Таємний університет

Через репресії польської влади у 1920-их українці здобували вищу освіту у Таємному університеті, що діяв на приватних квартирах та у підвалах Собору Юра.



На фото: виклади проф. Чайківського на математично-філософському відділі, 15 березня 1923 року.

У липні 1921-ого у Львові заснували нелегальну вищу школу для українців.

Це було відповіддю на освітні репресії поляків: після 1919-ого вісім українських кафедр в університеті у Львові ліквідували, усіх 14 професорів-українців звільнили, а сам заклад перейменували з ім. Франца І на Яна Казимира. Згідно наказу ректорів Університету та Політехніки на навчання приймали лише тих громадян Польщі, хто пройшов військову службу в армії, також відвели лише близько 10% місць для іноземців, що в сукупності зводило до нуля можливість навчання українцям.

Впродовж трьох років українські товариства, такі як НТШ, намагались провадити курси вищої освіти для молоді, які регулярно забороняла польська влада. На них виокремились три напрями освіти: філософський, правничий та медичний. У 1921-ому було вирішено реорганізувати їх у навчальний заклад, який у липні оголосили Львівським таємним українським університетом.

Він діяв нелегально, однак польська влада з першого дня знала про існування цього університету і одразу ж застосувала репресії - обшуки та арешти студентів та викладачів. Слово “таємний” у назві мало свідчити про складну ситуацію у польсько-українських відносинах і відсутність легального закладу.

В університет у перший рік записалося 1258 студентів. За чотири роки існування закладу щороку набирали близько 1000 студентів. Викладали 65 професорів. Заняття проводили в підвалах Собору Юра, на приватних квартирах студентів та викладачів, приміщеннях НТШ, “Просвіти”, Національного музею, Народного дому.

Згодом факультетів стало п'ять - додали також технічний та факультет мистецтва. Навчання на філософському та правничому відділах мало тривати чотири роки, медики та техніки мали вчитись два роки, а далі через відсутність лабораторій, устаткування, анатомічних музеїв тощо продовжувати освіту у Празі, Відні чи Гданську.

Ректором Таємного університету став професор Василь Щурат, який одночасно завідував кафедрою української літератури. Однак того ж року його заарештувала польська влада. Наступни ректором був обраний професор медицини Мар’ян Панчишин, а згодом професор Євген Давидяк.

У Таємному університеті викладали майже всі українські вчені та фахівці, що мешкали тоді у Львові. Натомість усім польським університетам був оголошений бойкот.

Варто зазначити, що нацменшини за рішенням Версальського договору 1919-ого і за рішенням Ради послів 1923-ого мали отримати власний університет. Але польська влада категорично заперечувала, щоби цей університет розташовувався у Львові. Поляки не лише не дотримали обіцянки відкрити до 1924-ого заклад вищої освіти для українців, а з часом лише посилювала репресії проти студентів та викладачів Таємного університету, що призвело до припинення його діяльності у 1925-ому.

Чотири роки Таємний університет діяв у важких умовах - напівпідпілля, цькування, голоду та відсутності платні. На його діяльність гроші жертвувала українська громадськість, зокрема із діаспори, підтримував митрополит Андрей Шептицький. Випускники Таємного університету згодом стали опорою націоналістичного руху ОУН у 1930-40-их роках.

Дипломи Університету визнавали у Німеччині та Чехословаччині.

https://galinfo.com.ua/news/taiemnyy_universytet_u_lvovi_ukraintsi_zdobuvaly_vyshchu_osvitu_u_pidvalah_soboru_yura_292654.html

Гейське

  • 09.04.21, 19:00
«Мама заплатила охоронцю заводу, щоб він зґвалтував мене»
Цей пост ми створили на основі реальної історії лесбійки, що не є відкритою.
Разом з 
Sphere, Women Association

та психологинею Ольгою Михальовою ми намагаємося зрозуміти, яким є життя закритих ЛГБТ-людей, чому вони мовчать і не наважуються зробити камінг-аут?









З ФБ Громадське

Орієнтація не вибирається як шоколадка чи релігія, це не мода чи хвороба, воно набагато глибше.  Хтось зразу розуміє, що виділяється цим, хтось усвідомлює в якийсь момент, виховання тут не діє, або живеш для себе, або з забобонами і упередженістю інших

Політичні шедеври

  • 07.04.21, 21:00
Найкращі афоризми Спікера ВР 2000-2002 Івана Плюща.

