хочу сюди!
 

ГАЛИНА

59 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 60-70 років

Замітки з міткою «українці»

Громадська самоорганізація українців

Колись був широковживаним зворот:
"Назустріч побажанням трудящих". Чи, скажімо: "За покликом сумління".
Так от, цей текст і є відповіддю на побажання чималого числа читачів
УП, а водночас і виявом внутрішнього інтересу його автора до предмета
розмови.

 
Бо ж ідеться про річ, яка вочевидь
на часі: про історичні традиції та форми громадської самоорганізації
українців за далеко не завжди сприятливих умов Російської імперії і,
вслід за тим, під час подій 1917-21 років.

Отже, кілька епізодів з історії
громадської - саме громадської, а не політичної, хоча ці речі нерідко
тісно сплетені - самоорганізації підросійських українців.


Не будемо занурюватися у добу
Хмельниччини – почнімо з часів формування модерної української нації. А
відтак - перша форма самоорганізації, яка об'єднала їх із тогочасними
передовими країнами Європи. Це масонство.

1. На українські
землі масонство із Західної Європи прийшло в середині XVIII століття,
хоча масонські ідеї тут циркулювали й раніше. "Вивід прав України" й
"Конституція" Пилипа Орлика – одне зі свідчень того.
Масонські
ложі виявилися зручними формами самоорганізації налаштованих у дусі
ідеології Просвітництва освічених суспільних верств, на той час –
козацької старшини і шляхетства.

Проголошені масонами ідеї
об'єднання людей на засадах братерства, любові, рівності і
взаємодопомоги, їхній антиклерикалізм та водночас – відчутний
релігійний містицизм простежуються у діяльності значного числа
українських достойників того часу.

Близькість Григорія Сковороди до
масонства знайшла відбиток навіть на 500-гривневій банкноті. На початку
ХІХ століття активно діяли дві ложі – полтавська та харківська, а
визначним діячем харківської ложі був засновник першого у Східній
Європі університету Василь Каразін, батьки котрого належали до кола
мандрованого філософа, серед членів ложі були Квітка-Основ'яненко і
Гулак-Артемовський.

А
з діячів полтавської ложі досить назвати одне ім'я: Іван Котляревський,
який заслужено вважається творцем новітньої української літератури і
сучасної літературної української мови. І ця настанова на розвиток
народної мови до рівня красного письменства – також одна із
ідеологічних настанов як доби Просвітництва, так і масонської
діяльності.

Масоном був і Василь Капніст,
котрий 1791 року таємно їздив до Прусії з проханням про військову
допомогу для звільнення України від російського панування.
Був
масоном і старший син гетьмана Кирила Розумовського Олексій. А чи був
масоном батько? Невідомо. Але зауважмо, що 1763 року він скликає
Генеральні Збори, які має намір конституювати як постійно діючий
український парламент - раніше за Францію і за ще навіть не проголошені
США. Але "суча дочка" Єкатерина ІІ зриває цей намір...

 

Ну, а далі були "з'єднані
слов'яни", які брали активну участь у повстанні Чернігівського полку в
грудні 1825 року, ще далі – "Кирило-Мефодіївське Братство", побудоване
під очевидним впливом масонських ідей.
Серед тих, хто
організовував викуп з кріпацтва та навчання Тараса Шевченка, також були
масони. Отож у певному сенсі весь "проект Україна" – це наслідок
діяльності масонів, як українських, так і зарубіжних.

Але, зауважмо, ніхто не силував
Капніста, Каразіна чи Котляревського діяти так, як вони діяли, – їхня
активність була наслідком громадської самоорганізації освічених верств
тодішньої української спільноти.


2. Лібералізація
політичного життя в Російській імперії після поразки у Кримській війні
1853–56 років сприяла пожвавленню та інституціалізації українського
руху.

1859 року у Санкт-Пе­тер­бурзі
виникла перша українська Громада - перше легальне громадське українське
об'єднання в Російській імперії, заснована колишніми членами
Ки­рило-Мефодіївського Братства Тарасом Шевченком, Пантелеймо­ном
Ку­лі­шем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським.

Через два ро­ки утво­рилася Громада
у Києві чисельністю близько 200 членів, потім – в Одесі, Чернігові,
Харкові, Полтаві, Єли­са­ветграді та ін­ших містах Наддніпрянщини.
А ще у жовтні 1859 року у Києві від­крилася перша в Ро­сійській імперії
неділь­на школа для дорослих. Чле­ни Гро­мад викладали у не­дільних
школах, писали і видавали для них підручники українською мо­вою -
зокрема, цим займалися Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш.

