хочу сюди!
 

Лана

52 роки, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 40-57 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

"На краю села хатина, а до неї так далеко..."

"На краю села хатина, а до неї так далеко..."

Сьогодні нарешті дійшов до закинутої хати лісника. Планував туди сходити ще з минулого року, а вийшло лише зараз. Шлях видався довшим, ніж передбачав. А от заброшка, цілком очікувано, виявилась понурими руїнами. На супутникових знімках видно залишки даху, але по факту — даху нема. Всередину не заходив, бо погода почала псуватись. І ноги стомились.

Як самостійний об'єкт не годиться, оскільки занадто маленький. Але якщо долучити до огляду інших забросів, то підійде.

До речі, навколо мого міста ліквідували аж 2 будинки лісників. До другої хатки йти далі і вона вже розвалена. А ця стоїть.
Можливо, варто повернутись і відзняти відео?

Пішов у зимовій "гумі" (взутті). Ноги гудуть. Давно так не стомлювався.

4. Сон-кіно

Попереднє - http://blog.i.ua/user/2222714/2382602/

Перше - http://blog.i.ua/user/2222714/2382601/


4

Сон-кіно


Наснився мені сон, який був  схожий на кіно. Можливо я таке вже дійсно бачила і якщо таке справді існує, хотілося б побачити продовження.

На те, що це кіно вказує все – мене у сні нема, люди говорять російською з оригінальною озвучкою на задньому плані, сюжет типово кіношний і дія відбувається в західних країнах десь середини ХХ ст.

 

Сюжет:

В готелі злодій знімає номер, одягнений він по-світськи і намагається подружитись з іншою елітою, яка там теж винаймає номери. Коли дізнається, що в номері власника нема, він вбирається в свій камуфляж, що складається з накладних бакенбард, парика і вус, та обкрадає номер. Під час одного з таких його робочих буднів, він розуміє в який вдалий номер зайшов і вже збирається виносити з нього золото. Тут несподівано двері відчиняються і заходить власниця. Злодій вже готовий розповісти історію, як переплутав номери, але тут помічає – вона втаскує ЙОГО чемодан!

Зметикувавши що тут є два таких представника однієї професії, вони одразу подружились. Може навіть більш того, завели роман. Принаймні жінка без тями закохується в, як він представився, містера Вілкі.

До номеру заходять їхні світські друзі, схоже, щоб запросити кудись. Злодій моментально знімає свій камуфляж, бо ці люди його знають і можуть щось запідозрити побачивши на ньому незрозумілі бакенбарди. Злодійка в цей час стояла до всіх спиною і цього не помітила. Серед новоприбулих свого обранця вона вже не впізнає. 

Дні минають. Велике місто демонструє висотки, автостради, сірий смог. В готелі, серед цього всього, світські леви розважаються, злодії крадуть речі. А от у тої злодійки тотальна хандра без свого нового друга. Злодій в цей час замишляє велику операцію: вирішує вивести всіх з номерів, таким чином спустошити готель і тоді всіх обчистити. Він запрошує  на гру в гольф за містом тих, з ким вже подружився, тобто всіх. Але злодійка відмовляється. Злодій в своєму звичному вигляді без камуфляжу продовжує вмовляти її в неї в номері – не виходить, вона байдуже до всього відноситься і нічого не хоче. Тоді він зрештою здогадується в чому може бути річ і каже таємничо: «А мистер Вилки был бы рад». Ніби надія вселилась в злодійку, вона обіцяє будь-що прийти. Отже наступного дня - на гольф!

Ще вночі, до запланованої гри, той, хто назвав себе містером Вілкі в камуфляжі заходить до злодійки. Нестримна радість змушує власницю номера кинутись йому на шию. Наступний кадр показує як злодій прокидається на ліжку, де вони були вдвох і, поки та спить, тихо обшукує номер. Він зазирає у всі шухляди, чемодани, полички і різні ємності, але не знаходить, що шукає. Тоді він починає обстукувати стіни. Почувши за однією з дерев’яних панелей пустоту, він відкриває цей потаємний сховок. Але там нічого цінного не було. Лежали тільки якісь старі запилені папери та романи, у яких навіть між сторінками жодного долара. Розчарований злодій з силою захлопує сховок і злодійка прокидається. Одразу перший питає: «Крошка, где ты подела то золото, что я у тебя украл?».

Та спросоння розмріяна сідає на ліжко: «Я такая радая, что ты пришел». Злодій теж сідає на ліжко, бере журнал, що лежав на столику з її сторони, каже: «Дорогая, несмотря на твой широкий круг интересов, ты довольно ограниченный человек. – Відкриває журнал. – Вот смотри»

 

І тут мене будять. Але якщо вже почали трансляцію фільмів у сни, то хотілося б побачити закінчення: чи вдасться та махінація з гольфом? І зі злодійкою теж? Зрештою, яку саме лекцію щодо людського розуму той збирався розповісти спираючись на журнальні статті? Чи це значить, що вже самі ті журнали можна вважати за показник інтелекту?

