Жовква замикала мою 4-денну осінню міні-відпустку на Галичині. Так, я здогадувався, що саме варто залишити на десерт. Хоч і маленьке, це містечко на Львівщині має чудовий історичний центр з не одним десятком збережених пам’яток і своїм неповторним обличчям.

Саме це відчуття мені найперше приходить на думку стосовно відвідин Крехівського монастиря та його околиць. Бувають же такі місця, які поєднують в собі і природну красу, і історичну цінність (адже це не просто монастир, а оборонний, справжня фортеця), і людей тут небагато.

Місце, яке приваблює, по-перше, замком – найбільшим у Львівській області та найближчим до Львова. Старе Село лежить в стороні від траси, але добратись сюди нескладно: «Богданчиком» від котрогось із «Ашанів» або приміським поїздом.

«Це неможливо!» - сказала Причина.
«Це нерозсудливо!» - зауважив Досвід.
«Це марно!» - відрізала Гордість.
«У Бібрці зупиніть, будь ласка.» - сказав я.

Точніше, якось так «у Бірбрбці…». Ні, ну правда, хіба можна придумати таку назву, що язик зламаєш?

Замок у селі Свірж значно поступається у популярності золотій трійці Львівщини (Підгірці – Олесько – Золочів), а дарма. Як на мене, саме він є найгарнішим замком України (серед бачених мною на власні очі, так точно). Ренесансний красень під червоним черепичним дахом височіє на мальовничому пагорбі над ставом просто посеред галицької малолюдної глибинки.

Здається, не так давно я чув про це місто хіба як про кінцеву точку відомого нафтопроводу, а от минулого року вдалось і побувати там, і походити вдосталь. Точніше, побродити.

З автобусу я вистрибнув десь на околиці, з неї і почав огляд. Пам’ятна каменюка свідчить, що Броди уже відсвяткували своє 900-річчя і є одним із найстаріших міст України.

Навіть якщо ви такі самі товстошкірі, як я, і жодним чином не відчуваєте впливу усяких там «місць сили» (а Чортів камінь, є таким місцем, безперечно), відвідати містечко Підкамінь Бродівського району усе одно варто. По-перше, із-за дуже гарної природи навкруги, монастиря-фортеці та й загального антуражу.

Якось у 2016 ще році я їхав у Почаїв автобусом із Тернополя, і десь на півдорозі вирішив подивитись по навігатору, де ми є. Проїжджали тоді якраз крупний населений пункт, і я звернув увагу на відмічений на його околиці замок.

Так у моєму списку бажань виникла нова точка, яку я відвідав через рік з копійками. Варто відзначити, що Залозецький замок – один із найбільш поруйнованих на Тернопіллі, тому туристичною популярністю не користується. А от мені чомусь ходити такими місцями подобається, є у їх безлюдді і забутості якась особлива атмосфера.

Плотича – чудове місце, якщо знайомитись з Тернопільською областю є бажання, а їхати далеко не хочеться. Усього 6 кілометрів від Тернополя, добиратись зручно, ходити мало. Через село проходять усі автобуси у напрямку Бродів чи Почаєва, є і приміські.

Щоб побачити основну пам’ятку села – палац – треба вийти на першій же зупинці в його межах і пройти наліво від дороги, понад якимись приватними володіннями. Я вже став побоюватись, якби й палац не опинився за високим парканом, але доступ до нього вільний.

Підгайці зуміли виділитись навіть на тлі і без того маленьких міст Тернопілля – їх населення не дотягує і до 3 тис. чоловік, що робить їх найменшим містом та районним центром області.

Якщо ж відійти від цифр до емоційного сприйняття, то основний посил такий: Підгайці чудесні, хто б що не говорив. Таке собі своєрідне місто мертвих з гігантськими некрополями й порожніми вулицями старовинної забудови, серед якої виділяються кілька відверто оборонних споруд багатовікової давнини – можливо, як компенсація за замок, який не встояв. Жодного туриста і жодного поруху у цьому напрямку, що б порушувало автентичний уклад галицького міста.

Шкода тільки, що частина пам’яток занедбана. І шкода, що вони не можуть заклякнути саме от в такому стані часткової руїни і голої відвертості.