Загалом третина недільних шкіл, відкритих у ті роки в Російській імперії,
припадала на українські губернії. Вчорашні кріпаки-селяни і мешканці
приміських селищ складали основний контингент учнів.

Але вже восени 1862 року російський
уряд закрив усі недільні школи, заборонив Громади, за рік видав
сумнозвісний Валуєвський циркуляр. Тож члени Громад стають членами
різноманітних наукових товариств, а також започатковують кооперативний
рух.
Станом на 1870 рік в українських губерніях діяла третина від наявних тоді в Російській імперії кооперативів.

З початком 1870-х років ситуація знову змінюється.

Де-факто відновлюються Громади, до
яких приходить чимало різночинної молоді – від вихідців із шляхетських
та магнатських сімей до дітей селян, міщан і буржуазії. Уже не сотні, а
тисячі студентів, старших гімназистів, випускників університетів,
семінарій та училищ стають на шлях просвітницьких, культурницьких та
економічно-організаційних заходів
Так, Си­мон Пет­лю­ра під час

Пишуться і перекладаються
українською книги і брошури, створюються медичні і навчальні заклади,
триває розвиток кооперації. А те, що не дозволене у самодержавній
Росії, робиться у більш ліберальній монархії Габсбургів.

1873 року за фінансової допомоги
аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович і цукровара Василя
Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство ім.
Тараса Шевченка, яке через кілька десятиліть - уже під назвою "Наукове
товариство імені Шевченка" стало неофіційною українською академією
наук, яка об'єднувала інтелектуалів по обидва боки кордону.

На цей же період припадає створення
перших в Російській імперії організацій робітництва – "Южно-российского
союза рабочих" (Одеса, 1875 рік) та "Южнорусского рабочего союза" (1880
рік, Київ).
1876 року йде хвиля репресій, спрямована одночасно і
проти народництва, і проти громадівців, і проти кооператорів, і проти
української культури як такої (Емський указ).

Майже повне унеможливлення
громадської діяльності штовхає радикальну молодь до організації
підпільної партії "Земля і воля", а потім – "Народна воля".
Український
елемент в обох організаціях домінує як у сенсі організаційному, так й
ідеологічному: зокрема, "Народна воля" ставить перед собою завдання
знищення імперії і постання на її місці "Загальноруського союзу" з тих
автономних держав, які не захочуть повного усамостійнення.

Починається кількарічна війна з
самодержавством, вислідом якої є фізична загибель сотень кращих
представників української молоді.

3. Певна
лібералізація політики верхів Російської імперії з кінця ХІХ століття
викликає до життя нові форми громадської самоорганізації українців.
Утім, ще до цієї лібералізації виникає підпільне "Братство Тарасівців"
(1891 рік).
Це – не політична партія, а саме громадська
організація, яка готує ідейний ґрунт для власне політичних дій. Серед
знаних членів Братства – Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло
Коцюбинський, Во­лодимир Шемет, Євген Тимченко, Володимир Самійленко,
Микола Воро­ний, Микола Міхновський та інші.

Повний список членів Братства
невідомий, як і точна кількість його членів – адже йшлося про
підпільну, добре законспіровану організацію. За­галом до десяти філій
цього товариства входили близько ста осіб.
З документів поліції
відомо, що братчики про­пагу­вали свої ідеї переважно серед гімназистів
та студентів, поширювали при­ве­зену з Гали­чи­ни нелегальну українську
літературу.

Цен­тром діяльності організації спо­чатку був Харків, після ареш­тів у Харкові центр Братства пере­міс­тився до Києва.

Але головною сферою зусиль із
самоорганізації українців у ці роки стали земства, самоврядні
губернські, міські і сільські земські установи.

Земства як установи місцевого
самоврядування діяли на Лівобережжі та на Півдні України від 1864 року,
а на Правобережжі – від 1911 року. Російсь­кий уряд наба­гато менше
контролював діяльність земств, ніж державних ус­танов, і тому в
земських установах працювало чимало діячів українського ру­ху, і у свою
чергу, ряд земств на початку ХХ століття підтримував український рух.

Так, Си­мон Пет­лю­ра під час
Першої сві­тової війни пра­цював за­с­тупником уповно­важе­ного
Всеро­сій­ського союзу земств, а у квітні 1918 року був обра­ний
головою Київ­ського губернського земства і Всеукра­їнського со­юзу
земств.
Члени Центральної Ра­ди Пав­ло Чи­жев­сь­кий, Воло­ди­мир
Ле­онтович і Микола Ко­валевський, Микола Біля­шівсь­кий, Ілля Шраг
працювали перед революцією у земствах.


