Увага - допис лише для дорослих!

[ Читати і дивитись далі ]

Холодний час. І паморозь. І сніг.

Зоря небесна вічне виглядає.

Спинився світ бо він уже забіг

Туди, де сенсу рухатись немає.

Немає дня. І року. І століть.

Дірявих хмар курчавиться перука.

Мовчить усе що вміло говорить,

І навіть слово хукає на руки.

малюнок ШІ

Давно було діло. Якось попросила мене незнайома бабуся перевести її через дорогу, бо було дуже слизько. Я перевів, а бабуся подякувавши, спитала, чи не допоможу я їй дійти до дому, бо вона дуже боїться впасти. Поспішати мені було нікуди, то ж я і повів стареньку, а дорогою вислухав цікаву історію.

Чоловік мій був офіцером, познайомились і побрались ми на Далекому Сході, одразу після війни. Вже і двійко діток народилось, а із свекрухою ми так досі і не познайомились, бо мешкала вона у Вінницькій області. Та ось чоловіка перевели служити до Дніпропетровська, і вирішили ми влітку взяти відпустки і поїхати до чоловікової матусі – онуків показати і взагалі познайомитись. Вже були куплені квитки, написаний лист, «мовляв, їдемо, зустрічайте», та раптом у чоловіка щось скоїлось на службі, і поїхати він не зміг.

«От що люба, сказав він, матуся нас вже чекає, а як не приїдемо, дуже сумуватиме, то ж давай зробимо так: бери дітей, гостинці і їдь сама, там нічого складного – доїдеш до станції, а там до села щось, та ходить, а я як зумію вирватись, то підскочу до вас, а як ні - то вибачись за мене перед матусею, і пообіцяй, що наступного року приїдим разом обов*язково».

Зібралась я, набила 2 валізи копченою рибою (працювала на рибзаводі), туди ж поклала пляшку горілки, взяла дітей і сіла на потяг. Розговорившись з попутниками, я дізналась, що від станції до села більше 20 кілометрів, нічого рейсового не ходить, до того ж скоро вечір, і ночувати мені прийдеться на станції, а чи упіймаю якусь оказію до села вдень хто зна, а пішки з дітьми та торбами далекувато. Щоб не мати такого клопоту, можна зробити простіше – хвилин через 10 потяг зупиниться на переїзді, а ви попросіть провідника, щоб відчинив вам двері, вони в курсі справи, а там зовсім просто – по стежці прямо, десь біля кілометра лісом, потім ліс скінчиться, і село вже видно.

Так я і зробила. Ідемо ми лісом, а він і не думає кінчатись, протупцювали вже не кілометр, а всі п*ять, а ліс густішає, сонце сіло, та ще й дощик почав накрапати. Що робити? Сіли ми з дітьми під дерево, вкрились чоловіковим плащ – наметом і вирішили чекати ранку. Коли бачу – ідуть по стежці три молодих хлопця, я зраділа, кричу їм:

-                   Люди добрі! Ой яке щастя, що я вас зустріла! Підкажіть будь ласка, як до села дійти!

-                   Тітонько, а що Ви тут робите і як сюди потрапили?

Я їм розповіла, і пожалілась на попутників, які так жорстоко наді мною пошуткували.

- Та не шуткували попутники, правильно підказали, тільки йти Вам було прямо, а Ви чомусь праворуч звернули, от і заблукали. А щоб Ви ще куди не забрели, то ми відведемо Вас прямо до бабусиної хати.

Забрали вони мої торби, посадовили на плечі дітей, і ми пішли. Скоро і село показалось. Завели мене прямо у бабусин двір, вона вийшла на гавкіт собаки, і побачивши нас стала така бліда, аж мало не зелена, ойкнула і чкурнула до хати. Що за новина? Та розберемося, а мені треба якось рятівникам віддячити.

-                   Люди добрі, я вам така вдячна, то може Вам грошей дати, у мене є!

-                   Та ні, грошей з Вас не візьмемо, а от по чарчині хильнули б із задоволенням!

-                   Ну нехай буде по Вашому!

Дістала я горілку, що везла з собою, рибину вибрала найбільшу тай відала хлопцям. Вони подякували і пішли. Ну пора і зі свекрухою знайомитись.

-Матуся! Тож я, Ваша невістка Галя, а це Ваші онуки Сергійко, та Сашко!

- Шльондра!

- Матуся, що сталося?

- Шльондра, ти кого в хату привела?

- Ну по – перше не в хату а в двір, а по – друге то не я їх привела, а вони мене, врятували майже!

- Ну і як ти з ними розрахувалась?

Та Ви ж бачили – горілкою та рибою!

- І все?

- І все!!!

- Та ти знаєш, хто то такі? То лісникові сини, бандити страхолюдні, кого зустрінуть – перестрінуть поб*ють, пограбують, а жінок взагалі,...прости Господи!

- Не може бути, такі чемні хлопці!

- Мені не віриш – то у людей спитай! Як же вони тебе не тронули, може ти сама бандитка?

Та що Ви, мамо, видумуєте!

- Знач ти знаєш якесь таємне слово, що ти їм його сказала, і вони тебе сприйняли за свою!

Ледве я переконала свекруху, що я не бандитка!

Гостювали ми у бабусі майже два тижні, і не було мені ні дня спокою, бо свекруха підкочувалась до мене і з ласкою, і з горілкою, і навіть з погрозами:

- Доню! Та скажи ж ти мені оте таємне слово, я ж нікому – нікому, так, на всяк випадок!

Скільки жила свекруха, стільки і попрікала мене отим «таємним словом».

А слова ніякого і не було. Просто так склалося.

Ішов я до дому і крутив у голові бабусину розповідь. Було «таємне слово», було! Звалось воно «люди добрі».