Вулиця Михайла Четвертного 

З вулиці Почаївської вона виводить на вулицю Михайла Грушевського. Довжина – менше кілометра. Нині відома тим, що на частині вулиці, яка примикає до центру міста, працюють господарські магазини, ларки, звідси торговці заїздять на ринок «Новий», та й значна частина торгових точок, розташованих біля центрального майдану Незалежності, мають господарську адресу: «Провулок М.Четвертного».

Одне чи й два-три століття тому частина нинішньої вулиці Четвертного, за переказами, від ринкового майдану (був частково там, де нині ринок «Новий», включаючи стару його частину), прямувала на схід, у поля, через те й звалася Польовою дорогою, пізніше - Городньою, бо обабіч були городи радивилівців. Далі вливалася в дорогу на Почаїв, одну з двох, які вели до Свято-Успенського монастиря (лаври) з його святинями – Почаївською іконою Божої Матері, стопою Богородиці на камені і мощами колишнього настоятеля монастиря Іова Почаївського.

Частина вулиці, яка огинала ринковий майдан з півдня, судячи з її висоти порівняно з розташованими поруч дворами, дає підстави припустити, що в середні віки тут завершувався дитинець, можливо, на її місці був згадуваний в архівних документах оборонний земляний вал городища, який традиційно – з фортифікаційною метою – городяни увінчували затесаними догори колодами. Таке планування було б вигідне тим більше, що поблизу валу текла невелика річечка, яка навесні і восени ставала доволі повноводною. Та й тепер старе русло (видолинок) стає під час повеней повноводним.

На місці колишньої Польової дороги, чи Городньої вулиці, сьогодні існує частина вулиці Четветного, яка лежить під кутом до пізніше визначених перпендикулярно одна до однієї вулиць, а також – частково – тут розташовані порівняно нові вулиці Михайла Грушевського і Пекарська. Люди старшого покоління ще пам’ятають про існування залізничного переїзду біля території теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів і хутора Гранична, що лежить по другий бік залізниці. "Жіноча" назва хутора пояснюється тим, що дорога тут звалася Граничною, - чи тому, що вказувала на прикордонний статус міста, чи через те, що визначала дальню межу міста. Саме туди й виводила Польова вулиця від ринкового майдану.

Біля хутора Гранична, на протилежній стороні дороги, наприкінці ХІХ століття – і до Першої світової війни, були окремі казарми 12-го Донського козацького полку, в якому з 1891 року починав свою службову кар’єру майбутній відомий конструктор зброї Федір Токарев, тоді майстер-зброяр.

(Інші казарми стояли при вулиці Крупецькій – на території теперішньої автостанції і прилеглого житлового мікрорайону).

Переїзд з’явився, певна річ, після того, як Польову дорогу перетнуло залізничне полотно (в 1873 році), а раніше путівець з Радивилова виходив тут на битий шлях, який з давніх часів сполучав Броди і Дубно, ще відтоді, коли обидва міста і весь наш край увійшли до Речі Посполитої (Польщі). Цей шлях частково і використали під залізничне полотно.

Польова вулиця зазнала певного пожвавлення після розміщення в Радивилові російського війська, з кінця ХYІІІ ст. (в т. ч. 12-го Донського козацького полку і прикордонної варти), адже з цієї вулиці був прямий виїзд на Крупецьку дорогу – на місці їх колишнього з’єднання тепер стоять готель «Троянда» і супермаркет "Траш".

Неподалік цього місця в давнину було православне кладовище і, очевидно, стояла церква, про існування якої згадував французький дипломат Вердум у нотатках 1672 року. Наскільки швидко забудовувалася вулиця Польова, нам нічого не відомо. Судячи з її пізнішого переформатування і значною мірою зникнення, можна зробити висновок, що тривалий час залишалася малозаселеною. Між іншим, Польовою називали й нинішню вулицю Миколи Маркелова.

На початку ХХ століття в польському путівнику поряд з іншими закладами Радивилова згаданий і готель та ресторан  Говорова при вулиці Польовій, ресторан Тишаковського при цій же вулиці. Не віриться, що такі заклади діяли на віддаленій від центру вулиці (нині Маркелова), більш вірогідною виглядає версія про їх розташування ближче до центру, на іншій вулиці Польовій (або Городній).

У роки Першої світової війни вулиця, як і все містечко, зазнала значних руйнувань унаслідок обстрілів австрійської артилерії. Нею здійснювали переміщення російських військ.

Більш масове переміщення збройних сил відбувалося тут у роки Другої світової війни, спочатку в 1941 році, а потім у 1944-му, коли майже 4 місяці Радивилів (Червоноармійськ) залишався прифронтовим містечком.