У земському русі працювали і член
Центральної Ради та посол України в Німеччині барон Федір Штей­н­гель,
майбутні мі­ністри закор­донних справ Андрій Ніковський та Дмитро
Дорошенко і член Генерального Суду УНР Андрій В'язлов.
Нарешті,
прем'єр Української Держави Федір Лизогуб, брат народовольця Дмитра
Лизогуба, у 1901–15 роках був головою Полтавської губернської земської
управи.

Це тільки частина верхівки
земського руху, головним же чинником самоорганізації були тисячі
працівників земських структур по всій підросійській Україні.

4. Ще одним із
головних способів громадської самоорганізації став в Україні
відновлений з кінця ХІХ століття кооперативний рух. Йшлося не про суто
економічну справу: кооперативний рух на території України набув
національного характеру, який виявив себе у намаганні організаційно
усамостійнитися від всеросійських кооперативних союзів
, створити свої
всеукраїнські центри кооперації і ста­ти матеріальною опорою
національно-визвольних сил
. Кооперація мала свої видавництва та
читальні, підтримувала "Просвіту" тощо. Напередодні 1917 року в
українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних
галузей діяльності і близько 50-ти їхніх союзів.


Споживчі кооперативні товариства
обслуговували 9 мільйонів осіб. 1917 рік був відзначений значним
організаційним зміцненням української кооперації. Кількість
кооперативних союзів протягом року збільшилась у два рази і досягла
100. Знані кооператори брали безпосередню участь у створенні
Центральної Ради, проведенні Національного Конгресу, селянського
з'їзду, обіймали ключові посади в уряді та багатьох місцевих
адміністраціях. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення
національно свідомих і знайомих з управлінською діяльністю кадрів для
створених нових органів влади.

1918 року українська кооперація обслуго­вує вже 16 мільйонів осіб й охоплює абсолютну більшість селянських господарств.

Тоді ж розпочав діяльність
Всеукраїнський кооператив­ний видавничий союз "Книгоспілка", що
об'єднав кооперативні видавництва країни і надрукував за цей рік у
кілька разів більше книжок, ніж державні видавництва. Саме кооперація
взяла на себе постачання армії УНР необхідним – продовольством,
амуніцією, зброєю. Більшовики після 1921 року змушені були відновити
український кооперативний рух, бо без нього економіка країни виявилася
паралізованою, і він відігравав роль соціально-економічного й
культурницького осердя українства аж до Голодомору, коли був остаточно
розгромлений.

5. А ще ж у цей
період на Наддніпрянщині діяла мережа "Просвіт", різного роду гуртків,
жіночих організацій, профспілок, допомогових кас...


Одне слово, навіть у самодержавній імперії, навіть за воєнних умов українці вміли самоорганізовуватися.

Критика присяги вояка упа

За ленінськими (комуністичними) законами критикувати треба так, аби нічого, крім негативу про того, кого критикуєте, з вашого опусу ніхто не почув. Тобто самої інформації про об'єкт критики треба видати на гора, якомога менше, а бруду на об'єкт критики треба вилити якомога побільше./По-пам'яті, з лекції на факультеті контрпропаганди і антирелігійної агітації/. Вибачайте, час вже дотримуватися більш людяних канонів. І вояків УПА перепрошую зразу, за хамський заголовок.  

ПРИСЯГА ВОЯКА УПА

Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та перед найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Бути мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі Української. Бути чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу. http://radical.bizhat.com/ideology/upa.html Критика Присяги вояків Упа o Хто дає присягу? - Озброєна людина. o Чим вона присягає? - Вона присягає тим, що у неї є найдорожче, - честю і совістю. o Перед ким Вояк УПА складає присягу? – Вояк складає присягу перед: 1).Народом; 2).Святою землею українською; 3). пролитою кров’ю героїв; 4)Керівництвом. o Яким має стати вояк по Присязі? – Вояк стає Мужнім, Відважним, Хоробрим, але Нещадним до ворогів. o Чим має Вояк відрізнятися від інших людей? – Чесністю. Дисципліною. Революційною пильністю. o Як відноситися до товаришів по зброї? – Як до братів. o Заради чого Вояк обіцяє битися не шкодуючи ні крові, ні самого життя? – Аби здобути Українську Самостійну Соборну Державу (УССД)! • Чи могла бути дідівщина в Армії, якби від маршала та генерала до солдата усі складали таку присягу? – Думаю не довго. Висновок: Українці будуть жити достойно лише тоді, як кожен у власній голові, і кожен у своєму серці збудує УССД! Та якщо українці стануть дотримуватися Присяги вояка УПА. Зробити ДОБРО Україні, - це значить депутатів поміняти на вояків УПА. Або, хочаб на тих, хто їх шанує!

