Профіль

Provisnuk

Provisnuk

Україна, Ужгород-Перех.

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Що буде далі?

rus_ukr_1135441265x200.jpegНу, і як вам, шановні, ведеться на теренах 9-го федерального округу? Халявний газ добре гріє? Чоботи не муляють? Руські фіоритури «по матушкє» потроху вчите? Пальтрети таваріщей падпалковніков серед образів повішати не забули? А то дивіться, з цим у них строго. Ледь що – і до Сибіру. В Московії його з кожного балкону видко. Це не жарти, принаймні, смішного мало. І ніяка не фантазія, що останні місяці ми живемо в іншій країні. Вона поки що не має назви, проте є припущення, що хтось із команди керовника вже замислюється і над цим. Самі подумайте, наскільки змінилися пріоритети і що прийшло замість того, від чого ми за останні 19 років відвикли, — проґресуюча двомовність, потужне прагнення до союзу з Росією, повернення колишніх кучмістів у владу, ліквідація Нацкомісій зі свободи слова та з верховенства права, гонін-ня на журналістів і явні утиски ЗМІ, скасування державних іспитів з української, спроба анулювати звання Героїв Шухевичу і Бандері, здача українського урану, і останній акорд – продовження на чверть століття базування ЧФ, що означає втрату Севастополя, а за великим рахунком – і всього Криму. Ось лише перші, та й то не всі результати діяльності нової влади у перші місяці. Що буде далі?

Каждый украинец должен по 7000 грн.


Власть четко обозначила причину того, что она не может "покращыты життя"
уже сегодня — в государстве нет денег. Новый Кабмин под руководством
премьера Николая Азарова выдал на-гора такие цифры: с декабря 2007-го по
февраль 2010-го государственный долг вырос более чем в три раза и
достиг 316 млрд. грн. "…Это значит, что каждый украинец должен по 7000
грн. Такого дорогого правительства не было еще ни в одной стране мира.
Каждый год правления Тимошенко обходился нашему государству в 100 млрд.
грн.", — было сказано в специальном сообщении Кабмина на эту тему. А
сводный госбюджет страны по итогам первого полугодия-2010 оказался
выполненным всего на 39,3%. Долг Украины только по НДС перед собственным
бизнесом вырос в мае и июне на 4,8 млрд. грн. и на 1 июля вместе с
долгами прошлой власти достиг 30,4 млрд. 

При дефиците внутренних средств Кабинет Азарова просто вынужден был
заняться поиском внешних заимствований. И нашел их. Сначала в виде
снижения цены на российский газ путем обмена ее на продление аренды
российского Черноморского флота в Севастополе еще на 25 лет, начиная с
2017 года. Потом российский банк ВТБ предоставил $2 млрд. кредита на
прямое финансирование дефицита госбюджета. И, наконец, 28 июля сего года
МВФ согласился предоставить кредит на 29 месяцев в размере более $15
млрд. Как отметил Азаров, это самые дешевые заимствования, которые
Украина смогла найти у мировых финансистов…
Но под это дело Украина обязалась перед МВФ выполнить ряд условий: 

— повысить цену на газ для населения и предприятий теплокоммунэнерго и
за несколько кварталов довести ее, цену, до уровня цены на импорт газа в
Украину (сегодня это, например, $249 за 1000 кубометров). Повышение
цены для людей уже произошло с августа этого года, следующее
запланировано на 1 апреля 2011 года;
— реформировать пенсионную систему таким образом, чтобы за 10 лет
уравнять возраст выхода на пенсию мужчин и женщин. То есть женщинам
поднять пенсионный возраст с 55 до 60 лет. А также увеличить с 5 до 15
лет минимальный стаж работы для получения минимальной же пенсии и на 10
лет увеличить стаж работы, необходимый для полноценной пенсии (женщинам —
с 20 до 30 лет, мужикам — с 25 до 35 лет);
— полностью погасить в этом году задолженность по возмещению НДС. Это
будет непросто, учитывая ее размер, но Минфин до конца августа
собирается выпустить под это дело НДС-облигации на 16,4 млрд. грн. с
доходностью 5,5% годовых, а остальную сумму вернуть живыми деньгами;
— вернуть кредит ВТБ в $2 млрд. 

