В кого є подібні авторські фото в альбомах, скидайте ссилки.

Вчора випадково зустрів одногрупницю. Поговорили про то, про сьо. От вона мені і каже: "Слухай, а ти знаєш, що в мене вже нема кота." Чуть прийшовши до себе, почав питатися: "Чому? Коли? Як?" Я то спочатку не подумав, що може бути жорстоко так все випитуватися.

Але ні, спокійно вона так відповідала, наче і не була кицька у неї чотири роки: "Пухлина, два тижня мучилася, а от вчора закопала." "Але я собі вже нову замовила".

Я так і не поняв такої реакції: чи це нормальна захисна реакція психіки, чи то кицька така вредна була, чи просто не хотіла мені показувати, як це боляче.

Прийшов додому з день народження племяшки. Два рочки. Її батьки чекають на поповнення.

Просто завидно стало, що в мене такого щастя ще нема. От і захотілося. Ще пару днів назад писав в когось в коментарях, що про це буду думати лише років так через 5. Неа, захотілося вже, напевно добре, що для такого щастя потрібно чоловіка та жінку, інакше не було б з ким ділити таку велику радість. Але в мене зараз нікого нема.

Тим більше, законодавець наш вирішив добити ще одного цвяшка в мене, бачите статус матері-одиночки в нас є, а батька-одинака - нема.

Народ, вже неділя настала, пора збиратися до церкви.

Для тих, хто не знає, що це таке, повідомляю: це місце, де люди можуть отримати відповіді на всі запитання, де вони можуть поспілкуватися з глибинами своєї душі та знайти мир, ласку, спокій.

І не плутайте слово церква з словом будівля для богослужінь чи місце праці священиків. Церква буде для Вас тим, чим Ви самі захочете, щоб вона була. І вона є, і буде.

… мама отдала эту фотографию Анны мне. Но я не вставила ее в рамку. Я вложила ее в конверт, заклеила и положила в дальний ящик письменного стола. На случай, если когда-нибудь она начнет уходить из памяти.

Вероятно, настанет утро, когда ее лицо не будет первым, что я вспомню. Или летний день, когда я уже не смогу припомнить, где именно на ее правом плече была родинка. Возможно, в один из таких дней я не услышу звуков падающего снега и ее шагов.

Когда меня одолевают эти чувства, я иду в ванную, поднимаю рубашку и касаюсь белых шрамов на своей коже. Я помню, как в самом начале мне казалось, что швы складываются в буквы ее имени. Я думаю о ее почке, которая работает во мне и о ее крови, которая течет в моих венах. Она всегда со мной, где бы я ни была.  

(с) Джоди Пиколт. Ангел для сестри...

Знаю, недавно була подібна тема. Багато-хто тоді відгукнувся. Але думаю, в наш час такої екології подібні проблеми ставатимуть перед все ширшою аудиторією. Треба сформувати свою позицію…

 vs

Знайомтеся, це моє чудо. Якщо у Вас є хтось кращий, аргументуйте фотками.
Голосуйте за найкращого.

Самое раннее мое воспоминание: мне три года и я пытаюсь убить свою сестру. Иногда воспоминание настолько яркое, что я чувствую, как зудят руки, держащие подушку, как нос сестры упирается в мою ладонь. Конечно, у нее не было никаких шансов, но у меня все равно ничего не получилось. Появился отец, который пришел ночевать домой, и спас ее. Укладывая меня обратно в постель, он сказал:

-  Этого никогда не было.

Когда мы подросли, никто не воспринимал меня отдельно от нее. Наблюдая, как она спит по другую сторону комнаты, и глядя на длинную тень между нашими кроватями, я перебирала в голове разные варианты. Яд, подлитый в ее завтрак. Сильное течение во время купания. Удар молнии.

Тем не менее, я так и не убила свою сестру. Она все сделала сама.

Во всяком случае, так я говорила себе.

Прочитавши цей роман, наші проблеми стають такими дрібними. Хоча він про недугу і смерть, але після нього так хочеться жити, а не просто існувати. Бережіть даний Вам час і здоров'я.

Притча

Розмова ката з засудженим на смерть:

- Ха, ти повністю належиш мені, ти нічого не зможеш змінити і я зроблю з тобою все, що захочу.

- Ні, залишається одне, що ти не зможеш зробити зі мною, це те як я зустріну смерть, бо тільки мені вправі зустріти її зі  сльозами і мольбами про пощаду, зі сміхом і співами  і з цим ти нічого не можеш зробити.

---

Так думали античні філософи, але в них повага до смерті була, а ми їх точно перевершили у жорстокості страти. Вчора дізнався про те як в СРСР страчували засуджених на смерть так сказати "без шума и пыли". Верх цинізму.

Після винесення вироку засудженого переводили до спеціальної тюрми чи відділу для засуджених на смерть. Але зразу ніхто його не розстрілював. Ні, "гуманні" наглядачі ласкаво дозволяли писати ходатайства про помилування у всі інстанції. Час проходив, мимоволі в людини зароджувалася надія, хоч і маленька, але була.

А тоді, десь так в годинці 4-5, коли найбільше хочеться спати, засудженого будили і з радістю в очах повідомляли, що його прохання вислухане, що його зараз переводять в іншу в'язницю. Людину проводилу по коридору до маленької кімнатки зі столиком, на якому лежали папери, на яких треба було підписатися. Людина схилялася.

І постріл в потилицю.

Гуманно... Нема стогонів про пощаду, не дивишся в очі засудженому, не мучиш його останніми секундами життя. Все достатньо швидко.

Жорстоко... Людину позбавляють шансу перед лицем смерті покаятися. Вона все рівно за долі секунд свідомості перед смертю усвідомлює, що її розвели. І так залишає цей грішний світ, з болем і злобою на всіх, без каяття.

Цікаво, чи збережеться ця замітка в блозі до кінця існування сайту. Навіть якщо мене вже не стане, це ж не стане відомо Адміністрації. Хто кого переживе, Ваші ставки

Все почалося з того, що Я ще на першому курсі познайомився з одним нормальним пацаном, стали друзями. Не пройшло і року, вчилися ми всі разом і я почав зустрічатися з його знайомою. Тоді Він попередив мене: Ти заслуговуєш на краще! Та я дурним був, не послухав друга, поплатився чотирма роками серйозних стосунків, але суть не це. За тих чотири роки ми обоє познайомилися з подругою моєї колишньої. Тепер Він зустрічається з цією подругою. Нехай вона від нього старша, але коли людина любила фантастику, а тепер заявляє мені, що то не його, то мені язик свербить сказати йому: Ти заслуговуєш  на краще!

Казати чи хай мучиться, бідненький.