Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Шукати в архіві

Важливі замітки

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Богдан Бо

Богдан Бо

До дня народження УСС



Війна за свідомість.
18.12.17, 20:00


У книзі за допомогою наукових аргументів спростовуються ключові російські міфи про Україну та українську історію. Проаналізовано ідеологічну спрямованість кожного міфу, історичне підґрунтя російських спекуляцій, обґрунтовано підстави заперечення спотворених образів нашого минулого, цілеспрямовано нав’язуваних Москвою ось уже протягом кількох століть. У тих випадках, коли сучасний міф має довгу історію, простежено еволюцію його змісту.

Для всіх, хто цікавиться історією України та українсько-російських стосунків 

Зміст

ПЕРЕДНЄ СЛОВО 

МІФИ ПРО ТЕРИТОРІЮ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ КОД УКРАЇНИ Міф 1. Україна - штучне політичне утворення, зіткане з різних історично непов’язаних між собою земель, частина з яких є чужими етнічними територіями 

Міф 2. Україна в сучасних кордонах з’явилася на карті світу винятково завдяки зусиллям Москви в часи СРСР 

Міф 3. Сучасна Південна та Східна Україна - це питома частина Росії (Новоросія) 

Міф 4. Міста Південної та Східної України засновані Росією 

Міф 5. Україна - органічна частина «русского міра», а не європейського світу.

Міф 6. Існує не Україна, а Малоросія як невід’ємна складова частина Росії (Великоросії)

Міф 7. Поняття «Україна» виникло для позначення окраїн російських земель

МІФИ ПРО УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ

Міф 8. Українці - «неісторична» нація, ніколи не мали власної повноцінної держави, нездатні порадити з собою й потребують зовнішнього управління

Міф 9. Росія - пряма і єдина спадкоємиця Київської Русі як держави 

Міф 10. Русь - давня назва Росії. Князі Київської Русі - «русскіє князья», а її населення - «русскіє люді», тобто росіяни 

Міф 11. Більшість українського народу в 1917 р. підтримала «Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію» та ідею нерозривного союзу з Росією

Міф 12. Харків - перша столиця України 

МІФИ ПРО РОДОВІД УКРАЇНЦІВ ТА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Міф 13. Українці й росіяни - один народ 

Міф 14. Українці - бічний пагін розвитку «давньоруської народності», відбрунькування якого сталося лише в XIV ст. внаслідок встановлення над частиною земель Київської Русі зверхності Великого князівства Литовського та Корони Польської .

Міф 15. Не існує окремої української мови. Є лише український діалект російської мови, який утворився внаслідок тривалого впливу польської мови 

Міф 16. Насильницького зросійщення України ніколи не було. Українці добровільно відмовлялися від української мови на користь російської 

МІФИ ПРО УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ СТОСУНКИ

Міф 17. Попри державні кордони українці та росіяни в XIV - першій половині XVII ст. завжди відчували спільність свого походження, тісне переплетення історичних доль і прагнули до нерозривної єдності під владою московського царя 

Міф 18. Національно визвольна війна середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького велася з метою возз'єднання України з Росією

Міф 19. Переяславська рада 1654 р. — вікопомний акт возз'єднання України з Росією 

Міф 20. Українці за винятком нечисленних «зрадників» палко підтримали рішення Переяславської ради 1654 року про «возз'єднання» України з Росією 

Міф 21. Українсько-російські стосунки - це спільна позитивно наснажена історія, наповнена братерством та взаємодопомогою 

МІФИ ПРО ЦЕРКВУ В УКРАЇНІ

Міф 22. Київський патріархат - розкольницька церква, яка не має божого благословення

Міф 23. Україна — канонічна територія Московського патріархату 

Міф 24. Українська мова не належить до «сакральних» мов і не може бути мовою богослужіння

МІФИ ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр.

Міф 25. Не було штучно організованого Голодомору в Україні в 1932-1933 рр. Голод охопив більшу частину території Радянського Союзу.

Міф 26. Голодомор 1932—1933 рр. не був геноцидом українців 

Міф 27. Росія не планувала організувати в країні Голодомор 1932-1933 рр. Його виникнення -плід перегинів керівних українських кадрів та рядових виконавців на місцях 

МІФИ ПРО УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

Міф 28. Козаки - окремий субетнос, який охоплює запорозьких, донських, волзьких, яїцьких, терських, гребінських та кубанських козаків 

Міф 29. Запорожці виокремилися у XVIII ст. в окрему козацьку спільноту, відмінну від українського козацтва 

Міф ЗО. Гетьман Петро Сагайдачний - поборник приєднання українських земель до Московської держави, що було віддзеркаленням послідовного прагнення козацтва перейти під опіку московського царя

Міф 31. Українські козаки як сплав вихідців із селян та дрібних міщан були запрограмовані на спротив будь-якій владі й нездатні до створення справжньої держави

МІФИ ПРО ІВАНА МАЗЕПУ Міф 32. Іван Мазепа - зрадник

Міф 33. Іван Мазепа прагнув віддати Україну на поталу Польщі чи Швеції.

Міф 34. Від Івана Мазепи відвернулася більшість українського населення, зберігши вірність московському цареві

Міф 35. Анафема Мазепі - належна оцінка злочинів гетьмана-відступника

МІФИ ПРО КРИМ

Міф 36. Крим - сакральна територія «русского міра» 

Міф 37. Українці й кримські татари - непримиренні сусіди, запеклій конфронтації між якими не було й немає альтернативи

Міф 38. Турки й татари прагнули поневолити українців та навернути їх в іслам. Перехід під зверхність Росії врятував Україну від турецько-татарської експансії.

Міф 39. Українські козаки як християни вели священну релігійну війну проти турків і татар 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ 

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК ..

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ .

