БЕЗ ПРАВА НА ОСТАННЄ СЛОВО

Зрештою суд перейшов до стадії дебатів. Після виступу на стадії дебатів прокурора Армасова, який попросив для «особливо небезпечного рецедивіста» 10 років позбавлення волі та 5 років заслання (аркуш справи 306-307 том 6), — кульмінація процесу: слово надається захиснику Медведчуку.

Його промову в дебатах (напрочуд небагатослівну) варто зацитувати повністю (аркуш справи 307-308 том 6):

«Товариші судді!

Предметом судового розгляду, ось вже на протязі трьох днів являється кримінальна справа по звинуваченню Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 2 КК України та ч 2 ст. 70 КК РРФСР. Кваліфікацію його дій я вважаю вірною.

Але при винесенні вироку я прошу урахувати всі обставини, які характеризують особу підсудного, його відношення до праці, фізичний стан та стан здоров'я, всі ці обставини заслуговують уваги і потребують ретельного вивчення з Вашої сторони.

Це пов'язано не тільки з вимогою закону але й з тим, що тільки враховуючи їх при обранні міри покарання Ваш вирок, винесений в нарадчій кімнаті, буде обґрунтований та справедливий»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
        
Цікаво, що ж говорив Василь Стус в своєму останньому слові.

Але раптово виявляється, що можливості виголосити останнє слово суд Стусові так і не надав.

У розписці, складеній дисидентом після ознайомлення з вироком (аркуш справи 366-367 том 6) читаємо:2

Василь Стус
поет, правозахисник
«До протоколу вважаю за необхідне внести такі уточнення:

- Я вимагав розглянути в судовому засіданні головне питання — злочин скоєний КГБ УРСР перед Українським народом, його культурою, я вимагав судити КГБ УРСР як терористичну організацію;
- Я вимагав оголосити та надати мені для користування Загальну декларацію прав людини, прийняту ООН, матеріали Хельсінкських домовленостей — і суд, і протокол обійшли ці вимоги;
- Суд ухилився від розгляду питання про застосування до мене фізичних тортур в СІЗО КГБ 07.08.1980, а в протоколі не зазначив ні про мої вимоги судити винних у розправі, ні про саму наявність таких заяв — вимог;
- Мені не дали виголосити своєї звинувачувальної промови
т. зв. останнього слова, суддя заборонив мені говорити»
        
Отже, відповідно до заяви Стуса, йому не дали можливості виголосити останнє слово — хоча в протоколі вказано, начебто Стус в останньому слові заявив (аркуш справи 308 том 6):1

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я не визнавав і не визнаю себе винним. До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні, чесних людей від убивць,
Ісуса Христа від диявола!»
Оголошення вироку відбулося наступного дня — 02 жовтня 1980 року.

Стус вирішив вирок не оскаржувати — він не мав віри в радянські суди.

А також розумів, що цей вирок для нього фактично є смертним — адже він не витримає чергового багаторічного перебування в таборах (аркуш справи 365 том 6).
ПОЗИЦІЯ МЕДВЕДЧУКА:
що не сходиться
Медведчук кілька разів публічно коментував свою позицію під час того судового процесу. Так, у 2012 році Віктор Медведчук прокоментував свою захисну діяльність: "У ті часи була стаття, яка передбачала за такі дії кримінальну відповідальність. Він [Стус] був засуджений за цією статтею" (Видання «Українська правда» від 04 квітня 2012 з посиланням на відеоблог).

У цьому відеоблозі адвокат підтверджує факт того, що він визнав у судовому процесі вину свого підзахисного. Більше того, Медведчук послався на те, що начебто сам Василь Стус в судовому засіданні заявив, що він «всегда выступал и будет выступать против советского строя и советской власти».

Однак, при детальному вивченні протоколу судового засідання такої заяви ми в документі не побачили. Жодної згадки про таку позицію Василя Стуса немає в матеріалах справи.

Окрім того, адвокат Медведчук стверджує, що вирок по Стусу був скасований на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року у зв'язку зі скасуванням ст. 62 КК УРСР. Але насправді ця стаття була виключена з Кримінального кодексу лише Законом України від 17.06.1992 року. Та й матеріали справи свідчать про зовсім інше.

А саме: ще 18 липня 1990 року прокурором УРСР Потебеньком М.О. було внесено протест з посиланням на те, що в діях Василя Стуса взагалі не було складу злочину — оскільки він «публічних закликів до насильницьких дій з метою підриву та ослаблення Радянської влади не висловлював» (аркуш справи 372 - 388 том 6).
        
2 серпня 1990 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула протест Прокурора УРСР та вирішила протест задовольнити, вирок скасувати, а справу закрити у зв'язку з відсутністю складу злочину (аркуш справи 389 - 396 том 6).
Мотиви, з яких Верховний Суд УРСР скасував вирок були такими:
«... публічних закликів до насильницького повалення, підриву чи послаблення Радянської влади він не допускав. Допустимими методами Стус боровся за становлення демократичних засад в суспільстві, проти окремих порушень, допущених в той період».
        
Отже, Верховний Суд УРСР ще в 1990 році (у період чинності відповідної статті Кримінального кодексу і майже рік до прийняття закону про реабілітацію жертв політичних репресій) прямо підтвердив позицію, яку займав Стус у суді. Той факт, що Стуса виправдав ще радянський суд (!) за чинного радянського законодавства (!!) безперечно підтверджує, що в адвоката були всі правові підстави заперечувати та не визнавати вину Стуса в Київському міському суді. Ось вам і «на розгляд суду»…

Саме тому виникає питання: чи належним чином захищав адвокат Медведчук свого підзахисного?
ЗАКОНОДАВСТВО ТА АДВОКАТСЬКА ЕТИКА В РАДЯНСЬКИЙ ЧАС:
адвокат Медведчук не мав права на таку позицію
Для того, щоб розібратися з цим питанням, звернемося до законодавства та спеціалізованої літератури того часу.

Відповідно до ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року:

По-перше, «Защитник обязан использовать все указанные в законе средства и способы защиты в целях выяснения обстоятельств, оправдывающих обвиняемого или смягчающих его ответственность, и оказывать обвиняемому необходимую юридическую помощь.

С момента допущения к участию в деле защитник вправе: иметь свидание с обвиняемым; знакомиться со всеми материалами дела и выписывать из него необходимые сведения; представлять доказательства; заявлять ходатайства; участвовать в судебном разбирательстве; заявлять отводы; приносить жалобы на действия и решения следователя, прокурора и суда. Кроме того, с разрешения следователя защитник может присутствовать при допросах обвиняемого и при производстве иных следственных действий, выполняемых по ходатайствам обвиняемого или его защитника».

І тут виникає питання: чи виконав адвокат Медведчук свій встановлений законом обов'язок — використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, що виправдовуть обвинувачуваного?!

Матеріали справи свідчать, що адвокат Медведчук не заявив жодного протесту чи клопотання, не ознайомлювався з матеріалами справи, не подав жодної скарги, пояснення, доказу тощо!

Це можна було б назвати бездіяльністю, але адвокат може заперечити, що він сам самостійно визначає стратегію захисту. А от як бути із визнанням адвокатом вини клієнта, коли той її заперечує? Чи має (мав) на це право захисник?

Чинний наразі Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» прямо забороняє адвокату займати у справі позицію всупереч волі клієнта (п. 3 ч. 2 ст. 21), але можливо в радянський час були інші правила та заборони у адвокатів?

Виявляється, що ні. Загальна спрямованість діяльності адвоката виключає можливість визнання вини клієнта. Відповідно до ст. 7 Закону Союзу Радянських соціалістичних республік «Про адвокатуру в СРСР» від 30.11.1979 року – «адвокат зобов'язаний у своїй діяльності точно й неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби й способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою».

З цього приводу писали в тому числі і радянські класики юридичної науки. Наприклад, Строговіч М.С. (Курс советского уголовного процесса, т. 1, с. 247-248): «Если обвиняемый не признал себя виновным, отрицает предъявленное обвинение, то адвокат ни при каких условиях не может занять иную позицию в деле, он обязан доказывать невиновность своего подзащитного».

Також в юридичній літературі того часу зазначали: «Признание адвокатом виновности подсудимого при отрицании последним своей вины следует рассматривать как нарушение профессионального долга, завуалированную форму отказа от защиты, а следовательно, грубое нарушение права на защиту» (Гинбург Г.А., Поляк А.Г., Самсонов В.А. — «Советский адвокат» М., Юридическая литература, 1968, с. 8).