"Хлопці, ну, дайте їй [Тимошенко] якогось шарфа, а то вона вже посиніла вся"

"Я за життя стiльки сала з'їв, що соромно свиням в очi дивитися".

"Депутат Скорик, кончайте быстрее".

"З дитинства і по сьогодні від трудових ста грамів не відмовляюсь".

"Перші двадцять років життя мене мучила одна думка: як наїстися"
.
"Вони хочуть впихнути невпихуєме. Ну то чого ж його пхати, як воно не лізе".

"Депутат Хмара, не висіть над головою!"

"Увімкіть мікрохвон у задньому проході!"

"Депутат! Депутат! Не помню хвамілії - той, шо у піджаку! Відійдіть від мікрохвона і займіть своє місто".

"Депутате Заєць! Не стрибайте по залі! Ви ж не в лісі!" - Одна з найвідоміших фраз, кинута з президії в залу на адресу народного депутата Івана Зайця.
Пізніше, коли той став міністром екології, Іван Плющ пожартував: "Які Зайці, така й екологія"

Одного разу, коли нардепи висували кандидатів у судді Конституційного суду, терпіння Івана Плюща урвалося: "Зачекайте! Так це ж силу-силенну кандидатів зможуть висунути. А що робити з вже висунутими членами?"


30 радіоісторій про Лесю Українку доступні для слухання

Спецпроєкт «Леся Українка. 30 радіоісторій», перша серія якого вийшла 25 лютого на UA: Радіо Культура, доступний для прослуховування.

 

Сценарій для радіосеріалу створив письменник Мирослав Лаюк. Голосами історій стали зірки театру й кіно: Євген НищукДмитро РибалевськийРимма ЗюбінаОльга СумськаМарина КошкінаТаня Гаврилюк та інші актори.

 

Прослухати усі 30 радіоісторій можна тут.

«Нещодавно я написав роман «Залізна вода», пов’язаний з Лесею Українкою. Під час роботи над текстом були сотні моментів, про які хотілося сказати, але які не підходили роману. Тому ідея сценаріїв стала можливістю довиговоритися. Леся справді, попри широку дослідженість, часто потрапляє до масового сприйняття через шаблонні контексти. Частина з цих шаблонів дійсно правдива, однак, крім них, є ще море інших способів розуміння, які особливо важливі і не актуалізовані сьогодні. Про це я і говорив», – зазначив в ексклюзивному коментарі Читомо Мирослав Лаюк.

Водночас продюсерка проєкту Олена Гусейнова в ексклюзивному коментарі Читомо висловила переконання, що саме суспільний мовник може запустити механізм, коли класикиня національної літератури перетворюється на суперзірку.

«Починаючи роботу над радіосеріалом про Лесю Українку, я думала про Джейн Остін. Ось жінка-письменниця початку 19 століття, з міста Вінчестер в південній Англії, прожила 41 рік, написала 6 романів і стала поп-іконою. Як? І я вирішила, що в усьому винне БіБіСі. 24 вересня 1995 року на екрани вийшов перший епізод серіалу за романом Джейн Остін «Гордість та Упередження». Думаю це і є точна дата початку світової остіноманії. Коли Джейн Остін стала не тільки письменницею, про яку пишуть дисертації або чиї зображення друкують на блокнотах та футболках, а і письменницею, яку читають і перечитують. Починаючи роботу я думала про Сью Бьортвісл – про її студентську любов до Джейн Остін, про її бажання говорити зрозумілою глядачу 90-х мовою і при цьому не втратити жодного остінівського слова. Я розуміла, що документальний радіосеріал і костюмована телевізійна драма мають різні потужності і можливості для впливу. Розуміла, що не варто шукати способів, повторити ефект кадру з фільму, де містер Дарсі, якого грає Колін Ферт, виходить з озера у білій мокрій сорочці. Однак я переконана, що саме суспільний мовник може запустити механізм, коли класикиня національної літератури перетворюється на суперзірку. Коли її тексти читають та перечитують», – сказала Гусейнова.

 

На думку редакторки спецпроєкту Марини Муляр, цей документальний серіал робить важливі перші кроки в напрямку олюднення класичних персон – Тараса ШевченкаЛесі УкраїнкиІвана Котляревського.

