СНД-синдром набутого дефіцитту?

  У травні цього року я з дружиною і сином віком п’ять із половиною року їхали до Санкт-Петербурга на весілля моєї племінниці. За місяць до поїздки придбали квитки в касі попереднього продажу на вулиці Гнатюка у Львові на поїзд Львів – Санкт-Петербург. Без пригод доїхали до станції Удрицьк на українсько-білоруському кордоні. О 05.10 провідниця дала нам декларації. Заповнити їх було непростим завданням, оскільки шрифт на цих клаптиках паперу був дуже малий, а освітлення тьмяне, до того ж поїзд усе ще їхав. О пів на шосту у двері купе дуже голосно постукали, мабуть, кулаком. Кілька прикордонників (серед них і жінка-старшина) суворо попросили показати документи. Коли я трохи замешкався, старшина командним тоном рявкнула: “Ви ще не прокинулися?! Швидко давайте паспорти! Документи на дитину!” Я виконав команду. Кинувши на документи оком, вона грізним тоном знову скомандувала: “Беріть речі та виходьте з купе!” Ми були шоковані. Син заплакав: “То ми на весілля вже не їдемо? А я ж віршик вивчив!” На запитання, що сталося, чому такий поспіх, нам відповіли: “У вас немає документів на дитину, швидко покиньте поїзд!” Ця надзвичайно владна й енергійна пані (старшина Н. Л. Шпатусько) “викинула” нас із потяга за три-чотири хвилини, навіть не дозволивши нормально спакувати речі. Відчувалося, що вона задоволена “уловом”: сьогодні якісь наївняки знову потрапили в мишоловку! Стоячи на пероні, я ніяк не міг збагнути, навіщо треба було так поспішно виганяти нас із поїзда (він від’їхав хвилин через сорок).

Пізніше прикордонники нам пояснили: ми не маємо проїзного документа на сина. Але ж маємо свідоцтво про його народження, до того ж із дитиною двоє батьків – цього для в’їзду в Росію достатньо! “Якби ви їхали в Росію через Харків, то цього було б достатньо, а ви їдете транзитом через Білорусь і повинні мати проїзний документ на дитину”. Старший зміни, старший прапорщик А. І. Фурсович намагався показати мені запакований у целофан документ, на підставі якого нас висадили з потяга, але я відповів: “Ви нас викинули з потяга і зіпсували всі наші плани, а тепер показуєте якийсь папірець? Приїду додому і почитаю в інтернеті”. На це старший прапорщик довірливо сказав: “В інтернеті ви цього не прочитаєте, лише тут”. До речі, він виявився співчутливою людиною. Глянувши в заплакані очі мого сина, бадьоро запитав: “Мабуть, ти будеш прикордонником, коли виростеш?” “Ага!” – подумав я. Коли в касі станції Удрицьк ми брали квитки на зворотну дорогу, касирка заспокоїла нас: “Не ви перші. Іноді з поїзда висаджують десятки сімей. Сьогодні хоч не холодно. А уявіть, коли це відбувається взимку, а в пасажирів маленькі діти”. Того самого дня ми повернулися до Львова, я взявся за пошуки в інтернеті. Вводячи різні ключові слова про перетин українсько-білоруського кордону, не знайшов жодної інформації про те, що під час транзитного перетину українсько-білоруського кордону діти повинні мати проїзний документ. Інформації про такі “білоруські особливості” немає й біля кас, де ми купували квитки. Про них нас не повідомила й касирка, в якої придбавали квитки, зате вона не забула запитати про вік дитини, адже після п’яти років на міжнародні потяги дітям уже треба купувати квиток. Не сказала нам про це і провідниця – лише запитала, чи маємо ми паспорти. Через довідкову службу я знайшов телефон Львівського прикордонного загону (239-01-62) і зателефонував у штаб. Слухавку взяла прапорщик Столярчук. Я запитав: “Які потрібно мати документи, їдучи з дитиною до Санкт-Петербурга через Білорусь?” Вона відповіла: “Паспорти обох батьків і свідоцтво про народження дитини”. Але ж саме з такими документами прикордонники зігнали нас із потяга! Пані Столярчук дуже здивувалася, пізніше все ж таки знайшла інформацію про угоду між Україною і Білоруссю від 15.12.2003 року, де зазначено, що діти під час в’їзду в Білорусь повинні мати проїзний документ. Цікаво відзначити, що в постанові про відмову у пропуску через державний кордон, яку нам вручили, є посилання на статтю 4 Угоди між урядом України й урядом Республіки Білорусь від 12.12.1998 року, де про проїзні документи для дітей узагалі не йдеться.     Що я, власне, хочу сказати цією публікацією? Щоб ми оминали Білорусь десятою дорогою? Ні, не це. Прагну, щоб українські залізничники таприкордонники вчасно і в повному обсязі забезпечували мене інформацією про те, як щонайскоріше і без прикрощів перетнути кордон між Україною і Білоруссю або іншими країнами. Хочу заздалегідь знати про те, що, подорожуючи власним авто Білоруссю, я повинен сплатити до білоруської скарбниці 30 євро. І, можливо, знаючи про це, не захочу ощасливити сябрів такою сумою і не поїду до них. Хочу, щоб старшина Шпатусько з Удрицького прикордонного загону отримувала задоволення від того, що українці спокійно перетнули українсько-білоруський кордон, а не від того, що вдосвіта вона вижене їх із потяга, наче якихось щурів. Можливо, в нас тоді справді буде СНД, а не синдром набутих дефіцитів, зокрема дефіциту людяності та здорового глузду. Я вже не кажу про співдружність.