Мінус один диктатор.. (остаточно)
- 22.10.11, 19:24
"І не покінчив він життя самогубством, і не вмер за батьківщину зі зброєю у руках.."


Этот ком проблем оказался не под силу с грехом пополам установившемуся парламентаризму и в двадцатых годах король позволил генералу Примо де Ривера заморозить конституцию и установить диктатуру (впрочем, довольно мягкую). Левые силы королю этого не простили, и, когда генерал сложил свои полномочия, начали против монарха яростную травлю в своей печати.
Новорожденная республика началась с разгула выступлений левых сил: со стачек, занятий заводов, разгрома церквей, убийств состоятельных и духовных лиц. А попытки навести порядок левая пресса называла “стрельбой в народ”. В ответ на это испанские избиратели на первых же выборах отдали предпочтение коалиции право-консервативных партий. Но выскочки-политиканы, их возглавившие, показали полное неумение и нежелание сотрудничать и свою абсолютную несостоятельность. Левые же свое поражение не признали и горняки в Астурии устроили “пролетарскую революцию”. Перепуганному и безвольному правительству все же повезло: мятеж подавил молодой и популярный генерал, командовавший Астурийским военным округом. Но после его успеха его возросшая популярность показалась горе-правителям угрозой, и он был сослан на командную должность на Канарские острова. Звали его Франсиско Франко.
Опять запылали церкви, и головорезы из профсоюзов взялись за револьверы. За считанные месяцы число жертв стало исчисляться тысячами.
Осознала свою ответственность перед страной и армия. Франко написал правительству вполне лояльное письмо (опубликованное много позже), в котором обстоятельно и добросовестно предупреждал об опасности взятого курса. Единственным ответом было административное давление и обвинения в неблагодарности. Генерал сделал свои выводы.
Предсказание сбылось: среди ночи в его квартиру ворвались люди в полицейской форме, вытащили его из постели и расстреляли.
Позднее историки, особенно левые, будут рассказывать о “военном заговоре” против республики. В действительности же дальше разговоров дело у военных поначалу не зашло. События застали их врасплох, худшего начала у восстания быть не могло. Поддержали восставших не все военные округа, в иных поддержка была не всеобщей. В ряде городов, как, например, в Мадриде и Барселоне, восставшие генералы промедлили и не успели занять все ключевые объекты - там восстание захлебнулось в крови. Правительство решило “вооружить народ” и щедро раздало винтовки самым крайним революционным организациям и уголовному элементу. Но исход борьбы решили не они, а воинские части, оставшиеся верными правительству. Планомерно и без заминок план восставших был осуществлен лишь на Канарских островах, но в других регионах восстание удалось лишь в изолированных друг от друга “столицах” и то благодаря отваге и смекалке отдельных военачальников. Крупные города, кроме Севильи, остались в руках правительства. Оно также контролировало всю промышленность, все ВВС и флот, все тяжелое вооружение, все главные военные склады, все богатейшие сельскохозяйственные угодья, на его территории проживало большинство населения страны, на его стороне осталась большая часть вооруженных сил.
У одного добровольца спросили: “Кому сообщить, если с тобой что-нибудь случится?” - “Хосе-Мария Эррандонэа, 56 лет, Тэрсио Монтэхурра. Мой отец”. “А если его не найдут?” - “Тогда - Хосе-Мария Эррандонэа, 16 лет, Тэрсио Монтэхурра. Мой сын”.
А в-третьих, что решило исход войны: левые свой первоначальный успех не использовали и не перешли в контрнаступление. Восставшим удалось удерживать свои позиции порой незначительными силами и даже высвободить осажденные гарнизоны, как, например, Толедскую крепость Альказар. Франко, взявший командование над колониями, перебросил марокканские силы через Гибралтарский пролив в торговых суденышках, а моряки республиканского военного флота, перебившие своих офицеров, не сумели этому воспрепятствовать. Восставшие позволяли себе ошибки. Мола, например, задумал окончить войну одним ударом, и послал на Мадрид свои знаменитые колонны (“четыре колонны наступают на Мадрид, пятая встретит нас уже внутри”). Они легко разбили вышедшую им навстречу вооруженную часть, но их остановили слетевшиеся со всего мира коммунисты-добровольцы, “интернациональные бригады”. Белым пришлось перейти к более традиционным способам ведения войны.