Вот так вот жестко. Если в Тимошенко МВФ еще, не исключено, видел
какую-никакую очередную "надежду украинской демократии" и долго закрывал
глаза на ее "проделки" и "кидалово", то с тандемом Янукович/Азаров уже
не церемонится — времени на раскачку не дает. Выгода для Фонда, что ни
говори, может быть двойная. Экономическая: МВФ может заставить Украину
реформировать свою экономику по его сценариям. И, как это ни цинично
выглядит, политическая: провал программы реформ ввергнет Украину в
нестабильность, и к власти в ней опять могут прийти так называемые
"прозападные" политики. 

МВФ, пользуясь финансово-экономической несостоятельностью Украины,
подошел к ней либо как бандит с ножом к горлу, чтобы заставить сделать
нужное ему, либо как хирург со скальпелем — чтобы отрезать все, что
мешает нормальной жизни экономического организма. Но Украине и ее
гражданам от этого не легче. Выполнение условий МВФ для Украины чревато
не только долгами или проведением рыночных реформ вкупе со структурной
перестройкой всего народнохозяйственного комплекса, но и изменением
привычного уклада жизни многих жителей Украины — от серьезного снижения
уровня жизни (власть уверяет, что это будет только на первых порах, пока
не заработает по-новому экономика) до увеличения пенсионного возраста
уже навсегда. 

это и называется "обреченность на
реформы"…

Чупакабра таки існує

 

 

.  

Українські селяни таки зловили вбивцю кролів — чупакабру, а заодно і зробили наукове відкриття. З’ясувалося, що гроза українських селян схожа на тварину, яку майже місяць тому пристрелив техаський фермер. Малий хижак був схожий на лисицю, пересувався як кенгуру і харчувався ягодами шовковиці. А в селі, де вбили дитинча чупакабри, її матір лякає селян вночі моторошним виттям. Убитий хижак на перший погляд нагадував лисицю породи сфінкс, тобто без хутра, з довгим хвостом і гострими іклами. Пересувався звір як кенгуру, стрибаючи на задніх лапах. А ще, окрім пташенят та кролів, дуже любив шовковицю. Першими у центрі села Чемер побачили тварину-мутанта двоє дівчат. Кажуть: голова собаки, тіло кенгуру, хвіст опосума, тільки без вовни. Думали, то примара, наслідок спеки. А тварина зупинилася на дорозі і дала можливість себе розгледіти. Одна з дівчат покликала батька. Він вийшов на звіра з вилами. Вистежував чупакабру, йдучи слідом прим’ятою травою, а коли вистежив і заколов, то з’ясувалося, що звірятко значно менше, ніж та істота, яку бачили дівчата. Дівчата певні — то дитинча. Відтоді надвір після заходу сонця не виходять, бо вірять, що десь у селі прижилася доросла пара цих істот. Сільський голова готує на чупакабр облаву. Тіло вбитого звіра відвезли на розтин. Хто це, ветеринари так і не встановили. Лише те, що самець, від народження йому місяць-два. Хутра майже немає, у тварини неприродно великий хвіст, по п’ять пальців на передніх лапах, по чотири - на задніх, довгі вуха та ікла, завеликі, як на малюка, і дуже гострі. Огляд внутрішніх органів здивував ще більше. Віра Пеклуха, лікар-серолог каже: «Виявили, що немає товстого відділу кишківника, це нас дуже здивувало, а сліпий відросток дуже маленький. При розтині шлунка знайшли лише ягоди шовковиці». Тобто чупакабра має ікла хижака, а їсть ягоди; схожа на лисицю, а стрибає, мов кенгуру. Глибокого дослідження ветеринари не робили, тіло загадкової чупакабри кремували. Зоологи розчаровані, адже знахідка тягне на наукове відкриття. Впевнені, у Евразії таких тварин просто не повинно бути. У Чемері ж тепер неспокійно. Ночами люди чують, як доросла чупакабра сумує за малям.