 

За словами Муляр, сценарист Мирослав Лаюк опрацював багато документів, пов’язаних з Лесею Українкою, щоб «з його розповіді доволі рельєфно виступила пані Лариса Косач-Квітка, іронічна, жорстка, поривчаста і стримана».

 

«А ще в радіосеріалі побіжно зачеплені теми, які давно мали зайняти гідне місце в нашій, поки дещо порожнюватій ідентичності: тема українських шляхетських інтелектуальних кіл, наукових і мистецьких, тема старих українських родин, що не втратили ані своїх гербів, ані своєї пам’яті аж до початку двадцятого століття», – додала редакторка.

 

Також актори, які працювали над радіосеріалом, поділилися з Читомо своїми думками про Лесю Українку.

 

«Леся Українка для мене – це приклад, взірець, натхнення. Це неймовірне поєднання тендітної краси та незламної сили. Настільки незламної сили, що ніщо не може спинити її на своєму шляху, на шляху до втілення своєї мети та мрії. Водночас, краса, тендітність, тонка чуттєвість душі поета неодмінно супроводжують цю силу, що робить її справді цілющою. Словом, для мене ЛУ саме така – уособлення прекрасної , цілющою, незламної Сили Духу, що є для мене натхненням та прикладом», – сказала акторка, учасниця фрік-кабаре Dakh Daughters Тетяна Гаврилюк, яка стала в серіалі голосом оповідачки.

Водночас актор Дмитро Рибалевський, який також став голосом оповідача, зізнався, що у юності взагалі не розумів, хто така Леся Українка. Змінюватися ситауація почала під час навчання в універистеті і згодом – у ході роботи над виставою «На полі крові» у Театрі імені Івана Франка, де Дмитро зіграв Прочанина.

«Я щасливий, що Українка для мене досі постає все ж таки не розкритою книжкою, яку я продовжую читати й буду намагатися продовжувати її розкривати надалі, бо інтерес до неї вже ніколи не пропаде», – підкреслив актор, наголосивши, що «Леся визначає людяність на найвищому щаблі існування людини».

 

Актриса Марина Кошкіна (голос Лесі Українки у радіоісторіях), яка також грає ЛУ в серіалі «Плеяда», переконана, що «Українка – в першу чергу жінка, яка вміла любити, яка вміла писати, говорити через слово, і говорити так сильно, що ти читаєш, тебе це просто не може не чіпляти».

 

«Я на її текстах росту й вірю – що старшою буду, то краще розумітиму їх, тому що вони дійсно надскладні для мене», – зауважила актриса.

Актриса Ольга Сумська, голос якої в серіалі також став голосом Лесі Українки, розповіла, що під час роботи над проєктом «дуже непросто було з тими моментами в листах, де мова Лесі Українки на сучасне вухо звучить «зросіщено»: всі ці «проштудировала» стостовно «Капіталу» або «розумовий виднокруг», який треба розширювати. Але «вигострю, виточу зброю іскристу» – вчитуєшся уважніше і воно лягає на душу».

Нагадаємо, у мережу безкоштовно виклали повне зібрання творів Лесі Українки у 14-ти томах.

chytomo.com/30-radioistorij-pro-lesiu-ukrainku-dostupni-dlia-slukhannia

Театр екзорцизму або церковний бізнес

  • 03.04.21, 13:40

«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва

Практики екзорцизму або вичиток, тобто вигнання з людини бісів, повсюдно існують в Україні — від сільських церков до великих монастирів. Часто люди самі хочуть, щоби їх зцілили від одержимості, а священники відповідають на цей запит. З іншого боку, з вас можуть почати виганяти біса в найнесподіваніший момент — тоді, коли ви будете найбільш вразливі. Журналістка Світлана Ославська досліджує цю тему — вона вже побувала в монаха, який нібито зцілює хвороби, а тепер розповідає про «лікування одержимості» в одній православній громаді під Києвом. 


Під хрестом

У селі Катюжанка за 55 км від Києва люди лежать під хрестами. Простягаються на дерев’яних лавах, а важкий кам’яний хрест кладуть їм на груди. Кому тяжко тримати на грудях (він має десь 30 см у довжину і 8 — у товщину), пробує відсунути хреста нижче. Трохи згодом підходить священник і сідає людині на живіт.

«А ви візьміть у батюшки благословення і вас теж під хрест положать», — радить мені Галина, сухенька жінка років 65. Вона сама так лежала щойно — здавалося, що хрест важить, як пів її тіла.