0

Богдан Бо

Богдан Бо

Про то треба знати

 ·
“На десятиліття можна засекретити архіви. Можна прикопати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочинів. Можна раз і вдруге, і втретє переписати історію – на догоду диктаторові чи скороминущому ідеологічному божкові. А з пам’яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується – що б там не було”.
23 роки тому, 15 червня 1992, обірвалося життя Володимира Антоновича Маняка, шукача правди про Голодомор. 
"У своїй передмові до книги «Голод 33. Народна книга-меморіал» він попереджав, що «це видання особливе, не призначене для одноразового прочитання. Осягти в послідовному викладі, читаючи підряд сторінку за сторінкою, чорну хроніку голодомору на Україні в 1932-1933 роках — це непросто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, хоч би якою страшною вона була б, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в країні». 
І ще одна цитата, яка навдивовижу актуально звучить сьогодні, хоча з великою відвагою та мужністю була написана ще 1988 року: «Не шукаймо слів-замінників, називаймо речі своїми іменами. Геноцид є геноцид. За нормами міжнародного права — один з найважчих злочинів проти людства… Геноцид — підсудний. Так було вчора. Так повинно бути сьогодні та завжди». 
З такою шанобою й святістю, з якою ставилися до видання цієї по-справжньому великої книги всі без винятку, хто був причетний до неї — від коректорів, художників, лінотипістів, які за рахунок нічних змін і навіть власних відпусток робили набір, — я не стикалася ніколи протягом немалої редакторської практики у видавництві «Каменяр», потім в «Українському письменнику». Я була редактором цієї книги і скажу словами Екклезіаста: «Це було пекло і називалося воно повним знанням». Цю книгу неможливо просто прочитати, її треба пережити. А пережити її в тих умовах, коли вона започатковувалася, було непросто. 
Сьогодні майже щотижня, якщо не частіше, з’являються в моїй квартирі різні видання про цю трагічну сторінку в історії України. Але Лідії Коваленко та Володимиру Маняку було найважче, на терені ще підрадянської України вони створили це видання, вони його видали, фактично, нелюдською працею, а потім одне за одним пішли з життя, з болем і мукою. Володимир Антонович загинув у дорожній аварії, пані Ліда спопеліла буквально через півроку від сердечного нападу на одній з конференцій. Вони були першими тут, на материковій Україні, й отримали за цю книгу звання лауреатів Шевченківської премії, але це визнання прийшло до них нехай ще за життя, але надто пізно. 
Ця книга заповідалася як книга спогадів «Тисячі свідчень очевидців». Ще не було документів, які розсекречені сьогодні, але Володимир Маняк відзначався фантастичною інтуїцією, а його дружина Лідія Коваленко — великою інтелектуальною потужністю та неймовірною прискіпливістю. Як головний редактор престижних тоді українських журналів, вона добре володіла секретами редакторської праці, після її передруків не треба було шукати «блохи», тобто розставляти крапки й коми. Трудність була в іншому: в самій концепції книги, яка перебувала під пильним наглядом. І з повною відповідальністю можу стверджувати, що якби не колючий, іноді просто неможливий характер Володимира Маняка, який ніколи не чекав, коли на нього нападуть, до чогось прискіпаються, а завжди був у бойовій стійці й буквально виїдав голови партійним чиновникам, літературним босам, ця книга не мала б шансів побачити світ. Ми були з ним друзями, побратимами, але працювати з ним було настільки ж важко, наскільки цікаво. Я редагувала його книги оповідань і повістей, книги про проблеми села, він тоді уже бачив, що село падає в прірву, він цікавився життям простих людей, селян, гірників, працював з фантастичною енергією, звалюючи написане на свою дружину, вона з притаманним їй гумором і терплячістю передруковувала, перередаговувала, допомагала чим могла. Але ця книга-меморіал була винятком у їхній спільній праці. Її стаття «Духовна руїна» — молитва й прокляття. Це не просто розлога панорама трагедії, яку пережила Україна в ті чорні роки, це блискуча аналітика й сповідь на рівні прозріння. 
І кажучи вже про спогади, вміщені тут. Про коментарі істориків, публіцистів. Про списки тих, хто загинув від голоду, від яких віє холодом. Від десятків папок з фотодокументами, рукописами, які звалилися на мій робочий стіл, не можна було відходити ані на мить, інакше вони неймовірним чином щезали. Якась чорна рука одного разу позрізала усі адреси від фотодокументів. На моє щастя, позвалювали все в сміттєвий кошик, я втекла в Ірпінський Будинок творчості з тим кошиком в обіймах і там по пам’яті усе відновлювала. На мій подив, нічого не переплутала. Була велика напруга й концентрація сил. За мене тоді вболівало все видавництво. Практично востаннє ми серйозно говорили з Володимиром Антоновичем під час ГКЧП, він тоді прийшов забрати увесь фотодокументальний матеріал, боявся, що книгу знищать, а документи будуть звіяні новими вітрами. Згодом ми ще стикалися на засіданнях «Меморіалу», асоціації по вивченню Голодомору, але в подальшому я бачила Володимира Маняка надзвичайно напруженим і стривоженим. І я не можу сказати, з чим це було пов’язане. Він був серед організаторів Першого Міжнародного симпозіуму, приу роченого 60-річчю Голодомору, але журналістів туди не допустили. У всякому разі, мене з групою тележурналістів просто виштовхали в спину. Я не впевнена, що було бодай декілька рядків у пресі. 
Лідія Коваленко після смерті свого чоловіка надала зовсім інший формат дослідженню Голодомору. Це були великі зали з сотнями й сотнями людей, які хотіли висповідатися, розповісти. Вона мала багато планів, ми часто з нею розмовляли, її енергія викликала захоплення. Вона була природженим лідером і чарівною жінкою. 
Лідія писала: «А хліб же був. Посеред сіл, охоплених голодом, стояли церкви з позабиваними вікнами, повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях. Здавалося, варто лиш простягнути руку — і ось він, порятунок… Порятунку не було». 
Якось так уже складається, що чимало моїх друзів — художників, поетів, письменників, журналістів — ідуть з життя, як казав колись В’ячеслав Чорновіл, «швидко. На бігу». Очевидно, крім чийогось злого умислу туди додається й великий ризик такого прискореного життя. Володимир Маняк і Лідія Коваленко згоріли в неймовірному тиглі такого прискорення. І можна лише попросити в Господа, щоб він про них потурбувався, а люди про них пам’ятали. 
І нарешті, в мене є декілька запитань: куди поділися оті великі мішки із спогадами очевидців, плівки з відеозаписами, які Коваленко й Маняк збирали по всій Україні? Чому на титулі книги з цих свідчень, виданої французькою мовою, стоїть ім’я якогось Данілова, який вирішив, що не зовсім компетентна передмова дає йому право поставити підпис на чужій книзі та видати її за свою. І знову запитання: куди поділася книга-меморіал Володимира Маняка «Спалені села», про кожне село, спалене на Україні в роки Другої світової війни? Я тримала в руках прекрасно виданий сигнальний том, але потім на жодному прилавку, в жодній бібліотеці я ніколи більше його не бачила. 
Практично одночасно з книгою свідчень вийшла книга «Очима істориків, мовою документів», і ці дві книги стали першою джерельною базою, від якої можна відштовхуватися. З одного боку, потужне виверження народної пам’яті, з іншого — залізна логіка документів, які не спишеш на емоції чи неточність спогадів. Зрештою, загальноприйняте «жертви не говорять неправду». Народна пам’ять — найдостовірніше історичне джерело. Ця книга стала першим поверненням самих до себе, поверненням себе собі. Ми згадали. Ми захотіли, щоб світ дізнався, що по відношенню до українців були порушені дві найголовніші Божі заповіді: «Не убий! Не вкради!» Голод 32-33-го років став зброєю масового знищення для нас, українців. І нам ще довго шукати відповіді: «За що?» Спільно з прекрасною газетою «День», яка вже сама по собі може видати якщо не том, то бодай бібліографічний покажчик статей, надрукованих на цю тему.Чимала частина праці журналістів газети, сконцентрованість лише на емігрантських дослідженнях, навіть на таких, як праці Роберта Конквеста, Джеймса Мейса та ін. — це важливо. Але поки що найголовніше робиться тут. Саме на Україні в ці часи, коли ми схиляємо поминальні свічки до братських могил своїх предків, ми, можливо, нарешті й виходимо з довгої історичної коми, повертаємо собі історію й своє майбутнє." 
Народився Володимир Антонович у селі Криштопівка, що неподалік Волочиська на Хмельниччині. 1956 року закінчив факультет журналістики Львівського університету.
Працював у шахті, на заводі, у пресі, у видавництві «Молодь», на радіо. Свої перші спроби у літературній творчості зробив у рідному селі, яке назавжди залишилося для нього найкращим місцем на Землі. Саме у Криштопівці були написані й надруковані у районній газеті «Зоря» його перші вірші, що пізніше побачили світ у поетичній збірці «Повноліття» (1957). У зрілому віці він повернувся в рідне село. Саме у цей час виходять друком його книжки «І зійшов день», «Колиска вітрів», «Море Дірака», «Проспект імені людей» та інші.
1988 року під редакцією Володимира Маняка та Володимира Замлинського вийшла з друку книга-меморіал «Вінок безсмертя».
Володимир Маняк — один з організаторів, співголова товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Очолював організаційний комітет зі створення «Асоціації дослідників голоду-геноциду 1932–1933 років в Україні» (нині Асоціація дослідників голодоморів в Україні).
За чесну й мужню працю з підготовки книги пам'яті Володимирові Маняку посмертно присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (1993). За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932—33 в УСРР актом геноциду українського народу, активну громадську діяльність щодо вшанування пам'яті жертв трагедії. посмертно нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2005).
Загинув у автокатастрофі поблизу селища Глеваха на Київщині. У листопаді цього року йому виповнилося б 81... 
0