Файна буде УССД, як кожен громадянин хоч трохи своєї мрії, та свого чину їй присвятить!

І цікаво, що ніде не згадується про національність самого вояка. Чи не тому в Армії УПА пліч-опліч воювали з загарбниками більше 30 національностей!!!

Читайте дещо, як вони воювали http://blog.i.ua/user/3180825/?p=1


40%, 2 голоси

60%, 3 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Хто править нами українці?

Хто править нами  українці? Так, окупанти!
Хоча вже не поляки і не німці.
Нащадки тих, хто знищив УНР,
Загнавши нас в СРСР.


Хто голодом зморив мільйони
І гнав в Сибір товарні ешелони
«С врагами, якобы, народа».
Союз розпавсь - прийшла свобода.


Злякались окупанти-комуняки,
Що їх притягнуть до гілляки,
Гуртом сказали: «Буть державі»
І всі лишилися в «управі».


Пофарбувалися у кольори національні,
Квитки партійні заховавши в спальні.
Роками ждали цю хвилину,
Щоб українцям вдарити у спину.

Більше: http://kobzar0903.blogspot.com/2010/10/blog-post_8455.html

Де б ми не жили - Україна у нас одна!



Наша мета - об'єднувати українців і створювати дієву команду патріотів.

Цю справу ми розпочали в Інтернеті у соціальній мережі Facebook, створивши там спільноту "Україна - Ukraine" (http://www.facebook.com/UkraineUA).  За досить короткий час команда стала нараховувати майже 6 тис. учасників. Також, ми створили однойменну групу і в іншій соціальній мережі "В Контакті" (http://vkontakte.ru/club21799764). І от тепер ми в ЖЖ.

Долучайтеся до нашої спільноти в ЖЖ (http://community.livejournal.com/ukraina_ukraine/)! Та пишіть сюди свої дописи на українську тематику. Чекаємо на ваше приєднання та ваші замітки.

Слава Україні!

Українське й галицьке

Українське й галицьке
Ігор ЛОСЄВ

Незважаючи на всі історичні та культурологічні роз’яснення, критики України як у Росії, так і в нашому краї ніяк не можуть (чи принципово не хочуть) відмовитися від абсолютно невиправданої схильності протиставляти українське й галицьке, роблячи Галичину й галичан своєю улюбленою мішенню. Українофоби різного забарвлення не втомлюються запевняти, що на загал вони нічого не мають проти України, їм лише муляє все галицьке, яке вони силкуються представити чимось зовнішнім і ворожим українському. Їх дуже обурює міфічна ними самими вигадана «галицька мова» (що насправді виявляється літературною українською), «галицький правопис» (що насправді є харківським правописом 1927 — 1929 рр.) і «галицькі націоналісти» (що насправді часто-густо були уродженцями запорізької землі, як Дмитро Донцов, Херсонщини, як Євген Маланюк, Чернігівщини за сучасним адміністративним поділом, як Микола Міхновський, Криму й Одеси, як батько та син Липи, Полтавщини — як Кирило Осьмак тощо). Коли запитуєш, а що ж питомо галицького, такого, що не було б власне українським, є в тих гаслах, що озвучують галичани, відповідь отримати неможливо...

Оскільки галичани раніше за інших українців ще на початку ХХ століття наблизилися до стандартів модерної європейської нації (чому сприяло тривале перебування в дунайському «Вавілоні народів» Відня і Будапешта разом із мадярами, чехами, словаками, поляками, хорватами, італійцями), вони навчилися найбільш чітко артикулювати національні прагнення. Зрештою, чимало років це вчилися робити українські посли в австрійському парламенті. І таки навчилися. Крім того, в Австро-Угорщині українцям не довелося перебувати під гнітом такого жорстокого й тупого шовінізму, як українцям Російської імперії. Це визнав Ленін, коли писав у статті «Про сепаратний мир»: «Росія воює за Галичину, володіти якою їй треба особливо для задушення українського народу (крім Галичини, в цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)». Порівняної, між іншим, з Російською імперією станом на 1914 р... Трохи раніше той самий автор у статті «Соціалізм і війна. Ставлення РСДРП до війни»: «Царизм веде війну для загарбання Галичини й остаточного придушення свободи українців...»