Павло Глоба передбачає швидкий розкол України



Павло Глоба передбачає швидкий розкол України на три частини, заявивши, що
дві з них увійдуть до складу нової Російської імперії. “Не переживе кризи і
Україна, яку чекає розділення на три частини, — сказав Глоба. — Розпад
станеться не зараз, але до 2014 року в Україні існуватимуть де-факто дві
незалежні одна від одної адміністрації, при збереженні формальної цілісності
території, приблизно в тому ж форматі, що й сьогодні в Молдавії.
Східноукраїнська федерація не підкорятиметься Києву і де-факто стане
частиною Російської імперії, Крим же стане українською Чечнею”.
За прогнозом астролога, 2014 стане роком, коли людство впритул наблизиться
до початку Третьої світової війни.
“2014-й рік небезпечний тим, що Уран перебуватиме у Овні, а це дуже
войовниче поєднання, — пояснив Павло Глоба. — Я побоююся початку
перманентної війни на Сході. Не дай Бог, це буде пов’язано з Іраном, тоді за
будь-якого результату ми отримаємо справжній вибух абсолютно
неконтрольованого тотального тероризму. Але до 2014 року війни у Росії не
буде. Буде вибух бандитизму, але не більше”.

СНД-синдром набутого дефіцитту?

Шлагбаум
Білорусь заблокувала ратифікацію договору про кордон з Україною Розповім  прикру історію, яка нещодавно сталася зі мною і моїми знайомими при перетині українсько-білоруського кордону. Можливо, вона стане повчальною і для інших українців

  У травні цього року я з дружиною і сином віком п’ять із половиною року їхали до Санкт-Петербурга на весілля моєї племінниці. За місяць до поїздки придбали квитки в касі попереднього продажу на вулиці Гнатюка у Львові на поїзд Львів – Санкт-Петербург. Без пригод доїхали до станції Удрицьк на українсько-білоруському кордоні. О 05.10 провідниця дала нам декларації. Заповнити їх було непростим завданням, оскільки шрифт на цих клаптиках паперу був дуже малий, а освітлення тьмяне, до того ж поїзд усе ще їхав. О пів на шосту у двері купе дуже голосно постукали, мабуть, кулаком. Кілька прикордонників (серед них і жінка-старшина) суворо попросили показати документи. Коли я трохи замешкався, старшина командним тоном рявкнула: “Ви ще не прокинулися?! Швидко давайте паспорти! Документи на дитину!” Я виконав команду. Кинувши на документи оком, вона грізним тоном знову скомандувала: “Беріть речі та виходьте з купе!” Ми були шоковані. Син заплакав: “То ми на весілля вже не їдемо? А я ж віршик вивчив!” На запитання, що сталося, чому такий поспіх, нам відповіли: “У вас немає документів на дитину, швидко покиньте поїзд!” Ця надзвичайно владна й енергійна пані (старшина Н. Л. Шпатусько) “викинула” нас із потяга за три-чотири хвилини, навіть не дозволивши нормально спакувати речі. Відчувалося, що вона задоволена “уловом”: сьогодні якісь наївняки знову потрапили в мишоловку! Стоячи на пероні, я ніяк не міг збагнути, навіщо треба було так поспішно виганяти нас із поїзда (він від’їхав хвилин через сорок).