Богдан Бо

Богдан Бо

Всіх святих землі української

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
в неділю всіх святих землі Української:
Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Цього недільного дня ми особливо вшановуємо всіх святих нашої рідної української землі. Всіх тих, хто своїм походженням, життям та подвигами пов’язані з Україною – проповідників Божого слова, побожних ієрархів та благовірних правителів, подвижників, мучеників та сповідників. Святкування це пов’язане із вшануванням П’ятидесятниці так само, як вшанування нами всіх святих, яке звершувалося минулої неділі. Бо як загалом всі святі, так і святі, прославлені в Україні-Русі, є плід дії Духа Святого.
Писання ясно свідчить нам, що ця дія Святого Духа виявляється серед християн у різноманітних дарах. Різні люди різною мірою являють плоди тих дарів, які Бог щедро подає нам.
Хтось, як мудрий і вірний служитель, примножує Божий талант і стає прикладом святості для багатьох. Одні працюють багато, і тому багато отримують. Інші ж, хто менше працює, і плоди має більш скромні. А хтось навпаки – занедбує дари, закопує талант в землю, розмінює його на гріховні принади світу цього. Ми, як православні християни, повинні брати для себе за взірець святих – тих, хто багато потрудився, виконуючи волю Божу. Щоби і нам, проживши життя земне, досягнути Царства Небесного, якого святі сподобилися.
Шлях до цього Царства – складний і тернистий. Це шлях несення свого хреста, шлях жертовності та боротьби зі злом. На цьому шляху без допомоги та підтримки ми не можемо мати успіху. І святі, які вже успішно пройшли його, є тими вірними добрими помічниками, які підтримують нас. Підтримують не лише своїм прикладом, про який ми дізнаємося, вивчаючи їхнє життя та настанови, але також і своїм молитовним заступництвом. Бо хоча святі відійшли тілесно від земного життя, але вони живі духом. І, як істинні праведники, вони мають велике молитовне дерзновення перед Богом.
Багатьох святих Церква прославила віддавна і віддавна шанує. Але ми повинні не забувати, що святих насправді є більше, ніж тих, чиї імена вже вписані у календар Церкви і чию пам’ять ми прославляємо у відповідні дні.
З чого ми знаємо, що їх більше? З самої практики церковного прославлення праведників. Одних Церква прославила відразу після упокоєння, а інших включає до лику шанованих святих часом навіть через багато століть після завершення їхнього земного життя.
Але ж тоді, коли угодники, яких ми нині прославляємо, ще не були засвідчені церковним рішенням, вони все одно були святими! Бо святість – це не посмертне почесне звання, як іноді думають зовнішні. Святість – це не винагорода померлим за їхні заслуги, як нагороджують званнями та орденами загиблих героїв. Святість – це стан буття людини у єднанні з Богом, який засвідчується вірою і ділами.
Щодо одних Бог благоволить, щоби їхня святість була відкрита, а інші за промислом Божим залишаються невідомими коротший або й довший час. Ми не знаємо і не можемо знати всіх таємниць Божого промислу, чому Бог діє щодо одних святих так, а щодо інших – інакше. Але, щоби вшанувати всіх святих – відомих і не відомих, прославлених Церквою віддавна і тих, хто досягнув святості, але чиє прославлення ще не відбулося – і встановлені ці дні загального шанування. Тому в неділю відразу після П’ятидесятниці ми шануємо всіх святих, цим підкреслюючи єдність і всезагальність Церкви. А цього недільного дня ми особливо вшановуємо святих нашої української землі, які своїм походженням і служінням тісно пов’язані з нашим народом.
Робимо це не для того, щоби підкреслити якесь окреме значення нашого народу перед Богом – зовсім ні, бо перед Богом всі народи є рівними, немає кращих і гірших. Але окремо прославляємо всіх святих України-Руси для того, щоби підкреслити, що і серед нашого народу, який вдавнину був язичницьким і навернувся до істинної християнської православної віри, ця віра дала багато добрих плодів. Підкреслити, що і серед нашого народу Бог Духом Своїм запалив багато світильників святості.
Щоби нагадати: для досягнення Царства Небесного немає потреби людині відрікатися від свого роду, від своєї культури, від своєї мови та шукати спасіння в якомусь іншому народі, прославляючи Бога мовою чужою, як нібито більш священною. Таку фальшиву думку проповідували противники святих Кирила і Мефодія, критикуючи їхню працю серед слов’ян. А в наш час таке саме фальшиве вчення поширюють послідовники «русского міра».
Нинішнє наше спільне вшанування святих української землі і українського народу заперечує таке оманливе вчення. Ми відкидаємо цю оману, бо знаємо те, про що навчає нас апостол Павло у Посланні до Римлян, кажучи: «Слава ж i честь i мир усякому, хто робить добро, спершу юдею, потім і елліну! Бо Бог не дивиться на особу» (Рим. 2:10-11). «Бо не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим. 2:13) – продовжує апостол, даючи зрозуміти, що історична послідовність поширення Божого слова не дає нікому сама собою праведності.
Юдеї першими отримали одкровення, від їхнього роду був і Сам Спаситель, і Його апостоли. Різні язичницькі народи, які узагальнено названі апостолом еллінами, бо вони в той час були носіями елліністичної культури, стали довідуватися про Божий закон пізніше. Але славу від Господа і святість може отримати всяка людина, яка виконує заповіді. Бо не минула історія краю чи заслуги батьків і прабатьків визначають можливість бути святими, але власні дії людини.
Отже і ми, дорогі брати і сестри, вшановуючи всіх святих нашого краю і нашого народу, отримуємо через це важливі духовні настанови. Численні святі, які походять з українського роду та несли тут свої подвиги, свідчать нам, що і наша земля, і наш народ мають так само благословення Боже і Його милість, як її мають всі, хто вірує в Бога і виконує Його заповіді. Тому, аби догодити Богові та досягнути спасіння, не потрібно відкидати рідну українську мову і культуру, але слід відкидати гріх і неправду.
Навіть більше! Ми знаємо слово апостольське: «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20). За цим словом можемо ствердити: хто не любить рідної України, в якій живе, хто відкидає її мову та культуру, цим самим відкидаючи любов до ближніх – як може сподіватися, що його віра в Бога є правдивою?
Інша настанова, яку нам дає нинішнє святкування, полягає в тому, що ніякі минулі заслуги наших батьків і прабатьків, ніяка святість наших українських подвижників та праведників не будуть дієвими для нас, якщо ми самі не будемо жити і діяти згідно з волею Божою. «Бо не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим. 2:13). Тому, вшановуючи сьогодні всіх українських святих, ми повинні надихатися їхнім прикладом любові, віри, служіння, і цей приклад втілювати у нашому власному житті.
Нині, окрім загального шанування всіх святих землі Української, ми маємо особливе шанування у цьому місці – на полі Берестейської битви, на Козацьких могилах. 375 років тому на цьому місці наші предки виборювали своє право бути вільними, захищали своє право сповідувати православну віру – не лише для себе, але і для майбутніх поколінь. І хоча сам бій під Берестечком не був для козаків переможним з військової точки зору, але справа, за яку вони боролися, перемогла. І ми тут нині є свідченням цієї перемоги.
Завдяки подвигу наших попередників, завдяки їхній жертовності – Україна є, Україна живе, Україна має власну державність і має власну автокефальну і помісну Православну Церкву. Тому, як і кожного року, ми зібралися тут, щоби піднести молитви за спокій душ борців за волю і незалежність України, виявити свою вдячність їм. І, надихаючись їхніми подвигами, продовжити боротьбу із сучасними агресорами та поневолювачами – з російською імперією зла.
Нехай Бог упокоїть душі всіх, хто протягом тисячолітньої нашої історії боровся за свободу і незалежність українського народу, захищав нашу рідну Православну Церкву. І нехай благословить наших новітніх героїв-захисників та подає Україні перемогу над супротивниками і справедливий тривалий мир. Амінь.
1

