хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Моя подяка

  • 26.07.22, 15:40
Бо я то знаю, нащасливіші ми за вас
Та в провокаціі брехні зовсім не вірим
Не моя суть пишатися у соц-сітях... всяк час
Тим затишком, любоввю що є в діі

Багато хто з родини вже пішов, та знов
Про нас напише усіляку збрехневілу кашу
Чому не знаю, може заздрять, може кров
Свою десь проміняли на пусте та грішне

Бо я то знаю, як для нас - щасливі ми сред людей
Бо зрозумів я, що мій Батько - мене чує
А я шукав лиш те, що я знайшов - в цей день
Бодай так вдячний тобі Боже мого серця

Бодай то бачу, як наскільки люд близьких людей
Перетворився на катуючих, бездушних
Але їх пустощі повернуться - до іх очей
Питанням іншим, що постане в кут плакучим

Бо я то знаю, що нема в нас крихіт крис
Та рука помочі хто прагне, буде поруч
Скажіть мені, багато чи хто ходить в ліс
Хто так пілкується, щоб серцем знати Бога

Але нажаль, буває так, як в час війни
Але не тої де розбомблюють домівки
Хоча насправді вам скажу, воно й те є
Бо Вавілон свій дух пускає в степ пустинний

Як людям важко, в час бувае бачить світ
Як рідним важко зрозуміти, як їм жити
Не моя суть пишатись у сітях, в цей вік
Тим незбагненним затишком, любоввю, що є в дії

Моя подяка люди є, але не тим
Хто хоче серця мого ноти розкидати
Моя родина зовім інша, та мій дім
Серед людей, хто чує Слово свого Тата !





Фотопрогулки. Между прошлым и будущем

Много лет подряд именно в это время я отдыхал на море.
Много лет подряд я не изменял этому месту
О нем много рассказов и фото в моем блоге.
Этот год перевернул все.
Прошлая жизнь осталась в прошлом. надеемся что лучшая - в будущем.
А пока -пауза.
Жизнь на паузе...

Не будем о грустном, лучше о море..
Ведь оно и в прошлом и в будущем - просто море...
Просто море. просто картинки...Без рассказа


[ Читать дальше ]

Сказка


А может, сказка кому сгодится — забыть проблемы, украсить вечер.
Была Маруся обычной птицей,  с лицом неправильным, человечьим. 
Училась в школе, ходила замуж, детей рожала. Удачно вроде. 
Супруг — губастый как Джимми Джармуш — работал сварщиком на заводе. 
Гнездо двухкомнатное. За дверью в кладовку лыжи и самокаты. 
Была Маруся — цветные перья, перо создателя звёздной карты. 
Висела лампочка в коридоре. Случались праздники и апрели. 
Жуки резвились на помидоре. Маруся старилась. Все старели.
Хранили деньги в чужой валюте. Нормально жили, но с оговоркой. 
Потом Марусю забрали люди в такую клетку, где пахло хлоркой. 
Ещё лекарствами и недугом. Не пахло клевером и сандалом.
Была Маруся весенним лугом, певучим луком, да подустала. 
Не по шаблону, не по лекалу ей показалось больное тело. 

Давно я что-то не развлекалась, — сказала птица. И улетела.

#svirel_poetry

Павуки

Чому не люблять люди павуків
Вони ж такі маленькі, гaрненькі творіння
Своїми лапками крізь бігають, всі дні
Але також вбивають інших, в павутиннях

Коли павук тобі присниться - бережись
Той день пілкуй ти більше ніж минулий
Бо павутиння, що не видиме для всіх
Павук планує розплести повсюди

Серед родини та близьких людей
Приходить жах із темряви тойбічній
Релігія покаже лап шести кліщей
Життя захоче вкрасти, не було щоб видно

А чи не чули ви, розмови, про всіляких вурдалак
Cеред кошмарів, коли прокидаєшся у ночі,
Той світ духовний, може стати як Гулаг
До твого миру, бережи його охоче

Спасіння вам, а вам лиш осуд, та кати
А вам в куточку шлях прямий лише до аду
Хай павуки з вас сік посьорбаюсь завжди
Це - ваше ставлення, кому нема пощади

Повзуть маленькі діточки, так, павуків
Та рота закривають деяким, так мати їх навчила
А після цього кольорову сукню вдінуть втім
На морі посміхатись іншим, як вони поїли

Я так ненавиджу фарбованії труни
Що глянцем, фарбою, червонi у прикрасах
Те павутиння банкетує, грає в струни
Брехати людям легше, ніж любити власне

Вампіри поруч, ти пильнуй, серед годин
Коли лукавий хоче душу твою знищить
Своїми лапками та нечисть ходе в дім
Не розрізняє, хто рідня, та кого їсти

Перед очима сiтка, та приваба наче з бус
Чи не захочеш ти на себе одягнути
Але нехай тебе хранить сам Ісус
Бо він є шлях, та проведіння від отрути

Чому не люблять люди павуків
Вони ж такі маленькі, гaрненькі творіння
Своїми лапками крізь бігають між душ
Але вбивають інших завжди - в павутиннях


Жоден власник домашніх тварин не може утриматися від зйомки ...

