Дебют Узелкова на професійному рингу відбувся 24 жовтня 2004 року, коли В'ячеслав переграв в шести раундах Сулеймана Джерілова. Слідом за цим Узелков здобув сім перемог над суперниками різного рівня, серед яких слід виділити гостьовий успіх у бою з французом Маджідом Бен Дріссом, а також протистояння зі значно більш досвідченим конголезцем Мукаді Манда, якого В'ячеслав здолав за очками.

27 лютого 2007 року в колекції В'ячеслава з'явився перший титул — за версією EBU-EE, який він завоював у поєдинку проти росіянина Артема Вичкіна. 13 вересня 2007 року завоював титул Інтерконтинентального чемпіона за версією WBA в напівважкій вазі, нокаутувавши в 6-му раунді непереможного іспанського боксера Габріеля Кампільйо (12-0). У першому захисті титулу нокаутував аргентинця Хуліо Сезара Домінгеза. У червні 2008 року Узелков нокаутував непереможного боксера зі Словенії Дениса Шимича (19-0).

Після ще трьох вдалих поєдинків 23 липня 2010 року у Лемурі (Каліфорнія) Узелков вийшов на бій за звання чемпіона світу за версією WBA з боксером з Казахстану Бейбутом Шуменовим. У першому раунді В'ячеслав надіслав казаха в нокдаун, але в подальших раундах був несхожим на себе. Шуменов був набагато активніший і, починаючи з 3 раунду, контролював хід поєдинку. Після закінчення 12 раундів одноголосним рішенням суддів переміг Шуменов. В'ячеслав вперше програв на професійному рингу[2]. Слід зазначити, що в процесі підготовки до бою в США не найкращим чином спрацювали представники K2 Promotions, не забезпечивши умов для нормальної належної підготовки підписаного у них бійця, а тренеру і катмену Узелкова — Вдовкіну Віталію і Лучнікову Дмитру не видали в посольстві США паспорти з візою, в результаті чого стався безпрецендентний випадок — в куту Узелкова під час чемпіонського бою не було жодної людини з його команди.[3]

Після поразки від Шуменова В'ячеслав виграв 3 поєдинки, а потім програв німцю Едуарду Ґуткнехту в бою за титул чемпіона Європи за версією Європейського боксерського союзу. Після бою із Едуардом переніс інсульт.[4][5] Згодом В'ячеслав переміг двох досвідчених боксерів і повинен був вийти на титульний бій з чемпіоном WBO Натаном Клеверлі, але поєдинок з британцем зірвався[6][7]. 16 березня 2013 В'ячеслав Узелков поступився французу Дуду Нгумбу[8]

9 листопада 2013 в Києві В'ячеслав здобув перемогу нокаутом в бою проти американця Джейдона Кодрінгтона й завоював титул Інтернаціонального чемпіона за версією IBO в напівважкій вазі[9].

12 квітня 2014 року Узелков провів останній в кар'єрі бій, програвши сербу Геарду Аєтовичу[en].

Наприкінці березня боксеру діагностували тромб у серці, тромб в аорті та гангрену ноги. У квітні він переніс складну операцію на серці та проходив реабілітацію, а згодом отримання II групи інвалідності.[10]

9 листопада 2024 року помер[11]. (Вікі)

Приблизно з 1909 року і до початку Першої світової війни (1914 року) в тоді прикордонному Радивилові (офіційна російська назва “Радзивилов”) дислокувався 12 Донський козачий полк. Ще 1904 року «вічним» шефом його призначили генерал-фельдмаршала Російської імперії князя Потьомкіна-Тавричеського, отож його ім’я навіть було приєднане до назви полку. Організаційно він входив у 2-у бригаду 11-ї кавалерійської дивізії 11-го армійського корпусу Київського військового округу. Перед війною полком командували: на 1909 рік ­– полковник Сулін Іван Іванович, з 30.05.1911 року – полковник Каледін Василь Максимович, рідний брат Олексія Каледіна, майбутнього донського отамана. 

Спочатку слід пояснити особливості деяких звань. Осавул – таким був офіцерський чин у козачих військах; хорунжий –  найнижчий офіцерський чин у козачих військах; сотник – офіцерський чин, вищий за чин хорунжого.

