П'ятниця, 18 Червня, 2010 - 09:30
Народний депутат вiд БЮТ розповiв "Експресу", хто збудував особняк для Тимошенко i за чиї грошi куплений її “Мерседес”-"броньовик"

Про що б пiд час цього iнтерв”ю не говорив Iван Денькович, вiн називає голову БЮТ i партiї "Батькiвщина" тiльки одним словосполученням -- "Юлiя Володимирiвна". Єдине вжите ним iнше визначення взагалi зашкалює бютiвською виправкою. "Наш лiдер", -- обмовився депутат про Тимошенко. Не дивно, адже шанобливiсть Деньковича при згадуваннi Ю. В. Т. вишколена цiлим десятирiччям перебування у партiї "Батькiвщина". Та насправдi вона -- уже не "його лiдер".

4 червня народний депутат вийшов iз "Батькiвщини" i тепер дав "Експресу" друге за останнiй час гостре iнтерв'ю про внутрiшньобютiвську ситуацiю. Нині його викриття не обмежуються рiвнем рiдної областi, а пiднялися до центрального керiвництва партiї i блоку.

"Бути першою, першою, першою!.."

-- Ви – один iз найдавнiших членiв партiї "Батькiвщина", ще з тих опозицiйних часiв "епохи" Кучми, чи не так?

-- Так, у «Батьківщині» я з 2001 року. Понад 7 літ очолював обласну організацію партії, одну з найбільших в Україні, яку має “Батьківщина”. За кількістю голосів, які збирала Тимошенко на Львівщині за період мого керівництва, наша парторганізація завжди була найбільшою.

*********************************************************************************************************************************************
«Ющенко мав її поставити на місце»

-- У принципі, якщо послухати вас – у людини цілком «правильна» політична біографія. А ви пишете заяву про вихід із «Батьківщини». Що змінилося?


-- Власне, те, що нині залишилося тільки оте бажання бути першою і готовність здавати задля цього членів своєї команди.. .

От були в нас 2004 року два демократичні табори, очолювані Ющенком і Тимошенко. Перший став Президентом. Юлія Володимирівна справді йому дуже допомагала в кампанії і стала прем'єром. А що після того сталося з Віктором Ющенком? А вона мусила б мати до нього повагу як до Президента. Вважаю його провиною те, що він таки не зумів поставити її на місце.

-- Чи правда, що вперше вони посварилися після скандалу із сином Президента -- коли ЗМІ отримали від анонімних джерел знімки про порушення правил дорожнього руху Андрієм Ющенком у супердорогому авто, не зареєстрованому в Україні, інформацію про золотий телефон «Vertu», подарований йому оточенням глави держави, та інші елементи надмір розкішного життя?

-- Я не знаю, чи справді то вона організувала цей скандал, як підозрював Президент. Але, знаючи членів команди Юлії Володимирівни... Скажу більше: хіба в тому оточенні є українці? Та нема там українців!

-- Як це?

-- Ну, є.. . люди інших національностей. На цих обличчях написано, якої національності люди оточують Юлію Володимирівну.

Виходячи з їхніх особистих якостей, я цілком допускаю, що так воно і було. Ми нині багато критикуємо Віктора Ющенка, та все ж це Президент, який відстоював українську ідею, культуру, історію, мову. Що було не до вподоби багатьом й у команді самого Ющенка, і в команді Тимошенко.

-- До вас, в обласну організацію, мабуть, надходили директиви, як провадити агітаційну роботу. Чи містили вони вимоги щодо боротьби проти Ющенка, розробляли з цією метою якісь кампанії?

-- Були команди висвітлювати його неправильні кроки, зради тощо.

-- А ви завжди погоджувалися з директивами центру?

-- Не завжди. Якщо методи нечесні й несправедливі...

Читати повністю http://www.expres.ua/main/2010/06/18/37972

Почитала я сьогодні російську пресу (Я її час від часу переглядаю, і єврейську також…)

Наведу кілька статей.

Потомок Кобзаря пополнил ряды националистов.

ЧЕРКАССЫ, 10 марта. Черкасский областной комитет ВО «Свобода» накануне, 9 марта принял в ряды партии праправнука Тараса Шевченко националистической партии «Свобода».

Украинские националисты уверены, что Крым принадлежит им с 1918 года

СИМФЕРОПОЛЬ, 23 февраля. Исторически обоснованная дата «возвращения» Крыма Украине — сентябрь 1918 года. Как передает корреспондент «Росбалта», об этом заявил глава крымского отделения Украинской народной партии Олег Фомушкин.

