Сьогодні вночі люди тихо зникли з Майдану. Це була блискуча операція влади. Швиденько провели переговори з однією із лідерських груп підприємців, внесли деякі зміни у Податковий кодекс, донесли до людей на Майдані звістку про перемогу, відсалютували і поставили ялинку. Чи міг бути інший фінал? Так. Люди би і самі розійшлися через декілька днів, залишивши по собі лише невелику групу заангажованих політично активістів, які б продовжували вимагати відставки уряду ще декілька днів.
Згадаємо, з чого все починалося. Приватні підприємці по всій країні, які протягом декількох років сплачували в бюджет лише 200 гривень щомісяця опинялися поза законом. Цей величезний базарно-інтелектуальний клас уже звик жити поза державою. Фактично, це була така змова між владою і людьми. Влада крала з інших видів податків, з газових грошей, з приватизації земель, будинків і майна, а людям дозволяла заробляти на себе, не платячи податки. Тому що 200 гривень на місяць назвати податками смішно. Але із зароблених грошей, які вони не віддають у розпорядження чиновникам, бо не довіряють їм, люди фактично оплачували медичне забезпечення, навчання дітей, сплачували хабарі суддям, міліції і всім іншим представникам цієї корумпованої держави. Так і жили люди і держава окремо. Бажання, щоб ця частина нашого населення – найактивніша і найнезалежніша, сплачувала податки – соціально абсолютно справедливе. Але тоді цим людям потрібно було гарантувати, що за свої гроші вони отримають належну медицину, освіту, судочинство і правопорядок і що ці гроші не будуть вкрадені урядовцями та чиновниками. А цього ніхто гарантувати і не збирався.
Саме тому перші вимоги про вето на Податковий кодекс були абсолютно зрозумілими і об"єднували всіх підприємців. Ці вимоги були менш актуальними для інших верств населення. Для цих інших, до речі, такими ж актуальними залишається невиносимість корупційного тягара і неможливість отримати у своїй державі якісний соціальний захист і соціальні послуги.
Якби підприємці почали вимагати від влади переговорів про найважливіші соціальні реформи, про боротьбу із корупцією, про справедливі суди і вільні медіа, які б владу могли контролювати – революція мала б продовження. Вона мала би продовження, якби ці вимоги були підтримані українськими інтелектуалами, так як колись польський Комітет захисту робітників підтримав вимоги "Солідарності" і допоміг їх сформулювати. Але для цього і інтелектуали, і підприємці повинні були би відчувати необхідність об"єднання зусиль. Врешті решт не лише ці дві верстви повинні були б відчути загальні інтереси, а й інші верстви суспільства, які працюють в інших галузях.
Але сталося все прогнозовано. Частина підприємців почала домовлятися з різноманітними опозиційними або навіть провладними силами, для яких важливо вирішити свої тактичні питання. Одне з них – відставка уряду. Очевидно, що при таким чином сформованій провладній більшості на зміну уряду Азарова міг би прийти лише уряд Колесникова, Клюєва чи Бойка, або навіть якогось Пупкіна, призначення якого пролобіювала б перед Януковичем одна з провладних груп. Можливо, такий уряд був би трошки кращим ніж уряд Азарова, а можліво, і гіршим, бо більшість з цих людей, як до речі і багато з їхніх опозиційних попередників сприймають владу так, як про це щиро заявила Богословська – як доступ до потоків, про який потрібно домовитися.
А ці потоки все одно отримувалися б за рахунок тих самих підприємців, і тих самих корупційних схем.
Реальних змін в країні можна досягти лише підтримуючи певні суспільні цінності, а не лідерів. Про ці цінності можна говорити з будь-яким урядом або президентом, а вже потім лише на підставі цих цінностей проводити строкові або дострокові вибори і голосувати за того, чию програму підтримуєш. І тоді не важливо буде, хто переможе на виборах – Янукович, Тимошенко, Тігіпко чи Яценюк. При кожному з них суди будуть чесними, а чиновники не корумпованими.
І все ж таки цей Майдан став великим успіхом нашого молодого громадянського суспільства. Якщо люди уже навчилися таким чином самоорганізовуватися, значить незабаром навчаться і реально використовувати власний досвід для зміни життя країни.
Микола Княжицький,
журналіст, генеральний директор
телеканалу "ТВі". 
