Я пам’ятаю цю карту з дитинства. Серед батькових паперів знайшлася вона одного разу, старанно загорнена у лист цупкого строкатого паперу. Я заліз на батькові коліна, вмощуючись там зручніше, і ми разом почали розглядати тонкі  лінії та незрозумілі мені написи. На стіні батькового кабінету, який водночас служив нам гостинною, висіла велика карта СРСР, і я міг їх порівнювати.

Знайшли ми і чудернацькі обриси Нової Землі, і відсутність Ленінграду – батько пояснив мені, що це місто з’явилось у 17 сторіччі, збудоване на кістках будівельників волею талановитого та жорстокого  царя Петра, і навіть прочитав мені декілька сторінок книги «Петр и Алексей» Мережковського… пізніше я читав і Толстого… книг було дуже багато. (А ще багато пізніше я вже й сам купив та приніс батькові трилогію В. Яна, яка врешті-решт пояснила, чому ця карта називалася так чудернацько - Велика Татарія).

Розповів мені ще батько, як відрізнити глибоку та високу печать, і я зрозумів, що карта друкована з великої мідної або свинцевої пластини, краї якої виразно відбилися обабіч малюнку. Малюнок же карбувався на цій пластині вручну, інструментом,який називався штихель.. це німецькою… а от написи на карті зроблено французькою… І ще у світі є сотні мов, одни подібні до інших, як родичі, а є й такі, що зовсім не схожі. От наприклад угорська книжка, сказав батько. Ця мова несхожа на сусідню румунську, зате подібна до далекої естонської та фінської. Дивися, оці дві літери читаються як одна «с». А от схоже сполучення у знайомій тобі польській – як «ч». А скільки ж ти мов заєш,спитав тоді я.

Батько замислився, ворушачи губами. Щось з десятка півтора… або може й більше.  Коли кілька мов знаєш, то вже якось легше нову вивчати. А звідки жтиїх знаєш – спитався. Те так якось.. і з дитинства… і з війни… і так… радіо слухав, книжки читав. Ось ця, бачиш, грецькою. Тут літери наче знайомі,  і читаються схоже. А от ця на санскриті. Це прамова мов. Такі квадратні літери і згори під лінійкою.

Розібралися ми й у тім, що таке папір «верже», розглядаючи інші старовинні гравюри. Папір цієї карти чомусь був не такий, але пухнастий та крихкий, і треба було тримати його дуже обережно. У час, коли карту було (мабуть, для проби) надруковано та розмальовано, верже, у тоненьку рельєфну смужечку – відбиток сітчастого пресу,на якім робили папір – був надто дорогий, вироблявся в Нідерландах та розповсюджувався для дорогих видань, які прикрашали королівські та ясновельможні бібліотеки… от дивись, сказав батько. Нідерландську можна відрізнити від німецької, бо там багато літер подвійних… і ці «умляути» трішечки не такі.

 Дуже мені сподобалась картинка у лівім нижнім кутку, де були пречудно одягнені люди, краєвиди, які непомітно перетворювались на Каспійське  Море.

- А оце ім’я картографа. Це та людина,що малювала карту. Член Королівської Академії Наук, Пьєр Вандер, згідно з привілеєм. Велика Татарія, на основі новітніх досліджень. А це коротеньке слівце значить «і так далі». Це латиною. Етсетера. Слівце те зазвичай скорочували до трьох літер.

- А ще нижче - масштаб, це скільки, скажімо, кілометрів зображує така лінійка на карті.. Але тут не кілометри. Тут німецька та французька старовинні міри, льє. От не пам’ятаю, як називалася німецька міра. А Пьер Вандер теж не знав, та написав «німецькі льє».

І батько занурився в пошуки в енциклопедіях, які вишикувались на кількох полках похиленого дерев'яного стелажу…

А через шістдесят років вандал відколупав бронзовий батьковий барельєф з гранітного пам’ятнику на Берковцях… п’ять кіло бронзи…

О, Велика Татарія…