Дзвінке, прямо-таки наелектризоване повітря в Офісі президента вранці вівторка. Сніг за товстим броньованим склом вікна в кабінеті президента ліниво відблискує, а всередині, у жарко натопленому приміщенні з дизайнерським ремонтом, відбуваються «суцільні нерви».

Килимовою доріжкою, розстеленою від дверей і до темно-коричневого величезного столу, бігає президент України. Він одягнений у свіжу білу сорочку із закатаними рукавами та чорні штани. Приталений піджак, недбало кинутий на високу спинку стільця, намагається сповзти.

За дальнім кутом столу для нарад сидить Вірочка і палить, дивлячись у вікно. Вірочка одягнена у чорні легкі штани та сіру меланжеву футболку. Навколо тонкої талії пов’язана синя фланелева сорочка. Волоси розпущені та падають красивими лінивими локонами.

Чути, як у приймальні убирає і, як зазвичай, щось наспівує собі під ніс незмінна прибиральниця Адміністрації президента баба Люба.

Володимир (хватає зі столу новенький тринадцятий айфон і починає щосили тиснути на екран): Та що це за херня! Де всі мої дзвінки? Де мої телефони? Де моє все?
Вєрочка: Так це ж новий апарат, Володимире Олександровичу. Старий ви вчора після суду в серцях еее… уронілі.
Голос із приймальні: Який «уронілі», доню? Він його зі злості об шафу росхуярив, от лазію уламки досі збираю!
Володимир (продовжує мучити телефон): Та як подзвонити? Мені Венедиктову треба терміново! Вєра, наберіть Федорова, хай прийде і мені цей, як його, отой, для інавгурації та безпеки…
Вєрочка: … авторизації та безпеки. Еппл ай-ді.
Володимир: Так, цей хепі анді підключить! Бігом!
Вєрочка: Володимире Олександровичу, давайте я краще сама підключу. А то Федорову щось не щастить останнім часом з безпекою.
Голос з приймальні: Бггг.
Володимир (кидає телефон на стіл): Давайте! А краще зі свого наберіть Генерального прокурора! Наразі я їй розповім… що це за підготовка, що це за бекання на суді, що це за показуха, ну хто так працює взагалі?
Вєрочка (безневинно): Ви?
Володимир: Що?
Вєрочка: Я кажу – ви каву будете? Сьогодні з молоком, я про запас закупилася, картки ж введуть.
Володимир: Які картки? Досить! Досить цих ваших шпильок! Що там Венедиктова?
Вєрочка (дістає нову тонку сигарету, притискаючи телефон плечем до вуха): Не бере трубочку око государеве. Чи може нового голову ДБР набрати?

У приймальні лунає скрип дверей, кроки, тихі голоси. Настирливий аромат «Шанель-Егоїст» проникає, здається, навіть через прикриті двері.

Голос з приймальні: Олексій прийшов, заяву на звільнення приніс. Приймати?
Вєрочка: Олексій приносить заяву на звільнення до Офісу президента… Дежавю якесь. (голосно) Що за Олексій?
Голос з приймальні: Так Арєстовіч же ж.
Вєрочка: Мда… Експерти біжать із корабля. (Голосно) Нехай на столі залишить! Сподіваюся, цього разу він не надушив папір?
Голос із приймальні: Та якби ж! Він тут ще щось про базові обіцянки розповідає!
Вєрочка (голосно): Обіцянки не бери, бери тільки заяву! Обіцянок у нас і так повний Офіс.
Голос з приймальні: Гаразд! (тише) Та на стіл, на стіл клади, куди ти її тулиш?

Голоси у приймальні стихають, концентрація парфуму падає, стає навіть якось вільніше дихати. Начебто процес, кінець якого був неминучий, закономірно завершився очікуваним результатом.

Володимир: Ну що, додзвонилися?
Вєрочка: Майже…
Голос з телефону: Де-бе-ер!
Вєрочка (кладе телефон на стіл): Олексію Олександровичу, вас президент. Ви на громкой.
Голос з телефону: Ееєе… ви додзвонилися до державного бюро розслідувань. Ваш дзвінок дуже важливий для нас. На жаль, зараз всі слідчі зайняті. Залиште ваше повідомлення, і ми обов’язково оголосимо вам підозру.
Володимир: Еее… не зрозумів?
Голос із телефона: Ну що ж тут незрозумілого? Я ж говорю – ваш дзвінок дуже важливий для нас…
Вєрочка (натискає “відбій”): Мда. Такого ще не чула.
Голос з приймальні: Бггггг.