У післявоєнні роки вулицю, у визначеному параметрі, назвали іменем танкіста Михайла Четвертного, який загинув у бою 23 березня 1944 року біля села Підлипки і був удостоєний звання Героя Указом Президії Верховної Ради СРСР 23 вересня того ж року. У 1967 році останки героя перепоховали у центр села Підзамчого, на могилі було встановлено пам'ятник-бюст.

Наприкінці 70-х років згорів розташований на цій вулиці магазин меблів і господарських товарів. Така подія мала неабиякий резонанс, адже меблі користувалися підвищеним попитом, який не задовольнявся. Згодом поряд із місцем згарища заклали багатоповерховий дім фурнітурного заводу, який через фінансові проблеми  так і не був споруджений. У 2009 р. за його добудову взялася приватна фірма і завершила справу.

Міськрада вишукала можливості і з залученням коштів обласного бюджету в 2009 р. заасфальтувала вулицю і впорядкувала пішохідні доріжки-хідники. Ця вулиця добре відома багатьом учням ліцею №1 (раніше школи-гімназії), які щодня ходять нею на навчання і з навчання додому. Забудована в основному приватними одноповерховими будинками, їх оточують фруктові дерева. У дворах улітку милують зір палісадники і квітники.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Лев’ятинська

З середньовіччя існувала тут дорога з Дубна на Броди і Львів. Лев'ятин як поселення такий же давній, як Радивилів, адже ця місцевість славилася джерельною водою. Коли в історичних матеріалах говориться, що при прокладанні в 1860 – 1870-і роки залізниці до Радивилова в районі міста було використано давню в’їжджену дорогу, то мається на увазі, вочевидь, що така дорога на місці теперішніх колій була тільки в напрямі Дубна. У сторону Бродів вона робила вигин біля великої болотистої заплави і через міст на річці Слонівці (Солонівці, Словні) виводила до високих піщаних пагорбів, занурюючись у сосново-ялиновий ліс.

Недалеко за Лев’ятином з кінця ХYІІІ століття діяла митниця. Мандрівники звертали увагу на те, що кордон позначали завали дерев, звернених гілками в сторону сусідньої держави, і що прямо на величезній  галявині серед лісу стояли митні та прикордонні будівлі. Цією дорогою зі сторони Бродів у серпні 1847 р. і жовтні 1848 р. приїздив у Радивилів французький письменник Оноре де Бальзак, а місцевий начальник митниці Павло Гаккель, перш ніж посприяти в його подальшій поїздці, влаштовував з тієї нагоди пишну гостину. 

Із дорожній нотаток Бальзака: «…ми прибули на величезний майдан… де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрійську митницю, а з другого була дерев’яна застава. Оскільки я не знав мови і нічогісінько не міг сказати моєму фурманові, то він спинився перед другою клунею, котра, поза сумнівом, слугувала за постоялий двір. Погода стояла гарна, і я пішки подався через це безкрає поле до застави; на російському боці виднілися дві халабуди. Я вирішив, що там розміщаються гауптвахта й митний пост, – і не помилився».

Залізничний насип через велику заплаву річки, а також залізничний міст через неї з’явилися лише в 70-і роки ХІХ століття, коли Росія і Австро-Угорщина вирішили налагодити залізничне сполучення між двома країнами у районі Радивилів – Броди. Тоді й зникли великі піщані горби при дорозі – ґрунт необхідний був для залізничного насипу. А заодно припинила існування піщана дорога на Броди, – залізниця вийшла на неї біля лев’ятинського кладовища, відрізавши від села коліями давні захоронення. Хіба що митні склади біля вулиці Лев’ятинської, в районі теперішньої ветлікарні, продовжували використовувати до Першої світової війни.

При виїзді з Лев’ятинського (Бродівського) шляху на вулицю Почаївську в Радивилові ще з 1715 року стояла каплиця Марії Магдалини, що зайвий раз підтверджує давню важливість цього розгалуження доріг. Каплиця відбудована в 1990 році з ініціативи православних віруючих – активістів і симпатиків Народного Руху України.

В історії вулиці Лев’ятинської траплялися й неспокійні, криваві події. Зокрема, тут у 1863 році відбулися сутички  польських загонів – учасників національно-визвольного повстання – проти царського війська. Братські могили жертв протистояння збереглися на міському кладовищі – утім, місце польського захоронення вже мало хто пам’ятає.

У роки Першої світової війни вулиця Лев’ятинська, як така, що мала міст через Слонівку, використовувалася для переміщення військових. Тут точилися бої в ході відомого прориву 1916 року, організованого під командуванням 63-річного російського генерала  Олексія Брусилова.