Пізніше прикордонники нам пояснили: ми не маємо проїзного документа на сина. Але ж маємо свідоцтво про його народження, до того ж із дитиною двоє батьків – цього для в’їзду в Росію достатньо! “Якби ви їхали в Росію через Харків, то цього було б достатньо, а ви їдете транзитом через Білорусь і повинні мати проїзний документ на дитину”. Старший зміни, старший прапорщик А. І. Фурсович намагався показати мені запакований у целофан документ, на підставі якого нас висадили з потяга, але я відповів: “Ви нас викинули з потяга і зіпсували всі наші плани, а тепер показуєте якийсь папірець? Приїду додому і почитаю в інтернеті”. На це старший прапорщик довірливо сказав: “В інтернеті ви цього не прочитаєте, лише тут”. До речі, він виявився співчутливою людиною. Глянувши в заплакані очі мого сина, бадьоро запитав: “Мабуть, ти будеш прикордонником, коли виростеш?” “Ага!” – подумав я. Коли в касі станції Удрицьк ми брали квитки на зворотну дорогу, касирка заспокоїла нас: “Не ви перші. Іноді з поїзда висаджують десятки сімей. Сьогодні хоч не холодно. А уявіть, коли це відбувається взимку, а в пасажирів маленькі діти”. Того самого дня ми повернулися до Львова, я взявся за пошуки в інтернеті. Вводячи різні ключові слова про перетин українсько-білоруського кордону, не знайшов жодної інформації про те, що під час транзитного перетину українсько-білоруського кордону діти повинні мати проїзний документ. Інформації про такі “білоруські особливості” немає й біля кас, де ми купували квитки. Про них нас не повідомила й касирка, в якої придбавали квитки, зате вона не забула запитати про вік дитини, адже після п’яти років на міжнародні потяги дітям уже треба купувати квиток. Не сказала нам про це і провідниця – лише запитала, чи маємо ми паспорти. Через довідкову службу я знайшов телефон Львівського прикордонного загону (239-01-62) і зателефонував у штаб. Слухавку взяла прапорщик Столярчук. Я запитав: “Які потрібно мати документи, їдучи з дитиною до Санкт-Петербурга через Білорусь?” Вона відповіла: “Паспорти обох батьків і свідоцтво про народження дитини”. Але ж саме з такими документами прикордонники зігнали нас із потяга! Пані Столярчук дуже здивувалася, пізніше все ж таки знайшла інформацію про угоду між Україною і Білоруссю від 15.12.2003 року, де зазначено, що діти під час в’їзду в Білорусь повинні мати проїзний документ. Цікаво відзначити, що в постанові про відмову у пропуску через державний кордон, яку нам вручили, є посилання на статтю 4 Угоди між урядом України й урядом Республіки Білорусь від 12.12.1998 року, де про проїзні документи для дітей узагалі не йдеться.     Що я, власне, хочу сказати цією публікацією? Щоб ми оминали Білорусь десятою дорогою? Ні, не це. Прагну, щоб українські залізничники таприкордонники вчасно і в повному обсязі забезпечували мене інформацією про те, як щонайскоріше і без прикрощів перетнути кордон між Україною і Білоруссю або іншими країнами. Хочу заздалегідь знати про те, що, подорожуючи власним авто Білоруссю, я повинен сплатити до білоруської скарбниці 30 євро. І, можливо, знаючи про це, не захочу ощасливити сябрів такою сумою і не поїду до них. Хочу, щоб старшина Шпатусько з Удрицького прикордонного загону отримувала задоволення від того, що українці спокійно перетнули українсько-білоруський кордон, а не від того, що вдосвіта вона вижене їх із потяга, наче якихось щурів. Можливо, в нас тоді справді буде СНД, а не синдром набутих дефіцитів, зокрема дефіциту людяності та здорового глузду. Я вже не кажу про співдружність.

Одна львівська історія.





