Рациональность убивает жизнь

Рациональность необходима для того, чтобы организовать свою жизнь так, чтобы высвободить время и энергию для иррациональности. Если вся жизнь подчинена только рациональности, то она становится похожа на заводской конвейер, где человек все время улучшает качество конвейерной ленты, чтобы с комфортом добраться от детской кроватки до смертного одра.
 П.С. Судя по  комментах мысль осталась не понятой. Намекну, можно ли назвать рациональным восхождение на Эверест, где реально шансов выжить мало и если согнешься, то будешь замерзать на обочине тропы и проходящие мимо,  не окажут помощь. Еще любовь, например, в чистом самом высоком смысле она  сплошная иррациональность. Если поразмышлять в этом направлении, то увидим,что иррациональность рулит человеком, а рацио в ее прислугах.

Вот он Дух Свободы...

...на улицах Лондона. Уличный музыкант. Атмосферно! Драйвовость зашкаливает.. Раскрепощенность не разрушает эстетику. Движения приносят наслаждения глазу. Жизнь,  какая она есть! 

Проникновенно

Новый видеоклип группы "ВВ" на старую народную песню, которой 500 лет. Прекрасная интерпретация в стиле фолк-рока. Проникновенное исполнение и неверероятная глубина песни. Прекрасный, завораживающий видеоряд.


Dunkelheit (Тьма)

Кавер-версія Burzum – Dunkelheit. Гипнотизирующая мелодия постепенно погружающая в сумрачный мир. Беспросветность и безысходность дополняет гортанный скрипучий голос из тьмы режущий вместо ножа. Неожиданно на 4:37 переход на чистый холодный женский вокал. Впечатляет.

Человек-молоток

Человек-молоток четко вбивающий гвозди в невежество и глупость. Для совков, москофилов и ватников всех мастей. "Контекст имеет значение!"
 "Кто имеет уши слышать, да слышит!" 

Копируем ссылку, смотрим видео:

https://spektrnews.in.ua/news/grani-pravdy---pavel-kazarin-video/64762

Самість

фото

Густі сутінки закутали втомлене від літнього спекотного дня місто. Вмиканням вуличних ліхтарів воно перейшло у режим ночі, але містяни не квапилися на спочинок. Кінець суботнього дня навпаки збирав у центрі міста людей шукаючих розваг. Тільки я з рюкзаком за плечима з пристебнутими до нього кариматом та спальником проходив повз гучний гомін веселих компаній ідучи від людей у темряву ночі. Сьогодні я полишив свою зону комфорту та спокуси маленького острівця цивілізації – моя ночівля має бути серед  лугових трав та просто неба. Там я буду сам на сам з природою, буду вкушати її буття, насолоджуватись подихом літньої ночі, питиму ніжну ранкову красу.

Дійшовши до мосту, я спустився стежкою в густі темні берегові зарості річки… ще через деякий час вийшов на відкритий простір лугу. Поодинокі дерева та чагарники ще вирізнялися силуетами на тлі більш світлого неба, в західній частині якого яскраво світила сусідка Землі  – Венера. За римською міфологією – богиня садів, краси та кохання. Через деякий час вона зникне за обрієм у  своєму вічному бігу за Сонцем. В південно-східній частині неба споглядав на світ Юпітер – головний бог неба і грому Стародавнього Риму, а за сумісництвом – найбільша планета  сонячної системи. Високо в горі гордо сяяв Арктур – з давньогрецької «Страж Ведмедиці» – зірка далекого чужого світу. Мої очі вловлювали  фотони світла,  які залишили зірку 36 років тому. Ким я був тоді, що робив, про що мріяв...

Мої ноги ступали вже по скошеній траві, деінде ще лежало незібране сіно. Я йшов і йшов, занурювався в потоки повітря – то теплі з запахом сіна, то прохолодні  болотні, які приходили зі сторони річки. Позаду мене на небосхилі зливались між собою, губились десь у далині вогні міста. Пройшовши ще трохи,  я  потрапив у місце нескошених трав та побрів вже по ромашковому  килимі.  Щоправда, більшість квітів вже перецвіло, але були й ті, котрі ще раділи життю. Я вирішив, що заночую серед них в останній час  їхнього буття.

Вмостившись  на кариматі,  довелось зачохлитися у спальнику по самі очі, так як у траві, крім мене, вподобали собі місце наші «друзі» – комарики. Хай їм грець, жаб на їх не вистачає! Вони з пронизливим писком, немов бомбардувальники, заходили в піке до мого шнобеля. Я чмихав, крутив носом, прикидався  поліном з річними кільцями… мов «Звідки в мене та кров…» …але цих голодних монстрів не можна було провести, вони були невблаганні, ламали мені всю романтику та підточували підвалини моєї філософії. Згодом,  чи то я вписався в пейзаж, чи то небеса змилувалися наді мною, чи то пискляві втомилися та стали рідше мене турбувати, я розслабився  та почав сканувати навколишній світ заглиблюючись в стан  тут і зараз.