А перед тим між нею і священником відбувався такий діалог:

«Не мешай мне!» — батюшка.

«У-у-у, у-у-у», — Галина невиразно стогне.

«Скоко тебе лет уже? Две тысячи есть?.. Рожки у тебя есть?»

«Какие рожки, у меня их давно нет!»

«А крылья есть?»

«Нет ничего!»

«А хвостяра?»

«И бороды уже нет вот такой — ничего у меня нет. Только тело маленькое, тощее, холодное, черное, спаленное твоим огнем вот этим!» — тепер голос Галини різкіший за той, яким вона зверталася до мене, і якийсь неприродний — ніби вона і батюшка розігрують сценку в аматорському театрі.

Коли нам пізніше вдається поговорити, дізнаюся, що Галина їздить сюди з Боярки вже сім років. Каже, що довгий час біс у ній не проявляв себе й лише кілька місяців тому заговорив. Тепер він слабкий, безпечний для оточення, бо отець «запрєт йому дав».

«Брати запрєт» — це так у Катюжанці називають і обітницю не курити чи не пити впродовж певного періоду. Запрєт беруть у священника Олександра Бонара. Так він допомагає людям долати залежності. Це основна спеціалізація церкви в Катюжанці, а другорядна — лікування безпліддя та зцілення від інших хвороб. А ще вигнання бісів: у розумінні церкви це теж хвороба — одержимість. Таких, як Галина, тут називають «болящими». 

Говорити голосами

Після історії про монаха-цілителя мені написала Софія [на її прохання ми змінили ім’я]. У кількох реченнях розповіла, як десять років тому, 30-річною, потрапила до Катюжанки. У неї були проблеми в особистому житті, нерви, і як наслідок — проблеми зі здоров’ям, які не вдавалося вилікувати традиційнішими методами. Хтось порадив з’їздити до отця Олександра. На той момент вірянка, Софія до поради прислухалася. А в Катюжанці її раптом почали «лікувати» від одержимості дияволом.

«В мене була гостра депресія — в якийсь момент було так зле, що я ледве ходила. Але я не мала поняття про терапію й намагалася сама вигребти».

У Катюжанці вона побачила сільську хату, на ній гучномовець, а перед хатою — натовп. Виявилося, це залежні від алкоголю, наркотиків і паління приїздять до отця Олександра з усієї України. Софія не очікувала такого, але стала в натовпі слухати проповідь. Отець говорив людям: такі-сякі прокляті, дияволу продалися. І що мають узяти запрєт, на скільки зможуть витримати. Якщо порушать обітницю — закурять раніше терміну — то «носитимуть на плечах розіп’ятого Христа».

Після проповіді Софія стала в чергу до батюшки.

«І раптом мене висмикують із натовпу, ведуть за олтар і кладуть на мене великий церковний хрест. Я не до кінця розумію, що відбувається, аж тут приходить батюшка. «Виходь!», — каже, але звертається не до мене. І я розумію, що з мене виганяють диявола. При цьому він сидить у мене на животі, а в мене в животі завжди чути пульс. І тоді він каже: «О, бачиш, гад б’ється в животі».

Свій тодішній стан Софія описує так: колосальне нервове напруження, її світ сипався. Потрібна була якась опора, і нею могла стати віра. Коли Софії повідомили, що за один раз одержимість не вилікувати, вона довірилася й почала приїздити до Катюжанки у вихідні. Крім процедури з хрестом їй давали читати духовну літературу — про святих старців, монахів. Але в одній книжці Софія прочитала, що Сталін взагалі-то був непоганою людиною, але оточення мав кепське. Якось у Катюжанці вона сказала, що ходила до Михайлівського собору — церкви Київського патріархату. «Як ти могла! Та ти ж нехрещена!», — була реакція, після чого її перехрестили в патріархаті Московському. Присутність політики в церкві її вразила, і хоч не одразу, але стала одним із чинників, чому Софія не лишилася в Катюжанці надовго: пригадує, що було чотири поїздки. 

Насторожували й деякі інші речі. Батюшка Олександр мав асистентку, яку всі називали матушкою. Ця жінка розповідала, що колись теж була одержима, але батюшка її зцілив. Під час одного із сеансів вона запитала Софію, чому та не «говорить голосами». «Бо я голосів не чую», — відповіла. На що та заперечила: «Ні-ні, треба говорити, треба виводити це назовні».