Жахлива історія недавно сколихнула Львів і всю західну Україну.
З Іспанії додому привезли мертвого молодого чоловіка. Родині
наполегливо пропонували поховати його, не заглядаючи у труну. Можливо,
так і сталося б, якби дружина небіжчика не помітила великої різниці у
двох документах. В одному з них причиною смерті вказано падіння з
риштування, а в іншому документі — зовсім протилежний забоєві діагноз.
Мовляв, молодик помер від серцевої недостатності. Саме цей другий
документ й викликав у дружини підозру. Вона добре знала свого чоловіка.
Він був доволі міцним, мав «залізне» здоров’я, ніколи не нарікав на
серце чи якісь інші внутрішні хвороби. І, насамкінець, він був молодим.
Тому смерть від хвороби виглядала надто підозрілою. Інша річ — смерть
від виробничої травми. Тому молода вдова вирішила труну відкрити, і вже в
Україні провести розтин трупа. Лікарі вжахнулися, коли зробили розтин: у
тілі не було серця і нирок. На місці серця і нирок були згустки крові.
Це означало, що внутрішні життєво важливі органи людини були вийняті
тоді, коли чоловік був живим. Тобто тіло молодого українця в Іспанії
перетворили у донорський банк. Спочатку з живої людини вийняли нирки, а
потім — і серце. Львів закам’янів від жаху. Нині до 7 млн. українців
працюють нелеґально у країнах Європи, Азії, Австралії, Америки й Африки.
Там вони абсолютно безправні. З українцями за кордоном поводяться як з
худобиною. Сотні кращих молодих людей помирають від виробничих травм,
хвороб та від нелюдського ставлення до себе. Держава не надає ніякої
допомоги своїм громадянам. Тому останнім часом за кордоном процвітає
рабство українців та перетворення їх у донорів для багатих буржуїв.
Львівська історія — це тільки одна, що набула розголосу, серед десятків
тисяч, які щодня трапляються з українцями за кордоном.

Пророцтво жебрака…

Україна. 2055 рік - похмурий осінній день. Головна охайно прибрана вулиця районного містечка сповнена 45 років тому щасливими ,працьовитими мешканцями, веселим дитячим сміхом.  Замість щасливих мешканців тут бродять люди, зневірені у своєму житті; люди, які, шукаючи щастя багато років тому, знайшли лише горе та поневіряння. Тут мешкають люди, які намагалися відстояти своє щастя, забезпечити і собі, і своїм дітям життя, гідне їх самих.

…Та зробити їм цього не вдалося. Не вдалося не тільки тому, що їм заважали ті, що просто пливли за течією, а й тому, що були й такі, хто намагався протистояти та присікти їхні спроби та намагання направити життя у правильне русло.

Центральна вулиця містечка завжди відрізнялася від інших своєю чистотою та привабливістю. Зараз же тут повно сміття та бруду, біля якого топчуться жебраки, шукаючи шматок черствого хліба та ковток свіжої води. Дивлячись на цих бездомних людей, напрошуються лише одні питання: “Хто вони, як вони тут опинилися, хто у цьому винен? “

Відповісти на ці питання не так вже й легко, але можна спробувати.

Отже, перенесемось у час, коли ці жебраки жили (можливо й не повноцінним життям, та все ж жили) життям, сповненим надій та ілюзій, а думки про таке майбутнє (якщо й виникали) жахали їх найдужче. Час, коли Держава  мешканцями якої вони були, можливо, не переживала найкращі свої часи, та все ж існувала. Вона переживала тоді кризу, але у жодного громадянина не виникало сумнівів щодо її полегшення. Майже в жодного… А тих, у кого виникала така “безглузда підозра” щодо майбутнього Держави , одразу запевняли та переконували у неправильності поглядів.

Ким це робилося? - владою. Владою, яка намагалася сховати все, а на всезагальний огляд виносила лише “показові виступи”, якими і намагалася “замилити очі”. Якби Ви тільки знали, скільки таких випадків було в цій “утопічній державі”!!! Як намагалася влада запевнити бідний, сповнений надіями народ у тому,що ця криза - лише тимчасове явище, що все піде на краще, що це лише терні, через які має пройти народ, щоб отримати та заволодіти своїм щастям.