На противоположной стороне осталась основная часть армии и полиция: старая полиция королевских времен (“Гуардия Сивиль”) частично примкнула к восставшим, частично - осталась на стороне республики и даже, как в Барселоне, решила дело в пользу последней. Зато внутренние войска (“Гуардия де Асалто”), созданные республикой, остались ей верны повсеместно. У республики было больше возможностей пополнения армии - под ее контролем находилась бульшая часть населения страны. Разобравшие розданное в самом начале войны оружие рабочие организации создали собственные отряды: появились войска анархистов, троцкистов, социалистов, коммунистов. Создали свои армии и самостийники - каталонцы и баски. Набрали они, правда, лишь немного тыловых “героев”...
Демократии с самого начала объявили нейтралитет, скорее благожелательный для республики. Восставшим помогали лишь Германия и Италия.
Итальянцы прислали значительные силы, но много лавров не пожали. А их вооружение оказалось ниже всех стандартов.
Появились русские и в рядах восставших. Белые эмигранты, тогда еще весьма многочисленные, увидели в испанских военных своих - борцов против коммунизма, и воспользовались случаем свести старые счеты с большевиками. Почти все они перешли французскую границу с Наваррой, и попали к карлистам. Те их с радостью приняли, но сказали: “У нас на знаменах написано: Dios, Patria y Rey - Бог, Родина и Король”. Мы боремся именно за это. Если ваши убеждения иные, мы вас проведем в другие части, например, в Иностранный легион. - А на наших знаменах, - отвечали царские офицеры, - было написано: “За Бога, Царя и Отечество! С вами нам как раз и по душе!” И остались. В “Тэрсио Мария де Молина” всю войну провоевал русский отряд. Испанцы, в том числе их командующий, полковник Рупе, отзывались о них очень тепло и считали их прекрасными бойцами. Эта похвала особенно почетна: армия карлистов, “Рэкетэ”, по праву считалась лучшей пехотой мира. Но приток русских добровольцев скоро иссяк - французы закрыли границу.
Причин было несколько, прежде всего - принятая с первых же дней оборонительная стратегия: “Но пасаран” (“Они не пройдут!”), скандировали красные. Зато белые взяли твердый курс на освобождение всей страны, и инициатива была в их руках.
Не было у красных и единоначалия: анархисты, троцкисты, самостийники командовали своими отрядами по-своему, а своенравные “природные командиры” подчас принимали такие решения, которые в обычных армиях полагается принимать от верховного командования. У белых же шло к обратному: необходимость единого командования поняли очень быстро, и после кончины Мола имя Франко напрашивалось само собой - из-за его блестящих побед во главе марокканских сил. Наконец, хунта самораспустилась, назначив Франко главой государства, верховным главнокомандующим и генералиссимусом всех родов войск (впоследствии сие “скромное” звание приглянулось и кое-кому у нас).
Весьма важным был и фактор экономический. Красные не национализировали всю промышленность, но всю ее поставили под “рабочий контроль”: владельцам предприятий навязали рабочие комитеты, как правило - из самых горластых и безграмотных. Любое решение хозяев этими комитетами оспаривалось, искажалось и превращалось в противоположное. Производство, естественно, остановилось: рабочим было веселее заседать на собраниях, чем прозаично крутить гайки. Увольнять кого-либо было строжайше запрещено: мало что могло заставить людей работать. А виновниками невыполнения заказов, особенно государственных, оказывались все те же хозяева-вредители. Если же они на заводе не появлялись, их судили за дезертирство. В итоге они были рады унести ноги от своей “собственности”, но удавалось это не каждому.