Над українофобами (як місцевими, так і зарубіжними) тяжіє міф про «галицьку заразу», мовляв, це західні, католицькі, чужі решті України галичани спокусили мирних і проросійських малоросів. Творцям цього міфу важко зізнатися самим собі, що ніколи цей галицький вплив не дався б взнаки, якби не було для цього сприятливого грунту — психологічного, мовного, політичного, культурного тощо, якби Велика Україна не визнавала Галичину своєю органічною, до того ж лідерською частиною на якомусь глибинному підсвідомому рівні, незважаючи на постійно навіювані (дуже цілеспрямовано!) побутові штампи «бандерівців» і «западенців». Хоча розумним і спостережливим «східнякам» навіювання не заважали бачити реальність, як не завадило це уродженцю Чернігівщини Олександрові Довженку під час «золотого вересня» 1939 року зазначити у власному щоденнику: «Ми ніколи не зможемо подарувати галичанам, що вони культурніші й людяніші від нас». Проте, як продемонстрували події 1991 року й помаранчевого Майдану-2004, не лише змогли подарувати, й виявилися здатними навчитися в галичан багатьох корисних речей. І це саме тому, що «галицькі гасла» насправді були всеукраїнськими, вони віддзеркалювали настрої мільйонів громадян цілої України, всього порядного, розумного й чесного, що в ній було.

Натомість, Галичина не мала в Україні ніякого помітного впливу, коли виступала з чимось суто галицьким, починаючи від так званої Галицької асамблеї, що створив у перебудовні дні В’ячеслав Чорновіл, і закінчуючи «кав’ярними» демаршами письменників Андруховича й Винничука про «зменшення» території України в інтересах «європеїзації». Але статус Галичини різко підвищувався, коли вона була рупором цілої України, тоді її голос чули на всіх українських землях «від Сяну до Дону», вона знову ставала українським П’ємонтом. Якби галичани, керуючись шкурно-егоїстичними міркуваннями, зреклись би ідеалів соборності України, то могли б вирішити якісь свої регіональні питання. Ба, більше, в цьому їх би з великим ентузіазмом підтримали (до певної межі) всілякі проросійські блоки й конгреси, адже самоусунення Галичини від всеукраїнських політичних і національно-культурних процесів суттєво послабило б українську партію (у широкому сенсі слова), автоматично посиливши антиукраїнські кола. З іншого боку, Москва та її креатура в Україні навряд чи дозволили б утворення якоїсь самостійної галицької державної одиниці, бо навіщо їм демонстраційний ефект для решти України на кшталт того впливу, що був на НДР із боку ФРН. Тому ці сили найбільше влаштовувала б Галичина як промоутер автономізації та федералізації України, коли сам український П’ємонт можна було б ізолювати й маргіналізувати, водночас не відпускаючи цей регіон у самостійне плавання. Тоді Велику Україну можна було б остаточно приборкати, адже Україна мінус Галичина — це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії, але зовсім не чимось суто галицьким, а найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина — це шматок неперетравленої Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності.

Усе, що російська й москвофільська свідомість кваліфікує як галицьке, насправді є суто українське. Тому завжди будь-яка атака на галичан у зв’язку з їхньою національно-патріотичною позицією фактично є атакою проти України. Це треба розуміти людям, що вважають себе українськими патріотами (незалежно від регіональної приналежності), та й усім лояльним громадянам держави.

Офіційне: українські організації Європи за Бандеру

Ми, громадяни України, представники українських громадських організацій Європи, висловлюємо своє несприйняття та обурення з приводу повідомлення про скасування Указу Президента України від 20 січня 2010 року №46 “Про присвоєння Степану Бандері звання Герой України”, що опубліковане на сайті Президента України.

Поява цього повідомлення зараз, з посиланнями на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2010 року, виглядає як відкрита провокація та зневага до українського народу та його історії.

Вищеназвані рішення українських судів прийняті з грубим порушенням чинного законодавства, суперечать нормам права і судочинства і є політичним замовленням влади України. Через це вони не можуть бути визнаними.

Степан Бандера не є і не може бути символом якоїсь однієї партії чи політичної сили. Будучи одним з найбільш яскравих борців за Незалежну і Соборну Українську Державу, він є символом Незалежної України. Він - Герой не для окремої частини України, а для кожного свідомого українця, незалежно від місця проживання: на Заході чи Сході України, або ж за кордоном. Світлої пам’яті Степан Бандера та очолювана ним Організація Українських Націоналістів як ніхто інший наблизили народження Української Держави, віддавши за цю священну мету найдорожче — власне життя. Без їх героїчної боротьби не було б на карті світу держави Україна, а отже і інституту Президента, відповідно і Президента Януковича.