При цьому деякі автори у своїх професійних публікаціях вказували, що якщо вина клієнта доведена, і немає найменших сумнівів щодо доведеності його вини, адвокат має право після отримання згоди клієнта визнати його вину, а якщо клієнт не надає таку згоду, адвокат зобов'язаний відмовитись від справи, якщо він не згодний з позицією обвинувачуваного (Петрухин И. Доказательства невиновности и позиция адвоката в суде. — «Советская юстиция», 1972, № 10).

Згаданий Строговіч М.С. (Курс совесткого уголовного процеса, т. 1, с. 247-248), до речі, по суті, описав ситуацію, що склалась у справі Стуса, тільки от позиція адвоката тут мала би бути інакшою: «Если подсудимый отрицает свою виновность, а защитник утверждает, что подсудимый виновен, но заслуживает снисхождения, это значит, что защитник оспаривает оправдательные доказательство, представленное обвиняемым…., а это есть обвинительная деятельность, а не защитная».

Підсумовуючи, ми доходимо двох основних висновків:

    В.Медведчук, будучи адвокатом та захищаючи В.Стуса, не використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, на виправдання обвинувачуваного, та не надав останньому належної юридичної допомоги, чим порушив вимоги ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року (чинного на момент розгляду справи нормативного акта).

    Визнаючи в суді вину свого підзахисного Стуса (при запереченні вини самим підзахисним), адвокат Медведчук порушив свій професійний обов'язок, фактично відмовився від захисту Стуса, чим грубо порушив право останнього на захист у суді.


Зрештою, такі дії адвоката Медведчука створили ґрунт та сприяли прийняттю неправомірного судового рішення (що згодом було підтверджено судом вищої інстанції), виконання якого за реалій радянської репресивної системи, на жаль, призвело до смерті Василя Семеновича Стуса.
ДЕЯКІ СВІТОГЛЯДНІ ВИСНОВКИ:
особиста позиція авторів
Ми — Українська адвокатура, що історично та за багатьма ознаками є спадкоємницею радянської адвокатури, яка породила адвоката Медведчука, повинні вибачитися перед громадянами України — країни, яка зараз, як і в минулому столітті, бореться за свою незалежність.

Вибачитися за продажність, непрофесійність, колаборацію представників професії з імперським антиукраїнським режимом.

Адвокатура в Україні зараз переживає складні часи. Складні часи переживає і українське суспільство.

Багато адвокатів, які у період Майдану віддано захищали права затриманих громадян і хоробро, ризикуючи життям, боролися з репресивною машиною, зараз представляють інтереси суддів, які підозрюються у вчиненні злочинів — винесенні неправосудних рішень, через що було заподіяно в т.ч. смерть, втрату здоров'я, порушено гідність людей, щодо яких вони проголосили неправосудні рішення.

Проте суть адвокатського покликання — захищати права підзахисного. Адвокати виконують свою роботу. Професійно. Достойно. І ніхто, як нам відомо, не визнає вину своїх підзахисних. Навіть в таких непростих, а подеколи — очевидних, справах.

Коли знайомишся з матеріалами справи КДБ УРСР проти Стуса, розумієш, які були настрої у суспільстві. Це прекрасно розуміють ті, хто працював та жив у часи Союзу. Не було і не могло бути масового протистояння суспільства проти влади. Цінність свободи слова та право на власну думку, право на розвиток нації десятиліттями випалювалися радянською (московською) владою — війною, репресіями, Голодомором.

Дуже небагато було тих, хто міг протистояти словом, ще менше було тих, хто діяв. Проте від адвоката Медведчука не вимагалося ставати дисидентом, як його підзахисний, робити гучні заяви, проголошувати промови, конфліктувати з репресивним імперським апаратом. Його професійним обов'язком було робити свою роботу — якісно, професійно, згідно з вимогами чинного законодавства. Вже це — як підтвердив згодом суд вищої інстанції — могло б призвести до виправдання Василя Стуса, або ж хоча б до призначення йому більш м'якого покарання. На вагах було життя людини. На жаль, адвокат зі своїм обов'язком не впорався. Більше того, захисник Медведчук фактично став посібником сторони обвинувачення, діяв усупереч і нормам права, і вимогам професійної етики.

Відновлення історичної справедливості, встановлення істини, визнання прорахунків є запорукою розвитку адвокатури в Україні.

Закликаємо українську адвокатуру, як особисто кожного адвоката так і в особі представницьких органів адвокатури, зокрема Національну асоціацію адвокатів України, публічно визнати порушення адвокатом Віктором Медведчуком прав його клієнта Василя Стуса на захист.

Слава Україні!
Епілог

Василь Стус,поет, правозахисник

« Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь».

Матеріал підготували:
Роман Титикало
адвокат, к.ю.н. член дисциплінарної
палати Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
Костін Ілля
адвокат, член Ради адвокатів Київської області, голова комітету захисту прав адвокатів
Текст підготовлено за допомогою та підтримки Громадського руху ЧЕСНО
http://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2016/08/stus/
 
А фільм СТБ про Стуса таки знову раджу - реально шедевр. І про сценариста Сергія Стеценка ми ще почуємо в якості українського режисера. Талановитий!
http://www.stb.ua/ua/episode/den-nezavisimosti-vasilij-stus/

Оригінал публікації Кириченко, ч.1 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-102.pdf
ч.2 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-104.pdf


БГ: Василь Стус і Віктор Медведчук - це два антагонізми, наявний приклад протистояння Добра і Зла за часів СРСР, як і в цілому епохально. І хоча Віктор Медведчук дотепер живий - він є давно труп, від якого смердить смертю, а Василь Стус навпаки і мертвий вічно живе з нами у сяйві безсмертя і любові.

СТУС БЕЗ ШАНСУ НА ЗАХИСТ: "ведмежа послуга" Медведчука

Правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому

Василь Стус помер у тюремному карцері табору особливого режиму ВС-389/36 (Росія). Це сталося 31 рік тому — 4 вересня 1985 року. Віктор Володимирович Медведчук виступав захисником у процесі над поетом і дисидентом. До цього ще ніхто не оцінював його адвокатську роботу з професійної точки зору, зокрема у розрізі дотримання правил адвокатської етики.

Після смерті Стуса Віктора Медведчук очолив адміністрацію президента Леоніда Кучми, згодом він став кумом президента Російської Федерації Володимира Путіна, який хрестив його доньку Дарину, а в даний час представляє Україну в Мінському переговорному процесі, адвокати вивчили архіви справи й готові поділитися своїми висновками.

Ми детально ознайомилися з архівною кримінальною справою №5 Слідчого відділу Комітету державної безпеки УРСР за обвинуваченням Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 2 КК УРСР та ст. 70 ч. 2 КК РРФСР («Антирадянська діяльність і пропаганда»), а також із законодавством, що регулювало адвокатську діяльність того часу та спеціальною й науковою літературою того часу.
ЗНАЙОМСТВО З МЕДВЕДЧУКОМ:
«Другий прокурор мені не потрібен»
Кримінальна справа відносно Стуса була порушена 13 травня 1980 року, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було застосовано 15 травня 1980 року. Поета звинуватили в тому, що він вчинив дії з виготовлення, зберігання і розповсюдження «з метою підриву та ослаблення радянської влади ворожої літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад», чим начебто скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 2 КК УРСР, як особа, раніше судима за особливо небезпечний державний злочин (обвинувальний акт складений 10 вересня 1980 року та затверджений заступником прокурора Української РСР 12 вересня 1980 року).

Стусу інкримінували в тому числі написання листів Андрію Сахарову, Петру Григоренку, Левку Лук'яненку, Анні-Галі Горбач з Німеччини, члену
«Міжнародної Амністії» Кристині Бремер, лист до Президії Спілки письменників України, віршів «Безпашпортний закріпачений …..», «Існує тільки дві форми ….», «Ось Вам сонце, сказав чоловік з кокардою», «Колеса глухо стукотять ….» та ще багато чого.
Адвокат Медведчук В.В. вступив у справу на підставі ордеру №058310 від 24 вересня 1980 року, виданого Шевченківською юридичною консультацією Київської міської колегії адвокатів.