По мнению националиста, необходимо считать официальной датой присоединения Крыма в состав Украины именно 28-29 сентября 1918 года. При этом сам Фомушкин настаивает на термине «возвращение Крыма в состав Украины».

Политик заявил, что в сентябре 1918 года в Киеве прозвучали слова гетьмана Павла Скоропадского о том, что «Украина не может существовать без Крыма — это будет туловище без ног». «Лишь узнав про избрание его гетманом и возрождение Украинской державы, все корабли Черноморского флота, которые на 80% комплектовались украинцами, мгновенно подняли сине-желтые флаги», — пишет Фомушкин.

Ученый: В жилах украинцев течет армянская кровь.

КИЕВ, 18 февраля. Украинцы плохо знают свою историю — в частности благодаря скудным данным о народах, населяющих Украину, в школьных учебниках. В том числе умалчивается информация об армянах, веками проживающих на территории современной Украины, отметил в интервью Analitika.at.ua известный украинский историк, председатель общественного научно-исследовательского центра «Восток-Запад», руководитель Донецкого центра Института востоковедения НАН Украины Михаил Швецов.

"Защо Ви любите Україну?"

Одразу поясню. Прошу не приймати це як гасло або заклик. Ні. Мене дійсно цікавить за що українці і люди, що перебувають на территорії цієї країни, люблять Україну? Що їм подобається?

Це лише опитування з мотою задоволення власного інтересу. Соціологічне опитування, якщо бажаєте.

Прошу бажаючих викласти свої думки в коменнтарях. Заздалегідь дякую за приділенний час.

Хочу висловити подяку усім тим, хто взяв участь у висвітленні проблеми відсутності хліба в шахтарських містах. Зізнатися, я не очікував такого резонансу, але відгукнулися практично всі ЗМІ і телебачення, проблема була озвучена на всю Україну, вся Україна дізналася, про нездатність чиновників владних структур Луганської області керувати регіоном.

Причиною зупинки хлібозаводів компанії «Коровай», стало банальна відсутність грошей для закупівлі борошна, що за цим стоїть: об'єктивна реальність збиткового розвитку економічного сектору в нашій країні або це черговий переділ власності із застосуванням економічних методів впливу до чергової жертви, як то кажуть - час покаже.

У цій ситуації найбільший інтерес представляє, на мій погляд, поведінка влади та їъ реакція на події. Складається враження, що якби не своєчасне втручання громадськості, то обласна влада і не дізналася б про перебої в поставках хліба і зростання цін на нього в шахтарських містах.

Я особисто, 07.03.11г. зв'язався з керывнмкрм внутрішньої політики Луганської області Борзих М.А., якій пояснив всю складність ситуації. Я її поінформував, про готовність людей виходити на вулиці і бити скло у держустановах, тому що такого підлого відношення до себе народ від «улюбленої» влади зовсім не очікував, ну і звичайно ж повідомив їй, про готовність СОГ «Трудовий Рух «Солідарність» очолити протестні процеси на всій території Луганської області. Для того, щоб не допустити розвиток подібного сценарію запропонував організувати 09.03.11г. зустріч губернатора Пристюка В.М. з представниками громадськості, на якій би він доповів, про причини відсутності хліба, вжиті заходи та найголовніше показав би перспективу виходу з ситуації, що склалася. Така б зустріч, з одного боку заспокоїла б народ, з іншого дала б повне уявлення і розуміння, про те, що відбувається, що дозволило б прогнозувати розвиток подій на найближче майбутнє.

Але так вважали ми, влада ж вважала, що у неї сьомого березня вихідний, восьмого березня, самі розумієте свято, а дев'яте число у губернатора повністю розписано, так що начебто, як і не до нас і тільки після того, як я пояснив, що ця ситуації реально може перетворитися в хлібний бунт з усіма витікаючими наслідками чиновник від влади зволив пообіцяти мені, що губернатору буде повідомлено, а мені передзвонять.