Богдан Бо

Богдан Бо

Ви живі? Що далі?

Elizabeth Bielska

За десять днів набрала три зайві кілограми. В перші тижні великої війни схудла, бо нервувала, та й не було чого їсти. А зараз, після руйнування квартири вибуховою хвилею російської ракети, пустилася берега. Думаю про вибиті вікна, які, наче наречені, лежать серед груд скла у фаті з розірваних штор під дірявою стелею, і їм те, що зазвичай і не подумала б класти до рота. Їжа добре відволікає. Але сьогодні вже беру себе в руки й хочу поділитися спостереженнями, як діяти в перші години, коли ваше житло зруйноване.  
1. Якщо таке трапилося з вашим домом, просіть приїхати когось із друзів, а краще – кількох. Нам допомагала мама і знайомий-ріелтор, який мав такий самий досвід і знав алгоритм дій. Вам точно знадобиться тверезий розум, помічники, щоб стояти у чергах, рятувати ваші речі і просто щоб добути кави. Якщо ви маєте вибиті двері – є ймовірність візиту мародерів. У наших сусідів такого спіймали. 
2. Вікна вилітають з рамами всередину на відстань кілька метрів. Якби на нашому дивані, що стоїть під вікном, хтось спав, то це був би останній сон. Те саме з ліжком неподалік вікна. Є сенс думати про організацію простору не за фен-шуй, а так, щоб спати якнайдалі від вікон.
3. Фотографуйте усі-усі ушкодження, знімайте відео. 
4. Викликайте поліцію.
5. Під домом розташуються намети усіх можливих інстанцій. Слід зайняти чергу до кожної і написати таку заяву, яку там запропонують. Від мерії обіцяли 10 000 гривень підтримки. Поки їх досі нема. 
6. У "Дії" можна подати заяву на Є-відновлення. Для цього потрібні 5 світлин руйнувань. Впродовж місяця має прийти комісія, яка оцінить збитки і ще за пів року перекажуть кошти, які можна витратити на ремонт чи матеріали в акредитованих фірм. І хоч вони точно не покриють усіх витрат, прибирати і щось лагодити до візиту інспекції не можна.
7. Найперша черга, яку слід займати – до волонтерів. Вони допомагають поміряти місця, де були вікна, й вирізати з фанери заплатки. Без них ми б не впоралися. У черзі були №34. Вона дійшла вже близько 22:00.
8. Якщо у ваша квартира на горішньому поверсі, як наша, не варто сподіватися, що державний ЖЕК вам допоможе. Він і без війни здатен тільки отримувати незлі кошти за «прибудинкову територію», не беручи жодної участі у її утриманні. Наш дах підірвало й гепнуло, як висловився покрівельник Геннадій. Поки дірки заклали матеріалом, який захищає від дощу. І за тиждень його почнуть лагодити. Йдеться про десятки тисяч гривень. Ми зможемо з цим впоратися тільки завдяки вам, нашим друзям і читачам, які огорнули нас своєю увагою і підтримкою. 
9. У сусідки Раї з димаря витягли цілу обгорілу цеглину і сміття від вибуху. До нас сажотруси, сказали, не прийдуть, бо їхнє єдине авто з обладнанням днями теж розтрощили росіяни. Тож не можна вмикати газ, допоки не прийде приватний трубочист. 
10. Харчову підтримку постраждалих, як не дивно, організували кришнаїти своїми традиційними наїдками. Це було дуже доречно.
11. Щоб додзвонитися у ЖЕК, ЦНАП, гарячу лінію Київради, треба мати час і терпіння. Тому гарною ідеєю виявилося попросити про це консьєржа Монобанку. Вони прекрасно дізнаються всю потрібну інформацію. 
12. Попри те, що хтось неодмінно напише «як вам не соромно просити про допомогу – з жиру біситеся», просіть. Ми, наприклад, справляємося з буденним життям, плануючи витрати. Нам вистачає на їжу, планову медицину, комунальні, буденне життя. Але заощадження, які б компенсувати такі руйнування, у наш час постійних донатів – це розкіш. Тому якщо хтось може підтримати коштами, знижкою на вікна чи матеріали, винесенням зламаних меблів чи прибиранням – це все дуже цінна допомога. Просіть, бо інакше ніхто не дізнається, що ви самі не можете вибратися з цієї ями. 
13. Дайте собі час на жаль, спогади, горювання за улюбленими речами. Конкретний термін, після якого візьмете себе до рук. Я відзавтра почитаю худнути і ставитися до відбудови, як до тривалого поетапного проєкту (мабуть, ніколи не звикну писати це слово через «є»).
Якщо читати новини, можна втратити віру в людей. Якщо пережити біду - можна її повернути. Бо виявляється, що поруч набагато більше тих, хто готовий допомогти, ніж тих, хто готовий добити. Мабуть, саме тому нас досі не вдалося зламати. Бачити менше

3

Богдан Бо

Богдан Бо

Вибачатися за що?