   


Жоден власник домашніх тварин не може утриматися від зйомки своїх пухнастих (і не дуже) улюбленців. Та й як тут стримати цей порив, коли вони такі кумедні.


[ Читати далі ]

Під куполом. Глава 17



В п’ятому корпусі нервово-патологічної клініки все було як завжди. Пацієнти поводились тихо, в коридорі було чутно тільки шепотіння люмінесцентних ламп, і лише в ординаторській лунали тихенькі жіночі голоси:

- Оксано, розказуй, ну!

- Ой, Іро я ж тобі майже все розказала. І про викрадення, і про полон, звільнення, про життя в домі Ольберманів…

- Та я не про те, про Ігоря розкажи – як завжди Ірина перебила подругу

- Та шо я про нього розкажу? – задумливо наче сама собі промовила Оксана - то він на тренуваннях, то я на чергуванні.

- Та годі – Ірина змахнула руками, мов крильцями – він у тебе ніч провів? Провів!

- Та це не те що ти…

- В полоні, в підвалі разом зависали? Зависали! – Ірина не звернула уваги на заперечення Оксани – ти в його домі жила? Жила! Тож який він? Який той темношкірий пацієнт, що лишив тебе спокою, по життю? Чи може краще він би й далі сопів собі в комі, а ти облизувалась та жила мріями?

- Ну ладно. Слухай, тільки мовчки.

Ірина провела долонею вздовж рота, наче закривши застібку-змійку, а Оксана звела очі в стелю розмірковуючи, і потім протягнула:

- Який він? – перепитала сама себе, і видихнула – такий як пасажир, що помилково зійшов не на тій станції, і тепер намагається зрозуміти як йому бути далі. От так і Ігор намагається зрозуміти хто він в цьому житті, куди йому рухатись далі, знайти себе, розумієш?

Ірина ствердно закивала і запитала:

- Ну а у вас щось намічається? Ти йому сподобалась? А?

- Ой Ірочко, здається він мене взагалі не помічає, за весь час з десяток слів тільки і сказав до мене.

- Це тому що він втратив мову від твоєї краси!

Дівчата засміялись та було відчутно, що сміх вимушений.

Коли ввечері за столом зібрались Ольбермани і Сео Мьюнг, Оксана повідомила, що їй телефонував Андрій Васильович і повідомив, що небезпека минула, і можна повертатись додому.

- Тож, завтра я з’їду з вашого привітного дому, до себе.

Було помітно, що новина засмутила чоловіків, Альберни сказав:

- Залишайся, Олеся – він ніяк не міг запам’ятати її ім’я, називав її то Олесею, то Оленою і навіть Світланою, втім смуток в голосі бринів щиро - з тобою наш дім, наче живий, затишний.

А Сео Мьюнг подивився на Ігоря, і у звичній небагатослівній манері, промовив:

- Поїде.

- Залишайся – хрипким голосом попросив Ігор, і відкашлявшись промовив – Я хочу, щоб ти залишилась в домі, і… і в моєму житті

- Це я зараз почула те, що почула? – Оксана спробувала віджартуватись, та блиск в зволожених очах видав її хвилювання – Дивись, бо тут є свідки, потім не відмовишся

- Виходь за мене!

У нависшій тиші, Оксана перетравлювала почуте, Альберни завмер з недонесеною до рота виделкою. Першим зорієнтувавсь Сео Мьюнг, він підійшов до старшого Ольбермана, поклав долоню тому на плече, і вказав підборіддям на сходинки до другого поверху.

Коли молоді люди залишились наодинці, і пауза почала затягуватись, Оксана порушила тишу:

- Я думала, що кінця днів своїх не буду ліфтом користуватись.

- Не зрозумів?

Оксана розповіла про свій зарок не користуватись ліфтом до весілля, і продовжила:

- А після знайомства з тобою, я б не змогла жити ні з ким іншим, тож так би і шліфувала сходинки.

- Я так розумію, ти згодна? – посміхнувся Ігор, а Оксана подумала, що занадто рідко він посміхається.

