Якщо є місто Новий Сонч, логічно, щоб був десь і Старий. Туди ми і направляємось.

Правда, між двома містами майже немає нічого спільного, окрім назви і близького розташування; у кожного своя ізюминка.

Польське місто Новий Сонч – яскравий приклад того, скільки цікавого і дивовижного може бути абсолютно невідомим у тіні розкручених популярних об’єктів. І це ж не просто якось маленьке містечко, а крупний повітовий центр майже на 90 тис. мешканців; але з пустими ввечері вулицями, без туристів та відповідної інфраструктури.

На ці «конституційні» вихідні удалось здійснити невеличку подорож у Словаччину своїм ходом. Мені вже доводилось раніше бувати самому за кордоном, у Білорусі, але там відсутній мовний бар’єр та і ментально білоруси все ж ближчі. Тому у день виїзду був навіть дещо на стрьомі, мало там, як воно вийде, але вийшло все добре.

Зате довелось відчути на собі усі переваги самостійної подорожі, не з екскурсією. Ідеш і їдеш куди хочеш, їси коли хочеш, ніяких прив’язок до випадкових і не завжди приємних людей. І це все – в одній із найгарніших країн Європи, водночас зовсім не розбещеній натовпами туристів.

У Словаччині я вже бував протягом двох днів у березні, якраз-таки на екскурсійному маршруті, і вже приблизно знав чого чекати. Адже ця країна відома, по-перше, своїми горами, в той час як в тіні залишаються неймовірні зАмки та вражаючі міста, часом з повністю збереженим історичним центром. За два повні і два неповні дні удалось накатати такий маршрут:

Кошице – Ружомберок – Оравський Підзамок – Жиліна – Бойніце – Прєвідза – Тренчин – Братислава – Кошице.

Нижче розкажу, як воно доводилось виживати дикій людині у Євросоюзі, раптом кому стане у нагоді. Ну а кому лінь чи нецікаво, може листати одразу униз до фоточок.

У попередній замітці про Луцьк я розповів про його замок, старе місто та центр. Здавалось би, все цікаве уже показано, і тему можна закривати. Як би не так.

Друга частина буде присвячена Луцьку нецентральному (хоча деякі деталі із центра все ж присутні) – неймовірно цікавому місту, яким приємно просто ходити і відкривати для себе щось нове, і у яке я із превеликим задоволенням колись повернусь.

Продовжуємо заглиблюватись у прикордонні з Україною райони Польщі, і після дерев’яних церков пора трішки переходити до палаців та замків.

І чи не найближчий до України (25 км) палац знаходиться у селі Вільшаниця Ліського повіту.

Замок у Луцьку, точніше, його в’їзну вежу, бачили усі, хто тримав у руках 200 гривень. А от саме місто, в силу географічної віддаленості, не настільки популярне, та і що там окрім замку, мало хто знає.

От і для мене уся Волинська область досить довгий час залишалась нетоптаною (а тепер тільки Донецька і Луганська), ну а якщо їхати сюди, то найперше у столицю, а в ній найперше – до замку.

Зазвичай відкриття нових країн для мандрівника починається з найпопулярніших їх місць. Якщо їхати вперше в Польщу – то у Краків чи Вроцлав, якщо в Словаччину – то в Кошице. Я ж, тільки отримавши той самий жаданий «безвізовий» паспорт, записався на 4-денну екскурсію в ці країни, але такими нетрями, що й жодної назви не чув до того (за виключенням міста Новий Сонч, але тільки в контексті футбольної команди).

І ніскільки про те не пошкодував, навіть навпаки. На незвіданих для широкого загалу територіях зовсім близько до України заховались такі міста та замки, що тільки устигай дивитись. Але почнемо все ж не з міст та замків, а сіл, у яких в давнину традиційно мешкали українці, а конкретно у цьому регіоні – лемки.

Другий рік поспіль я провів Різдвяні вихідні у мандрах до обласного центра, у якому не був раніше (це ж нічого, до речі, що я влітку нарешті зимові фотки почав розгрібати?). У 2017 році це був Івано-Франківськ, у 2018 – Луцьк.

Але погода при цьому кардинально відрізнялась. У Франику на мене чекав освіжаючий морозець у районі -18 градусів, а от на Волині тримався відчутний плюс, хоча з туманом та дощем.

Тим не менш, така погода не змушує постійно триматись пунктів обігріву, як то кав’ярні чи готель, і тому я вирішив виїхати і за місто. Одразу ж з вокзалу упіймав приміський автобус, який зранку на Різдво прибув на диво вчасно, і вирушив у район.

Цю замітку я хотів би присвятити чотирьом різним місцям у Кривому Розі, фотки з яких назбирались давно, та все руки не доходили розібрати. Вони несхожі між собою, знаходяться у різних частинах міста і знімались у різний час, але є в них одне спільне – всі вони невідомі широкому загалу.

В кінці минулого року мені вдалось на день доторкнутись до проекту «Україні Інкогніта» (давно знаного, шанованого й одного із вагомих мотиваторів мене особисто до подорожей), а саме вирушити з ними в одноденну експедицію, головною ціллю якої був чудо-палац у селі Леськове.

Цю поїздку сміло можна назвати саме словом експедиція, а не екскурсія (щось банальне по давно встановленому розпорядку з монотонним гудінням гіда протягом усього дня). Окрім вищезазначеного палацу, у плані було ще кілька точок на районі, а ще більше цікавинок поза програмою знайшли по ходу діла.

Та і погода, як для середини листопада, радувала з самого ранку.