І в роки Другої світової війни вулиця, хоч і втратила своє комунікаційне значення, не залишилася осторонь артилерійських обстрілів, танкових маневрів. Неспроста в 2009 році біля села Лев’ятина було організовано пошуки затонулого німецького танка, через що напівзабута міська вулиця Лев’ятинська враз стала доволі пожвавленою від руху різного транспорту.

Утім, забути цю вулицю попросту неможливо, адже вона виводить до мальовничого Лев’ятинського ставу – улюбленого місця відпочинку багатьох городян. Став облаштовано в 50-і роки ХХ ст. Тут не раз багатолюдні церемонії хрещення проводили віруючі протестантських християнських громад. Виводить ця вулиця й до Бродівського лісу (на старих картах звався Фільварський), багатого на ягоди та гриби. До 90-х років грибники натикалися на межі Рівненщини і Львівщини на високу загорожу з колючих дротів – далі була військова база ракет стратегічного призначення з ядерними боєголовками.

Під час повеней потоки не раз заливали вулицю Лев’ятинську, завдаючи шкоди приватним обійстям.

Тривалий час вулиця носила ім’я командира 1-ї бригади 11 дивізії Василя Вільмута, який у складі 1-ї кінної армії С.Будьонного воював тут у 1920 році і загинув. 

Саме за цією адресою зверталися свого часу численні гості міста до відомих тутешніх травознавців і цілителів Андрія Заболотного (1900 – 1988) і Север'яна Боровика (1932 – 2018).

Лев’ятинська могла стати однією з важливих вулиць міста у зв’язку широко розрекламованою ідеєю спорудження поблизу Лев'ятина сталепрокатного заводу, однак світова економічна криза, а потім російсько-українська війна змусили потенційних інвесторів зупинити здійснення своїх планів.

Нині ця асфальтована вулиця стала свого роду об'їзною для Радивилова, адже через села Лев'ятин і Опарипси виводить на автотрасу до Львова.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Германа Жуковського 

Колишні назви – Поштова, Старопоштова, Петра Козланюка. З початку  ХІХ століття пролягла за місто (тоді "РАДЗИВИЛОВ"), де поряд із дендропарком новою владою (Волинської губернії Російської імперії) було визначене місце під  поштову станцію. Можливо, тут вона існувала й раніше, за часів Речі Посполитої.

Тепер це місце – на продовженні вулиці до вірогідного її влиття у вулицю Адама Міцкевича. Вулиця тут, перед старим і доволі недоглянутим дентропарком, повертає в сторону і виходить до паралельної з нею Паркової, а сто років тому, як свідчать старі карти, виводила до палацу князя Урусова.

Поштова станція мала й шинок, про існування якого нагадують уламки старих пляшок з литими написами, знайдені під час земляних робіт. Значення поштової станції два століття тому було незрівнянним – то була єдина змога здійснювати обмін листами, у тому числі з закордоном, а оскільки конверти з Австрії викликали особливий інтерес, то певний час пошта в Радивилові відігравала й роль спеціальної таємної служби з вивчення громадської думки.

Найбільш важливі на погляд чиновників конверти тут, починаючи з 1803 року, відкривалися (з дотриманням вимог особливої секретності). Пакети з перлюстрованою поштою начальник Поштового департаменту представляв імператорові. При перегляді кореспонденції було потрібно звертати увагу на справи про контрабанду, фінансові операції (“ввіз асигнацій”), а “також і все те, що шкідливе законам і Державі взагалі й зокрема”, щоб “могли бути вжиті належні заходи”. Перлюстрація в Радивилові припинилася в 1839 році, після переведення так званого «чорного кабінету» в Житомир.

Не відомо, чи сам «чорний кабінет» діяв на вулиці Поштовій, але, як і при будь-якій поштовій станції, тут був постоялий двір для мандрівників, котрі діставалися від поселення до поселення поштовими повозами. Мали в дворі й певну кількість коней для перепрягання цих повозів. Отже, з урахуванням наявності поштових чиновників, кухарів шинку, прислуги, конюхів поштова станція була вельми людним місцем.

У 1824 році на пустирі між вулицями Поштовою і Крупецькою (нині Соборна) заклали будівництво мурованої православної церкви. Оскільки вхід її за канонами мав бути зі сторони Поштової, це підкреслило значення вулиці.