Після вступу у справу, 24 вересня 1980 року, адвокат Медведчук написав заяву про надання дозволу на побачення в СІЗО КДБ УРСР з підсудним Стусом «для согласования вопросов, касающихся его защиты в суде».
 
Про що саме вони розмовляли та як погоджували позицію — невідомо, ця інформація захищена адвокатською таємницею, і навряд чи ми колись про це дізнаємося.

Хоча друг Стуса дисидент Євген Сверстюк пригадував:

Євген Сверстюк
письменник, філософ
«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката», (Сверстюк Євген. Одвічний сценарій // Українське слово. - 2000. - 26 травня)
Подібні спогади і в дружини Стуса — Валентини Попелюх.

Цікаво, що Медведчук навіть не ознайомлювався з кримінальною справою та не подавав такого клопотання — на цій стадії справу вивчала інший адвокат — Людмила Петрівна Коритченко, яка з невідомих причин відмовилася брати дальшу участь у процесі (аркуш справи 179, том 6).

За збігом обставин перш ніж захищати Стуса Людмила Коритченко була адвокатом у справі іншого політв'язня — дисидента Юрія Бадзя — засудженого за антирадянську пропаганду на 7 років ув'язнення та 5 років заслання. Юрій Бадзьо розповідає Громадському руху ЧЕСНО, що в суді не було змагальності, а суть захисту тоді зводилася не до заперечення обвинувачення, а до пом'якшення вироку.

Юрій Бадзьо
літературознавець, публіцист
«Влада запропонувала свого адвоката і я не робив з того проблеми... Захищали нас за одною логікою: знайти у нашій поведінці позитивне і це протиставити уже звинуваченню і самій ідеї злочину. Розумієте, всі ці процеси були позбавлені змагальності з владою, з прокуратурою і прокурорами. Ішлося якось про витлумачення ситуації адвокатом так, щоби пом'якшити вирок. До того ж адвокат — це єдиний зв'язок із родиною. Я був з адвокатом Людмилою Петрівною в добрих стосунках, моя дружина Світлана Кириченко — теж. То я не маю ніяких претензій до Людмили Коритченко. Вона приходила до мене, ми говорили, вона частувала мене шоколадкою, напевне, від дружини. Все було так по-людськи»
Окремо варто зупинитись на ставленні Василя Стуса до адвокатури та захисника. Так, 3 вересня 1980 року обвинувачений звернувся із заявою, в якій прохав надати можливість ознайомлюватися зі справою за допомогою
«міжнародного адвоката» залученого за допомогою організації «Міжнародна амністія» чи «Пен-клуб», зазначаючи що «Інститут політичної адвокатури в СРСР практично відсутній (на судах офіційні адвокати СРСР виконують функцію другого прокурора). А другий прокурор мені не потрібен» (аркуш справи 168, том 6).
Як і варто було очікувати, старший слідчий майор Селюк відмовив в наданні незалежного адвоката Стусу
ПРОЦЕС:
Стус наполягає — ні в чому не завинив.
Адвокат визнав провину підзахисного

О 10 ранку 29 вересня 1980 року розпочався судовий розгляд справи в Київському міському суді на вулиці Володимирській.

Процес відбувався в закритому режимі, на засідання не допустили навіть дружину Стуса Валентину Попелюх. Цікаво відстежити лінію поведінки адвоката Медведчука на різних етапах процесу.

По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Він заявив відвід всьому складу суду, розпочавши його словами «Любий склад суду....» Стус посилався на те, що радянський суд за визначенням не може розглянути його справу об'єктивно.

Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі —
«представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.
Стус вимагав відкритого та гласного розгляду його справи:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я вимагаю, щоб у судове засідання мали доступ представники зарубіжної і радянської преси, а також ті особи, які хочуть бути присутніми у судовому засіданні»
Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція адвоката Медведчука?

Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».

А суд, звісно, не задовольнив відвід (аркуші справи 259-260, том 6), і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.

Стус, вочевидь, розуміючи, що адвокат Медведчук його захищати не буде, заявив:

«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації»
Прокурор попросив відхилити клопотання Стуса щодо залучення адвоката з міжнародної правової організації, мотивуючи це тим, що така участь не передбачена радянським законодавством. На думку прокурора, участь Медведчука в процесі обов'язкова, бо «підсудний... не має юридичної освіти і свої інтереси сам не зможе в повній мірі захистити». І Медведчук з прокурором погоджується, відмовляючи Стусові в праві на захист міжнародними правниками, а щодо участі в процесі своєї кандидатури покладається на розсуд суду:

«В першій частині я згоден з прокурором. А що стосується моєї участі у судовому засіданні — це право підсудного і я покладаюсь на розсуд суду»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
Після роз'яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою» (аркуш справи 264 том 6).

Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів:

Василь Стус
поет, правозахисник

«В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю»
Вважаємо цю позицію, висловлену підсудним Стусом з самого початку судового розгляду, принциповою та дуже важливою. Виходячи саме з неї, захисник мав би будувати свою стратегію захисту. Але адвокат, як ми переконаємося, обирає інший шлях.

Надалі Стус відмовляється давати покази, він обрав тактику мовчання та ігнорування, доки суд починає досліджувати матеріали справи – листи поета, його вірші, висновки експертизи, а також проводить допит свідків. І тут роль адвоката також є цікавою.

Зокрема, один зі свідків обвинувачення — Сірик Микола Іванович — стверджував, що начебто зустрічався з поетом у штрафному ізоляторі, коли той відбував попередній строк.
«Я пришол к выводу что Стус откровенный враг Советской власти...», — заявив Сірик, стверджуючи, що Стус йому говорив, «что украинцы хотят выйти из «оккупации» России. Стус предлагал вести против Советской власти террористические акты», «он призывал меня вести против Советской власти агитацию и пропаганду аж до террора, что все средства против Советской власти хороши»

Микола Сірик
свідок обвинувачення
Ці репліки викликали у Василя Стуса відверте обурення:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Сірика я не знаю, це провокатор. Я з ним не знайомий, я з ним ніколи й словом не обмовився»
Медведчук тим часом мовчить. Він не поставить цьому свідку жодного запитання. Зате при допиті відомої представниці дисидентського руху Михайлини Коцюбинської, яка, звісно, дала позитивну характеристику Стусу, він запитає про те, як свідок може охарактеризувати політичні погляди Стуса, а також про вірші поета, які мають антирадянську спрямованість (аркуш справи 300 том 6).

Цікава відповідь свідка Михайлини Коцюбинської на питання Стуса:1

Михайлина Коцюбинська
свідок у справі
«Мені відомо, що порушення таємниці листування карається законом. Кристина Бремер, член соціалістичної партії ФРН, до українського націоналізму не має ніякого відношення. Мені не відомо, що 08 серпня 1980 року в КДБ до Стуса застосовували фізичні тортури, але якщо про це говорить Стус — то це правда»
Ще більш яскравий та цікавий виступ свідка Кириченко Світлани Тихонівни:5

Світлана Кириченко
свідок у справі

«Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних»
Головуючий одразу почав попереджати свідка про відповідальність за відмову давати покази за ст. 179 Кримінального кодексу УРСР, але і це не злякало свідка, вона відповіла: «Ніяких свідчень в цьому суді я давати не буду».

Прокурор почав вимагати у суду порушити кримінальну справу відносно свідка, а захисник Медведчук знову заявив «Я покладаюсь на рішення суду» (аркуш справи 302 том 6).

Суд пішов в нарадчу кімнату та згодом оголосив ухвалу, якою порушив кримінальну справу відносно Кириченко С.Т. за ст. 179 КК УРСР (аркуш справи 261-262 том 6).
Можна лише захоплюватися мужністю Світлани Тихонівни, яка вистояла проти тиску репресивної радянської системи та не зрадила Стуса, отримавши 3 місяці виправних робіт та постійне переслідування
Інший свідок Андрієвська Валерія Вікторівна, 1938 року народження, також дала позитивні покази відносно Василя Стуса та вказала, що:

Валерія Андрієвська
свідок у справі

«Стус обдарована людина. В листі, якому писав Стус своїм друзям
у м. Києві в тому числі і мені, немає ніяких антирадянських проявів»

Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.



Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.



Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…



Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.



Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.



За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!
       

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.