Переді мною на небокраї над темною смугою лісу слабке світло заграви – десь там  у декількох кілометрах  за лісом розкинулося село Березці. Ліворуч від мене ланцюжком з точок  світла вуличних ліхтарів простягнулося село Лутівка. Праворуч в берегових  хащах верболозу шуміли води річки Тетерів, долаючи на своєму шляху рукотворну  греблю з каміння. Над головою небозвід розкинувся шатром рясно сяючих зірок. Я  лежав просто неба, мої очі вишукували обриси давно вже  знайомих сузір’їв. Сатурн, а за ним і Марс вже вийшли на свою нічну прогулянку. Ніч набирала силу: Чумацьким шляхом, який  вже просипався сіллю зірок, мовчанням пташок, прохолодою та вологістю повітря…  Я  з головою загорнувся в спальник, лишивши невеличкий отвір для дихання. Мої думки почали плутатись, чіплятись за якісь невиразні образи…  усвідомлення себе, місця, часу щезало…

Не відаю я скільки  пробув у небутті, розбудила мене нічна німфа своїм пекучим поцілунком. Коли я прийшов остаточно до тями, то зрозумів, що то була лише самка комара – вона залишила мені на спогад припухлу та затерплу губу. До того  ж я відчув ще й прохолоду ночі, взявшу мене в свої обійми. Нажаль, мій тонкий спальник не схожий на спальник, а на чохол від комарів. Єдине місце, яке не облизувало мене прохолодою – це каримат, і я  притискався до нього, немов немовля до рідної матері. Так я в напівдрімоті проводив залишок ночі. Я слухав ніч. Шум води на греблі… квакання жаб – вони що працюють в три зміни та ніколи не замовкають?.. Гавкіт собак, який доносився з  села… Напевно, так вони спілкуються між собою, а тиха ніч створює собачу соціальну мережу. Про що вони там між собою… хто зна… На цьому звуковому фоні з’являється невпевнений меланхолічний спів одинокого чорного дрозда. Через декілька хвилин до його пісні долучається ще якась пташка. Я трохи підводжусь спираючись на лікті та  висовую голову зовні зі спальника…

Світ змінився… На небосхилі з’явилася тонка бліда смужка світла. Простір навколо втратив свою чорноту, став трохи сіруватим, більш прозорим, хоча на небі ще багато зірок. Насичено-жовтий рогатий місяць завис над лісом. Ще декілька хвилин і радісним  переспівом пташок наповнюється світ. Тепер він домінує серед  навколишніх звуків. Все, я відчуваю, що магія ночі миттєво втратила силу, настає полегшення! Згадується момент  фільму  «Вій», де його головний герой Хома Брут, перші півні та щезання нечисті. Цю тонку межу переходу між темрявою і світлом можливо відчути тільки на самоті. Напевно тому, що в людині глибоко в підсвідомості криється древній інстинктивний страх ночі. Він формувався мільйони років, адже ніч для наших пращурів була наповнена небезпеками. Темрява – світ хижаків та невідомого.

Дивлюсь на годинник і лише трохи за третю, до сходу сонця ще майже дві години, а вже цей темний світ не можна назвати ніччю.

До четвертої години я ще верчуся, кручуся в спальнику. Потім виринаю в ранкову прохолоду, збираю  свої пожитки та  іду на Кам’яне озеро зустрічати схід сонця. Чим ближче до сходу – тим більше світ проявляється кольорами. М’яке ранкове світло проникає в найтемніші закутки чагарників та лісу. Хмаринки на небі підсвічуються різнобарв’ям. Набирають золотавини верхів’я сосен. Ось і Кам’яне озеро – насправді це давній рукав річки, який з часом перетворився на систему озер довжиною більше двох кілометрів. Йду берегом порослим кущами верболозу та очеретом. Води озера спокійні та віддзеркалюють берегові порослі та тон ранкового неба. Я дивлюсь на пагорб, де повинно з’явитися сонце… Ще мить… і перші промені сонця торкаються мого тіла, я примружуюсь від яскравого світла…

Сонце,  або древній Бог Ра, в своїй величі  підіймається  над світом!

Груди наповнюються чистим ранковим повітрям!

Серце перебуває у захваті!

Розум усвідомлює буття!

ДРУГ

Ты сказала, что воспринимаешь меня как друга –  этим  усадив меня за порогом своего дома. Я не стал ставить ногу в просвет закрывающейся двери для удерживания  её, ведь друзья живут где-то там… за порогом. Хотя они и живут где-то там, но с ними встречаются, делятся идеями, мечтами, сокровенным. Без этого  нет дружбы.