Естественное последствие - резкое падение популярности “республики”. Демократии, т.е. народовластия, не было ни в одной зоне, но у красных от нее отошли гораздо дальше. На красный территории сожгли все церкви, не считаясь ни с архитектурными, ни с историческими ценностями. Духовенство да и простых верующих убивали тысячами. Революционные отряды просто появлялись в какой-нибудь деревне, отрубали у священника голову и играли ей в футбол. Другим их любимым занятием было заставлять население сносить на площадь статуи, картины и книги религиозного содержания и сжигать их.
На его стороне воевали карлисты (традиционные монархисты), военные (придерживавшиеся его воззрений), фашисты (как сторонники модной тогда идеологии). На другой же стороне - анархисты (за рабочее самоуправление), троцкисты (за перманентную революцию), самостийники (за государственную независимость), коммунисты (за Коминтерн).
О возведении на престол отрекшегося Альфонса XIII не могло быть и речи. Его сын, принц Хуан, придерживался левых взглядов и доверительные переговоры с ним посланников Франко ни к чему не привели. У карлистов претендента на престол не было. Фалангисты были против монархии и видели в генерале Франко своего “каудильо” (вождя). Таким образом, временное правление Франко затянулось до его смерти.
Франко не решил всех проблем страны. Например, его преследование сепаратизма, вплоть до запрещения языков, не решило национальный вопрос, а лишь загнало его внутрь. С другой стороны, его жесткий централизм оставил в дураках карлистов: он упразднил “фуэрос”, сеть вольностей, включавшую и правотворческие привилегии. Их движение, разочарованное и обезглавленное, не стало сотрудничать с Франко, в единой партии остались лишь единицы. Но они и не встали в оппозицию: Франко был меньшим злом, чем коммунистическая республика. Они постепенно сошли на нет, а их место заняли националисты - в оппозиции не только к Франко, но и к Хуану-Карлосу, и к Испании как таковой. Их террористическая деятельность, особенно в Стране Басков - сегодняшняя “болячка” испанской демократии.
Солженицын, высказав эту мысль по испанскому телевидению, навлек на себя лай левой общественности, но был совершенно прав. Там, откуда приехал писатель, нормальная европейская страна с процветающей экономикой, диктатурой вообще не казалась. Если бы выиграли красные, о такой “диктатуре” вздыхали бы все испанцы, разве что кроме номенклатурщиков...
Байдужий осінній ранок огортав мої плечі сірою мрякою. Не звертав на мене уваги. Готував собі чергову порцію нудного холодного дощу. Тепло бабиного літа вщент рознесли безнадійні північні вітри. Разом з дурними надіями. На щось таке, що всміхне всіх, розправить зламані крила. Залишилась тільки спрага. Важка похмільна спрага...
А попереду? Що попереду? Де хороші твої сини, моя занедбана країно. Мабуть, давно вже влили свою неспокійну кров в чужих краях. Залишились тільки ті, що власної крові не мають,.. як і серця. П*ють чужу. З тих ягнят, що мовчать. Стиха споглядають розруху...
Залишився тільки час. Невтомний час-трудівник. Йому все одно. Він зруйнував Рим та Вавілон. Що йому до неньки Вкраїни?
А ще - Той, Що Збирає Все. І добре і зле. Він чекає на всіх. Для нього час - ніщо. Ми давно вже в черзі до нього. Усім - по ділам. Назавжди.
In nomine Patris et Filii et Spiritus sancti.



З 3 жовтня наша країна стала жити в нових економічних реаліях. Нацбанк України з допомогою нововведення про обов*язкове пред*явлення документа при обміні валюти, що засвідчує особу та її місце проживання, намагається виконати єдину мету – взяти під повний контроль обіг та пересування всієї валюти в країні. При цьому – значно обмежити купівлю валюти населенням. До такого висновку дуже легко прийти, взявши декілька купюр іноземної валюти та відвідавши банки нашого міста. Саме це я і здійснив. Щоб на на власні очі побачити ситуацію з обміном.
Побувавши в десятку банківських установ, різниці ніякої між ними я не побачив. Всюди - ліниве споглядання вулиць через вікна приміщень, де крутяться гроші. Але, тепер уже не зовсім зрозуміло, яким чином.