Oleksandr Zinchenko
18 год
 ·
"Коли Україна виграє війну з Росією, то на мою думку, буде державою для нас більш небезпечною навіть ніж Росія - парадоксально. Це те, до чого треба приготуватися!" - професор Ян Жарин. Він - багаторічний ідеолог польських правих у питаннях історії та історічної політики. Саме він у листопаді 2015 року придумав, "Історичну офензиву" на Україну, яку реалізовувала в наступні роки партія "Право і справедливість" в Польщі. 
Ці слова - легко гугляться. Перевірте: "...gdy Ukraina wygra wojn z Rosj, to moim zdaniem, bdzie pastwem dla nas niebezpieczniejszym nawet ni Rosja - paradoksalnie. To jest co, do czego trzeba si przygotowywa"! 
Давайте вже чесно визнаємо: істерика польських правих і польських нациків - це не про Героїв УПА, це про усвідомлення, що Україна перемогає у цій війні. Ми ще не виграли. Але Росія вже програла. І польські праві та нацики це бачать. І вони бояться. 
Вони бояться, що із зростайочою суб'єктністю України прийдеться рахуватися.   
І це - злам у польській свідомості. 
Я це вперше зауважив ще в минулому році. А у вересні мій давній друг, один із лідерів польської "Солідарності" Збігнєв Буяк підтвердив це спостереження і пересказав розмову одним із своїх знайомих. Той обурювався: "Це ж Україна у випадку перемоги може стати важливішою в ЄС, ніж Польща! Ми не можемо цього допустити!" Збігнєв намагався пояснити колезі, що в союзі з Україною Польща може стати ще більш сильною, бо разом можна зробити більше. 
У лютому 2022 року Україна у свідомості значної частини поляків вкладалася у кліше і стереотипи недонації та недодержави. 
Для певної частини польського суспільства допомога українцям була не так актом безкорисливої допомоги, як способом підвищити внутрішню самооцінку: бачте, які ми добрі?! 
А потім сталося те, що сталося: афера із путінським "Київ за три дні" провалилася, Україна вистояла і почала бити "найсильнішу армію світу". 
І усвідомлення нового порядку речей в світі вдарило саме по цій частині польського суспільства, яка дбайливо плекає компекси, кліше, упередження і травми минулого, називаючи це "польським патріотизмом". 
Бо єдиний випадок, коли польська державність мала подібні виклики до того, що Україна пережила в лютому 2022 року, - це був вересень 1939 року. Ані до, ані після цього Польща ніколи не мала нічого подібного у новітній історії. І де б зупинилася російська агресія сьогодні - це питання на яке багато поляків не знають відповіді: чи б це був берег Вісли, чи берег Одри? 
І усвідомлення цього лякає таких, як Ян Жарин - "як оті засрані шошони зупинили те, що ми не змогли зупинити?!" Їм страшно. 
Польща - це Травмаленд. Замість опрацьовувати травми і страхи минулого вони роблять їх наріжним каменем національної ідентичності. 
Тому задача України - допомогти Польщі перестати боятися та подолати постійну ретравматизацію, яка заважає спільному сильному майбутньому. 
Що належить зробити? 
1. Україна має запропонувати наступному президенту Польщі прибути до Києва і провести сіпільний молебень у Софії Київській "Прощаємо і просимо про пробачення". 
2. Президент Польщі має задекларувати, що той факт, що Польща встала на шляху української незалежності у 1918-1921 роках - то було найбільшою помилкою спільної історії, яка мала трагічні наслідки: Україні союз Польщі та більшовицької Росії коштував мільйонів життів, Польщі - сотні тисяч, а в перспективі - втрату державності у 1939 році. Цього не має повторитися ніколи знову. Усі найстрашніші сторінки спільного минулого Польщі та України були наслідком ситуації, коли вони були не разом. 
3. Задекларувати, що "Усі жертви спільних трагічних сторінок минулого не є польські, чи українські - вони наші, людські". Вбивства і етнічні чистки, які були здійснені у ХХ столітті по обидві сторони мають бути засуджені. Діти Сагриня нічим не гірші дітей Волі Островецької і навпаки. 
4. Обов'язково! Спільне покладання квітів на меморіалах пам'яті у Сагрині та Острівках-Волі Острівецькій як прояв поваги до кожної жертви цього конфлікту. Бо жодний польський президент за більш ніж 80 років від часів завершення тих жахливих подій не спромігся на цей чин попри усі наполягання України. Це необхідно виправити: пам'ять про жертви волає до нас! 
5. Публікація поіменного списку жертв польсько-українського конфлікту українською та польською мовами. Україна допоможе Польщі встановити ці імена. Необхідно пам'ятати кожну людину по імені. 
6. Погодитися не погоджуватися. Польща визнає, що українські герої не є польськими. Україна визнає, що польські герої не є українськими. Ми не чіпаємо Пілсудського і Дмовського, які встали на шляху української незалежності разом із Леніним, Сталіним та Троцьким, ви не чіпаєте тих, хто боровся за незалежність України. Ми боролися за Незалежність наших країню Ми її вибороли. Крапка. 
7. Україна гарантує, як країна яка має найсильнішу армію в Європі, що завжди гарантуватиме і відстоюватиме незалежність Польщі. Польща, як важлива регіональна потуга завше допомогатиме Україні посилити її зусилля заради справедливого миру на континенті. 
Україна подолала свої страхи і спроможна допомогти набути Польщі необхідної суб'єктності перед викликами майбутнього. Бачити менше
Богдан Гордасевич
Вкотре нагадую, що Польща визнала Україну як Державу у грудні 1991 року. Тобто все-все до того не клопіт сучасної України. Ми не винні що мамонти з України топтали землю Польщі.
4 хв
Відповісти
Богдан Гордасевич
Вибачатися за що?
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Поділ


Pavel Husak
1 дн.
 ·
Нас сьогодні розділяє не тільки лінія фронту.
Нас розділяють різні версії пережитого пекла.
Іноді мені здається, що люди, які не були у Маріуполі навесні 2022-го, взагалі не до кінця розуміють масштаб того, що сталося з людською психікою.
Місто жило в облозі майже 86 днів.
Без води. Без їжі. Без світла.
Без ліків. Без зв’язку.
Без тепла.
Під постійними авіаударами, артилерією і смертю, яка стала побутом.
Коли сьогодні хтось легко каже: - “Треба було виїжджати”.
Я завжди думаю про березень 2022 року.
Про постійні вибухи, лязгання металу, дзвін битого скла, свист мін, ракет, градів, гуркіт літаків - цей звуковий фон зводив з розуму...
Про людей, які по декілька годин стояли за технічною водою.
Про тисячі сімей, що жили у підвалах, де діти починали мовчати не від виховання, а від шоку.
Ми ж пам’ятаємо, як виглядало місто після бомбардування драмтеатру.
Пам’ятаємо пологовий будинок.
Пам’ятаємо двори, де ще вчора смажили шашлики, а потім там з’являлися могили.
Пам’ятаємо людей, які не витримували цієї безвиході.
Про випадки коли люди вкорочували собі життя, про це майже не говорять уголос, бо це надто страшна правда навіть для війни.
Пам’ятаємо тіла на дорогах, біля магазинів, у дворах, які днями ніхто не міг поховати через обстріли.
Пам’ятаємо покинутих собак і котів, які від голоду ходили містом серед смерті й починали їсти людські тіла. І це не кадри з фільму жахів. Це був наш Маріуполь.
А ще пам’ятаємо інше.
Як люди варили суп із залишків крупи й води з батарей.
Як у дворах розтоплювали сніг у каструлях, щоб хоча б змочити губи дітям.
Як поранені лежали у підвалах без ліків і знеболювального, а поруч хтось тихо читав молитву, бо допомогти вже було неможливо.
Як люди вмирали просто в чергах за водою чи гуманітаркою.
Як матері днями сиділи біля тіл своїх дітей, тому що не могли навіть нормально поховати їх під обстрілами.
Як цілі родини божеволіли від тиші після чергового прильоту, коли ти ще кілька секунд не знаєш - твої рідні живі чи вже ні.
І от уявіть собі людину в тих умовах.
У неї немає новин.
Немає зв’язку. Немає розуміння, де безпечна дорога.
Навколо чутки, страх і паніка.
Дитина з температурою.
Мати після інсульту.
Старенький батько, який не може йти.
І над усім цим - літаки.
Ми зараз оцінюємо рішення людей із позиції відносної безпеки.
А тоді рішення приймалися всередині катастрофи.
І це важливо зрозуміти.
Бо трагедія Маріуполя - це не тільки десятки тисяч загиблих і зруйноване місто. Це ще й трагедія морального розколу людей, які мали би бути найближчими одне одному.
В історії таке вже було.
Після Другої світової французи роками ненавиділи одне одного за те, хто залишився в окупації, а хто виїхав чи співпрацював із владою для виживання. Після війни в Югославії сусіди десятиліттями не могли знову сісти за один стіл. Після блокади Ленінграда люди теж мовчали про багато речей, бо виживання часто виглядало не героїчно, а страшно і принизливо.
Війна взагалі не залишає людині “чистих” рішень.
Мені здається, ми всі занадто спростили трагедію Маріуполя.
Ми хочемо бачити тільки героїв і зрадників.
Але між ними існують сотні тисяч звичайних людей, які просто опинилися у м’ясорубці історії.
Людина в окупації щодня платить за виживання власною психікою.
Людина у вигнанні щодня платить за виживання почуттям втрати.
Одні ходять повз руїни свого дому.
Інші прокидаються в чужих містах із відчуттям, що життя вкрали.
І знаєте, що найболючіше?
Що і ті, й інші часто заздрять одне одному.
Тим, хто виїхав, здається: - “Вони хоча б вдома”.
Тим, хто залишився: - “Вони хоча б вільні”.
А правда в тому, що війна забрала дім у всіх. Просто в кожного по-своєму.
І знаєте, що я зрозумів?
Примирення між маріупольцями настане не тоді, коли всі почнуть однаково думати. Це неможливо.
Воно настане тоді, коли ми перестанемо вимагати одне від одного неможливого.
Бо людина не може бути ідеально сильною після того, як побачила смерть свого міста.
Ми чомусь хочемо, щоб після пережитого пекла всі поводилися правильно, красиво й героїчно. Але правда в тому, що після великого болю люди поводяться по-різному. Одні стають сильнішими. Інші ламаються. Треті мовчать. Четверті зляться на весь світ.
Ми всі вийшли з Маріуполя психічно пораненими людьми.
І якщо ми не навчимося бачити за чужими рішеннями чужий страх, чужу безвихідь і чужий біль - тоді руїни залишаться не тільки в місті.
Вони залишаться всередині нас. Тому я не знаю, чи зможемо ми колись повністю зрозуміти одне одного.
Але я точно знаю інше.
Якщо маріупольці остаточно втратять здатність чути одне одного - у ворога вийде більше, ніж просто окупувати місто.
Тоді він окупує ще й нашу пам’ять. 
0