До річниці 30-го листопада перемоги Революції Гідності присвячую

Вибори депутатів до Верховної Ради України відбулись і дали сповна успішний результат, який вартує обговорити. За 23-ри роки буття незалежної України це вже Верховна Рада 8-го скликання, що є значимим показником школи парламентаризму для українського народу
Найперше для мене є важливим у цих виборах – свідома активність основної кількості виборців у тому, що голосуючи за свій вибір вони не ставили собі за мету виявити свій негатив проти когось і чогось. Тобто вибір не як протест, коли якби голосую за щось не тому, що воно мені подобається, а тому що я проти іншого. Одним словом класика жанру: вибери з двох зол краще, хоча зло кращим не буває і тому казали про «обрати менше зло». Але зло все одно лишається злом! І це зле, що є така дилема під час виборів: вибирати з двох зол менше! Нарешті вона скінчилась і ми обирали те, яке вважали як добре, як потрібний позитив для поступу держави і себе особисто. То є дуже і дуже важливо, навіть якщо хтось визнає потім, що помилився. Сам підхід важливий: обирати добро! Обирати кращого з кращих, а не кращого з гірших.
Важливо також, що обрано парламент не ворожнечі й протистояння регіонального характеру, що раніше  постійно ділив ВРУ і всю державу на два ворожі табори, а що кожна з партій представляє певний прошарок з усієї України, як і має бути. Зрозуміло, що є регіональні пріоритети в кожної з політсил, але в цілому вони загальнодержавні за обранням, що також дуже і дуже важливо. На тому базується державна унітарність: єдність в комплексі всезагальних інтересів, а не суто користь для свого і тільки свого клану, окремого клаптика землі та обістя.    
Нарешті голосування до ВРУ показало ще один важливий доказ європейського спрямування України, а отже правдиву перемогу Євромайдану, як виразника і захисника волі українського народу. Легітимність новообраного Президента України доповнила переобрана і тим сповна легітимна Верховна Рада України. Відбулось найкраще пошанування пам'яті Героїв Небесної сотні та всіх тих, хто страждав і виборов право українського народу не правдивий самостійний цивілізаційний поступ.
Тепер пройдемось по деталях. Найголовнішою з них є те, що вибори пройшли в загальних обрисах чесно і їх результат є правдивим відтворенням реальної ситуації в країні на даний час. В такому досягненні значною мірою є співпадіння політичної волі влади і всього українського народу. Зокрема були прийняті закони про посилення відповідальності включно до кримінальної за неправомірні дії під час виборів. Особливо мене втішило поява законодавчої  відповідальності за підкуп виборців не тільки організаторів, але і самого виборця. Правильно: погодився продати свій голос, прийшов відзвітував, отримав гроші – і в тюрму. Тому що демократія побудована на чесному волевиявленні всіх, а не коли одні чесно, інші – за гроші. Моя думка, що тюрма і зона найкраще місце для самореалізації свого потенціалу всіх тих, хто не має бажання та честі до чесного життя без наглядачів за спиною.
Процес обрання депутатів означає, що людина делегує, тобто – передає частинку своїх прав на керування державою чи місцевого самоврядування іншій людині, як своєму представнику. Все. Продавати це своє право громадянина  тотожно як продавати своїх дітей – то ганьба і безчестя. Абсолютна ницість. Такі люди недостойні стану свободи, що потребує високої самосвідомості та самовідповідальності, а їм, як вже зазначалось, потрібен наглядач за плечима з палицею для лупня за погані вчинки. Свобода і демократія не для рабів, бо у рабів немає поняття честі – воно їм на заваді жити комфортно в рабстві. І навпаки для людини свободи жити без честі некомфортно, а тому ці люди не вчиняють злочину не з остраху отримати покарання, як з небажання жити і усвідомлювати себе нікчемою, шахраєм, злочинцем. Я щиро тішусь, що подібна світоглядна позиція відтепер домінує в Україні.
Пригадую, як я був членом виборчої комісії від Євгена Марчука, отож коли пішло змагання між Кучмою і Симоненком, то при підрахунку голосів у нашій комісії почалися шахрайства, зокрема  в чисті бюлетені замість визнавати їх недійсними  робили позначки за Кучму. Коли я це помітив і зробив зауваження, то мені відповіли: – Так вони там на Сході фальшують значно більше… Для мене, людини з Донецька, яка переїхала до Львова саме в пошуках честі і порядності в житті це було дуже огидно слухати: робити підлість, виправдовуючись тим, що хтось ще більший падлюка... Звичайно, що робити поголос я не став, оскільки в тому не було сенсу: Кучма переміг на Львівщині і без того за 95%. Як і доказів по-суті не мав, але просто подумалось: –  Господи, як довго в нас буде сидіти ще отой «совок»-раб, вихований підлотою радянщини, коли всі як один злочинці і жити по-честі було просто неможливо. Але одна справа, коли немає вибору і зовсім інша –  коли він є. З великою радістю цього разу я помітив бажання провести вибори чесно і що велику роль в цьому зіграла активна позиція молоді, її значна кількість у всіх комісіях та в цілому у всіх виборчих процесах. То є дуже і дуже велика перемога – чесність виборів. Щиро тішився тому, спостерігаючи за підрахунком на одній з дільниць як довірена особа кандидата в депутати, а заодно і зробив деякі висновки.
Найперше, що я вважаю за необхідне проводити перед виборами перереєстрацію партій, а то є суто фіктивні партії на папері, які використовують виключно під час виборів задля різних підступних політтехнологій, тобто «узаконеному обмані». Участь у виборах повинні приймати виключно партії реально існуючі та діючі, тобто при перереєстрації в Мінюсті повинні проводити не тільки реальність членства, але і перевіряти активність діяльності по різних заходах та акціях, що провела та чи інша політична партія. А то проводять жеребкування на виборчих дільницях і стає просто образливо бачити рівність між партіями реально вагомими в суспільстві і «невагомими», тобто які існують виключно в реєстрі. Зауважу, що особисто не проти наявності великої кількості партій, бо вважаю нормальним чим більше учасників у замаганні, але до кожного змагання йде свій відбір учасників і чим вищий рівень змагань – тим відбір прискіпливіший. Тому я згоден з тим, що парламентським партіям надається пріоритетне становище на виборах, а і всі інші партії повинні пройти перереєстрацію перед черговими виборами до Верховної Ради України за партійними списками. Водночас я є категорично проти так званої системи «відкритих списків», яку дуже пропихають тепер деякі політичні демагоги як дуже прогресивну.  По-перше, як я вже не раз зазначав, це значно обвантажить виборця і сам підрахунок, отже рівень фальсифікацій тільки збільшиться. По-друге, я не розумію, як може партія формуватись в своїй діяльності не суто власними членами, а сторонніми впливами виборців. Нарешті, по-третє і головне: а хто завадить реальному лідеру впливати на діяльність членів своєї партії навіть за умови, що він за результатами виборів за відкритими списками опиниться десь унизу чи взагалі «на вулиці»? З того і висновок: на біса той клопіт? Ми вже по вуха набрались дурості «реформ заради реформ», коли від нових змін бардак в державі не зменшується, а тільки збільшується. Досить демагогії! Більше демократії!
Зі сфери демагогії є і теперішні агітки про перемогу «Народного фронту» у виборах до ВРУ, отже і якісь його права на першість у керуванні і формуванні тощо. Перепрошую, але то чиста демагогія включно з посиланням на досвід Європарламенту, тому що наші вибори проходили не за чисто партійною системою, а змішаною партійно-мажоритарною, тому вибори виграє не партія, а найчисельніша фракція! А це однозначно є фракція Блоку Петра Порошенка, тому всім іншим переможцям варто втишити свій апломб, щоб взагалі не опинитись в позиції опозиції. Вкотре ми бачимо цікаву реальність в Україні, що не партійні лідери ведуть маси, а навпаки народ вказує їм кому де бути і що робити. Фактично український виборець після більш ніж переконливого визначення кому бути Президентом України, тепер чітко вказав на те, кому він довіряє Уряд – Арсенію Яценюку. Відбувся всенародний вотум довіри прем’єр-міністру України, з чим і пов’язують перемогу партії «Народний фронт». Що з того буде далі – побачимо. Як побачимо практичну діяльність новообраної Верховної Ради України, якій багато політологів пророкують недовготривале існування, що досить смішно: по роботі буде видно скільки вона проіснує. Може і довго на всю каденцію, а може і півроку не протримається, бо по-суті для цієї Верховної Ради України головне її призначення є війна з Російською Федерацією. Все інше – похідне від цього, отже і вторинне, включно з євроінтеграцією, Донбасом та Кримом. Будемо програвати і занепадати – розженемо вмить, а будемо розвиватись і перемагати – будуть довго.
На завершення скажу, що вважаю кожні вибори як люстрацію для народу, як екзамен і випробування на демократію, на цивілізованість, на самосвідомість, на честь і гідність. За результатами цих виборів я щиро пишаюсь українським народом, бо кожному дано те, на що він справді заслуговує, у тому числі  ВО «Свобода» та КПУ, які не пройшли цього разу до ВРУ, але пройшла феєрично «Самопоміч». Ось де чітко було вказано на те, що люди цінують діло, хочуть, щоб за словами йшов результат, а не нові словесні обіцянки-цяцянки. Так само не спрацював шалений рекламний піар та примітивний популізм Олега Ляшка, що чітко вказує на високу свідомість українського виборця, як і стосовно Юлії Тимошенко результат відповідає змісту. Дуже гарно, на мою думку, що не пройшов Гриценко і Тігіпко – «два чоботи пара», тоді як наявність у ВРУ «Опозиційного блоку» при всіх негативах є позитивним, тому що без опозиції немає парламентаризму як такого. Всі парламентські партії при владі – це можливо, але навіщо?   
За тим можна сказати як за давньою традицією «Король помер. Хай живе король!»: Верховна Рада України 7-го скликання припинила своє існування! Слава новообраній Верховній Раді України 8-го скликання!

