Український інститут національної пам'яті підготував добірку українців, які зробили свій неоціненний вклад у боротьбі з агресором у Другій світовій.

Ну не тільки ж євреям Ейнтштенйа піарити.

Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд культурних і наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють усі дотогочасна поняття і основу, і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу

Я гаряче люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо чарівником російської музики, то Лисенка — цього чудового і захоплюючого красою своєї музики композитора — ми сміливо можемо назвати сонцем української музики. К.Станіславський

://video.i.ua/user/1727364/60336/346809/

Микола Віталійович Лисенко заслужено вважається засновником українського музичного мистецтва. З іменем М.Лисенка пов'язана епоха становлення української професійної музики, театру та мистецької освіти в Україні.

"Молитва за Україну"

Боже великий, єдиний, Нам Україну храни, Волі і світу промінням Ти її осіни....

  Епохальна опера «Тарас Бульба» — вершина української класичної музики

Ми звикли вважати «Тараса Бульбу» народною музичною драмою. А Микола Віталійович на чільне місце ставив трагедію Тараса і Андрія про роздвоєння особистості та штучне зіткнення двох народів. Подивіться на оточення Лисенка: Тадей Рильський, Данило Антонович, Борис Познанський — поляки. Його хвилювала тема українця, якого намагалися ополячити та поляка, який свідомо служив українській культурі. Старицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не «вбивали» свого Тараса. На жаль, не побачила світ постановка Леся Курбаса. Дуже цікаві декорації зробив Анатолій Петрицький. У 1919 році Київ захопив Денікін. Театр згорів, залишилися лише ескізи декорацій. А в 30-ті, перед Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським і Максимом Рильським радянська цензура поставила завдання: змінити фінал, привівши оперу до гоголівського першоджерела, коли Бульбу спалюють. Тому нині існують кілька варіантів цієї опери.

http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=576

 ВЛАДИСЛАВ ГОРОДЕЦЬКИЙ (1863 - 1930) 

Ще за життя ім'я архітектора Владислава Городецького було овіяне легендами, а його дивовижні витвори стали не лише відомими, але й улюбленими. Інтерес до його архітектурної спадщини з плином часу не згасає, бо в ній закладено те, що можна з повним правом віднести до мистецтва самого високого ґатунку.

Ім'я Владислава Городецького назавжди записане в золоту книгу української архітектури кінця XIX - початку XX століття. Особливо завдячує йому Київ, який Городецький прикрасив неповторними будівлями в стилі модерн.

Проходять десятиліття, а вони залишаються такими ж оригінальними, несхожими ні на які інші, бо кожна споруда ввібрала жагучий темперамент свого творця, його естетику, невситиму пристрасть дивувати і радувати світ. Архітектурне "обличчя" столиці було б не таким виразним Національного художнього музею, без стрімкого костелу святого Миколая, без легендарного "Будинку з химерами". [ Читати далі ]

1 частина.

«Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до свосї загибелі.

Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії. Він мав чудовий голос, а ще й художній хист. Але ж доля ніколи не одаровує повністю — одне дає, а інше забирає… У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Здавалося б, що чекало на нього, інваліда? Інша людина на його місці втратила б усіляку надію й опустилася на дно. Але не така вдача була у Ніла. Оскільки хлопець міг вирізати з дерева різні поробки, то сам собі змайстрував і протез. І з цього часу міцно стояв на ногах, вперто простуючи до своєї мети.                                                                            А метою спочатку було навчання. Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса. У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васильківський,     С. Дричик, В. Зварич,П.Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Зі спогадів останнього про свого земляка: «…невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке Євангеліє.  В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а точніше — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна,  Чикаго,, Лос – Анджелеса.  У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях»та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським. Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського Об`єднання. Був делегатом крайового з`їзду ВУО 1935 року в Луцьку..Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором.Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об'єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.

2 частина. Із того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.). У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці,спіть».

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Та зловісні чорні круки з держбезпеки вже чигали па нього. 1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево" (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с.Сухівці, що за 12 км від Клевані. Хутір оточили. Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.   

«Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр[1].Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант на півметра підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух… Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!» Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. В одного відсутня нога — це був Зот. У руці… стискав автомат". На думку гебістів, перед смертю провідник УПА застрелив одного зі своїх охоронців на псевдо Павло, який хотів здатися.

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовищее, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок». За три дні тіла убитих повстанців зникли.   

3 частина.