Завдяки тому, що проблема отримала всеукраінкую розголосу, влада почала діяти, вже після обіду мені зателефонували з обласної адміністрації і доповіли, що заходи прийняті, що губернатор практично зобов'язав без передоплати поставити борошно на хлебокомбтінати «Короваю», але зустрічатися з громадськістю і обговорювати це питання він не буде. Після чого, в мережі Інтернет ( http://topmedia.com.ua/news/show/2011-03-07/9916_xleb-yeto-politicheskij-vopros-gubernator ) з'явилася заява Пристюка В.М. про те, що на хлібному питанні, хтось робить політику, виявляється не влада своєю не професійністю і відвертою дурістю доводить до відчаю людей, а громадськість разом з простими людьми, по суті підміняючи владу і виконуючи її функції, займаються політикою. Ну не марення?

Далі ще цікавіше, місцеві провладні чиновники фактично насварили народ за його непристойну поведінку, в умовах відсутності хліба. В інтерв'ю Першого національного каналу начальник торгового відділу Свердловського виконкому Фічеева Р.Н., коментуючи ситуацію з хлібом, звинуватила жителів у штучному ажіотажі, розповівши про те, що у Велику вітчизняну війну людям видавали по 200гр. хліба і нічого страшного не сталося, багато вижили. Фічеева Р.Н.постиділа свердловчан за їх бажання їсти неодмінно хліб і закликала їх до терпіння і розуміння всієї складності ситуації, в якій опинилася влада.

Міський голова Шмальц О.І., виступаючи по місцевому телебаченню, розповідав про те, що місцева влада не здатна, та й не має права втручатися в подібні процеси, особливо у формування цін, дивлячись його виступ люди задавали питання телевізору, а для чого власне нам потрібна влада, для чого існує місцеве самоврядування, для чого ми годуємо таку ораву прохиндєєв якщо вони, маючи від нас всі повноваження на управління цією територією, тим не менш зробили нас жебраками, а тепер вже і морять голодом, чи не настав час гнати їх втришия і поганою мітлою, попередньо перекривши кордону. Так говорять люди на вулиці, ті хто приходить до нас у громадську приймальню, такий настрій висить у повітрі і відчувається на фізичному рівні.

Мені сьомого березня зателефонували з міліції, сказавши що вони з Інтернету дізналися, про підготовлювану акцію протесту восьмого березня і попросили, якщо буде не важко, подати заявку. Коли я проінформував їх про те, що швидше за все ми не будемо восьмого виводити народ на вулицю, то у відповідь почув те, чого я ніколи не міг очікувати, міліціонер що дзвонив прямо сказав, що акцію проводити потрібно, хліб, ціни все вже дістало, проводьте акцію ми вас будемо охороняти. У цей момент у мене з'явилася гордість за наш народ, я зрозумів - ми всі дорослішаємо, а так само те, що влада своєю дурістю робить найголовніше, прищеплює почуття солідаризму нашим громадянам.

Спостерігаючи за всім, що відбувається, мимоволі задаєш собі питання заради чого ці люди йшли у владу. Заради чого вони власноруч доводять ситуацію, коли День гніву стане неминучим, а їм доведеться розділити долю Чаушеску? У мене вони асоціюються з тими, хто викопавши собі яму, тепер весело себе ж і закопують.

Ситуація, яка виникла в містах Луганської області, є показовою для всієї України, народ стогне, народ потребує тих, хто здатний навести в країні порядок, хто здатний мерзенне кодло, яке назвало себе елітою, поставити на місце, спитати з них за все і почати відбудовувати нашу Батьківщину, не озираючись на окрики Москви і Вашингтона.

З повагою,
К. Ільченко СОГ «ТРС»

08.03.11р.

"Майдан".

Чи займаєтеся ви спортом?

4 березня 2011 року у Верховній Раді України був озвучений депутатський запит народного депутата України Миколи Кульчинського до Генерального прокурора України Віктора Пшонки.

У своєму запиті народний депутат просить Генерального прокурора розслідувати законність дій прокуратури Октябрського району міста Полтави проти службових осіб Обласного фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі. Адже, на думку Миколи Кульчинського, порушень з боку працівників фонду не було і тому кримінальна справа порушена безпідставно.

Нагадаємо, що з аналогічними зверненнями до ГПУ неодноразово зверталися народні депутати України Леся Оробець і Сергій Гордієнко. У Полтаві серед чиновників поговорюють про те, що справа є замовною і несе одну ціль – звільнення Віктора Токаря з посади голови Обласного фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі. Станом на сьогодні, Віктор Токар на вимогу слідчого прокуратури відсторонений від посади без збереження заробітної плати, а також має підписку про невиїзд. Тобто, виконання замовлення про звільнення вже виконано на 50 відсотків.