На 1 січня 1909 року офіцерський склад розквартированого в Радивилові полку був такий:

полковник, командир полку Сулін Іван Іванович, військові старшини Попов Євграф Іванович, Попов Віктор Федосійович, Раков Іван Іванович, осавули Крюков Семен Христофорович, Хорсов Григорій Іванович, Милованов Авдій Євграфович, Дронов Олексій Никифорович, Гнилорибов Іван Іванович, Желтухін Дмитро Петрович, Янченков Стефан Рафаїлович, Балабін Микола Юхимович, Пономарьов Олександр Васильович, під’єсаули Риковський Василь Костянтинович, Козин Іван Гаврилович, сотники Токарев Федір Васильович, Аврамов Василь Олексійович, хорунжі Анікін Герасим Олексійович, Духопельников Василь Кіндратович, Курапов Степан Олексійович, Красовский Михайло Васильович, Ханженков Василь Миколайович, Панфілов Олександр Іванович, Михайлушкін Олександр Ігнатович, Чернов Андрій Іванович, Крохін Григорій Панасович, Забазнов Іван Карпович, Глебездін Григорій Козьмич, Смоляков Лев Пантелеймонович, Мельников-Розведенков Степан Олексійович.

Отже, Радивилів того часу кишма кишів офіцерськими чинами, які тут, певна річ, не тільки служили, займалися щоденною муштрою, а й залицялися до місцевих молодиць, проводили вільний від службових обов’язків час по єврейських шинках і, поза сумнівом, влаштовували п’яні дебоші…

У романі Михайла Шолохова «Тихий Дон» головний герой Григорій Мелехов потрапив на службу в містечко «Радзивиллово». Одним із прототипів Григорія став Єрмаков Харлампій Васильович, якого призвали в 12-й козачий полк у січні 1913 року.

Ось як Шолохов описав прибуття свого героя в наше містечко:

«На полустанку, де вивантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів по риштованню, помічник ешелонів скомандував сідлання, повів триста з гаком козаків до ветеринарного лазарету. Довга процедура з оглядом коней. Розбивка по сотнях. Снують вахмістри і урядники. В першу сотню відбирали світло-гнідих коней; у другу – сірих і буланих; у третю – темно-гнідих; Григорія відбили в четверту, де підбиралися коні золотистої масті і просто гніді; у п’яту – світло-рудої і в шосту – вороної. Вахмістри розбили козаків повзводно і повели до сотень, розкиданих по маєтках і містечках».

З початком Першої світової війни 12-й козачий полк перебував на Південно-Західному фронті, воював проти австро-угорських військ. На третій день війни, 26 липня 1914 року, полк прийняв бойове хрещення. Козаки з боєм взяли містечко Лешнів (у Шолохова в романі «Тихий Дон» – «Лешнюв»).

Далі в автора роману дуже плутано говориться про бойових шлях:

«11-а кавалерійська дивізія після заняття Лешнюва з боєм пройшла через Станіславчик, Радзивиллов (цього разу чомусь не «Радзивиллово»), Броди і 15 серпня розгорнулася біля міста Каменська-Струмилово. Позаду йшла армія, зосереджувалися на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, накопичувалися на вузлах штаби і обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягувався фронт. У штабах розроблялися плани широкого наступу, над картами корпіли генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч солдатів йшли на смерть…»

***

На картах дев’ятнадцятого століття в районі Радивилова (Радзивилова), крім основного пункту перепуску через кордон («рогатка»), позначені пости – Лісовий (за Дранчею Руською, нині село Новоукраїнське), Дранчівський (біля Дранчі Руської), Бузовський (біля Березини, тепер частина села Дружба), Веселий (біля Гаїв-Лев’ятинських), Суходільський (біля села Суходоли, нині не існує, було поблизу Лев’ятина), Сестратинський, Безоденський, Полуночний (біля Полуничного), Вітенський (поблизу Хотина), Рідківський… 

Цей малюнок художника Є.Тейха дає уявлення про атмосферу таких прикордонних пунктів.

Підготував Володимир ЯЩУК.