- Посміхайся частіше, тобі личить.


Читати попередню главу

Читати наступну главу

Українська музика 1887







0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

100%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Енциклопедія тупикової гілки еволюції. Льодове побоїще.



1995 року у країні Кікімерії було прийнято федеральний закон «О днях воинской славы и памятных датах России».  Ним, зокрема, було встановлено « день воинской славы» 18 квітня яко «День победы русских воинов князя Александра Невского над немецкими рыцарями на Чудском озере (Ледовое побоище)». Післяприйняття закону деякі мудріші представники болотяного народу спохватилися і заголосили, що закон – повна хуйня, бо бій відбувся 5 квітня 1242 року за юліанським календарем. Оскільки григоріанський календар було введено лише 15 жовтня 1582 року, дати за юліанським календарем до цього часу не перераховуються. Але московська влада наказала історикам закрити їбала і святкувати так, як сказано в законі. Так і святкують. Усі, крім рускіх нациків, які вперто відзначають Льодове побоїще 5 квітня, називаючи його Дньом русской нації.

Але дата – насправді повна фігня. І клоунада, що створилася довкола неї, цілком відповідає буфонаді самого «героїчного чину» рускіх воінов. Отож, що ми маємо на вході, згідно з офіційною історіографією болотяного народу.

1242 року, скориставшись зрадою псковських бояр, лівонські лицарі пішли на Новгород. На Чудському озері їх перестріла рать Алєксандра Нєвского. Відбувся страшний махач, в якому, орієнтовно, брали участь 11-12 тисяч німецьких лицарів і 15-17 тисяч рускіх ратників. Новгородці, начебто, відвісили германцям нечуваних піздюлєй, і ті, одягнуті у важкі лати, пішли під лід Чудського озера. Епічна картина тисяч лицарів, котрі разом з конями верещать і топляться у крижаній воді надовго осідала в пам’яті радянських школярів, яким втокмачували цсю цю хуїтєнь.

Що ж відбулося насправді? Скомпоную версії рускіх істориків, аби не висловити непочтєнія до «дня воінской слави». Наперед зазначу, що поміж серйозних істориків панує саме такий критичний підхід до Льодового побоїща, а не той, героїчний, які по сей день викладають юним московітам.

Почнем зі зради псковських бояр. Ще 1228 року Псков, як самостійне князівство, уклав договір із Лівонським орденом. Злі загарбники-німці так знущалися з поневолених псковічів, що після підписання «кабальницької угоди» залишили в місті аж двох лицарів. Не інакше, що насправді це була просто дипломатична місія. І вже у 1242 році псковські, яких в корінь заграли сусіди-новгородські, вирішили схилятися до католицизму, аби тільки Алєксандр Нєвскій від них від’їбався.

На цьому історичному тлі і відбувалося побоїще. Інша річ, чи справді було воно льодовим. Зверніть увагу на дату – 5 квітня. Навіть якщо на Чудському озері ще й залишався лід, то треба було бути повним довбойобом, що пертися на нього у важкій амуніції та ще й на конях. До речі, не лише германці виступали у латах. Рускіє ратники теж не голими йшли.

У лівонських хроніках є така фраза: «з обох боків убиті падали на траву». І це виглядає цілком логічніше. Не виключено, що, відступаючи кілька лицарів потопилися у розталинах якихось водоймищ, але загалом вся історія – не більше, ніж традиційний московський припиздьож, який свідчить хоча би про те, що болотяний народ навіть не знає точного місця своєї такої пиздець-пиздець легендарної битви.

Сучасні історики спромоглися порахувати й орієнтовну кількість учасників битви. От тепер тільки не ржіть: 200-400 людей з німецького боку і 400-800 з новгородського. У знаданій лівонській хроніці сказано, що в бою загинуло «двадцять братів-лицарів, а шестеро було взято в полон». Російські проімперські історики Жуков і Данілєвскій з такою мізерною цифрою німецьких втрат категорично незгодні. За їхніми підрахунками, загинуло аж 35-40 лицарів! 

Що тут скажеш? Сьогоднішні махачі футбольних ультра порівняно із Льодовим побоїщем виглядають, як Битви народів!

Однак московит з усією своєю баранячою впертістю продовжує наполягати на історичному значенні Льодового побоїща. Воно справді було і ще й яке! Наслідком бою стало таке бажане перемир’я Новгорода з Орденом, згідно з яким німці зобов’язувалися аж цілих 10 років не пиздити новгородських! До честі, пунктуальних германців, своє зобов’язання вони виконали і пиздження  новгородських відновили тільки після завершення дії угоди.

Роман Онишкевич