"Майдан".

 Lew Grade • Лев Виноградский 
Медиа-магнат и Рыцарь Британии из Токмака

• Король чарльстона, импрессарио, медиа-магнат, родоначальник независимого телевидения Великобритании, создатель телевизионной Империи Развлечений и первых медиа-корпораций «ATV» и «ITC Entertainment», продюссер многочисленных шоу, фильмов и сериалов, таких как «The Muppet Show», «The Saint», «Поднять Титаник!», «Иисус из Назарета» и легендарное «Возвращение Розовой Пантеры»; а также - владелец бессмертной ливерпульской четвёрки «The Beatles», и, наконец, - Рыцарь Британской Короны, Лорд Элстрийский!
Какое отношение всё вышеперечисленное имеет к истории города Токмак?
Самое непосредственное. Всё вышеизложенное - достижения выходца из Токмака!


«Все мои шоу Великие. Некоторые из них плохи, но они все Великие!»
• Знакомьтесь - Сэр Лью Грейд (Sir Lew Grade) - единственный уроженец Токмака, посвящённый в Рыцари Ордена Британской Империи и получивший титул Лорда! Более 70 лет Лью Грейд был ведущей фигурой в британском шоу-бизнесе. Еще в юности он стал Королём Чарльстона. В 1930-е годы он стал театральным агентом. В 1950-е годы Лью Грейд становится первопроходцем независимого телевиденья, где в течение двух десятилетий, вплоть до конца 1970-х годов, был одним из немногих ведущих фигур в британском телевидении, как управляющий директор «ATV» и вдохновитель бесчисленных программ, шоу и сериалов. А в свои семьдесят лет Лью Грейд занялся карьерой кинопродюсера в Голливуде...
Согласитесь, немногие выходцы из Украины достигли таких высот!

• Лев Виноградский, он же лорд Элстрийский сэр Лью Грейд (Sir Lew Grade), родился 25 декабря 1906 года в городке Большой Токмак, Таврической губернии Российской Империи. Родителями Лейбы Виноградского были Голда и Исаак Виноградские. У еврейской семьи в Токмаке был домик, Исаак Виноградский был портным, семья относилась к среднему классу.
Лейба был старшим среди трёх замечательных сыновей Виноградских - его братьями были Лесли (отец Майкла Грейда, председателя «BBC») и Борис, изменивший позднее своё имя на Бернард Дельфон [Bernard Delfont].
В 1912 году, когда маленькому Лёве было 6 лет, семья Виноградских, спасаясь от еврейских погромов, покидает Токмак и эмигрирует в Великобританию. В Большом Токмаке у портного Исаака Виноградского был отдельный дом, в Лондоне же семье пришлось разместиться в небольшой двухкомнатной квартире в Ист-Энде...

[ читать статью ПОЛНОСТЬЮ в блоге города Токмак или на «Diamant art-studio™» BLOG ]

---

• © «Tokmak-city BLOG» © Deemon Amorales   materials and photos from the open Internet sources
Копипаст статьи разрешён с обязательной интерактивной ссылкой на этот пост
Copypaste article is permitted with the obligatory hyperlink to this post

"Полностью был исключен вариант коррупционных сделок"
В Грузии до сих пор нет однозначной оценки реформы образования — часть общества и оппозиция считают ее неудачной. Почему?

[ Читати далі ]