Нарешті зі стільця падає піджак.

Володимир (червоніє від злості): Та що це за херня, а? Трубку не беруть, морозяться, працювати не хочуть… де їх понабирали?
Вєрочка: На конкурсі. Прозорому та чесному. Ще комусь дзвонити?
Володимир: У суд! О, і точно! У суд зателефонуйте!
Вєрочка (посміхаючись): У Вищий Конституційний?
Володимир (обрадовано): Так! Цьому, як його…
Голос з приймальні: Тупицькому?
Володимир: Так, Тупиць … Стоп, якому Тупицькому? Що ви таке несете? Я ж його звільнив!
Вірочка: Не звільнили, а скасували указ про призначення. Це якби людина купила квиток на потяг, приїхала б до Львова і пішла пити каву, а Укрзалізниця скасувала б квиток. Ось приблизно так.
Володимир (зло): Ось знову ви загадками кажете!
Голос з приймальні: А я зрозуміла!
Володимир (падає на широченне крісло і стискає голову руками): Усіх звільню, всіх. До чортової матері. Два з половиною роки посадити не можуть. Ні, немає у нашій країні професіоналів.
Вєрочка (легко підіймається та підходить до вікна): Насправді є. Але вони зайняті, вирішують по-справжньому важливе завдання.
Володимир (мрачно): Яке завдання може бути важливішим, ніж посадити цього вашого Порошенка?
Вєрочка (милується ранковим містом): Війна із Росією. Вже вісім років як. Чи не помічали?

Протоієрей Олег Сіренко, настоятель Храму св. мучеників князя чернігівського Михаїла і його боярина Федора

— Non nobis, non nobis, Domine Sed nomini tuo da gloriam

— Дай славу не нам, не нам, а імені Твоєму

Від цього священика віяло спокоєм та надійністю. Отець Олег уважно слухав запитання та відповідав на них щиро та просто. Він усвідомлює те, що сьогодні соціум дедалі більше втрачає віру в Господа, але знає і те, що матеріалістичний світ, навіть з усіма його благами та принадами, не здатен заповнити ту порожнечу, котра виникає в душі, котра не знає любові, Бога та молитви.

Любов, віра, милосердя, каяття перестали бути ключовими постулатами буття. Зараз душу лікують мотиваційними цитатами в інтернеті, а біль та порожнечу заглушають смачною їжею, красивим одягом та гаджетами останніх моделей. Мало хто замислюється, що ми маємо щось набагато більше, ніж визнані соціумом мірила успіху у вигляді соціальних благ, кар’єрних та фінансових здобутків, та одвічної гонитви за примарою успіху.

І мені дуже шкода, що примарність цих псевдоцінностей більшість з нас усвідомлюють лише тоді, коли лихо постукає у двері. В той час як щира щоденна молитва наповнює життя теплом, щастям та благодаттю. Душа наповнюється вдячністю за те, що послано Господом.

І замість постійної невдоволеності собою, близькими, зарплатою, державою ми рухаємося вперед, насолоджуючись тим, що маємо, радіючи кожній миті життя і в такому стані досягаємо набагато більшого. Люди добрі, з Богом в душі, вони зовсім інші.

Вони люблячі. Людяні. Милосердні. Небайдужі. Межа між байдужістю та вірою в кожному нашому рішенні. Милосердя допомагає не тільки іншим, воно зцілює душу того, хто його проявляє. Господь дарував нам здатність любити.

І дивовижна здатність цього Дару в тому, що чим більше любові ти віддаєш, тим більше її в собі примножуєш. І в цьому дивовижна, глибинна мудрість буття. Ти по-дитячому щиро та відкрито посміхаєшся Господу, а Він наповнює щастям твою душу.

І в цю мить ти розумієш, що гастрономічні шедеври, одяг останніх колекцій відомих кутюр’є, дорогі машини чи прикраси приносять лише задоволення, в той час, як ВІРА дарує справжнє щастя. Щастя, котре не в багатствах, а в кожній миті життя. Ти живий. Ти любиш. Ти віруєш. Ти щасливий.

Ось така «Сповідь» відбулася між нами. Сповідь віри. Сповідь про нас. Ми розмовляли, а я подумки дякував священику рідної церкви за те, що він подарував мені це відчуття єдності віруючих душ. Українських душ. Котрі моляться про мир на рідній українській землі.