Богдан Бо

Богдан Бо

Слава бригаді УПА в ЗСУ !

Постійно нагадую, що Польща визнала Державу Україну у 1991 році. За все до того Україна не відповідає.

Oleksander Turchynov
2 дн.
 ·
Українці — народ із надзвичайно короткою політичною пам’яттю. Це дозволяє вчорашнім союзникам ставати сьогоднішніми патронами, а завтра — новими колонізаторами. Ми вже платили за цю сліпоту життями під Москвою, під Віднем, під Берліном. Сьогодні маємо справу з новим викликом — випробуванням Польщею.
Ми сміливо говоримо про російську агресію. Ми не боїмося звинувачувати Захід у лицемірстві. Але коли йдеться про Польщу — тиша. Бо брат. Бо гуманітарка. Бо “адвокат в ЄС”.
Та кожен, хто мовчить про імперські амбіції союзника, стає знаряддям його проєкту. Історія нас попереджала. Просто не всі почули.
Офіційна риторика — «дружба народів», «історичне порозуміння», «єдність перед загрозою». У реальності — холодний розрахунок і прагнення односторонньої вигоди. Польські політики не бачать в Україні рівноправного партнера. Ми — буфер, ринок, демографічний резерв і зручне тло для внутрішньої політичної гри.
При цьому Польща:
- диктує нам, кого вшановувати, а кого — стирати з пам’яті;
- блокує експорт українського зерна під приводом захисту фермерів;
- домагається спецумов в ЄС, аби обмежити інтеграцію українських компаній;
- відмовляється визнавати власні злочини: пацифікації, концтабори, депортації;
- транслює антипатію до українців через медіа, прикриваючи її «історичною справедливістю».
Волинь як інструмент шантажу
Волинська трагедія — реальна й болісна сторінка історії. Але для польського політикуму це не трагедія, а інструмент.
Кожного разу, коли Україна відстоює власну національну гідність — Варшава згадує Волинь. Коли хтось одягає червоно-чорну стрічку — у польському сеймі лунають вимоги вибачень. Але де вибачення за знищення сіл на Лемківщині? За концтабір Береза-Картузька? За операцію «Вісла»?
У травні 2025 року міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш зробив резонансну заяву: “Україна не увійде в ЄС, поки не визнає Волинь як геноцид”. Це прозвучало не в польському парламенті, а в ефірі національного телебачення. Після цього Анджей Дуда, вимушено, дистанціювався від цієї позиції, назвавши її “шляхом Путіна”. Але ми маємо запам’ятати головне: цю заяву зробив не маргінал, а міністр оборони.
Імперія без танків: м’яке підкорення
Сьогодні імперії не входять танками. Вони приходять зі стипендіями, освітніми центрами, грантовими програмами, релігійними місіями та культурними осередками. Польща діє тонко: вона вкладає в Україну ресурси не заради нашої сили, а для розширення свого впливу.
Мова, освіта, історія, європейська інтеграція — усе з нав’язуванням власної моделі. Польща хоче «Міжмор’я», але з собою в центрі. Не поруч з нами, а над нами. Це не партнерство — це інтелектуальна пацифікація. Польща хоче впливати не на наші кордони, а на наше уявлення про себе. Це контроль наративів, символів, свят, шкільних програм, політики пам’яті. Усе це — інфраструктура нового колоніального проєкту.
Не чужою мовою, не примусом — а умовною «допомогою». Допомога без суб’єктності — це підкуп. А підкуп — це початок втрати державності.
Всі сусіди відчули слабкість!!!
Польща — не єдина. Угорщина вже створила на Закарпатті свою «державу в державі»: паспорти, школи, громадські організації, політичні заяви про автономію. Румунія — фінансує культурну експансію на Буковині, вимагає преференцій для своїх меншин, втручається в навчальні програми.
Ці дії — не допомога. Це маркування території. Це підготовка до майбутньої гри за вплив. Вони чекають нашого краху. І готуються ділити.
Україна сприймається як тимчасова структура з гнучкими кордонами. І саме тому темп українського падіння — для них сигнал. Якщо ми не переламаємо цю динаміку, нас знову напишуть олівцем — щоб швидко стерти.
Замість висновків
Ця стаття — не проти Польщі, не проти Угорщини чи Румунії. Вона — за право України бути собою.
У геополітиці немає друзів. Є тимчасові партнери, суперники і прямі вороги. Сусіди можуть бути союзниками — але лише тоді, коли бачать силу. Бо слабкого сусіда не шкодують — його використовують. Ми маємо будувати стриману, але жорстку політику сусідства. Без ілюзій. Без поклонів. І завжди з компонентом сили.
Бо якщо ти слабкий — сусід зламає твій паркан, переоре город, а потім заселить у твою хату своїх дітей. Без запитань. Бо зможе.
Польща, Угорщина, Румунія — усі бачать у нас не лише союзника, а й потенційний об’єкт впливу. Територію для корекції. Націю, якій можна вказувати.
Я не проти дружби, я за — за свободу.
Що робити?
1. Перестати плекати ілюзії про "братські народи".Союзник, який не поважає тебе — це не союзник.
2. Встановити чіткі межі зовнішнього впливу. Освіта, історія, інформаційна політика — це елементи національної безпеки.
3. Побудувати власну парадигму. Не бути в чужому таборі — а будувати свою культуру, освіту, свої українські наративи про минуле і майбутнє.
4. Пам’ятати: свобода — це не право. Це щоденна відповідальність. Бачити менше
Дні народження
1