Отак минає час, течуть хвилини, години, місяці, роки...
Отак, у неділю (6.03.2011) вранці я взяла до рук книгу перекладів індіанських легенд, що їх переклали Михайліна Коцюбинська та Валентин Корнієнко.
Отак, вкотре подивувалась барвистості мови перекладених Валентином Олексієвичем Корнієнком оповідань, вкотре зауваживжи при цьому, що, мабуть, мова черрокі така сама яскрава, як і українська... І згадавши, що пан Валентин любить у своїх перекладах , чи то з англійської, чи то з чешської, чи то з польської, демонструвати все ж витончену красу власної, української, мови, я насолодилась читанням легенд племені черрокі...
А сьогодні вранці  я дізналася, що Валентина Корнієнка більше двох тижнів немає серед нас, він згорів від раку легень за лічені місяці...
Подумати тільки! Ще нещодавно заходив до нас в редакцію і ми гомоніли про те про се... (Хоча було відомо, що він хворіє і приймає хімічне опромінення!).. Але він , як завжди, був у розмові жвавий з ясною думкою з позитивно налаштованим настроєм...
Для тих, кому, можливо, не відомо, скажу, що Валентин Корнієнко - перекладач. В основному, він перекладає з англійської. Він перекладав твори Д.Лондона, М. Твена, Г.Мелвілла, В. Фолкнера, Б. Фенольйо, Гр. Гріна та багатьох інших.
Проте чи не найважливіший для українського читача став його переклад творів  Люїса Керрола "Аліса в Дивокраї" та "Аліса в Задзеркаллі". Пам"ятаю, як він казав, що переклад "Аліси" для нього є дуже важливим, він вивчав ряд російських та польських перекладів, навіть адаптований для російського читатча перклад В.Набокова. Про свій же , що вийшов у нашому видавництві "Богдан", він казав, що це автентичний переклад!
У нашому видавництві завдяки його праці вийшла у світ серія "Легенди Світокраю" Пола Стюарта і Кріса Рідела (деякі книги серії він перекладав власноруч, інші правив як редактор).
Пам"ятаю, як я  працювала з ним над книгою цієї серії "Темнолесник", і сказала, що мені дуже подобається його стиль , і він тоді мовив фразу, що назавжди залишиться для мене знаковою: "Я працюю над прозорістю синтаксису". Це він говорив без тіні будь-якої зверхності, просто ділився своїм досвідом.
Взагалі, пан Валентин був людиною щирої душі, завжди усміхнений, життєрадісний, доброзичливий. У ньому якось дивно вживались майже дитячий ентузіазм і відкритість серця і сивий, вивірений роками, досвід.
Він працював редактором у  видавництві "Молодь", у редакціях часописів "Україна", "Всесвіт" (як він казав, я редагував майже всіх класиків). Товаришував з багатьма українськими письменниками і перекладачами. Про деякі свої доленосні зустрічі він згадує у власній книзі "Осіння ластівка", що вийшла у видавництві "Богдан" 2010 року.
Зараз я читаю цю книгу і дуже жалкую, що так і не взяла в нього інтерв"ю, про яке ми домовлялися два роки постпіль, усе не вистачало часу, та й, здається, він трохи соромився давати інтерв"ю, тому уникав як міг моєї наполегливості. Хоча одного разу я все-таки вблагала його про маленьку фотосесію.
І Аня Осадко таки зазнимкувала його в нашій редакції.


Валентин Корнієнко, 2008 рік. Фото Ганни Осадко
 
© Риженко Тетяна                                                         

1972 року в Київському видавництві “Українська школа" вийшло п'яте видання посібника для 9-10 класів “Історія України. За редакцією професора Ф.Оленя”. Там є розділ “Україна в роки Великої Визвольної війни". На жаль, до наших рук потрапив лише початок цього розділу “Україна у період відступу і оборонних боїв Червоної армії". Решта розділу, як і цього підручника назагал, щезла безслідно в умовах сумного існування непотрібної книжки по сільських садибах при наявності відсутности вітчизняного туалетного паперу. А може, ту решту спіткала краща доля. І добре висохлі легкозаймисті листочки, списані історичними викладами об'єктивного професора Оленя, просто пішли на розпал селянських грубок. Цього ніхто не знає. Але дещиця збереглась, і гріх би її не навести у цьому правдивому дослідженні. Отже:

Мобілізація українського народу на боротьбу з ворогом

22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Совєтську країну. Німецькі фашисти мали на меті знищити соціалістичний лад і перетворити совєтських людей на рабів німецьких імперіалістів. Відповідно до розробленого плану ударні фашистські угруповання розгорнули навальний наступ “Північ” — у напрямі на Ленінград, “Центр” — на Москву, “Південь” — на Київ. Жорстокі бої почались на всьому західному кордоні. Радянські війська трохи стримували противника в районі Львова, Рівного, Луцька. Але під тиском переважаючих сил ворога Червона армія змушена була відступити. 30 червня у Львові було проголошено відновлення Української Держави, вождь ОУН Степан Бандера доручив Ярославу Стецькові сформувати уряд.

Військовим міністром було призначено Романа Шухевича, який розпочав розбудову Українського війська.

