Туманне Різдво під Луцьком

Моєю першою метою було смт Рокині, яке відоме своїм музеєм історії сільського господарства, а коротше – скансеном, присвяченим конкретно Волині.

По дорозі до музею нас зустрічає могутній вітряк.

А там починаються і хатки.

Одразу при моєму наближенні почулось гавкотіння, що я подумав, як би на тому екскурсія і не завершилась. Але затим з’явився охоронець, який не здивувався чудіку, що приперся 7 січня зранку. Впустив мене у скансен, ще й показав і розказав багато чого по ходу справи краще за професійних екскурсоводів. Ну і пес швидко заспокоївся і потім цілком радісно й доброзичливо шмигав навколо нас.

Власне, музей – не просто натикані на пустирі хатки, які імітують волинське село 19 десь так століття. Це – самодостатній господарський комплекс із замкнутим циклом, на основі якого відбуваються ярмарки і інші тематичні заходи, є і «школа козацького гарту» для молоді.

Господарські будівлі:

Знаряддя праці:

Мешканці села-музею.

Нехитре селянське знаряддя, і дідух сюди затесався:

Багато чого у скансені робиться суто на волонтерських засадах, бо депутати підрізали фінансування. Але охорона потрібна; коли її не було, хтось спалив одну хату, тепер доводиться все відновлювати.

Привіт із Дубно:

Автентичні написи всередині однієї із хат:

Дошки пронумеровані, щоб потім було зрозуміло як складати будинок після перевезення з якогось глухого села.

Є дерев’яна капличка, створена за кресленнями прототипу із села Жадень Рівненської області.

Це новий для мене тип дерев’яної сакральної архітектури, волинської, небачений раніше, несхожий на храми Галичини, Закарпаття чи Поділля.

Вона ще й діюча, всередині йшла служба.

Каплицю поставили на «місці сили» (якось же його тут виявили), тому недивно, що поруч є і дохристиянське божество – Світовид, характерний для західних слов’ян. Споглядає він на всі чотири сторони, а під ногами його світи живих та мертвих.

Це копія ідола, знайденого у 1848 році у річці Збруч, який волею історії знаходиться зараз у Кракові.

Міх у кузні:

Побував я і всередині того самого млина, який побачив на самому початку. Там усе вражаюче складно і масштабно. Не такими вже й дурними були люди минулого, що споруджували подібні махіни і змушували працювати на себе.

Самі Рокині на тлі скансена абсолютно невідомі широкому загалу і складають дивне, контрастне враження.

Є там покинуті хати.

Але зате є і дуже добротні…

…свіжий асфальт…

…і навіть сонячні ліхтарі.

Особливу цінність представляють пару-трійку довоєнних будинків у самому кінці селища, зведених чехами й німцями. До 1940 року національний склад був куди більш строкатий.

Селищний храм відбудований недавно.

Покидаю Рокині і потроху рухаюсь у сторону Луцька. Наступна точка – село Милуші, де є дерев’яна церква св. Параскеви.

Збудована у кінці 18 ст., вона стилістично подібна до каплички у скансені.

Із церковного пагорба відкривається вид на річку Стир. У сонячну погоду тут має бути дуже апетитно.

Із Милушів перебираюсь у Боголюби. Це уже геть близько до Луцька, але з транспортом кепсько. 2 кілометри розбитої дороги від траси до села доводиться долати пішки.

Бетонно-дерев’яно-металочерепичне:

У Боголюби я ішов за іще одною дерев’яною церквою (та і які ще є варіанти у селі з такою-то назвою?), яку добре видно звіддаля і з різних ракурсів.

Свято-Василівський храм 1863 року зведений уже в іншому, єпархіальному стилі, зразки якого можна знайти в багатьох інших регіонах України. Тим не менш, це також цінна і чудово збережена пам’ятка.

Великий ставок на південь від села, влітку популярна зона відпочинку.

Залишились зимувати:

Повз ставок я проходжу у село Тарасове. Тут знаходиться обласна лікарня і немає ніяких проблем із транспортом, бо до неї регулярно бігають міські автобуси.