«А під час одного сеансу я відчула в собі дивний імпульс — що мені було б нескладно отак із батюшкою поговорити, ніби не від себе. Відчула, що народжується агресія. А потім думаю: стоп, це ж не мої думки».

Агресія в ній росла від безрадності, від нерозуміння, як у цій ситуації поводитися. Тому що ситуація нормальною не була. Софія додає, що їй вдалося зберегти позицію спостерігачки завдяки професійному досвіду: вона працює в театрі й пів життя на репетиціях просиділа. Каже, якби не це, якби не освіта, вона б легко могла остаточно повірити у свою одержимість і хтозна, чим би все закінчилося.

Більше тут zaborona.com/i-tut-ya-rozumiyu-scho-z-mene-viganyayut-diyavola-teatr-ekzorczizmu-za-godinu-vid-kiyeva/

Бог белых пятен

  • 30.03.21, 10:00
Бог белых пятен — логическая ошибка, состоящая в том, что неизвестное замещается некоторым мифом, и более не считается неизвестным. Данный миф может несколько варьировать в зависимости от конкретной религии, но суть объяснения неизученного феномена состоит в том, что "так пожелал (сделал) бог". Очевидно, в силу определённых мировоззренческих особенностей, к этой ошибке почти исключительно тяготеют лишь верующие.

Формулировка ошибки:
Наука не может объяснить явление А. Следовательно, явление А происходит вследствие вмешательства Бога (богов).

Один из примеров логики бога "белых пятен" - аргументация сторонников "теории разумного замысла" ("разумного дизайна" - англ. Intelligent Design, ID) Сторонники "разумного замысла" усердно выискивают в современном знании и понимании мира «белые пятна». Если находится явный пробел, то автоматически полагается, что перед нами — дело рук божьих. Однако добросовестных теологов, подобных Дитриху Бонхофферу, беспокоит, что по мере развития науки и уменьшения количества «белых пятен» загнанному в угол богу в конце концов совсем нечего будет делать и негде прятаться. Учёных же волнует другое. Признание своего невежества в определённых вопросах является необходимой частью научного процесса; более того, отсутствие знания воспринимается как призыв к будущим победам. Большинству учёных скучно заниматься тем, что уже известно. Неизвестное же воспринимается ими как вызов. Мистики же обожают тайны и во что бы то ни стало стараются их сохранить. Учёные их любят по другой причине: тайны открывают для них поле деятельности. Вывод печален - одним из самых пагубных действий религии является пропаганда идеи о том, что отказ от познания является добродетелью.

Настоящая наука нуждается в признании своего невежества, в существовании пока ещё не разгаданных тайн. Поэтому, мягко говоря, печально, что главной стратегией апологетов креационизма стали выискивание пробелов в научном знании и претензия на заполнение их по умолчанию «разумным замыслом». Вот, например, гипотетическая, но очень типичная ситуация. Креационист: «Локтевой сустав малой пятнистой скользкой лягушки устроен нечленимо сложно. Ни одна из его частей не смогла бы работать в отсутствие других. Могу поспорить, что вам не удастся объяснить, как локоть малой пятнистой скользкой лягушки мог возникнуть посредством цепочки медленных постепенных изменений». Если учёный не сумеет мгновенно дать исчерпывающее объяснение, креационист по умолчанию делает вывод: «Ага, альтернативная теория “разумного замысла” победила по умолчанию». Заметьте, как подтасована логика: если теория A не в состоянии чего-либо объяснить, то теория B, без сомнения, верна. Излишне добавлять, что менять теории местами в данном аргументе не разрешается. Нас призывают признать теорию правильной по умолчанию, даже прежде чем мы рассмотрим, лучше ли она объясняет вопрос, который оказался не по силам предыдущей теории. «Разумный замысел» получает карт-бланш, а заодно — и полную свободу от предъявляемых к эволюции жёстких требований.

Иллюстрацией теологии «белых пятен» служит увлечение креационистов пробелами в палеонтологической летописи. Однажды Ричард Докинз в одной из своих книг начал главу о так называемом кембрийском взрыве следующей фразой: «Возникает впечатление, что ископаемые были помещены сюда без всякой эволюционной истории». Целью предложения было заинтриговать читателя, пробудить в нём любопытство к следующему далее исчерпывающему объяснению. Теперь, наученный горьким опытом, Докинз удивляется, что вовремя не догадался, как часто эту фразу будут едко цитировать вне контекста, оторвав от неё последующее полное объяснение феномена. «Белые пятна» в ископаемой летописи радуют креационистов, как и любые пробелы.