Богдан Гордасевич
9 листопада 2014 р.

З технічних причин не міг опублікувати цього в блозі вчасно, але не бачу причин не розміщати взагалі, тому що це не інформаційне повідомлення, а просто роздуми.

Читаючи спогади академіка Георгія Арбатова, що був одним з розумних кремлівських царедворців за Хрущова та Брежнєва, натрапив у його "Свидетельство современника"  на повне дежавю сучасності, тому подаю просто сторінки з книги без особистого коментування за принципом латинського прислів'я, що "для розумного сказано досить"

Текст (якість не дуже, але то не ружжо, щоб все блищало, - прочитати можна, хто забажає)



А тепер контекст

Стани станів



Вступ

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.

Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.
Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»
 Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.
Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?
Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?
Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?
Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.

Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури.   
       
Богдан Гордасевич

19:57 27.09.2014

Не всі полюбляють дивитись фільми жахів, що не заважає в більшості мати уявлення про їх зміст та героїв, зокрема про відомих зомбі, тобто мерців, що умовно ожили, а за тим рухаються, полюють та поїдають живих людей. Малоприємне видовище навіть у кінофільмах, а що вже казати про реальне життя.
Кому як, а мені особисто всі попередні та сучасні події в Україні досить багато в чому нагадують ці фільми жахів про зомбі. І зараз дуже навіть огидно-дивовижно дивитись, як в Україні вся наявна влада імітує в стилі зомбі продуктивну роботу і свою, і державного апарату: міліції, прокуратури, судів, парламенту, уряду тощо, як і всієї держави в цілому. Імітує, наче все живе і нормально функціонує. Хоча після грудневих подій 2013 р. і особливо січневих 2014 р. в Києві і по всій Україні для всіх стало чітко і однозначно ясно, що теперішня влада мертва! Мертва повністю! Навіть уявити важко, як ця влада може і надалі керувати країною і народом. Про другий термін Віктора Януковича на посаді Президента України взагалі можна говорити лише в стилі, як про "жах на вулиці в'язів" або "зомбі атакують" - не інакше.
Державний апарат помер. Єдиний шанс хоч якось реанімувати державне управління через швидку зміну українського Уряду було втрачено безповоротно, бо що нагально мали зробити ще в грудні 2013-го, те занадто пізно для кінця січня 2014-го. Всім вже ясно, що держава Україна на сучасному етапі впала у стан глибокої коми щодо керованості як в політичному, як в економічному, як в соціальному вимірах, так і в загальнодержавному форматі. Так само ясно, що тільки кардинальна заміна як всієї влади, так і основних підвалин державного управління, зможе вивести Україну з цього стану управлінської коми. Інакше наступить смерть-руйнація і держава Україна самоліквідується, як СРСР чи Югославія, що було вже за нашої пам'яті. Тобто у нас одне з двох: з коми або виживають, або помирають.
Розвал держави є цілком ймовірною реальністю, якщо нею і надалі будуть керувати мерці. Молоде покоління вже не пригадає, дякувати Богу, але багато хто ще може нагадати часи правління Леоніда Брежнєва, коли майже 5 років це була не жива людина, а чисто зразок живого трупа, зомбі, який ще рухається і живе по законам аномального трансу, але при цьому керує величезною країною. Тоді багато хто з розумних людей у тому числі з правлючої верхівки комуністичної партії, як Громико, Андропов, Щербицький, Яковлєв, Алієв, Шеварнадзе і ще багатьом ставало ясно, що з трупом на чолі великої держави вона летить у прірву, але всі вони надто боялися за себе і не наважились піти на якість радикальні зміни включно до силового варіанту заміни влади - державного перевороту. В результаті зовні могутня світова держава СРСР одномоментно розвалилась і зникла.
Аналогічний сценарій очікує Україну, якщо при владі і далі буде знаходитись команда з мерцем-зомбі на чолі - з Віктором Януковичем. Ще одного мерця Миколу Азарова ледве-ледве спромоглися відправити на незаслужений упокій і то хто зна чи без простромленого в грудях осикового кілка ця потвора знову не повстане... Страшно самому думати про живу реальність в такому стилі жахів, але ж так є! І чим довше ця влада буде при владі - тим жахливішими стануть наслідки, тим більшим відбудеться омертвіння і руйнація економіки і самого суспільного буття України. Трупна зараза одна з найотруйніших!
Ще і ще раз наголошую: немає жодного сумніву, що чим довше теперішня влада буде при владі - тим більшою буде стагнація в державі, тим важче буде потім все відновлювати. Власне тому не смішить чи дивує, а пригнічує і обурює антидержавна тупість всієї влади, як і парламентської провладної більшості, що сповна повторює поводження в часи "застою", коли всі вочевидь споглядали розвал і обвал в економіці країни, але замість кардинальних рішень, зрушень і реформ просто тягнули час, з надією, що воно само якось минеться. При цьому заявляючи на загал, що все гарно і буде ще краще. Та не буде! Не буде! Можна обманювати народ, можна обманювати навіть себе, але економіку не обманути! Тут або вчасні зміни, або катастрофа! Іншого не дано!
Є тільки одна тема, яка мене щиро дивує: втрата почуття самозбереження у всіх дотичних до влади нуворишів-багачів, як і у всіх, хто є в структурах сучасної влади. Той же Колян Азаров-Пахло, як перед ним Льоня Черновецький, хвостиком тільки круть-верть і вже десь живе собі в Ізраїлі приспівуючи і насміхаючись з дурних гоїв, а вам же тут далі жити! Всім втекти з грошима і добром не вийде ніколи! Водночас зрозуміло чітко, що чим більше і довше влада буде чинити насилля над людьми, тим сильнішим буде їх озлоблення, тим більшою і жорстокішою буде їх відплата-репресія. У 2004 р. виключно поблажливість Віктора Ющенка вберегла Леоніда Кучму від покарання за глобальну корупцію і розкрадання державного майна. Також народ був у ейфорії від перемоги і милостиво прощав переможених "прихватизаторів" державного майна. Цього разу все буде зовсім інакше! Зовсім інакше! Ніхто прощати злочинів не збирається, бо настрій в народу є однозначно: "І буде суд, і буде кара!" Повна жорстка люстрація!
І це все буде! Так, буде. Вже буде. Тільки швидкоплинні "двірцеві перевороти" проходять без глобальних наслідків і то не завжди, але чим довше йде поборювання злочинної влади - тим революційнішим стає весь народ, тим глобальнішими стають переміни, тим більших репресій і переслідувань зазнає вся (підкреслюю: вся!) провладна група людей. Не тільки персонально, а з родиною включно. Чи вам це потрібно, панове-нувориші?
Поведінка Інни Богословської досить гарно демонструє розумну жіночу інтуїцію і що саме потрібно робити в подібні буремні часи, щоб вберегти себе і надбане-нагарбане добро. Тоді як ватажок мерців-зомбі Віктор Медведчук даремно сподівається відсидітись в темряві закулісся у своїх палацах, бо навіть 6-ти метровий паркан його не захистить і не порятує - ой, не порятує! Як не врятує і Межигір'я судова "мертва зона" навколо нього, бо скоро вже саме Межигір'я разом з його квартирантами стане мертвою зоною. І то не пусті погрози, бо саме так не раз було і ще буде, тому що іронія цих повторень закладена в парадоксі: "Історія вчить, що нічому вона не вчить"
На завершення варто вказати на розпочате: на Майдані вже затверджено список з майже сотні прізвищ осіб, які підлягають першочерговій люстрації і народному гніву-обструкції. Без особливої приємності наводжу його нижче, де переважають судді, прокурори, які приймали неправомірні рішення, а також "міліціонери"-кати. Переглядаєш цей список і думаєш: хіба це люди? Де видно і по чому? Якийсь перелік людожерів-зомбі! І не інакше! А якщо когось дивує, чому тут відсутні прізвища Януковича, Азарова, Пшонки чи найвищого керівництва "Беркуту", то всім ясно, що ці персони отримають своє "атоматом", як кажуть у студентів, за свої злочинні "заслуги", а якщо це станеться дійсно з автомату - то це буде виключно з вини тих, хто позбавив народ іншого вибору - мирного вибору! Коли кажуть на словах: "Йдіть геть!",- то йдіть, поки ще є можливість, бо винесуть вперед ногами. Обов'язково винесуть! І закопають, бо власне так має бути для мерців.
І най за тим щезне вся облуда і нечисть з нашої держави України! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!

