Парадоксальна, на перший погляд, ситуація, коли із автобуса Тернопіль – Бучач більшість людей сходить на півдорозі, у селі, де мешкає трохи більше 300 чоловік (а безпосередні галицькі жіночки ще й підганяли водія, щиро не розуміючи, що воно за фігня така – розклад руху, коли їм швидше на службу треба).

А все тому що ми у Зарваниці – одному з основних духовних центрів греко-католицизму. За спинами лишаємо село Вишнівчик, до якого ще повернемось.

Буковель – це, по-перше, найпопулярніший гірськолижний курорт України, а по-друге, ще й найдорожчий. Уже першого факту було б достатньо, аби я ніколи не побував у цьому місці (бо асоціююсь з зимовим спортом приблизно як мальтійські тушканчики із запуском орбітальних станцій). Проте так склалося, що я все ж побував на Буковелі, завдяки роботі (принагідно й роботу можна похвалити, яка дає іноді такі можливості, а чому ні).

Тим більше, діло було у вересні, у «низький» сезон, коли підйомники простоюють, людей мало і т. д. У цей час на курорті усе одно є чим розважитись, як то рибалка, тролей, прокат квадроциклів, велосипедів, словом, за ваші гроші будь-який каприз, а головне, що можна брутально й безплатно на своїх двох сходити в гори. Тому найбільше фоток буде саме із гір, але і Буковелем мимоходом прогуляємось.

Так і не знайшовши толком Швейцарію біля Ладижина, їдемо дивитись Мальдіви у Калинівському районі. Нє, раптом ви все життя копили гроші, готувались до затяжного перельоту… А виявляється, дуже схожі пейзажі можна знайти на озері у селі Черепашинці, і навіть летіти не треба, бо через нього тричі на день ходить прямий автобус із Вінниці.

На південній околиці міста Ладижин знаходиться живописна ділянка Південного Бугу зі скелями, порогами та незайманою чистою природою, яку місцеві жителі прозвали Швейцарією. Знаючи тягу нашого народу до перебільшень, на альпійські пейзажі тут не варто було б розраховувати, але просто красиві місця можна і пошукати.

Нижче розповім про результати невеличкої експедиції в ці краї, які можете взяти собі на озброєння, раптом надумаєте повторити пошуки (особливо навіть після того, як все дочитаєте).

З автобусу треба зійти на під’їзді до Ладижина (якщо рухатись із Вінниці), перед мостом, за яким власне і починається місто. Воно звідси ледь видне дахами багатоповерхівок та характерними трубами тутешньої ТЕС.

Ті, хто коли-небудь відвідував Мигію, скоріш за все так чи інакше бачили проїздом Первомайськ – найближче місто та залізничну станцію. У мене ж була можливість не тільки прогулятись ним, але й пройти пішки до Мигії (та що там тих 10 кілометрів). Місто мені сподобалось, і тому заслуговує окремого великого репортажу. Сподобалось, по-перше, за рахунок річок, але не тільки.

Не маючи змоги у повній мірі насититись Південним Бугом у межах Вінницької області, відкрив для себе частинку його і в Миколаївській. Гранітно-степове Побужжя, Бузький Гард і т. д. – добре знайомі назви, по-перше, для любителів рафтингу, але і для просто цінителів природної краси тут буде на чому відвести душу.

Починаючи з села Мигія і далі нижче за течією – цілий ряд заповідних земель, протятий каньйонами, у яких крізь мальовничі скелі й пороги пробиваються бурхливі води Південного Бугу, Мертвоводу, Великої Корабельної… Неймовірна краса, створена самою природою, забезпечить просто тотальну екзальтацію.

У Вороновицю я збирався давно й довго, але всякий раз щось заважало, і так все затягнулося, що навіть головну принаду цього містечка – палац (чудовий, але занедбаний) устигли відреставрувати, напевно, аби надати мені зайвий стимул таки добратись до нього.

І минулого серпня я все ж відкрив для себе це чарівне містечко, а раз їхав велосипедом, заодно оглянув і пару навколишніх сіл. Вирушив ще вдосвіта, щоб побільше розминутись у часі з екстремальною спекою, що стояла тоді якраз. І першою точкою подорожі стало село Пилява Тиврівського району, над якою під мій приїзд саме розгорілась вранішня заграва.

Уперше в Івано-Франківськ я потрапив на початку 2017 року. Надворі стояв освіжаючий морозець в районі -17 градусів, і хоча я по мірі можливості обійшов тоді дуже багато, із-за деяких моментів варто було повернутись у місто в теплу пору року.

Зазвичай я стараюсь розпланувати свої подорожі, щоб нічого не упустити і не прогадати з часом, але з Галичем усе вийшло спонтанно. Ще з ранку я обламався з Черче (автобус тупо відмінили), а з Рогатином та Бурштином упорався дуже швидко. І прикинув по часу, що Галич цілком осилю, довірившись лише інтуїції, навігатору і знанню, що там є замок.

Місто Бурштин асоціюється у першу чергу з однойменною ТЕС, енергетичним серцем Прикарпаття і найбільшим забруднювачем довколишнього середовища заодно. В той же час воно ніяк не пов’язане з дорогоцінним камінням, яке так само миють на Поліссі, добиваючи нещасні наші ліси, хоча на те давно забили і забули.

Бурштин лежить на півдорозі між Рогатином та Галичем, тому його зручно відвідати на шляху між ними, що ми і зробимо.