…А ці люди вірили, вірили в усе, що їм казали. І тільки зараз, оглядаючись назад, вони нарешті побачили та  зрозуміли свої помилки, свої нерозумні вчинки. Але ні, жодних вчинків не було (а вони мали б бути, нехай і нерозумні), була лише пасивність; пасивність, яка й призвела до того, що вони зараз мають Саме пасивність вбила нас, вбила народ, який прагнув жити, жити в незалежній, вільній, щасливій державі, якої в нас ніколи не було. Адже, що таке держава? Це інститут політичної системи суспільства, головними елементами якого є розумне керівництво, військо та патріотичний народ…

Жодного з елементів вони, на жаль, не мали. Керівництво (яке, до речі, обирали ми самі) не надто переймалося проблемами “нижчих класів”; що ж до війська — його в них не було, не було ні армії, ні людей, які б хотіли її створити, створити ту справжню армію, яка б змогла протистояти ворогу у найважчу хвилину. (А може ми лише того й чекали - потрапити під чиюсь міцну руку?)

Якщо ж немає перших двох складових, то про третю взагалі нічого казати. Патріотичний народ… Його не було в нас ніколи. Немає зараз… Й ще не скоро буде. Не буде доти, поки кожен, не зрозуміє, що він - громадянин своєї держави, потрібен ЇЙ, потрібен, як ніколи, що саме від нього залежить майбутнє його держави.

Не буде цього поки не прокинеться в наших душах національна свідомість. Національна свідомість… Де ж вона? Хтось приспав її дуже давно. Але час минає. Треба щось робити. Робити для того, щоб у 2100 році мешканці  не тільки Головної вулиці ,Держави читали про ці жахливі чорні дні в підручниках з історії і уявляли це як один з найважчих періодів становлення та розвитку своєї держави, іщоб, закриваючи підручник, вони думали: “ Так, це було важко, але чи варте того життя, яке ми маємо зараз?”

Хіба що пекло,ганьба і приниження.

2010-07-28 20:51:44

Мільйони громадян України працюють за кордоном

 Моя сусідка Надія, маючи за плечима майже два десятки років педагогічного стажу, несподівано залишилась без роботи. Кілька візитів у центр зайнятості нічого не дали і вона зовсім втратила надію знайти роботу в рідному місті. Відтоді купувала рекламні газети з оголошеннями про роботу за кордоном. Телефонувала за вказаними номерами, ходила на зустрічі на якісь майже конспіративні квартири. І нарешті, незважаючи на вмовляння різних знайомих, поїхала на заробітки до Італії...

Довгий час від Надії не було ніяких звісток. Поїхала, і наче у воду канула. Телефон «фірми», якій жінка заплатила 700 «зелених» за щастя потрапити до сонячної Італії, вперто мовчить. Рідні не знаходили собі місця, не взмозі позбутися від невтішних думок і постійної тривоги. І раптом — лист до подруги. Довгий, як зимова ніч. І сумний, як осінній дощ.

«Дорога подруго! Нікому, окрім тебе, не можу розказати й написати про все, що пережила й побачила за ці кілька місяців життя в Італії. Господи,  який тяжкий італійський хліб! Найобразливішим є те, що ми, «новенькі», які приїхали самі по собі, не маючи ні друзів, ні знайомих, потрапляємо у кабалу до своїх же, українців!

Прибульців з України беруть під опіку, як правило, українці. За пошук роботи треба заплатити «хазяїну» тисячу доларів. Хоча роботи може й не бути. У кращому випадку, жінкам пропонують роботу у віддалених гірських районах, де їх віддають у найми до старих друганів. Дівчата не витримують там і місяця — тікають, не дочекавшись оплати. Їх примушують виконувати найбруднішу роботу. Але найстрашніше — ті нікчемні старі принижують їх, не вважають за людей. Якщо мовчки терпіти наругу, можна швидко з’їхати з глузду. Знала я одну таку бідолашну. У неї потьмарився розум після кількох місяців «казкового» життя.