Богдан Гордасевич
м. Львів

Бажано і в такий спосіб:
http: //blog.i.ua/community/662/1335662/
http://argumentua.com/novosti/evromaidan-opublikoval-spisok-vinovnykh-v-krovavom-izbienii-studentov-30-noyabrya-familii

Присвячую



1. Влада
За будь-які процеси, що відбуваються в державі, відповідальність несе діюча влада. Наголошую ще і ще раз: за будь-які процеси хороші чи погані відповідає влада і тільки влада, бо на те вона і обрана, щоб бути владою! Щоб керувати і нести відповідальність за свої дії і за все, що відбувається в країні. Все! Іншого не дано! Влада відповідальна за все! Як капітан відповідає виключно особисто за свій корабель і його команду, як кожен командир відповідає за вчинки своїх підлеглих тощо.
Таким чином якщо в державі безлад, масові заворушення, повстання та інші протестні акції, то вся вина лягає виключно на владу, бо її найперший обов'язок є упереджувати подібні негативні події в країні. Упереджувати!
Образно кажучи, діяльність влади схожа з роботою водія громадського транспорту – «маршутки», який може ввічливо обслуговувати пасажирів і везти їх гарно з комфортом, а може, користуючись своїм домінуючим положенням, ображати пасажирів, або починає різко гальмувати чи газувати, аж йому мусять обурено кричати: «Акуратніше! Не дрова везеш!» Звісно, що дуже нездалий водій спричинить аварію і пасажири постраждають. Але зараз у нас йде мова про машиніста потяга Вітю, який несподівано вирішив розвернутись з однієї колії на іншу в зворотньому напрямку без жодних перехідних стрілок, а ось так прямо посередині. А шо? А я так хочу! Я – машиніст! Ну і що: поїзд не мій! Пасажири не хочуть! А хто їх питати буде, коли кермо у мене?.. Я так хочу! Га-га-га (класичний ржач ідіота).
Та зараз не до жартів. Трагедія кривавих побоїщ мирних і беззбройних протестуючих людей до зубів екіпірованими бійцями спецпідрозділів «Беркут», «Грифон», «Омега» та іншими аж до людських жертв і каліцтва, поставило країну на край прірви. Понад два місяці протистояння тільки посилили антагонізм сторін: народу проти влади. Вже розпочалася справжня всенародна антиурядова війна! Вже! Війна почалася! Ставлю до відома, якщо хтось ще цього не зрозумів!
Війна розпочалася. І вся відповідальність за це і за всі події в України в листопаді-грудні 2013-го року та січня 2014-го лежить виключно на владі: на вже екс-президенті України В. Януковичу, екс-прем'єр-міністрові України М. Азарову, всіх бувших міністрах цього Уряду України, всіх членах Адміністрації Президента і правлячої коаліції депутатів з фракцій ПРУ та КПУ у Верховній Раді України. Всі вони мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання за безлад і людські жертви, які відбулись за цей час. Всі! Бо вони і були виконавча влада на той час. Все. Тільки так і іншого не буде: влада вчинила злочин проти народу і країни, тому мусить за це відповісти за всією суворістю Народного трибуналу.

2. Злочин влади
В усі часи вбивство поранених у шпиталях, а також обстріл і знищення транспортних засобів з червоними хрестами, які перевозять поранених – це вважалось найогиднішим і найбрутальнішим злочином, який кваліфікується як найбільший злочин в світі: злочин проти людяності. Такі злочини не мають прощення!
Трагедія вбивства опозиціонера Юрія Вербицького однозначно провладними банд-силовиками з викраденням із лікарні прямо з під рук оперуючого лікаря – одного цього антилюдського злочину було б достатньо для знищення всієї влади як такої. Достатньо! Але жертв значно більше!
Те, як поводять себе бійці спецпідрозділів з мирним беззбройним населенням шокує весь світ: застосування кийків з металевою серцевиною, що запросто в друзьки з одного удару розбивають цеглу, і ними беркутівці б'ють переважно по заборонених законом (увага! заборонено законом!) життєвих органах, а найбільше – по голові та обличчі. Включно жінок і дівчат.  Кривава бійня в ніч на 30 листопада на київському Євромайдані яскраво показало цей жах провладного садизму, який триває і дотепер, а воно вже настало 25 січня 2014 року. Важко назвати цих звірів з людською подобою, як захисників правопорядку або правоохоронцями. То нелюди! І влада ними керує нелюдська!
Один фахівець розповів, що всі ті, кого зараз узагальнено називають «тітушками» – це різні спортсмени-невдахи та так звані доморощені «качки», що їх забракували для прийому до спецпідрозділів МВС! Вони виявилися для приймальної комісії занадто слабкодухі, тому мають довести ділом свою звірячу поставу, щоб їх взяли. А до того вони перебувають на побігеньках у організаторів рейдерських захоплень, у влаштуванні провокацій та бійок серед опозиційних протестувальників, залякуванні та вибиванні боргів тощо. Уявляєте якими морально-етичними засадами оперують мізки у бійців спецпідрозділів «Беркут» і їм подібних, якщо тітушки і їм подібна наволоч є занадто слабкодухі? Не даремно навіть священники кинулись на втьоки перед атакуючими беркутівцями! Бо коли стояли на розмежуванні, то лише з боку «Беркуту» до них доносились матюки й образи, а то навіть летіли сніжки і каміння. Тут пощади очікувати марно навіть священникам.
Взагалі застосування спецпідрозділами каміння і пляшок з запальною сумішшю, які були захоплені чи виготовлені власноруч, є абсурдом за всіма законами! Для того ці підрозділи і називаються спеціалізованими, що вони екіпіровані різними спецзасобами: кийки, щити, шоломи, захисні бронежилети, водомети, гази, світло-шумові гранати, гумові кулі, помпові рушниці, бронеавтомобілі тощо. Всього не злічити, але беркутівці ще масовано жбурляли каміння і пляшки з «коктейлем Молотова» (!) у мітингуючих, у тих, в кого більше нічого і немає для свого захисту – тільки каміння. І ще вогонь, як захист від нечистої сили.
Злочини беркутівців настільки масові, що вже не потрібно відшукувати окремих злочинців побиття людей 30 листопада, а треба однозначно першою і головною умовою нової української влади є видати Указ і віддати наказ про розпуск всіх суко-спецчастин як «Беркут» і їм подібних в Україні. В тому Указі вказати, що всіх беркутівців буде піддано суду Народного трибуналу, де буде враховано час, коли вони прийшли з повинною. Всіх інших буде покарано згідно їх злочинів. Починаючи з вини кожного (кожного!) беркутівця у загибелі Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жіздневського, Романа Сеника та інших жертв.