Богдан Бо

Богдан Бо

Непогано про погане

Непогано про погане

Я зловживаю фразою: який народ – така і влада. Нещодавно я розвинув цю тезу: дурна влада у дурного народу, тому якщо хочете мати розумну владу – самі станьте розумнішими. Перепрошую, але коли обирають комедійного артиста на найвищу посаду в державі - явно про розум не йдеться, бо чисто таке собі: а раптом спрацює. Скажу чесно, що попри повне несприйняття процесу виборів 2019 року я також мав цю надію: а раптом спрацює?! Не спрацювало. Блазень ніколи не стане справжнім королем – ніколи. Чому? Тому що благородства не вистачає. Як і самокритики та самоаналізу. Він апріорі бачить тільки чужі вади, але не свої. І йому злосно, а не смішно, якщо з нього сміються, коли він говорить щось серйозне-королівське, хоча він був і залишився для всіх просто як блазень і прикольний Вован.
Водночас: все закономірно. В країні, де кожен вважає, що бути президентом простіше-простого, президентом може стати саме така людина «по образу і подобію» свого творця-виборця. Тут проявилася велика іронія Господа Бога нашого, тому що Володимир Зеленський дуже дошкульно критикував українську владу, а наш Бог каже: на сам спробуй! Для Бога немає неможливого, тому що якби до виборів хтось сказав, що блазень Зеленський стане Президентом України – його б зганьбили, як ідіота! Виявилося аж 73% знайшлося таких. В тому був сенс, бо всі ці роки з масою негативного в нашому соціумі тільки від пана Зеленського йшов виключно позитив у всіляких розважальних шоу типу «Ліга сміху», «Квартал», серіалів про село під Полтавою, про життя в Одесі тощо. Справді гарні талановиті телевізійні поробки, що позитивно впливали на наш соціум. Коли в політиці змагалися хто на кого побільше лайна вилиє, отож від усіх учасників смерділо лайном і не більше, то від пана Зеленського були самі блаженні аромати. І спрацювало: обрали! Його і його партію «Слуга Народу» до ВРУ, де вони отримали абсолютну більшість. Зрозуміло чому: люди хотіли бачити нові обличчя, а не отих осточортілих гидких базік без якісного результату. На жаль, поміняли шило на мило, або й гірше, бо жити стало гірше, проте то вже зовсім інша історія. 
На завершення я б хотів сказати усім претендентам на посаду Президента України у 2019 році від пана Смішка починаючи до головних конкурентів на цю посаду: Юлії Тимошенко і Петра Порошенка включно. Якщо ви програли вибори блазню, то хто ви тоді? Абсолютні нікчеми. Так. Вчиться реальній демократії, а не псевдо! Було, що Черчіль визнав демократію як лайно, але і визначив як найкраще з того, що існує в світі. Не варто змагатися про кращого з найгірших, а варто змагатися про кращого з кращих. Кращого з кращих! Амінь.
Богдан Гордасевич
м. Львів
19:20 13.05.2026 
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Ну і ?..

Олег Купрієнко
2 дн.
 ·
800 євро - бере емігрант індус за роботу двірником в Україні. Без знання української мови! А мовний активіст бере за щоку, сухпайком! Бо індус знає собі ціну, а що знають онуки колгоспу?! Максимум придовбуться до емігранта на вулиці, аніж піти взяти за комір своїх чиновників та олігархів.
Робота двірника в Європі добре оплачується, спробуй влаштуйся. Це українці в Україні зробили з цієї професії прикол.
"Українці виїхали в інші країни, вивчили місцеві мови, а спілкуються між собою російською, не використовуючи державну мову України... Значить справа не в їх розумових здібностях, а в небажанні вчити українську." 
Ірена Карпа. 
(кажуть вона представниця культури)
Погоджуюсь.
Українська державність за 35 років не дала українцям того що дала їм Німеччина чи Італія за 4 роки. Українська мова не стала мовою зарплат 3000євро - учителям української мови! Державна мова не дала російськомовним лікарям щомісячний прибуток у 4000євро. Держава Україна розікрала виробничі потужності УРСР, поглибила кастове напівкримінальне суспільство, розвинула мафіозні правлячі класи, пов'язані як з КДБ так і з ЦРУ, які продали країну іноземним корпораціям за маєтки в Монако, привівши в Україну війну, і всіляко її провокуючи русофобією. Вони продали країну, за еміратський сухпайок, а тепер анульовують людей.
Щоб заробити 1000 євро - ти, українець, в Українській державі - мав рвати жопу, поховатись на роботі, бо у мажорного начальства нема на зарплати, хоча на відкати мусорам є!.. А виявилося все простіше, гроші були - індус двірник - 800 євро зп!
Україномовна Україна, як і російськомовна - будувалась на взаємній неповазі, обмані, розбраті та підлабузництві до грошових мішків. Робочий клас дурили підприємці, а підприємців політики, а тих - "культурні іноземні меценати". Всі це знали і робили вигляд що так і треба! Колхоз! 
Інститут сім'ї був знищений і замінений на кар'єру в компаніях мафії - вилизуй босу, стучи, бери участь в корупційних схемах, отримаєш пайку, живи на роботі - сім'я другорядне.
Україномовне село було зачищене державною політикою прямого небажання в нього інвестувати. 
"По плодам їх пізнаєте". Мт.7:16
Як вам плоди?
Населення побачило - українська це не мова Канта і Ремарка, а мова ховрашкині Карпи і кабана Єрмака... Хоча жартую. Єрмак - триндить російською.
Для вчення - людину потрібно зацікавити. Дати щось унікальніше за сварки і палку по спині... Інакше війна. Ви це побачили.
Всі ми лише частина природи, фізичних процесів і ображатися на ті чи інші кризові явища - глупство. Ідіотизм скидувати відходи в ріку, а потім з піною на губах звинувачувати Бога в гибелі риби.
Держава що витирає ноги об своїх науковців та вчителів буде стерта! Їх еліти замінять смотрящими з мафії емігрантів.
Запитайте себе - навіщо Планеті служки Ахмєтова-Сирського, та й самі паничі без своїх служок? 
Життя летить швидко! Витрачати його на регрес, імітацію - навіщо?! Мільйони людей побачивших беззмістовність робочого класу вчити українську, навіть україномовних, вирішили вивчити мови більш успішних соціумів, змінивши країну роботи й життя. І це логічно, кому треба мова, пенсія якої 100євро?!
Щодо мовних ховрашкинь - російська їм звичайно нафіг не потрібна, розумію. Але я б їм порадив, у перервах вилизування черговому "культурному меценату" - штудіювати хінді, фарсі та урду. Скоро знадобиться. Бачити менше