«Наших» тут дуже багато. І все їдуть, їдуть... Доброї роботи, ясна річ, нема. Кому пощастить щось знайти, то «вкалує» на всі сто. Жінки шиють в майстернях від сьомої ранку до сьомої вечора, не розгинаючи спини. Або чистять молоду цибулю. Я бачила їхні розпухлі, аж сині руки, схожі на колодки. Це жах! Іншим щастить влаштуватись на фабрику чи завод вантажницями.Тягають такі важкенні ящики, що очі на лоба лізуть. Та ще й «патрон» може побити. Таке ж ставлення до дівчат у ресторанах, де вони, як правило, миють посуд з дев’ятої ранку й до глухої ночі.

Одну мою знайому влаштували на роботу в нібито багатий дім. Їй відвели кімнату в підвалі. Першої ж ночі прийшли непрохані гості — троє чоловіків, ґвалтували її по черзі, поки не втратила свідомість. Ледве втекла звідти...

Щось я все про інших, а про себе — ні слова. Спочатку працювала кілька днів у сім’ї, де була мала дитина. Потім —у діда з бабою, поки стара не потрапила у лікарню. Знову залишилась без роботи і грошей, бо все, що мала, віддала своїй «мамашці», яка знаходила мені ті підробітки. Через місяць я пішла від неї і почала пошуки самостійно. Жила на кількох квартирах, не один раз доводилось з нашими воювати за місце під сонцем. Зараз я знайшла собі пуліцію, тобто прибирання квартир. Працюю порівняно мало, тому і отримую мало. Вчу мову і збираюсь їхати на північ Італії. Там, кажуть, платять добре, але на наших полює поліція. Небезпечно, можна потрапити за ґрати. Але що робити? Мусиш ризикувати...

Ми, жінки, так само будемо згадувати Італію, як наші чоловіки нині згадують Афган. Тут теж пекло...

Слава Богу, живу в центрі, недалеко від церкви. Ходжу туди кожного дня. Молюся і плачу, виливаю в молитві душу. Завдяки Божій помочі, ще якось тримаюсь, не втрачаю розуму й надії вибратись звідси хоч з якоюсь копійкою, і головне — живою.

Не знаю, як складеться в мене далі. Додому повертатись нема з чим. Буду певно, рухатись на північ — раптом пощастить.

Будеш бачити мого чоловіка з дітьми — ні слова про мої митарства. Я їм зателефоную і, звичайно, скажу, що все прекрасно. Хай спокійно сплять. Одне тебе попрошу, використовуй кожну можливість сказати людям, котрі збираються на роботу за кордон при посередництві всіляких «благодійників» і горе-фірм, що тут їх ніхто не чекає. Хіба що пекло, ганьба і приниження. Вдома може, не краще бути без роботи. Але таки вдома, з рідними людьми. А тут ми поволі стаємо вовками...»

Боязливі люди мають боязливу мораль



Повсюди трублять, що наша країна втрапила в тенета суцільної економічної,фінансової та духовної кризи.Яке ж майбутнє ми залишимо своїм дітям та внукам? Ми все маємо,все в нас є; гори і море і родючі поля.Чому ж тоді Україна вимирає з шаленою швидкістю? Страшно стає,коли думаєш про своє майбутнє життя.
    Може причина в тому,що нами керують люди,які до нашого етносу не мають жодного родинного відношення? Статистика стверджує,що українців в Україні майже 80 відсотків, то де ж наше пропорційне представництво у сферах влади?
   Уже писали найкращі специ з Європи нам конституції і закони, були радниками при українській владі, уже прийняли нас у світову торгову організацію. А ми все ніяк не можемо оговтатись.Все жебраємо в буржуїв грошей,а криза лише посилюється, етнос хворіє і вимирає ледь доживши до пенсії. Необхідно шукати вихід. Потрібно зосереджено напружити мізки і прислухатись до поклику своїх сердець, до природного інстинкту самозбереження.
    Боязливі люди мають боязливу мораль;вони славлять те, що ненавидять,вони боронять,те,що їх гнобить і неморальне стає їхньою мораллю. Безвартісне життя того батька,який своїм життям принизив життя дітей і внуків.Хто не здібний зрозуміти істини,що чужа,навіть добра мама не буде ріднішою за рідну, той втратив пошану до себе,до родичів своїх, до Батьківщини своєї. Син не може любити і поважати того чужинця,який убив батька і зґвалтував його матір.
        Нація,яка складається з мільйонів збайдужілих "я", не може мати віри в себе. З такої нації,як з пластиліну, спритні
кремлівські попи ліплять "єдіний руській народ".Такі "я" живуть і виконують вказівки чужих авторитетів, бо поки що не виростили своїх і по неволі стають свідомим,а дехто свідомим рабом.І чим такий раб займає вищий щабель у суспільстві,чим більш освічений, тим більш ниций і потворніший. Українець, який любить Єрусалим, Ватикан і Московію
більше,як Київ має неприродну, неморальну, викривлену любов.
     Доки Ми, Українці не почнемо з довір"ям ставитися до себе, доки не відродяться почуття національної гідності, не відновимо норми патріотичної моралі, доки не визначимо собі достойну ціну і не займемо відповідного місця в світі із
своїм самобутнім духовним обличчям, доті будемо " стояти на колінах" перед чужими пророками,чужими синами, чужими вождями і вчителями.