Факт публічної зневаги до постаті Степана Бандери і так зване “скасування” Указу Президента про присвоєння йому звання Героя України ми вважаємо свідомою антиукраїнською провокацією владної верхівки в Україні, ознакою її політичної незрілості і меншовартості, а також загрозою для самого існування Держави України.

Висловлюємо нашу солідарність обласним радам Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини та всім громадським і політичним організаціям, котрі висловили свій протест проти цього незаконного та антинародного рішення.

Звертаємося до Президента України із закликом припинити провадити антиукраїнську політику на замовлення північного сусіда, не позбавляти український народ власної історії, мови та культури.

Зі свого боку ми робитимемо все від нас залежне, щоб в країнах нашого перебування громадськість могла якомога більше знати про Україну, про її справжню історію та Героїв, а також про актуальний стан політичного та суспільного життя.

Бандера був, є і буде Героєм України!

Слава Україні!!!

Португалія:

Спілка українців у Португалії - Голова Павло Садоха

Асоціація українців у Португалії "Собор" - Голова Олег Гуцько

Християнський рух українців у Португалії - Голова Іван Онищук

Українсько-португальський освітньо-культурний центр, школа Тараса Григоровича Шевченка Директор Наталія Дмитрук

Німеччина:

Центральна Спілка Українців в Німеччині - Голова Людмила Млош

Італія:

Християнське Товариство Українців в Італії – Голова Олесь Городецький

Асоціація українських жінок в Павії «Джерело» - Голова Діна Петелько

Асоціація українських жінок в Італії (Неаполь) – Голова Олександра Фарима

Асоціація українців на Сарденії «Барвінок» (Кальярі) - Голова Володимир Степанюк

Асоціація «Україна в Європі» (Рим) - віце-президент Марія Очич

Українська школа «Свята Софія», об’єднання «Родинна Світлиця» (Рим) - директор Мирослава Горбенко

Асоціація «Оріана» (Рим) – Президент Марія Беднарчук

Асоціація «Арата» (Рим) – Віра Хижа

Культурна асоціація «Калина» (Салерно) - Голова Ольга Тарасюк

Асоціація «Надія» (Брешія) – Голова Ольга Вдовиченко

Культурна асоціація «Зубко» - Президент Любов Зубко

Іспанія:

Асоціація "Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців" – Голова Юрій Чопик

Асоціація Українців Регіону Мурсія - Голова Лариса Пономаренко

Асоціація українців Каталонії "Червона Калина" - Голова Володимир Петрущак

Асоціація "Українці Торревієхи" - Голова Михайло Черешнюк

Асоціація українців Кантабрії "Оберіг"- Голова Марія Курницька

Греція

Товариство української діаспори в Греції "Українсько-грецька думка" - Голова Галина Маслюк-Какку

"Майдан".

Сталін капут!

Відео знищення запорізького "пам'ятника" психопату

Етапи нищення української мови.

Етапи нищення української мови.     

Подивіться будь ласка голосування і хто не проголосував прошу прийняти участь. Як бачимо за двомовність дуже малий процент голосуючих, як правило голосують українофоби за російську мову, то хіба потрібно Україні підтримувати українофобські настрої і вводити другу мову? Наш народ на справді на 70% толерантний і терпимий, та голосує не піддаючись на провокативні, конфлікті питання за другий варіант, українці мудра нація, шкода тільки що до влади шобла всяка рветься не розуміючи всієї відповідальності державних посад. 

* 1627 р. — указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. У Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського[124].

            * 1677 р. — Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.

* 1689 р. —синод російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.

* 1690 р. —московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.