Не можна ж так обривати. Продовження мені наступної ночі теж не показали.



Наступне - http://blog.i.ua/user/2222714/2382606/

Ніхто-ніхто, ні янголи, ні люди...

Ніхто-ніхто, ні янголи, ні люди,

Ні звір іще неходжених лісів,

Не зможе сотворить такого чуда,

Яке я сотворить тобі посмів.

І хай усе покриється снігами,

І блиснуть в небі зорі голубі,

Заклякне час і усміхнеться камінь,

Почувши слово, сказане тобі.



пилимени будишь?

Мушка, это спецьяльна для тебя весела пездня boyan letsrock

я всегда готова и веселыми песенками с вами поделиться.
Коврик прикроватный еще мне икается podmig rofl - в этом месте особый привет TotgeKot druzhba


Фотозарисовка. Тихое уничтожение

Несколько фото из одной прогулки..
Я сначала не думал делать пост из этой прогулки...ничего особенного я не снял..
Но несколько моментов задело...


[ Читать дальше ]

Були колись і ми рысаками. Зі святом Сержанта ЗСУ.

  • 18.11.21, 15:32

Десь в 1973 році, бігав я серед дідів, які курили махорку вечером на лавочці під вишнею. І якось запам’ятав слова діда, з сивими вусами, пожовтівшими від махри, що він на фронті 1912 року  керував бійцями, і як вижив в окопах, сам не знав.

Десь в 1982 році я став сержантом, був замкомвзвода, і на полковому смотрі  моя рота, з моєї подачі співала маршем «розпрягайте хлопці коні». І це 10 км від кремля.

 Співали і руські, з алтаю, омська, уралу, і з других мокшанських іпєнєй. Бо старший сержант був Українець.

 Поздоровляю сержантів України з Святом. Дай Боже Вам здоров’я, бойових навиків, і щоб москалі енурезили і переказилися.




68%, 23 голоси

32%, 11 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Сказки осеннего рассвета. Связь между мирами(ч11).


   Надпись на мониторе ввела друзей на некоторое время в ступор.

Боль и разочарование отпечаталось на их лицах.

– Эн, как же так? Мы же не знаем пароль. Что же нам делать?

– Давай попробуем подобрать. Может «админ» подойдет. А может и вовсе подойдет 1234.

  И друзья с усердием начали перебирать различные варианты, но никакой из них не подходил. Первой сдалась Рианна.

– Я так больше не могу. Давай сходим в магазин, может продавец что подскажет.

– А что, это идея. Она ведь знала, что у нас есть компьютер и наличие Интернета.

  И ребята отправились в магазин.

– Простите, мы не смогли запустить компьютер. Там нужно ввести пароль, но мы же его не знаем. Вы не сможете нам помочь?

– Помогу. Как не помочь? Паролем служат ваши имена. У вас должно быть два компьютера. На одном пароль Рианна, а на втором – Энтони.

– Ой, большое вам спасибо!

  Пароль действительно подошёл. Пока шёл сигнал вызова, Рианне казалось, будто бы время застряло в ловушке и его секунды превратились в часы. Но вот наконец-то на мониторе появилось встревоженное лицо мамы Рианны.

– Доченька, где ты пропадала? Почему не звонила? Я вся извелась от тревоги.

– Здравствуй, мама. Не волнуйся, у меня всё хорошо. Просто телефон у меня не работает, а компьютера под руками не было.

– А где ты сейчас, в гостях? Я вижу, что гостишь у богатых людей. Красивый и просторный зал позади тебя, и даже настоящий камин играет языками пламени.

– Ой, мама, я даже не знаю, что тебе сказать. Этот дом вроде бы мой. Может быть, я сейчас в раю, а может в золотом заточении. Я не знаю.

– Ты меня волнуешь, доченька. А кто там у тебя позади на стульчике сидит?

– Это мой друг Энтони. Мы здесь вместе живём.

– Друг, говоришь. Друг, это хорошо.

  И мама Рианны с облегчением вздохнула, и с хитрой улыбкой посмотрела в глаза дочери.

Нужна реклама!

Є люди, що допомагають лежачим хворим, роблячи дуже корисну і велику справу. Потрібно розповсюдити  інформацію, щоб допомога була більш дієвою. Проблема в тому, що люди, які попали в біду не схильні до зайвого спілкування. Але є волонтери, журналісти, небайдужі блогері і таке інше, що здатні допомогти в рекламі продукціїї, яка полегшує життя хворим і їх близьким. 

Важка, але життєво необхідна задача!

  • 18.11.21, 14:25

Олег Леусенко
Як ти голосуєш сьогодні – так ти живеш завтра.
Більшість відмовилась в 2019-му від гідності, розвитку, Армії-Мови-Віри, впевненості в завтрашньому дні,
проте обрала - ржати, срати і капітулювати.
Довести до кожного цю аксіому – важка, але життєво необхідна задача!