Встаємо вранці, а жуки колорадські щезли...

Липень 24, 2010Суспільство і влада, буденне, Общество, Загальне

Carpatho-Rusyn sub-groups - Transcarpathian  Rusyns in original <br>goral folk-costumes from Maramureş ..jpg Наш український селянин все знає;що  голова його  села падло і бодай він здох,що всі депутати пройдисвіти і злодії.   На  лавці під хатою зі своїм кумом та зазвичай під чарочку творить революції та державні перевороти, в палких суперечках  куми грозяться не подарувати цим проклятим  “мафіозникам” жодної копійки, не пробачити жодного “кривого” слова.   Вони у себе  вдома герої… Але стоїть вийти нашому селянинові на вулицю і відразу перетворюється на перелякану особу. Боїться селянин всього і всіх. Прокурорів і суддів,..міліціянтів і навіть попа; -небіжчика тримають півгодини на палючому сонці у дворі церкви, бо піп ще не пообідав і всі мовчать, боїться селянин  всього, щоб після того, коли щось станеться сказати; “Я ж    казав, а вони не послухали…”

Чого ж це не тільки селяни, а й всі українці так погано живемо. І роботящі і кліматичні умови не такі вже й погані, і   жінки найгарніші, тобто Всевишній все зробив щоб жили і плодились і нічим більше не переймалися. А ми що зробили? Взяли і все… профітькали.Чого бідні,бо дурні.

Звичайно,так довго не може продовжуватися. Сидимо в центрі Європи і рахуємо це своєю хатою скраю. Наші жінки виїжджають за кордон і заробляють гроші в борделях, чорноземи досить скоро стануть власністю світових корпорацій, брати-росіяни перетворять нашу  Україну на російську губернію. “Еще немного,еще чуть- чуть” і ми знову перетворимось на малоросів. І тоді, патріотично співаючи свій гімн, будемо гадати вмерли чи не вмерли.

То хто ж тоді винен, що депутати твоєї ради тільки те й роблять,що ділять і продають колективну землю. Хто винен у всьому тому,що твориться на нашій терплячій землі? Винуваті ми самі.Бо для того щоб не бути дурними,слід почати з себе. Доки ми, українці не змінимо себе, доті не зміниться світ навколо нас. Досить нарікати на долю, на Бога, на сусідів, на обставини і випадки, на кого завгодно і на що завгодно.Час,коли вороженьки згинуть, як роса на сонці ніколи сам по собі не прийде- це все-одно, що вірити в те, що скоро буде комунізм. Хіба що у снах збудеться; встаємо вранці, а жуки колорадські щезли і корупціонерів в жодному владному кабінеті вдень зі свічкою не знайти. От тоді ми запануємо браття і сестри-в снах…