Наш поїзд робить передостанню на своєму маршруті зупинку перед Дніпром. І хоча ми стаємо у третьому за величиною місті Дніпропетровської області, де мешкає майже 250 тис. чоловік, виходять тут лише кілька людей. А на самому вокзалі я не знаходжу навіть такого простого сервісу, як камера схову. Сьогодні переді мною – місто Кам’янське, яке місцями так і не перестає бути Дніпродзержинськом.

Яке взагалі склалось враження від цього міста? Воно неймовірне! Воно може сподобатись і не сподобатись, здивувати чи навіть шокувати у будь-якому сенсі, але байдужим не залишить точно. З одного боку, одвічний чемпіон у всяких рейтингах забруднень, повітря якого має не тільки колір і запах, а здається іноді, його можна навіть помацати руками.

Але моєю головною ціллю у ньому була Верхня колонія – неймовірно атмосферний район при заводі, збудований на зламі 19-20 століть, фактично ціле збережене старе місто! Як все-таки багато важить репутація: будь воно десь у західній Україні, туристична відомість була б гарантована. А так, от хто у здоровому глузді організує собі тур вихідного дня у Кам’янське?

Давнє княже місто Сянок, яке входило до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, волею історії стало частиною Польщі. На сьогодні це невелике містечко за 50 км до кордону з Україною, про славне минуле якого свідчить поважна кількість пам’яток.

Покатавшись Словаччиною, вертаємось вивчати прикордонні з Україною райони Польщі. І перше на черзі містечко Дукля, куди ми прибули уже під вечір.

Місто Бардіїв замикало мою першу словацьку поїздку, будучи такою собі вишенькою на торті. Ще б пак, повністю збережений історичний центр, оточений середньовічними мурами і внесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Для Словаччини це не одиночний випадок, але з-поміж інших саме Бардіїв сподобався більше всього, залишивши найбільш цілісне і повне враження тотального занурення у сиву давнину.

І взагалі, хіба може не сподобатись місто, яке виглядає ось так? 

Екскурсія-експедиція, у якій я брав участь, не передбачала зупинки у Пряшові, але неочікувано у нас з’явився вільний час із-за того, що замок Списький Град у березні виявився закритим.

Пряшів – доволі крупне за словацькими мірками місто (91 тис. чол.), центр одного з восьми країв. Часу у нас було небагато, але все цікаве у місті розташоване компактно в межах історичної частини, у яку можна потрапити через цілком середньовічну браму.

Наче перенесена прямо із середньовіччя пам’ятка гордо височіє на 200-метровому пагорбі, завдяки чому чудово видна із довколишніх містечок і доріг. Об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО, що веде свою історію з 11 ст. і займає площу 4 гектари – це все про Списький Град.

Іще на під’їзді до цього міста розумієш, що попереду на тебе чекає щось незвичайне. Історичний центр Левочі, що здіймається над рештою міста, оточений стародавнім муром, збереженим на 4/5, при чому це не просто невелика фортеця, а повноцінне середньовічне місто з цілими вулицями давніх будинків, храмів та площ. Заповідник минулих віків, що являє собою центр міста, з 2009 року занесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО.

Наступна зупинка у Словаччині – 17-тисячне містечко Кежмарок (Kezmarok), де є уже повний туристичний набір – замок та старе місто, яке практично зберіглось у середньовічному виді та має статус архітектурного заповідника. Кежмарок згадується з 1251 року, його назва походить від німецького Kasemarkt – «сирний ринок».

Подолинець важко назвати туристичним місцем чи сказати, що тут є щось унікальне. Але це було перше місто у Словаччині, яке я відвідав, і тому, так чи інакше, особливе. Своєрідна демо-версія того що можна побачити у цій надзвичайно цікавій країні.

Березнева Словаччина зустріла мене залежалим снігом, покрив якого густішав по мірі підйому в гори, та власне самими горами. І ще, одним з найбільш класних замків, які мені доводилось бачити – Старо-Любовнянським.

 [ Читати і дивитись далі ]