі" — часто використовуються як взаємозамінючі, але така практика є недостатньо виправданою з огляду на історію і смислове навантаження обох термінів.

...в Енакиево Виктор Федорычу достался махонький веночек. Этот, ежели даже и упадет, то только страусиные туфли испачкает и всего делов...

О, сколько нам открытий чудных

Готовят просвещенья дух

И опыт, сын ошибок трудных,

И гений, парадоксов друг,

И случай, бог изобретатель.

У кінотеатрі "Україна" відбудеться ювілейний вечір художнього фільму "Тіні забутих предків" 03.09.2015 | 16:50  Прес-служба Міністерства культури    4 вересня у кінотеатрі «Україна» (м. Київ, вул. Городецького, 12) відбудеться  урочистий вечір до 50-річного ювілею прем’єри художнього фільму «Тіні забутих предків» з демонстрацією стрічки. В урочистому заході візьме участь Віце-прем’єр-міністр України -  Міністр культури України В’ячеслав Кириленко, дипломати, представники культурних центрів, режисери, кінематографісти, учасники прем’єрного показу легендарного фільму  50 років тому. Зокрема, виконавиця ролі Марічки - ЛарисаКадочниковата,  композитор Мирослав Скорик, а також спеціальний гість із США Джеймс М. Стеффен – доктор філософії та прихильник творчості Сергія Параджанова. До знакової дати виданий буклет, де викладена історія створення стрічки, а також створений промо-ролик: https://www.youtube.com/watch?v=gBqz8NOkDKk Нагадаємо, що у вересні 2015 року Україна на державному рівні відзначає 50-річний  ювілей прем’єри легендарної стрічки «Тіні забутих предків». Відповідне рішення було прийнято Кабінетом Міністрів України розпорядженням № 702-р від 26 червня 2015 р. Художній фільм «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського зняв режисер Сергій Параджанов, оператором стрічки виступив Юрій Іллєнко. Головні ролі Івана та Марічки зіграли Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. Зйомки фільму тривали в 1963-1964 роках у справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. У вересні 1965 року на прем’єрі «Тіней забутих предків» в кінотеатрі «Україна» в Києві Василь Стус, Іван Дзюба, Мирослав Скорик, Георгій Якутович і В’ячеслав Чорновіл публічно висловили протест проти політики влади, оприлюднивши інформацію про арешти української творчої інтелігенції. Український художній фільм «Тіні забутих предків» здобув нагороди на міжнародних кінофестивалях у Мар-дель-Плата (Аргентина), Римі (Італія), Салоніках (Греція) та спеціальну премію журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві за талановитий художній пошук та новаторство.       « повернутись Постійна www-адреса статті: http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=248454888

Тоже отличный фильм

http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.1654

[ Читать дальше ]

Головний український артист і художній керівник Національного театру імені Івана Франка Богдан Ступка вже тиждень перебуває в Севастополі в рамках великих гастролей Національного театру імені Івана Франка в цьому південному місті.
Як повідомили ZN.UA
в адміністрації театру, нинішні гастролі франківців проходять з несподівано-глобальним успіхом, незважаючи на складні погодні умови і не найбільший наплив відпочивальників у Севастополі. Тимне менш, зали на всіх спектаклях, які йдуть тільки українською мовою, заповнені «під зав'язку», а акторам влаштовуються 20-хвилинні овації.На думку адміністрації, «це свідчить про те, що не політики об'єднують країну, а тільки мистецтво, яке і стає головним « агітатором» в боротьбі за розум і душі людей».
У гастрольному репертуарі франківців — порівнюючи нові вистави: «Буря» В. Шекспіра, «Одруження» М. Гоголя, «Весілля Фігаро» П. Бомарше, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, а також спектакль-ревю «Романс. Ностальгія».
Після кожної вистави на сцену Севастопольського театру імені Луначарського (де і проходять гастролі) піднімається особисто Богдан Ступка — і вітає російськомовну публіку, яка приходить на українські вистави. Серед публіки, за словами адміністрації, дуже багато моряків Чорноморського флоту, який базується в Севастополі.
У гастрольних виставах франківців грають провідні актори:Богдан Бенюк, Олексій Богданович, Остап Ступка, Олександр Форманчук, Ірина Дорошенко, Лариса Руснак, Петро Панчук та багато інших.
Тим часом, як повідомили ZN.UAв Міністерстві культури України, подібні великі гастролі українського театру імені Івана Франка в російськомовному регіоні нинішнього літа — швидше виняток, ніж правило. Оскільки в складних економічних умовах гастрольна практика українських театрів — предмет мрій, а не реальність. Для багатьох театрів катастрофічно не вистачає фінансування — не тільки на іногородні гастролі, а й на внутрішньотеатральну життєдіяльність у рідних містах.

ЭРОТИЧЕСКИЙ УКЛОН: о пикантном художественно

Солнце всколыхнуло потребность в чувственной романтике.

Удовлетворить ее влюбленные пары и все прочие жаждущие могут, пройдясь по модным арт-галереям Петербурга, которые на  горячий запрос подготовил не менее горячий ответ.

ГЛАМУРНЫЕ СУБЛИМАЦИИ.

В самом невинном образе может скрываться потаенная сексуальная бомба. Из тихого омута, как говорится, все черти лезут. Что творится в душе подрастающей девушки, поверяющей секреты альбомчику с замочком и парой умильных кисок или покемонов на обложке. Лучше не заглядывать. Вся созревающая женская, непроявленная пока, энергия вырывается в обожание кумира, постеры которого украшают стены «девичьей светелки», мечты о красивой жизни воплощаются в китчевых розовых безделушках и горячем желании  гламурности или –  есть еще такой популярный японский термин – «кавайности», «Кавайно» означает «миленько!».

Весь этот спектр проблем взялась проанализировать петербургская художница Наталья Краевская. Начала она с простых пластмассовых подносов, на которых и сервировала стремления сердец. В центре портрет кумира, например Элайджа Вуд. А вокруг то, что воплощает отношение к мифу – блестки, сердечки, стразы и бусинки, голубки и розочки. Получается объект фанатичного поклонения. А исполнителю Фродо можно и нимб привесить! Художница глобально подошла к проблеме: кумиры ведь у разных времен были свои.  Рок-звезды – любимцы поколения мам, Гагарин – кумир бабушек, у прабабушек тоже были свои секс-символы. Для представителей сильного  пола – Бритни Спирс или девочка из японского мультика в жанре хентай.

[ Читать дальше ]