Захопивши всю Західну Европу з її економічними ресурсами, фашистська Німеччина мала потужнішу воєнно-промислову базу, ніж Україна. Вона перебудувала на військовий лад усю свою економіку задовго до Другої світової війни і мала вже значний досвід ведення сучасної війни. З першого дня кампанії разом із Німеччиною воювали Італія, Фінляндія, Угорщина та Румунія, а також допомагали їй Японія, Еспанія, Болгарія і Туреччина. Україна ж оголосила війну Совєтському Союзу 3 липня 1941 року.

Економіка СССР, в яку до 30 червня входила й Україна, була підпорядкована інтересам мирного будівництва. Хоча в нашій країні й була могутня воєнна промисловість, технічне оснащення Українського війська ще тільки налагоджувалось.

Для швидкої мобілізації всіх сил було створено Державний Комітет Оборони, в руках якого зосереджувалась уся повнота влади в країні.

Народне господарство, робота партійних, державних і громадських організацій за умов війни перебудувалися для обслуговування фронту. Провід ОУН закликав український народ самовіддано здобувати кожну п'ядь рідної землі. Разом із союзними народами Антикомінтернівського пакту на війну з Союзом ССР піднявся й український народ.

Під загрозою ворожої окупації евакуювались на схід найважливіші промислові підприємства України. ЦК КП(б)У створював підпільні обкоми, райкоми партії, комсомольські організації. Одночасно формувалися партизанські загони, закладалися бази зброї і продовольства. Новостворена Національна Ґвардія України успішно запобігала евакуації промислових підприємств, викривала підпільні обкоми, роззброювала партизанські банди.

На початку липня передові частини союзницьких сил прорвалися до Києва. Ще задовго до наступу цих військ комуністичні керівники під конвоєм військ НКВД зігнали 160 тисяч киян споруджувати укріплення навколо міста.

Після тяжких боїв опір ворога був зломлений. Тут поряд із німецькими військами відзначалися в боях загони українських ополченців. В особливо запеклих серпневих боях винятковий героїзм виявила повітрянодесантна бриґада на чолі з О. Родимчуком, козацький загін “Перемога або смерть” під командуванням старого націоналіста С. Трепети, козацький курінь на чолі з Б. Буровиком, сформований із юних пластунів Донбасу.

Після того, як останні частини радянських військ утекли з міста, союзники 19 серпня урочисто ввійшли в Київ. Першими в звитяжному марші йшли частини військ спеціального призначення Українського війська.

Вічно живою і хвилюючою подією ввійшло в історію нашої країни взяття Києва. Указом Президії Верховної Ради України столиці України присвоєно почесне звання міста-звитяжця, на відзнаку цієї звитяги було встановлено медаль “За відродження Києва”.

На початку серпня розгорнулись бої на одеському напрямі, де наступали 18 румунських дивізій, підсилених німецько-фашистськими військами. Одесу захищала Окрема Приморська армія, підтримана Червоноармійським військовим флотом. Постачати місту озброєння, боєприпаси, поповнення військ і продовольство можна було тільки морем, тому постала потреба створити українські Військово-морські сили. Під конвоєм сил НКВД більш як 100 тисяч жителів Одеси споруджувало оборонні укріплення.

Під Одесою бойове хрещення отримали літаки українських Військово-повітряних сил, які 360 разів бомбардували позиції комуністичних військ. Невмирущою славою вкрив себе полк морської піхоти під командуванням Я. Осипенка. Півтисячі ворожих солдатів знищила кулеметниця Н. Ниленко, влучно вціляла у сталінців снайпер Н. Павленко. Десант, висаджений із кораблів українського Чорноморського флоту біля Одеси, знищив 6 тисяч сталінських солдатів.

У боях під Одесою вороги втратили близько 200 тисяч осіб убитими й пораненими, а також багато техніки. 16 серпня совєтські війська було вщент розбито, й українські, румунські та німецькі звитяжні полки ввійшли в Одесу. Це розчистило шлях на Крим, Донбас і Кавказ.

Під час запеклих боїв загинули командувач Південно-Східною групою українських військ генерал-хорунжий Д. Прямоніс, член Проводу ОУН М. Берштейненко. Восени союзні війська визволили всю Україну, деякий опір чинив лише обложений Севастопіль. В Україні ще влітку сталінські опричники зустріли масовий опір українського народу. Робітники відмовлялись працювати на сталінський режим, селяни ухилялись від сплати податків і поставок продовольства, ремонту доріг, мостів.