Поступово відбувалося її заселення, можливо, серед перших поселенців були активісти місцевого Свято-Олександро-Невського братства, утвореного в другій половині ХІХ століття для прискорення будівництва. Обіч вулиці складували будівельні матеріали. Знала вона й приїзди житомирських та київських сановників, які клопоталися залученням додаткових коштів для прискорення будівництва, адже загалом воно розтягнулося на пів століття. У 70-і роки тільки мулярів і теслярів тут працювало понад сотню.

Особливий рік в історії вулиці – 1874-й. На урочисте відкриття новоспорудженого храму святого Олександра Невського зібралося чи не все містечко, від малого до великого. 15 вересня церква була урочисто освячена архієпископом Волинським і Житомирським Агафангелом за участі настоятеля храму Петра Петровського (згодом, у 1892 році був похований при ньому).

Церква відігравала важливу роль у духовному житті краян. Так, 11 березня 1911 року літератор Модест Левицький писав з Радивилова в редакцію київської газети «Рада»: «27 лютого відправлено було панахиду у місцевій церкві по Шевченку. У неділю 13 березня відбудеться літературно-музичний вечір з живими картинами, прибуток з якого призначено на пам’ятник Шевченкові у Києві. Вечір мав бути 19 лютого, але через те, що дозвіл од губернатора прийшов тільки 17 лютого, довелося відсунути вечір аж на три тижні». Вечір, певна річ, проводили не в церкві, але, судячи з усього, з благословення місцевого настоятеля.

За переказами, на цій вулиці з середини ХІХ століття діяла фабрика гнутих меблів із букового дерева, чия продукція здобула визнання в Європі і в 1911 році отримала золоту медаль на міжнародній промисловій виставці в Італії (Рим). Відомий український письменник, автор повісті «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський ще в 1890 році купив на перший літературний гонорар виготовлене в Радивилові крісло, адже чув про добру славу тутешніх гнутих меблів. Про це вам і сьогодні розкажуть у Вінницькому літературно-меморіальному музеї М.Коцюбинського і покажуть куплене у Радивилові крісло. Можливо, було придбане в магазинчику при фабриці на вулиці Поштовій, адже письменнику випало багато помандрувати нашим краєм.

Після 1920 року вулиця, яка перестала виводити до пошти (її перевели в центр міста), звалася Старопоштовою. Була відома тим, що тут діяв один із трьох міських готелів (готель Куристиня).

У 30-і роки ця вулиця, вочевидь, знала й Петра Козланюка, письменника, який жив тоді в Радивилові в своєї дружини. Його як «неблагонадійного» залучали до «шарварків» (безоплатних робіт із ремонту вулиць). У післявоєнні роки вулицю назвали ім’ям письменника – автора роману «Юрко Крук» і багатьох повістей та оповідань про західноукраїнське життя в умовах польського режиму. Але в час декомунізації назв дали в міськраді цій вулиці ім'я уродженця Радивилова, відомого українського композитора Германа Жуковського (1913 - 1976).

Наприкінці червня 1941 року на майдані біля церкви пройшов мітинг на підтримку Акту відновлення Української держави, проголошеного 30 червня 1941 року в Львові.

У 50-і роки в дендропарку - колишньому присадибному парку князя Урусова, до якого виходить вулиця, проводилися багатолюдні виставки досягнень народного господарства району, відбувалися мітинги, концерти і масові гуляння.

Поряд із цим парком кілька десятиліть існувало управлінське приміщення Червоноармійського лісництва Дубенського лісгоспзагу. Працював райвідділ народної освіти, деякий час діяв дитсадок. У 80-і роки на вулиці Карла Маркса (Кременецькій) було споруджено 5-поверховий житловий будинок, який змінив конфігурацію вулиці, теперішньої вулиці Германа Жуковського.

На цій вулиці жили відомі в минулому тутешні господарські працівники Олександр Тихончук, Григорій Іпаткін, Михайло Лиходій, Григорій Мащук.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.  

Порошенко, позиціонуючи себе за патріота нічого не зробив, щоб відбити агресію росіян у повній мірі. Але за своєї каденції президенства збільшив свої офіційні статки втричі, збільшив ціни в магазинах втричі, комуналку в 5-10 раз, а зарплата людей...нас, простих українців, різко впавши за його президентства, у 2019 році тільки повернулася до рівня 2013 року...українці стали жебраками! А тому вся карта була Зеленою, окрім Львівської області...73% на 25%
"Патріотизм по-порошенківськи - це грабувати Україну, прикриваючись вишиванкою"
© Є.Червоненко, однопартієць П.Порошенка по партії "Наша Україна"
Зеленський нас не здав, але він не будучи професійним політиком, оточив себе, демократичним чином, не досить фаховими людьми в управлінні державою.
Українці, думай...те!)

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]