В Приватбанку - гнітюча тиша та спокій. В приміщенні декілька людей, що проплачують квитанціі за різні послуги. Каса для обміну валюти на технічній перерві. Підходжу до іншої, вільної. Касирша офіцйним тоном пояснює, що гроші обміняти можна. Якщо при собі є документ, звичайно. Роблю розгублений вигляд та наполегливо наголошую на тому, що мені потрібно перетворити в національні купюри всього 5 американських доларів. Молода дівчина за віконцем терпляче відбивається, пропонує ознайомитися з постановою Нацбанку, що висить на дошці оголошень. Читаю папірець. Там багато букв і мало зрозумілого. Ясно тільки одне. Якщо в тебе валюта в кишені є, то вона нікому не заважає. Але якщо тобі заманеться перетворити її в товар, по Марксу, звичайно, то для цього треба засвідчити, що ти не житель Зімбабве або Гонолулу, але й цього мало. Банк зробить ксерокопію першої сторінки паспорта. Аргументуючи тим, що це виконання декрету Національного банку від 1993 року.
До цього документу я ще повернусь. А поки що крокуємо в банк"Таврика", що майже поряд. На питання про можливість обміну валюти мені радо відповідають - "Без проблем!" Але з обов*язковим залишком після себе своїх даних. Папірець з постановою і тут був на видному місці. Розповідь про те, що мені нагально потрібні саме українські гроші, а іноземних у мене повні кишені, от тільки паспорт я забув вдома, - мені не допомогла. Банк цікавили мої долари виключно з даними особистого характеру.
В ощадкасі на Майдані Рад я дозволив собі трохи посперечатись. На моє намагання запевнити, що в декреті Нацбанку 1993 року йдеться тільки про можливість з*ясування через документи, чи являється громадянин, що хоче придбати на територіїї України валюту, резидентом - касир тільки розвела руками.
Уточнюю. З декрету випливає, що "уповноважені банки та другі фінансові установи... мають право від свого імені та за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб - резидентів та нерезидентів, а також продавати її фізичним особам - резидентам". Тобто, продавати валюту в нашій країні може будь-хто! А ось купувати - тільки громадяни України. Тому банкам надано право при купівлі іноземних грошей перевірити особу купуючого, пересвідчитись, чи є він резидентом. От і все. Жодного натяку на копіювання особистих даних.
В Енергобанку на Михайлівській та в УКООПспілці на Бердичівській картина була майже та сама. Гроші можливо обміняти будь-коли і в будь-якій кількості. Маючи паспорт в руках. Свої 5 доларів я так і не перетворив на гривні. Касири були тверді мов криця. А тому слідуючим пунктом походу став міський ринок, де мене радо зустріли люди-привиди, що значно активізувалися за два останніх тижні. Майже не ховаючись, вітають вони кожного, хто поспішає до торгових рядів. Монотонно повторюючи мантри про гроші з різних куточків світу. Ви, певно, здогадалися, що це місцеві "міняли", яким ваші дані з паспорту і дарма не потрібні. Зате їх страшенно цікавлять долари, євро, рублі, фунти... В необмеженій кількості. До речі - по зовсім непоганому курсу. 8 гривень за долар - при продажу та 8. 10 при купівлі. Не дорожче, ніж в багатьох банках. Ось так.
Питання. Куди скоріше за все тепер піде пересічний громадянин міста? В банки чи до тих, хто нічого зайвого не питає, а виконує свою роботу вправно та швидко? Думаю, відповідь всім зрозуміла. Небажання залишати паспортні дані про себе невідомо кому і навіщо, вже стали головною причиною ігнорування банків населенням при обміні валюти.А тепер декілька запитань до держави:
- Чому, коли в нас щось робиться, то робиться якось завжди не так?
- Хто на цей раз, порушуючи свої ж постанови, збере урожай з цієї дивної ситуації? Тобто, хто є замовником?
- Хто і яким чином зможе заборонити працівникам банків використати інформацію з документів проти клієнтів. Та саме головне - навіщо взагалі ця інформація банкам? Що вона їм дає?