3. Легітимність влади
Багато спекуляцій звучить щодо «легітимності влади» і необхідності визнавати її до скону, тому хочу зупинитись на цій темі. Законно обрана влада має і діяти в межах закону – чи я помиляюсь? Ні, я не помиляюсь. Влада легітимна доти, доки вона не порушує законів, а коли порушує – влада втрачає легітимність автоматично! Наголошую: порушено закони – легітимність скасовано.
Але щоб не повторювати невігластво екс-міністра юстиції Лукаш, почнемо з того, що навіть у часи Древнього Риму, звідки і походить цей термін «legitimus», що перекладається як «законно», тобто згідно закону, по закону тощо, – вже тоді існував принцип, що жоден закон не може бути використаний для творення очевидного зла. Не буду розписувати юридичні тонкощі, але сутність ясна: закони мають нести виключно добро, справедливість і порядок. В протилежному випадку закон втрачає своє значення і перестає бути легітимним. В давньоримському праві застарілі закони не відміняли, а просто переставали їх застосовувати і вони втрачали свою легітимність вживання в юридичній практиці, хоча формально і продовжували діяти.
Насправді всяка легітимність в реальному житті поділяється на юридичну і моральну. Коли ви звертаєтесь до лікаря, адвоката чи державного службовця, то ви не починаєте з того, що вимагаєте показати дипломи про освіту, довідки про стаж роботи, успіхи і догани, або довідки про відсутність інфекційних захворювань і тому подібне. Ні, все це юридичне легітимне право на посаду перевіряє відділ кадрів даного закладу  або власник, а ми просто довіряємось цьому і в свою чергу докладаємо свою моральну легітимність. Коли ж цієї довіри нема, то наступає конфлікт юридичної і моральної легітимності. Ось яскравий приклад сучасних українських судів: по закону всі судді юридично легітимні, але ми знаємо з життєвого досвіду, що більшість суддів беруть хабарі і приймають неправдиві рішення, отже ми їх рішенням не довіряємо. Звідси суд втрачає свою головну суспільну функцію: творити порядок в суспільстві. Народ не довіряє таким судам! Коли немає справедливості в судах і немає довіри до їх рішень, то порядку в державі не може бути апріорі!
Те саме стосується щодо міліції. Події у Врадіївці яскраво засвідчили моральну нелегітимність міліції у місцевого населення. Міліція стала сама розплідником злочинності! Грабували, гвалтували і вбивали люди в погонах, навіть офіцери МВС в чині капітана, бо знали свою безкарність. А справді: хто може їх покарати? Ніхто. На всіх ланках в державі хабарництво і кругова порука. Прокуратура та СБУ такі самі злочинці і хабарники! Захисту в нашій державі простому громадянинові шукати ніде! Ніде! Залишається тільки кричати: «Бандити! Рятуйте! Міліція напала!»
Погодьтесь, що країна з такою владою втрачає всяку легітимність в довірі населення. Найбільше вражає, що самим багатим класом в Україні є не бізнесмени, а судді, прокурори, міліція, податкові та всі інші урядові чиновники. Причому всі знають про це, знають про величезні тіньові прибутки від розкрадання державних коштів і ресурсів, злочинне привласнення всенародних багатств! Як можуть чиновники йти з державної служби мультимільйонерами?! Оце так «слуги народу»! Дуже сподіваюсь, що Революція Гідності 2014-го року не розфітькає свій рушійний потенціал на чвари політиканчиків, а будуть насправді проведені реально глобальні реформи адміністративного і державного устрою в Україні.
Тепер про легітимність колишньої влади: Президент України Віктор Янукович був обраний за Конституцією України в редакції 2004 р. Велика ганьба Віктору Ющенку, що він не провів одразу після своєї інавгурації всенародного референдуму щодо затвердження цієї оновленої і на той момент ще не діючої Конституції України, але не зважаючи на технічні (!) порушення процедури, ця Конституція була прийнята у Верховній Раді України конституційною більшістю голосів народних депутатів у тому числі за участтю фракцій КПУ та ПРУ! Хто хотів з депутатів – той був і голосував «за» чи «проти». Отже є пріорітетна юридична норма! Жодне положення «Закону про Конституційний Суд України» не дає цьому суду право відміняти діючу Конституцію чи міняти її на іншу, отже це є грубе юридичне порушення законодавства України. Якби Віктор Янукович одразу після рішення Конституційного Суду України поставив це питання у Верховній Раді України, або ще краще: виніс на всенародний референдум – всі питання щодо легітимності дій повернення Конституції 1996 р. були б зняті. Але нічого такого не було! Відбувся цинічний конституційний переворот, який не має жодної юридичної легітимності! Висновок однозначний: влада була обрана легітимною, але вона сама позбавила себе цього. Відразу з волюнтаристським введенням в дію норм Конституції України 1996 р. юридичну легітимність влади і особисто Президента України Віктора Януковича було втрачено! З цього моменту вся легітимність президента була виключно морального плану і трималась виключно на його євроінтеграційній діяльності, і якої він позбувся одразу після провалу у Вільнюсі 29-го і масакрі-бійні на Євромайдані в Києві 30 листопада 2013 року.
Варто також вказати, що більша частина законодавства України не має належної юридичної легітимності, тому що в обох Конституціях України і 1996-го і 2004-го років є норма, що народний депутат має голосувати у ВРУ на сесіях виключно особисто. Жодних вказівок на можливість передачі права голосування депутатом комусь іншому в Конституції нема. Таким чином всі закони і постанови, всі інші документи, як і обрання суддів та всіх різноманітних посадовців, комісій і все-все, де було використано так зване «кнопкодавство», коли сам депутат фізично був відсутній при голосуванні на своєму місці, а хтось інший натиснув потрібну кнопку і проголосував за нього його депутатською карткою  – все це юридичне порушення закону найвищої дії: норми Конституції. Отже не є легітимним, не є законним.
Мало того: цілковито втратила легітимність законодавчого процесу в державі вже минула Верховна Рада України 7-го скликання. Досить нагадати так зване «виїзне засідання ВРУ» з силовим недопущенням депутатів опозиції на нього, що вже було брутальним законодавчим злочином, але голосування 16 січня в сесійній залі ВРУ перевершило і його своєю цинічною наглістю. Фактично Бюджет України та драконівські антинародні закони приймали з грубійшим порушенням норм регламенту ВРУ всього 2 чоловіки, а всі інші депутати були просто статистами. З цього моменту сам термін «парламентаризму» щодо Верховної Ради України 7-го скликання втратив чинність. Отож в Україні настала повна відсутність легітимності всієї влади, всіх її гілок: законодавчої, виконавчої і судової в першу чергу юридично, але ще важливіше і загрозливіше – ними втрачено цілком і моральну легітимність у власного народу.  І в очах всього цивілізованого світу (члени Митного Союзу сюди не входять!), про що ясно засвідчили події у вигляді засудження та обструкції щодо представника української влади на світовому форумі в Давосі.