          * 1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
          * 1709 р. — указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
          * 1720 р. — указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.
          * 20 грудня 1720р. — Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «в усіх монастирях, що залишаються в Російській державі, продивитися та вилучити давні грамоти та інші куртіозні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні та друковані [українською мовою).
          * 1721 р. —наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору» для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
          * 1724 р. —друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з російськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
          * 1729 р. — наказ Петра І про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
          * 1740 р. —російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.
          Переписи 1740 —1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
          * 1748 р. — наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
          * 1750 р. — після скасування «Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ» у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час 'розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви', опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
          * 1755 р. —наказ Синоду Києво-Печерській лаврі перекласти російською мовою 'Четьї-мінеї' Св. Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.
          * 1763 р. — указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
          * 1764 р. — скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
          * 1765 р. — ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
          * 1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
          * 1769 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
          * 1782 р. — Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
          * 1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
          * 1785 р. — наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
          * 1786 р. —Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
          * 1789 р. — у Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано 'Порівняльний словник усіх мов', у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.
          * 1811 р. — закриття Києво-Могилянської академії.
          * 1847 р. — розгром Кирило-Мефодіївського братства.
          * 1853 р. — покалічено видання «Літопису» Грабянки.
          * 1862 р. — закрито українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу '0снова'.
          * 1863 р. — Валуєвський циркуляр (рос. Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.): «[…] ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, […] наріччя їхнє, що його вживає простий народ, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі».
          * 1881 р. — закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
          * 1888 р. — указ Олександра ІІІ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
          * 1889 р. — у Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
          * 1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
          * 1894 р. — заборона ввезення українських книг з-за кордону.
          * 1895 р. — заборона української читанки та українських книг для дітей.
          * 1903 р. — на відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
          * 1905 р. — Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
          * 1906 і 1907 р.р. — закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
          * 1908 р. — указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
          * 1910 р. — указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
          * 1914 р. — указ Миколи І про заборону української преси.
          * 1864 р. — тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ з Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
          * 1869 р. — законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.
          * 1876 р. — Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав.
         
          [...] Не допускати ввезення у межі Імперії, без особливого на те дозволу Головного Управління у справах друку, будь-яких книг, що видаються за кордоном малоросійським наріччям.
          Заборонити в Імперії друк, на тому самому наріччі, будь-яких оригінальних творів чи перекладів, за виключенням історичних пам'яток, але з тим, щоб і ці останні, якщо [вони] належать до усної народної словесності (як-от пісні, казки, приказки), видавалися без відступлення від загальноросійської орфографії (тобто не друкувалися так званою «кулішівкою»).
          [...] Заборонити також будь-які на тому самому наріччі сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання (як такі, що мають наразі характер українофільських маніфестацій).
          Подтримати газету «Слово», що видається у Галичині в напрямку ворожому українофільському, назначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію [збоку дописано: «1000 крб. з сум III жанд., до тексту [...] не вводити, а лише мати на увазі»], без якої вона не може продовжувати існування і повинна буде припинити [діяльність].
          [...] Посилити нагляд з боку місцевого учбового начальства, щоб не допускати у початкових училищах викладання будь-яких предметів малоросійським наріччям.
          [...] Звернути серйозну увагу на особовий склад викладачів в учбових округах Харківській, Київській та Одеській, вимагаючи від попечителів цих округ іменного списку викладачів з позначкою про благонадійність кожного щодо українофільських тенденцій та тих, що позначені як неблагонадійні чи сумнівні, перевести у великоросійські губернії, замінивши уродженцями цих останніх.
          [...] Визнавалося б корисним взяти за загальне правило, щоб в учбові установи округ: Харківської, Київської та Одеської призначити викладачів переважно великоросіян, а малоросіян направляти до учових закладів С.-Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ.
       
            ....із виступу пана Мовчана в ВР. (#) 
          Років 6 тому ознайомився з працями відомого російського політтехнолога Сергія Переслєгіна, який рекомендував, як консультант тоді ще, голові Адміністрації Росії Медведєву, як потрібно діяти щодо України: Україну потрібно розглядати, цитую: „как дешевый источник неоприходованных ресурсов, прежде всего человеческих; утилизация этих ресурсов может проводиться экономико-дипломатическими методами, при слабой Украине, или силовыми, если к власти в республике законным путем или через механизм переворота придет сильный лидер. Одной из необходимых мер является изменение образовательных систем. Понятно, что выбросить из школьного курса украинский язык невозможно. Но необходимо трезво смотреть на вещи, в эпоху регионализации жителям страны украинский язык не понадобится” (сторінка 183) „Самоучитель игры на мировой шахматной доске”.

„Регионализация” – ви почули, яка тягне за собою неминучу федералізацію земля… за для чого, питається, самозрозуміло. Так само як для нас зрозуміло, чому відбувається за наполяганнями Медвєдєва щотижневі зустрічі двох президентів. Так само зрозуміло, де знаходиться кухня, на якій виробляється, дійсно, стратегія гуманітарної політики для нас. Все було розроблено задовго до виборів 2010 року. І тому так стрімко, обвально зникає Україна. Тому і маємо демонстративну зневагу до Конституції і, зокрема, з’яву Закону про мови, підготовленого і профінансованого фондом із промовистою назвою „Русский мир” і підписано Єфремовим, Симоненком, Гриневецьким, які засудили українську мову на смерть і вона взагалі не становить жодної цінності, як саме і країна.