Під проводом підпільних осередків ОУН на ще не звільненій від комуністів території України розгорнулася партизанська війна. Уже в липні 1941 року на Київщині народні месники обеззброїли втікаючих радянців. Загін під командуванням Ф. Савенка розгромив сталінський гарнізон у с. Фудницькому на Черкащині. Значну допомогу українським військам, які брали Севастопіль і діяли на Керченському півострові, надавали партизани на чолі з активним учасником Першого і Другого зимових походів О. Макроденком. У Сумській і Чернігівській областях діяли загони під командуванням С. Каптура, С. Рудняка, О. Федорчука, М. Мудренка та ін.

На початку жовтня 1941 бої почалися уже на підступах до Москви. Сталінське командування стягло сюди величезні сили. Але 6 жовтня союзницькі війська раптово обрушили на ворога могутні удари.

8 жовтня першою з союзницьких частин у Москву увійшла 4-а Запорізько-Гайдамацька дивізія Українського війська. Москву було взято. За тиждень союзницькі війська просунулись за 400 кілометрів за Москву.

Уряд СССР втік у напрямку Свердловська.

Розгром під Москвою був останньою великою поразкою Совєтської армії. Союзницькі війська тут розвіяли леґенду про непереможність комуністів і остаточно поховали міф про “нєсокрушимую і лєґендарную”.

Провалились розрахунки верховодів сталінської Росії на світове комуністичне панування. На кінець жовтня 1941 року Комінтерн припинив своє існування.

Яскравий приклад масового героїзму під час штурму Севастополя показала чота спеціяльного призначення, що складалася з семи молодих членів ОУН: С. Лоєнка, О. Калюжного, Д. Погорілого, В. Раденка, В. Мудренка, І. Потрійного, Г. Гулі. Чотири дні вони штурмували укріплений пункт, де засів батальйон радянців, одних перебили, а решту взяли в полон.

В іншому районі прикриття залишились живими лише десять безстрашних бійців: четверо українців, один донський козак, грузин, латиш, узбек, татарин і осетинка. Серед них був і 13-річний севастопільський школяр, підпільний пластун Валерій Вовкун. На сміливців рушили совєтські танки, які у відчаї вдались до прориву з кільця. Один танк підірвав Валерій, але й сам загинув від комуністичної кулі. Товариші зняли з відважного пластуна закривавлений галстук і підняли його як символ вірности червоно-чорному прапору.

Під Севастополем противник втратив убитими і пораненими близько 300 тис. солдатів і офіцерів.

Взяття Севастополя — ще одна славна сторінка в історії леґендарного міста, в історії Визвольної війни.

Велике значення для посилення боротьби українського народу проти комуністичних поневолювачів мало зміцнення і зростання місцевих організацій ОУН та молодіжної мережі ОУН.

Для населення визволеної території друкувались газети, транслювалось радіо. Щоденно починали працювати радіостанції “Вільна Україна” та ім. Т.Г. Шевченка.

Вічною славою вкрили себе герої-націоналісти з підпільної організації “Молода чота”, створеної організацією ОУН у ще не визволеному від комуністів Червонодоні. Відважні юні націоналісти спалювали награбований хліб, звільняли українських людей з ворожого полону, викривали брехливу пропаґанду комуністів, писали і поширювали листівки.

За героїзм і мужність уряд України багатьох молодочотівців посмертно удостоїв звання Героя України.

Безстрашно діяла молодіжна націоналістична організація “Синьо-жовта іскра” (с. Химки Миколаївської области), керована директором школи В. Шморгуном і пластуном В. Гречаником. У молодих підпільників був радіоприймач, вони одержували повідомлення зі Львова і поширювали їх серед населення. Підпільники виявляли і збирали зброю, боєприпаси, вибухівку і все це передавали партизанам. Але недовго діяла організація. Вона була виявлена. Членів її після нелюдських катувань страчено.

Після поразки сталіністів під Москвою розбудова Українського війська посилилася. З'являються нові і нові дивізії, корпуси, армії. Одночасно з кількісним зростанням посилилась і бойова його активність. Восени 1941 ро...

...........................

На цій оптимістичній сторінці підручник історії України обривається з відомих і невідомих причин. До відомих, крім уже згаданих, варто додати, що 1972 року міністерство освіти України не рекомендувало цю книжку як підручник для 9-10 класів за “надто вже пронімецькі тенденції вкупі з національною незрілістю та недостатньо гострим викриттям злочинів комунізму”.

Шостого видання творіння професора Оленя вже не було. http://exlibris.org.ua/defilada/r07.html