4. Опозиція є влада
Опозиція – це теж влада, точніше: частина влади, яка не є прямо при владі, але водночас впливає і безпосередньо контактує зі владою. Головне призначення опозиції: контроль над владою, критика дій влади, якщо ці дії несуть суспільну шкоду тощо. Парламентську опозицію складають депутати, які так само представляють певну кількість своїх виборців не залежно від мажоритарного чи партійного обрання. Завдання опозиції є образно кажучи: бути сторожовими псами, щоб винюхувати і вистежувати всі недоліки, помилки і прорахунки влади, а за тим оповіщати про них громадськість, яка має відповідно реагувати і впливати на владу.
Ще можна порівняти опозицію функціонально з гальмами в авто чи потягу: не дають розігнатись, але дають можливість вберегтись від катастрофи. І якщо наша держава увійшла в таку кризу-аварію, то вина опозиції тут так само є. На жаль, багато хто не розуміє, що опозиція – це також влада. Іноді навіть самі депутати-опозиціонери того не розуміють і все плачуться: «А що ми можемо зробити? Ось коли ми станемо владою...» Дзуськи ви станете владою, бо таких горе-майстрів нам не потрібно! Треба спочатку ще показати і доказати, чого ви варті, які ваші сили, коли ви не при силі.
Влада керує, а опозиція – гальмує, за тим і йде нормальний тандем в нормальній державі з нормальними політиками, які розуміють: сьогодні я при владі, а завтра – ти. Тому варто поводитись в таких межах протистояння, щоб коли поміняємось місцями, то і далі всім було як не комфортно, то принаймні не дуже зле. «Але маємо те, що маємо і конче мусимо те виправити», – як сказав свого часу Іван Багряний, а за ним повторив першу частину виразу свого часу Леонід Кравчук.
Завдання опозиції, як частини влади, працювати в першу чергу з народом і ще раз – з народом! Якщо парламентська більшість зайнята керуванням, «бабло»-гарбанням, розкошуванням, а за тим ігнорує домовлятись з меншістю про щось людське, але загрібає, як та дурна курка, все під себе, то опозиція повинна через народні протести домогтись, щоб до неї почали дослухатись. Користуючись своїм статусом, народні депутати від опозиції минулого року об'їхали майже всі регіони України включно зі Сходом і Півднем, чим заклали підвалини сучасного повстання. Але загалом опозиція зробила мало, дуже мало, тому ми і залетіли в таку кризу. Не дивно, що початок Євромайдану пройшов під гаслом: без політиків! Ображені опозиціонери заявляли, що то «підстава» від влади, підступна рука президента, а насправді народ просто дав оцінку їх провальній діяльності, яка позбавила нас євроінтеграції. Чому опозиція не зуміла пояснити провладній кліці, що не можна перескочити з одних рейок на інші одним махом – чому?
І таких «чому?» можна назбирати дуже багато, але наразі то без потреби. Опозиції потрібно проявляти побільше не голі амбіції, а плани і резолюції нашої Революції. Я особисто нічого з того не простежую. Коли сам був в Києві на Майдані 11 – 15 грудня 2013 р., то чув про переговори і ось вже 25 січня 2014 р., а жодних зрушень. Жодних! Захарченко на місці, Уряд на місці, «Беркут» на місці, хлопців в ув'язненні тільки більшає, вже є вбиті і скалічені... То про що ви домовляєтесь так? По-суті, тільки коли знову зустрітись і продовжити балачку про поламану тачку? Досить. Давно досить таких перемовин! Молодці на Майдані, що так і сказали: досить балачок – час братись до діла!
Діалог, як правильно визначив владика Гузар, це коли йде конкретна розмова, де кожна сторона пропонує можливі з її боку поступки і гарантії їх дотримання, але цього і близько немає з боку влади. Немає, не буде і вже не треба. Пізно домовлятися! Всю наявну владу в Україні скасовано! Волею народу, про що є підтвердження з багатьох регіонів України, де йде захоплення владних установ і організація народного управління. Все: процес пішов! Сам пішов! Знову не через заклики опозиційних лідерів, що вкотре не робить їм честі, а самочинно! Влада втратила всі важелі впливу і опозиції залишилось тільки перебрати ці повноваження. І це вже, нарешті, має зробити опозиція чіткими заявами: хто перейде на бік народу до максимум 1 лютого – той автоматично буде амністований, а після 1 лютого буде діяти Народний трибунал, який проведе люстрацію всіх силовиків та урядовців усіх рівнів. Потрібно висувати опозиції конкретні тези і накази від імені народу і Народної Ради, бо навіщо вона тоді створена?
Потрібно чітко оголоси народу країни і всьому світу, що терористичну та екстремістську владу Президента України Віктора Януковича припинено і його усунуто від керівництва державою, Уряд і Верховну Раду України – розпущено. Що приблизно у травні-червні відбудуться нові вибори до всіх рад і Президента України та пройде водночас референдум по Конституції, норми якої вже не будуть порушувати за жодних обставин. Коротко і ясно.
Опозиція має законне право брати в кризових випадках владу екстраординарним чином, тому що вона є теж влада!

5. Народ – суверен влади
Французьке слово «souverain» означає «носій найвищої влади» – як бачимо і тут народу доводиться мати нелегкий обов'язок щось нести, нехай це і найвища влада. Та водночас це і найвища відповідальність. Влада належить народу, але народ може втратити контроль над владою через свою легковажність та підступність узурпаторів влади. Ніщо в цьому світі не дається легко набути окрім хвороб, але все добре можна дуже легко втратити. Через свою легковажність українці багато раз втрачали свободу і державність, але не цього разу!
Висловлюю своє щире захоплення українським народом! Світова історія вчить, що тільки той народ вартий свободи, який готовий за неї самовіддано боротись. Ми вже двічі довели: народ України гідний свободи! І ми будемо вільними!
Звичайно, що не всім смакує свобода, про що досить доказово і показово засвідчив так званий «провладний анти-майдан», але якщо порівнювати майдани, то хіба тут є що порівнювати? Єдине, що не можу надто засуджувати цих людей з антимайдану, бо подібне було і в інших державах, де відміняли рабство і панщину. Завжди знаходилась чимала кількість таких, які не хотіли ставати вільними, бо за пана їм жилось спокійніше, їх все влаштовує так, як воно є.  І я особисто проти примусово визволяти таких людей, чи переконувати їх у протилежному, або засуджувати. Свобода за своїм змістом дає людині право вибору і якщо вона добровільно обирає примітивну неволю, то це її право. Я категорично виступаю проти в іншому: коли ці раби примушують мене та інших теж ставати рабами, бо то, на їх переконання, дуже гарно, то є «гарантована стабільність життя». Перепрошую ласкаво, але йдіть з такою стабільністю під три чорти. Найвища градація стабільності: тюрма, морг і цвинтар.
З іншого боку процеси встановлення народовладдя в пост-тоталітарній країні є дуже складним процесом і дуже часто люди думають, що вся проблема у владі, що всі негаразди через поганих керівників при владі, а не думають і не здогадуються, що все погано через саму структуру влади, яка і дотепер збережена у тоталітарній формі. Питання не в тому, що бюджетні гроші розкрадають і не правильно використовують, не у тому, що потрібно воювати з корупцією і хабарництвом жорстокістю покарання, а проблема знаходиться у зовсім іншій площині: чому у людей відбирають їх зароблене і не дають їм самим визначати, куди витрачати свої гроші, власні зароблені гроші! Чому все має вирішувати якийсь дядя чи тьотя з Києва, як колись з Москви? Вирішують все за нас і за наші гроші, яку нам освіту мати, як лікуватись, що нам в телевізорі дивитись, кому дати пільгу, а кому – не дати тощо. Не треба нам їх ласки чи не ласки, бо то все наші гроші! Наші! Не буває безкоштовної освіти чи безкоштовної медицини – не буває! Бюджетні гроші – це наші  людські гроші! Ось що доконано всім потрібно зрозуміти. Конче зрозуміти! Всім. Зміна влади на «своїх» не дає народу нічого доброго за такої структури економіки і влади, коли все забирають-здирають в один центр до купи і ділять з того, хто скільки урве. Ну був Ющенко-«чисті ручки» і що то дало? Юлі і коло неї дало, чимало дало і додало, а народу – кризу всучили. Янукович взагалі ще більше ще меншому колу гроші відвалює з бюджету, а на Сході та Півдні його електорат з чим був – з тим і лишився. Невже цього не досить, щоб зрозуміти: досить нас оподатковувати! Лишіть наші гроші нам!
Народовладдя настане тоді і тільки тоді, коли народ зможе сам розпоряджатись своїми коштами! Тому основа-основ майбутніх перемін має бути не проста зміна влади, а зміна фінансових потоків у державі, де основна їх маса повинна обертатись на місцевому рівні, а до гори має йти зовсім незначний відсоток і то за певні послуги від держави. Я не збираюсь виписувати всі тонкощі, бо це без потреби: ось поряд Польща, Австрія, Словакія – є в кого все перейняти і своє розумне додати.
Неможливо агітувати за свободу, яка гарантує тільки злидні, а не вільне економічне життя в достатку, якого просто не може бути за сучасної здирницької податкової системи. Геть податки! Державний апарат має заробляти свої гроші, а не видушувати їх з людей. Брехня, що без прямих податків держава не може існувати! Може, ще як зможе! Будуть багаті всі громадяни – буде багатою і держава. Водночас надбагаті олігархи Україну багатою щось не зробили і тому ходимо світами з простягнутою рукою.
Таким чином головне, що всі ми маємо конче зрозуміти: ціль Революції Гідності не в захопленні влади, а наша ціль є докорінна зміна структури влади в Україні! Народ і тільки народ має все вирішувати у своїй державі! Тоді і тільки тоді це буде справжнє народовладдя. А за тим постане справжня демократія! Справжня свобода! І справжня справедливість!
Всі на революцію! З нами Бог, за нами – Україна!
   
 Богдан Гордасевич


КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ (Діюча)

(Витяги)

Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.