Ты сказала, что воспринимаешь меня как друга, и в сердце моем стало много места – друзья не занимают его слишком много. Сердце невозможно наполнить до границ друзьями, родителями, детьми, родиной, работой…  Сердце мужчины наполняется только любовью к женщине, и когда рождается взаимность, она становится ему другом, любовницей, матерью, дочерью… и наполняет его силой, вдохновением…

Ты сказала, что воспринимаешь меня как друга – действительный смысл этой фразы говорит о том, что приговор уже подписан мне. Ты уже делаешь уборку в своей  душе, готовясь к новой встрече.  Мое сердце уже упаковано в красивую коробочку с подписанным инвентарным номером, но ты не знаешь ещё на какую полку сердец его положить, оно не сортируется, и ты положишь его на отдельную.  Со временем  коробочка припадет пылью, а потом растворится  временем и новыми впечатлениями. 

Сердце женщины подвластно основному инстинкту. Он –  древний искуситель и в тоже время его неподкупный страж. Как непревзойденный искуситель основной инстинкт  легким движением надевает розовые очки на глаза женщины и уводит её в мир иллюзий.  Как страж он непреодолим, и  толщу его  брони извне ничем не пробить.

Ты нарушила свой принцип, вступив в общение и знакомство со мной, а я в ответ нарушил свой. Ты личность и необыкновенная, красивая женщина. Обычно красота – это испытание, как богатство и власть. Красота портит характер, но ты смогла сохранить в себе человечность и тепло. Во всяком случае, в мою сторону это было именно так, мне приятно было это ощущать.

Мы с тобой долго играли в игру: ты была Золушкой, а я…  нет, я знаю, был Хранителем твоей хрустальной туфельки. Ты меня спрашивала: «Туфелька ещё у тебя?», я отвечал, что храню её. Как я  мог потерять туфельку Золушки идущей мне на встречу!

Мы с тобой раскладывали очень сложный пасьянс, но не все пасьянсы раскладываются, существуют и тупиковые комбинации. Во всяком случае, мы пытались разложить и сыграли в эту игру.

Благодарю тебя за то, что ты есть, что подарила мне все то, что смогла подарить, что побыла для меня Золушкой   Хранителя твоей хрустальной туфельки, который забрел не в свою сказку.

Український борщ

Існує понад 70 описаних рецептів борщу. Але то таке… Я вам розкрию таємницю рецепту справжнісінького українського борщу!

У нас – борщ,  у москалів бліда подоба борщу – щі. Та й назва звучить якось по-бідному, немов слово «ні-щі-і-і-й». Недаремно це було відображено народом у приказці: «Щі - хать оващ растовскій палащі!»

Нема нашого овоча…  на експорт пішов… покращувати москалям щі.

Для того щоб приготувати гарний борщ, треба взяти міцний казан обов’язково бренду «Україна». Будь-який казан не витримає таку варку, щоб не тріснути і зовсім не розвалитись.

Коли полум’я старанно оближе боки посудини та підігріє розчин патерналізму та підліткового максималізму, тоді для наваристості борщу потрібно покласти декілька огрядних олігархів, попередньо замочивши їх… замочивши їх для пом’якшення в офшорній олії.

Бульйон закипає, бурлить, кришку  з казана зриває, то вона працює, готується до вибору. То й вибираємо її – піну – великою шумівкою. Популізму в нашому казані розводити не треба!

За олігархами в казан кидаємо жменю засушених комуняк – ну, які вже є, не сезон. Перед варкою, для набухання, краще їх замочити серед своїх лозунгів на години три.

Потім в бульйон додаємо багате овочеве українське різноманіття: ватників та вишиватників, яничар та козаків, гомосовєтікусів та патріотів.

Не забудьте додати гетьманів…  краще брати одного на казан, щоб не побилися, та забрати на всякий випадок у нього булаву. Якщо немає гетьмана, то замінити його можна  отаманами, щоправда в кожному регіоні рецепт борщу трохи зміниться. 

Додадуть пікантності борщу трохи сєпарів та любителів русскага міра. Їх спочатку потрібно нашаткувати, а потім підсмажити на соняшниковій олії – це придасть страві особливий неповторний смак.

Щоб в казані овочевий народ не створював корупційні схеми та не розводив кумівство, його треба гарно перемішати великим ополоником, а краще москальським черпаком.

Овочевий народ загуде, забулькає: «Всьо пропало… це зрада… зрада зрадная!»

Не панікуйте! Приправте страву спеціями «Слава борщу –  смерть щям!», «Борщ понад усе!», «Це перемога!».

Український борщ вариться, кипить, булькає, вирує, кришку підриває. Пройде час, і варіння страви буде завершено. Борщ буде настоюватись в спокої, натягуватись різноманіттям смакових відтінків. Він буде смакувати не тільки українцям, а й кожній людині з усього світу.

Борщ – то є всьо, у ньому сила!

Смачного!

Demiurgos

09.04.2018

Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая