Оля Каліновська, кореспондентка 5 каналу невтомно працює на Донбасі...з 14 того року. Мене накриває. Я наче з нею поряд у березні 26 ще мандрувала розбитою Констахою, потім дивилася на роботу наших пілотів на трасі Олексієво- Дружківки... Зараз Оля робила репортаж у Дружківці. Все далі і далі, метр за метром наче ненавистна і невтомна короста поглинає нашу українську землю... Клята рашиська орда суне, перетворює наші міста на пустку.
Щемливі як завжди кадри...
Оля Каліновська у Дружківці ....
Текст від автора....
"- Чаще звоните маме, милая. Она же переживает. И Костя пускай чаще звонит…
Вона говорить це зі слізьми на очах. А я покидаю цей двір з тяжким серцем…..
Людмилу, точніше Люсю, (так її маленьку називала мати доти, доки її не забрали із собою нацисти. Люся - 41-го року народження. Дитя двох воєн...) ми зустрічаємо в одному із дворів пошматованої Дружківки.
Жінка чаклує біля імпровізованої пічки (централізованого водо- та газопостачання, як і світла, у Дружківці давно немає).
- Що у Вас сьогодні на обід? - дружньо посміхаючись, запитую я.
- Рожки. Хлеба сегодня нет, будут рожки. Завтра пойду за хлебом - сварю что-то другое. (Для цього покоління хліб майже так само важливий, як вода. Вони не визнають оцього нашого «від хліба набирають вагу і він не так уже й потрібен в раціоні»).
- А тут ще хліб десь можна взяти? - я дивуюсь, бо не уявляю, як у роздовбане місто, над яким щохвилини курсують чиїсь - то наші, але здебільшого російські ударні дрони і куди ми залітали так, що шумахер позаздрив би - можна завозити хліб.
- Да. Магазин еще работает. И не один. Еще возят…
- Вііііііууу....
Над нашими головами пролітає черговий дрон.
- Бум!
І таранить щось, що обрав собі за ціль.
- Господи, ви навіть не здригаєтесь.
Люся спокійно помішує ріжки, щоб не пригоріли. І не зважає на шалений рух смерті у небі.
- Тут дрони, там вибухи, як Ви «вивозите» все це?
- Привикли, - вона пересмикує плечима, сумно посміхаючись. - Ви снимаете меня?
- Так.
- Ой, если би знала, принарядилась бы! А так - некрасиво одета.
Насправді Люся у гарній бузкового кольору блузці, штанях із джинсового матеріалу. І підперезана стильним поясом. У неї добре, гарне відкрите обличчя і великі блакитні очі. Сиве волосся акуратно зібране в хвостик. Обличчя все ще зберігає залишки краси. Вочевидь, у молодості Люся-Люда була дуже гарною.
- Ви красива. Правда. І дуже стильно одягнута. Я, якщо чесно, не очікувала тут таке зустріти, - я ані на секунду не лукавлю.
- Столько комплиментов. Аж неудобно, - Люся справді зашарілася. Думаю, вона просто дуже давно не чула такого.
Хоча. Жінки теж здатні робити компліменти. Щирі і без задньої думки.
- Это Вы не видели меня, когда я иду в магазин или за водой! - Ану, ану, розкажіть, як Ви одягаєтесь?) У парадно-вихідний одяг? Сукню одягаєте?
- Нет, не платье. Одеваю брюки. Но не такие, новые и чистенькие. И блузку красивую. И платок. Там же люди! А парадно-выходное мы уже давно не можем себе позволить, - її голос стишується і у веселі нотки в голосі підмішується сум...
- Це такий собі «вихід у "свет"? - невесело, у свою чергу, підсумовую я. - Бо куди тут ще вийдеш?
- Да. Только воду набрать и в магазин. Больше некуда….
Згодом ми зустрінемо таких, як Люся, жінок, які повертатимуться з одного з небагатьох ще відчинених у Дружківці магазинів. Вони справді будуть одягнуті у «парадно-вихідне». Красивий чистенький одяг. Який колись наші бабусі тримали у скринях. «На вихід». Біленькі хустинки, найкраще, що є взуття. Тепер у цих дружківських бабусь цей вихід - щодня.
- Як востаннє, - невесело зауважить Костя.
- А еще ездят эти, волонтеры или кто-там может вывезти если что, отсюда? Кость, ти знаешь? И куда звонить?
- Так, волонтери ще їздять. Набирайте поліцію. Якщо звісно, звязок буде.
- Нет у нас здесь связи....
- То Ви плануєте виїжджати? - з надією запитую я. Бо дуже шкода цю гарну в усіх сенсах жінку. Хочеться, щоб вона жила….
- Конечно. Можеш не сейчас. Еще потерплю. Но у нас же нет ни света, ни газа, ни тепла. Сейчас лето, а что зимой будет? Замерзнем…
- Не чекайте зими, виїжджайте. Бо скоро уже дуже важко буде це зробити, - прошу Люсю я. І про себе думаю - уже зараз дуже нелегко це зробити....
- А Вы там ближе к информации, скажете, а долго оно еще будет продолжаться? - на цих словах по вкритому зморшками красивому обличчю Люсі течуть сльози.
- Та хто зна, - знизує плечима Костя.
- Довго, - думаю про себе я….
- Виїжджайте, тьоть Люсь. І пошвидше. - замість прощання кажу нашій новій знайомій.
- Почаще звоните своей маме, милая, - чую у відповідь.
Ми розходимося. У різні боки. Я з Костею - мандрувати далі розбитими вулицями Дружківки. Люся - до своєї пічки і каструль. Обоє зі слізьми на очах. І з важким серцем…Кожен думаючи про своє.....