Наостанок. Біля жодного банку я не побачив ажіотажу, а всередені жодної людини, що міняла б гроші. Це, звичайно, викликає роздуми. Для мене абсолютно ясно, що в країні успішно ввели в дію другий успішний потік грошей. І цей другий потік - "чорний".


У Львові на могилі Лева та Дарії Ребетів відправили панахиду
12 жовтня ц.р. на могилі Лева та Дарії Ребетів, що на Личаківському
цвинтарі, відбулися поминальні заходи за участі депутатів Львівської
обласної ради, керівників громадських організацій. Ректор духовної
семінарії Святого Духа отець Микола Фредина відслужив панахиду, яку супроводжував хор семінаристів. Про це повідомила прес-служба Львівської обласної ради.
Квіти від Львівської обласної ради поклали до могили депутати Андрій Холявка та Орест Шейка. В почесній варті стояли пластуни та вихованці Львівського ліцею Героїв Крут.
Як зазначив у своїй промові Андрій Холявка, сьогодні ми віддаємо шану відомим діячам національно-визвольного руху, подружжю Ребетів.«Їхнє життя та смерть мають навчити нас прагнути єдності, - зазначив депутат. – Адже з наших суперечок найбільше користають наші вороги».
54 роки тому, 12 жовтня 1957 року, Лев Ребет загинув від рук агентаКДБ Богдана Сташинського у Мюнхені. Був провідником крайової екзекутивиОУН в Західній Україні. Після проголошення відновлення Українськоїдержави у червні 1941-го Лев Ребет став заступником голови Українськогодержавного правління, яке очолював Ярослав Стецько. В еміграції бувпрофесором Українського вільного університету, редактором журналу«Український самостійник». Був похований у Мюнхені. У жовтні 2010 рокуйого тіло перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі. Лев Ребет народився 3 березня 1912 р. у місті Стрий на Львівщині, в сім'ї поштового урядовця.У 15-річному віці, навчаючись в українській гімназії, став членом Української військової організації (УВО); після заснування Організації українських націоналістів вступив до її лав.У 1934-1938 рр. - провідник Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні.1940-1941 рр. - після розколу ОУН на мельниківську й бандерівську фракції підтримує Степана Бандеру.30 червня 1941 р. - Ярослав Стецько у Львові оголошує про відновлення незалежної Української держави й очолює Українське державне правління, Лев Ребет призначений його заступником. Після арешту Стецька 9 липня Ребет упродовж чотирьох неповних днів - до власного арешту 12 липня - виконує обов'язки голови українського уряду.З осені 1941 до грудня 1944 р. - в'язень концтабору в Освенцімі.
![]() |
| Лев Ребет в останні роки життя |
У 1945-1948 рр. - головний суддя Закордонних частин ОУН, з 1948 р. - один із керівників, голова політичної ради Закордонних частин ОУН. 1949 р. - захищає докторську дисертацію на тему "Держава і нація". З 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолює альтернативний провід ЗЧ ОУН, із 1956 р. - ОУН (за кордоном). З 1954 р. - професор Українського вільного університету. З 1955 р. - головний редактор суспільно-політичного журналу "Український самостійник". Автор багатьох праць із теорії та історії української нації, зокрема, "Теорія нації", "Держава і нація", "Формування української нації", "Світла і тіні ОУН", "Походження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій". 12 жовтня 1957 р. - убитий у Мюнхені агентом КДБ Богданом Сташинським. Похований на цвинтарі "Вальдфрідгоф".
У жовтні 2010 року за сприяння Львівської міськради прах Лева і Дарії Ребетів був перепохований на Личаківському кладовищі у Львові - поруч із президентом Західно-Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем, засновником "Пласту" Олександром Тисовським та легендарним військовим міністром ЗУНР, полковником УГА Дмитром Вітовським, організатором Листопадового чину 1918 року.
Детальніше тут:http://www.istpravda.com.ua/digest/2011/10/12/58949/
Дивіться відео тут: http://5.ua/newsline/184/0/69395/