До честі працівників управління СБУ у Волинській області, вони на початку 90-х років передали добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку. Спасибі й на тому. Про реабілітацію не йдеться — очевидно, Ніл Хасевич і тепер лишається «ворогом народу». Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: загинули батько і молодший брат Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв'язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року. Ніл Хасевич - один зі справжніх героїв Другої світової війни.Герої є різні. Одні вмирають на фронті, закриваючи собою доти, зупиняють танки, їх ховають із військовими почестями, ставлять їм обеліски, родичі ними пишаються, отримують подяки й інші різноманітні заохочення. Ті з героїв, хто вижив, користуються багатьма благами цивілізації. А скільки героїв вмирає невідомими! Місця їхньої смерті ніде не зафіксовані, вони не поховані за християнським звичаєм, не відспівані, цих людей не ховають на лафеті, їм не салютують… Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні, він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. УГВР пропонувала йому переправитися на Захід, але він відмовився. Де його могила — невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» — вулиця у Рівному, яка носить його ім'я.

26 грудня 2008 року СБУпередала на постійне зберігання до Меморіальному комплексу «Національний музей історії ВОВ»1941—1945 років» 103 оригінали гравюр Ніла Хасевича та дерев'яне кліше для їх виготовлення, котрі зберігалися у сховищах КДБ.

Фото робіт Ніла Хасевича тут http://photo.i.ua/user/3871267/304437/8766458/

Людмила Пилип
Рига – «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «За двома зайцями» Михайла Старицького – ось такий репертуар Ризького українського народного театру, створеного в столиці Латвії лише понад рік тому. Творчість акторів-аматорів уже встигла знайти своїх прихильників серед вимогливого латвійського глядача, а професіонали прогнозують їм велике майбутнє. Актори ж наголошують, що душею театру є його режисер – Заслужена вчителька України Марія Семенова.
25 лютого, у день народження Лесі Українки Ризький український народний театр представив у столиці Латвії виставу «Лісова пісня».
 Чарівна поезія Лесі Українки у виконанні акторів не потребувала перекладу, хоча серед глядачів були не лише українці, але й латиші та представники інших національностей.
 
 Творчість славетної української поетеси відома латвійцям. Це засвідчила виставка творів Лесі Українки та матеріалів про неї з фондів Латвійської академічної бібліотеки. З виставкою могли ознайомитися всі, хто прийшов на прем’єру вистави «Лісова пісня».
 
«Були свого часу вистави за творами Лесі України в латиських театрах. Навіть був балет «Лісова пісня». Вони були дуже популярні у Латвії», – зазначила Радіо Свобода керівник Латвійської академічної бібліотеки Вента Коцере.
Молоді подобається гра у театрі
 
Нині в Латвії творчість Лесі Українки та інших українських класиків пропагує Ризький український народний театр. Зараз трупа нараховує 25 акторів, серед яких учні Ризької української середньої школи та місцеві українці. З гастролями театр об’їздив майже всі регіони Латвії.
 
Молода акторка Ольга Мороз виконала роль Мавки у виставі «Лісова пісня» так переконливо, що глядачі часом не приховували сліз.
 
«Перед спектаклем я налаштувалася і, як мені здається, вжилась у цю роль. І зараз, звичайно, у мене стільки емоцій. По-перше, тому що це мій перший виступ. По-друге, тому що все вдалося. Я щаслива», – поділилася Ольга Мороз своєю радістю після прем’єри.
 
Микиту Осипова, який виконав роль Лукаша, можна назвати «старожилом» Ризького українського народного театру, адже він грає в кожній виставі одну з головних ролей.
 
«Мені подобається. Лежить моя душа до цього. Це щось таке неординарне, і тому воно зацікавлює мене», – каже Микита Осипов. Професіонали оцінили роботу акторів і режисера
 
Присутня на прем’єрі «Лісової пісні» народна артистка Латвії Ніна Незнамова похвалила гру акторів-аматорів і надала їм декілька сценічних порад. Вона також відзначила творчі знахідки режисера Марії Семенової.
 
Заслужена вчителька України Марія Семенова каже, що спектакль вдався лише завдяки щирому бажанню й наполегливій роботі.
 
«Працювали багато, по 5-6 годин. Для того, щоб досягти справжності, щоб донести до глядача ліризм поезії Лесі Українки. Над музикою довелося довго думати. Музика у спектаклі пов’язана з Україною, з нашим композитором Мирославом Скориком», – зазначила Радіо Свобода Марія
Семенова. Театр сподівається виступити в Україні
 
Поки що театр живе завдяки самофінансуванню. Марія Семенова власноруч шила костюми для спектаклю. Актор театру, відомий у Латвії художник Георгій Крутий малював декорації. А спонсором виступила керівник Об’єднання українських товариств Латвії Людмила Бєлинцева, також акторка цього театру.
 
11 березня Ризький Український народний театр братиме участь у Фестивалі латвійських театрів. Він також отримав запрошення стати учасником фестивалю «Російська класика-2012».
 
Режисер та актори Ризького українського народного театру сподіваються продемонструвати свою творчість в Україні, взявши участь у театральному фестивалі української класики.