2

Богдан Бо

Богдан Бо

То 73%

СОРОМНО НЕ ЗА НАЦІЮ — СОРОМНО ЗА ДУРІСТЬ
Мені соромно не за українців як націю. Мені соромно за тих, хто досі міряє патріотизм кров’ю, а не вчинками.
Відкрийте історію — без рожевих окулярів. Скільки разів етнічні українці продавали свою державу? Скільки разів ставали на бік окупанта — московського, більшовицького, нацистського?
1933-й — свої ж ходили і відбирали хліб у своїх.
1941-й — свої ж йшли служити в окупаційну поліцію.
Сьогодні — відкрийте російську армію чи спецслужби: там вистачає людей з українським корінням. І після цього хтось ще має нахабство розповідати про «чистокровність»?
Це не патріотизм. Це примітивізм.
Нація — це не ДНК. Це вибір. Щоденний. Усвідомлений. Часто — болючий.
Тому коли сьогодні хтось починає істерики про «не тієї національності президент», хочеться поставити просте питання: А де були ваші «правильні українці», коли країну розкрадали,
     коли в політику заводили відверто проросійських персонажів, 
     коли роками закривали очі на внутрішню гниль?
Зручно сьогодні кричати про «загрози», але незручно згадувати, хто створював умови для цих загроз. Бо правда неприємна: ворог приходить не тільки ззовні. Його дуже часто заводять всередину — свої.
І ще одне. Людина, яка:
     говорить українською,
     виховує україномовних дітей,
     працює на державу,
     приймає складні рішення в критичний момент —
є українцем. Крапка. Незалежно від походження.
А той, хто:
     роками грає в подвійні ігри,
     допускає проросійський вплив,
     будує політику на маніпуляціях і розколі —
може хоч сто разів називати себе «патріотом». Це не має значення. Бо в історії залишаються не слова. Залишаються дії.
І головна проблема України — не «не ті українці».
Головна проблема — небажання чесно дивитися на себе.
Поки ми воюємо між собою за «чистоту»,
реальний ворог користується нашою слабкістю.
Може, вже час подорослішати?
Президент працює без днів відпочинку, не відпочиває на Мальдівах, як ваш Порошенко. Не їздить за кордон піаритися з політиками, які нічого не вирішують і майже у відставці, а з реальними, діючими, які здатні приймати серйозні рішення. І кожного разу, коли проходить візит Володимира Зеленського — він щось привозить: зброї, чи гроші на неї.
Результат Роботи Порошенка — це Олланд і комсомолка Меркель. Він так і не залучив ні США, ні Британію, ні Китай — підписантів паперових гарантій для України. Він навіть пропоновану летальну зброю, канадські літаки, американський патронний завод відмовився прийняти. Може це путін приказав?
Результат роботи Володимира Зеленського — це найбільша коаліція за всю історію воєн. 
Це глобальне постачання зброї, навіть з країн, які формально в дружбі з росією. 
Це досягнення розміру виробництва понад 70% від того, що постачається іншими країнами, а це системи ППО, які ми ще не освоїли виробництво. 
Це дрони, в тому числі із ШІ і морські (будуть і океанські), який навчений саме на наших боях. 
Це літаки, бо ми вбили галузь виробництва літаків за допомогою зрадників — недарма моя ідея назвати новий літак "Бандера" не було підтримано саме керівництвом Антонова, після чого туди б мало завітати СБУ. І саме це керівництво напряму винне у втраті Мрії. 
І коли постає питання вибирати: вибрати українця, який все втратив, чи вибрати етнічного єврея, який все побудував і має мрії ще більше розбудувати — мій вибір однозначний — я за єврея, який будує Україну для українців. 
Бо Порошенко будував Україну для руzzких, бо такі є його сини, яким соромно говорити українською, у яких щелепа російська вже назавжди, бо вони так і не приїхали захищати Україну бодай би з тилу дронами дистанційно, бо я розумію — полон — це шантаж політика. 
Бо Порошенко будував країну для Шуфрича, Медведчука, його кума по молодшому сину, для Ахметова і особливо для Фірташа, якого корупційна система Австрії ніяк не хоче віддати по екстрадиції, ні посадити у вязницю. Бо, виявляється, що мафія і там почуває себе недоторканною. 
При Порошенку навіть було соромно казати "Слава Україні!" через те, що ми були принижені, ми повзали перед росією, "аби вона не напала", не будуючи армії, а лиш прикрасивши її фасад парадною формою, але не наповненням. Бо бійці як воювали без БТРів в 2014-му - так і воювали у 2019-му, а техніка пішла в обмін на пальму, бо що такого в тих країнах на обмін можна було взяти?
Це нам добряче пощастило, що на чолі країни стала людина зі стрижнем, а не людина з корупційними скандалами, якій вже не довіряв Захід, про яку там було опубліковано чимало викривальних статей.
Богдан Гордасевич
Нарешті бачу отого 73%! Бо поховалися. Бо Зеля не виконав жодної з обіцянок і найголовнішої про мир. Бо має стрижень і навіть сталеві яйця, бо не втік. Тьху!
1 хв
Відповісти
Катерина Марійчук
"Бо Порошенко будував країну для Шуфрича, Медведчука, "" - ага, ага.. і саме тому Шуфрича на днях відпустили.... Так, будувати Україну дл Медведчука-шуфрича - погано... а от для міндічів-єрмаків - саме то. Саме то, що народ наш бажає.
12 год
Відповісти
Valentyna Myshko
Мабуть, кругленьку суму отримав, щоб
таке морозити. Знайшов президента-
патріота! Його треба судити тільки за те, як він "готувався" до вторгнення рашистів, маючи дані і нашої, й американської розвідок. Він готувався
шашлики смажити. Будував дороги, щоб рашистам легко було до Києва прямувати (і гарненько збагатилася кліка на великому крадівництві ). А цей
вискочив як Пилип з конопель і розповідає про великого президента-
єврея?!! Ганьба доморощеним жополизам! Він за кого вважає українську націю? Дай, Боже, перемогти
рашистів і суд буде і над тими, хто здавав
Україну, і над міндічами-єрмаками, хто
збагачувався на українській крові, і над такими тимофійовичами.
1 год
Відповісти
Відредаговано
Сергій Піддубний
пишучи "1933-й — свої ж ходили і відбирали хліб у своїх. 1941-й — свої ж йшли служити в окупаційну поліцію", цей чоловік вочевидь не знає, що в ці роки не було своєї влади і "свої" мусили виконувати волю окупанта. Він також не знає, що саме при Порошенку в українському війську було запроваджено вітання "Слава Україні!" Крім цього, є й інші перекручення дійсності...
17 год
Відповісти
Ярослав Калакура
В
Цікаво, скільки заплатили Тимофійовичу .
10 год
Відповісти
Лариса Коркішко
Що це за марення божевільного я тільки-но прочитала? Навіщо цей сморід у моїй стрічці? Хай Бог милує!
8 год
Відповісти
Зиновій Бокійчук
В порівнянні сортів лайна немає відповіді як отримати мармелад.
15 год
Відповісти
Павло Мовчан
Не ,хльостко,...А - дошкульно!
9 год
Відповісти
Володимир Якимець
Дядя ігор тимофійович! Ти дурень, чи ти сволота?
9 год
Відповісти
Litera Klub
Це коли і де Китай підписував якісь гарантії для України?
І нема ніякого "хльостко", бо є "влучно".
15 год
Відповісти
Леся Куліш
Нічого не вчить, а не "нічому".
0
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
…
1296
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2026.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more

Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580

Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.