11%, 10 голосів

63%, 57 голосів

1%, 1 голос

10%, 9 голосів

15%, 14 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Квітка Цісик


4 квітня 1953 року в нью-йоркському районі Квінс у родині Іванни та
Володимира Цісиків, післявоєнних емігрантів із заходу України,
народилася дівчинка, якій дали ймення Квітка. Материнське дівоче
прізвище було Лев, походила вона із Коломиї. П'ятирічною Квітка
опанувала скрипку, допомагав у цьому тато – славний концертний скрипаль,
який навчався у Львівській консерваторії і згодом викладав в
Українському музичному інституті Америки. Акомпанувала Квітці її старша
сестра Марія (народжена в концентраційному таборі в Німеччині 1945
року). Марія Цісик – знана у світі піаністка, була директором
консерваторії у Сан-Франциско, вела майстер-класи у Карнегі-Холі.

Хоч Квітка непогано грала на скрипці та роялі, маючи рідкісне колоратурне
сопрано, вона вчилася у хранителя віденської оперної традиції Севастіана
Енгельберга, закінчила Нью-Йоркську консерваторію. Ще студенткою
Квітка, яка взяла собі псевдо Кейсі від ініціалів KC, не відчувала
жодних труднощів у різних музичних стилях. Її навперебій почали
запрошувати джазові, поп- та рок-зірки. Цісик допомагала Роберті Флек,
Бобу Джеймсу, Девіду Санборну, Майклу Болтону, Карлі Саймон, Лінді
Ронстад, Мікіо Масуо, а також Квінсі Джонсу – найпотужнішому
аранжувальнику-продюсерові Америки, який відкрив феномен Майкла
Джексона. До слова, з майбутнім королем поп-музики Квітка часто співала в
хорі.
Кейсі часто брала участь у комерційних проектах. За допомогою
її витонченого співу створювали свій імідж корпорації Coca-Cola,
American Airlines, Sears, Safeway, Starburs та інші.

Варто подякувати чоловікам Квітки Цісик
за україномовні альбоми, за ту насолоду, яку ми нині маємо. Обидва рази
Квітка була заміжня з музикантами: перший чоловік –
композитор-аранжувальник Джек Корнер, другий – інженер звукозапису Ед
Ракович. Перший диск "Songs of Ukraine" (Пісні України) був записаний у
1980 році, а "Two Colors" (Два кольори) у 1989 році. Між записами
відбулися розлучення з Джеком і шлюб з Едом (йому вона народила сина
Едді). Проте всі троє працювали над створенням обох альбомів. Завдяки
професійності, душевній вдачі, щедрим гонорарам Квітка для запису
альбомів зібрала найкращих студійних інструменталістів Нью-Йорка, тих,
кого собі навіть не могли дозволити відомі поп-зірки США, партії рояля
виконувала старша сестра. Як результат – два альбоми, яким немає рівних в
українській легкій музиці. 1990 року два диски були номіновані на
"Греммі".

Якась зла доля пройшлася над жіноцтвом дружної сім'ї
Цісиків. Спочатку, в 1994 році, померла Іванна, у 1998-му Квітка, у
2003-му Марія. Діагноз один і той же: рак грудей. На далекій
американській землі в знак пам'яті про Квітку Цісик, її нев'янучий
талант, засновано Фонд підтримки музично обдарованих дітей; на пам'ять
про Марію – Фонд "Адже життя прекрасне", що акумулює кошти на закупівлю
мамографічного обладнання для України.

взято звідси:  http://www.umka.com.ua/ukr/singer/kvitka-kvitka-cisyk.html

Всім небайдужимим Харків’янам до України сюди!!!

Затримано 15 громадян що розповсюджували листівки. Якщо так все це залишити завтра почнуть не затримувати, а розстрілювати на місті.
Тому прошу всіх небайдужих прийти на Дзеркальний струмінь у Харкові о 15:30  зберемось там і підемо до УВС.
Прошу прийти!!!
Прошу не залишатись осторонь !!!
Прошу стати на захист поневолених сьогодні, бо завтра таке може трапиться з кожним!!!

04/09/10
доповнення...


Дякую, друзі , що зібрались 02/09/10,там нас було менше за міліцію, але хлопців одразу відпустили.
Дякю, друзі,що зібрались тут і надали широкого галасу цій замітці і проблемі ,яка стосується кожного українця сьогодні, а завтра і до кожного несвідомого дійде,якщо щє не дійшла.
Люблю вас всіх і вірю в нашу щасливу долю!!!