...1650 рік був роком тривожного миру між козацькою Україною та Річчю Посполитою. Богдан Хмельницький провів успішні дипломатичні перемовини і досяг угоди з однією з наймогутніших держав світу того часу - турецький султан дав згоду взяти Україну як Велике Князівство Руське під *крила і протекцію неосяжної Порти*. Таким чином закладалась основа для відновлення на теренах України власної державності як прямої спадкоємиці Київської Русі. Гетьман досяг також угод з рівними вже собі васальними до Туреччини державами - Трансільванією, Валахією, Венецією, Молдовою. З донькою господаря Молдови Розандою він одружив свого сина Тимоша. Це започатковувало нову правлячу європейську династію, а можливо, і подальше об'єднання в одну державу під владою чоловіка - сина українського гетьмана та Великого князя Руського. Як колись шлюб правителів звів Польщу та Литву.
   На додаток Хмельницький за допомогою султана знову змусив стати власним союзником кримського хана.  Але дипломатичні успіхи гетьмана Богдана Хмельницького і його активність у розбудові потужної армії нарощували стурбованість в Польщі і консолідували її еліту. На сеймі у грудні 1650 р. польський король закликав до збройної боротьби проти Б.Хмельницького. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання посполитого рушення. Районом зосередження польського війська було обрано район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б.Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви.
    Прологом до війни стали бої загонів брацлавського полковника Данила Нечая і польного гетьмана М.Калиновського у прикордонній смузі за містечка Красне і Мурафу.
   Нечай з 3-тисячним військом перебував у Красному, з кожним днем збільшував його. Він виставив передовий строжовий пост у Ворошилівці підкерівництвом сотника Шпаченка, який в разі небезпеки зобов'язаний був повідомити Нечая. Польське військостояло у Станіславові. Гетьман Мартин Калиновський знаючи, що Шпаченко знаходиться у Ворошилівці з малим загоном, з військом у 14 - 15тисяч швидко напав на нього і знищив весь загін,, що навіть не залишилось ні одного козака, який би повідомив у Красне Нечаю про небезпеку. Тому напад Калиновського вночі на Красне був несподіваним.
   Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували Масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він
безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай,полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців
бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»
   28 лютого 1651 року польські війська на чолі з М. Калиновським і С. Лянцкоронським підступили до Вінниці, взяли її в облогу і зробили спробу захопити. Вінницький полковник Іван Богун зумів організувати всі сили та засоби міста: “і міщани, і шляхта, і все населення міста стало під знамена свого полковника…”.
   У перший день бою, Богун залишивши частину козаків свого полку у місті, провів феноменальну маневрову кінну контратаку в напрямку лівого флангу польських військ. Козацька кіннота змогла потіснити знамениту та непереможну в Європі елітну ударну силу Речі Посполитої. Але під натиском значно важчих гусарів козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Поляки, побачивши *панічну втечу*, кинулись навперейми. Але відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали ополонки у льоду і притрусили їх снігом і сіном (такі ж воєнні трюки маневрувань Богун повторював і під Пилявцями тільки із загостреними частоколами). Налетівши на ці "проруби", значна частина польської кінноти пішла під кригу. Додав ворогу втрат і вогонь із засідок обіч річки. Кілька сот знатних кіннотників Речі Посполитої пішло під воду. Серед загиблих під Вінницею був наприклад брат київського воєводи Адама Киселя, черкаський підстароста. Сам командир польської кінноти, знатний шляхтич Лянцкоронський, ледь вибрався з води. ( *Льодяна купіль Богуна* дуже вразила цього безумовно хороброго воїна. Так,що вже згодом, під Берестечком, він навіть не виконав наказ в передостанній день битви завадити козакам налагодити переправу через болото для запланованого організованого відступу з оточення. Лише дізнавшись про підхід *козаків Богуна*, Лянцкоронський поспішно відступив, маючи приблизно рівні сили. А козаки спокійно продовжили налагодження переправи.)
   Після підходу додаткових сил Калиновського військо Богуна разом з міщанами мужньо витримали двотижневу облогу. Під час якої в одній нічній розвідці Богуна ледь не схопили поляки, впізнавши його по сталевому обладунку. що зблиснув під місячним світлом. Але полковник на чолі свого кінного загону вирвався з оточення та вдало повернувся до табору. А вже коли до Вінниці рушили два прислані Хмельницьким полки, то Богун провів вдалу *інформаційну атаку*, навівши паніку на ворога запущеними чутками про *великі сили козаків*. Після чого поляки спішно рушили до Кам'янця, переслідувані Богуном з підкріпленням.
   "Вінницьке льодове побоїще" 28 лютого 1651 року безперечно входить до числа однієї з найбільш блискучих і оригінальних тактичних перемог в історії українського війська...