Многие эволюционные преобразования элегантно подтверждаются более или менее непрерывными линиями плавно меняющихся промежуточных ископаемых организмов. Для некоторых преобразований переходных ископаемых не найдено, это-то и есть знаменитые «пробелы». Майкл Шермер остроумно заметил, что обнаружение нового образца, попадающего по своим признакам в середину пробела и рассекающего его надвое, даёт креационистам повод провозгласить, что количество пробелов таким образом возросло вдвое! И прошу ещё раз обратить внимание на беспардонное использование принципа правоты по умолчанию. Если подтверждающих предполагаемый эволюционный переход останков ещё не найдено, по умолчанию делается вывод, что такого перехода не было и перед нами — доказательство работы бога.

Требование полного вещественного подтверждения каждого шага каждой линии развития, будь то эволюция или другая наука, противоречит элементарной логике. Это аналогично требованию судьи, ведущего дело об убийстве, представить для вынесения приговора полную видеозапись каждого шага убийцы до момента преступления — и чтобы в ней не было пропущенных кадров. В окаменелости превращается только крошечная доля всех умерших организмов, и нам уже повезло, что мы имеем так много промежуточных ископаемых. Могло оказаться, что окаменелости вообще отсутствовали бы, но в любом случае доказательства эволюции из других источников, таких как молекулярная генетика и географическое распространение, являются не менее убедительными.

По умолчанию в "белых пятнах" креационисты размещают бога. Любой раздел науки с недостаточным количеством информации или ее осмысления автоматически передается под начало бога. Стремительность, с какой делаются заявления о нечленимой сложности того или иного объекта, свидетельствует лишь о недостатке воображения. Тот или иной биологический орган, будь то глаз, бактериальный жгутиковый двигатель или биохимический процесс, провозглашается нечленимо сложным — и точка. Несмотря на предыдущие уроки разоблачения устройства глаз, крыльев, множества других объектов, каждого нового кандидата возносят на пьедестал, словно его нечленимая сложность очевидна, не требует доказательств и гарантирована указом. В ход идет логика, не более убедительная, чем следующая: "Я (имярек) не в состоянии вообразить, каким именно образом посредством постепенных изменений мог появиться (вставьте название биологического объекта). Поэтому я объявляю данный объект нечленимо сложным. Следовательно, его сотворил всевышний". Стоит построить аргументацию подобным образом — и немедленно становится очевидно, что ее легко может разрушить находка каким-либо ученым промежуточного звена или хотя бы гипотеза о возможном промежуточном звене. И даже если наука пока не дает объяснения, вывод о преимуществе варианта "разумного замысла" нарушает общепринятые логические правила. Рассуждения сторонников "разумного замысла" — это рассуждения ленивых, пораженческих умов, "доказательство" от "не могу поверить".

Безусловно, предстоит ещё много работы, которая, не сомневаюсь, будет выполнена. Но её никогда не удалось бы проделать, если бы учёные лениво опускали руки при столкновении с первыми же трудностями, как рекомендуют нам сторонники «разумного замысла». Советы его апологетов учёным можно выразить следующим образом: «Не понимаете, как это работает? И не надо — бросьте всё и объявите, что это дело рук бога. Не знаете, как появляются нервные импульсы? Отлично! Не понимаете, как мозг регистрирует и хранит памятные события? Замечательно! Поразительная сложность фотосинтеза вас затрудняет? Лучше не придумаешь! Бросьте, пожалуйста, ломать голову над загадками, признайте своё поражение и молите господа. Дорогие учёные, не решайте ваши головоломки. Несите их нам, а уж мы-то найдём им применение. Не покушайтесь, проводя свои исследования, на драгоценное невежество. Нам эти славные пробелы нужны как последние лазейки для бога». Святой Августин сказал об этом довольно откровенно: «Существует иной, гораздо более опасный вид искушения. Имя ему — порок любопытства. Именно он подвигает нас на попытки разгадать недоступные нашему пониманию, ненужные нам тайны природы, познания которых человеку желать не должно»
Источники:
Р. Докинз "Бог как иллюзия" глава 4


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
108
предыдущая
следующая