ПОЧЕМУ   СТО  ЛЕТ  НАЗАД  ЛЕНИН  С  ТРОЦКИМ  ДРАПАНУЛИ  В МОСКВУ или КАК  В  1917  БЫЛ  ПОЛНОСТЬЮ  ВЫРЕЗАН  ПЕТЕРБУРГ  И  ДО 1921г.  СТОЯЛ  БЕЗ ЖИТЕЛЕЙ…

Все разговоры о Прошлом в СССР были запрещены. Это могло плохо кончиться для слишком разговорчивых.
Мы зашли в её комнату, сели за стол и она сказала:
– Хорошо. Тогда слушай. Но помни: ты сама этого хотела.
Она начала издалека.

Жили они в пятикомнатной квартире на Малой Конюшенной. Жили ни бедно, ни богато. Тогда все так жили. Её отец был мужским портным и хорошо шил. Заказчикам нравилось и они приводили к отцу своих знакомых. Заказов было много и дела шли потихоньку. На жизнь хватало.
Потом началась война. Отец стал шить военную форму. Военных было много и заказов стало больше, пришлось нанимать людей и искать мастерскую побольше. Трудности войны их не коснулись, потому что у отца были деньги. Валя тогда училась в гимназии.
Мать Вали была очень красивой женщиной. Да и сама Валентина Николаевна в старости была красавицей. Мне она очень нравилась. И красивая и умная и характер хороший. Её 75 лет я вообще не чувствовала. Мне с ней было интереснее, чем со своими подругами.

Однажды отец вернулся домой и на столе нашёл записку от матери. Мать сбежала с офицером. Отец её любил и тяжело переживал её бегство. Отец стал выпивать, не сильно, но характер у него стал портиться и дома стало неуютно. Всё свободное время Валя старалась проводить у своих подруг по гимназии. Мужчины тогда ушли на фронт, у многих в их классе отцы уже погибли на фронте. И дома у них тоже было грустно. Матери её подруг разрешали, чтобы они приходила в гости к их дочерям, потому что она была веселая и хоть как-то отвлекала от грустных мыслей. Тогда всем было тяжело. Мужчины ушли на фронт и женщины лишились их заработка. И женщинам пришлось пойти на работу, чтобы было чем детей кормить. И когда дети не сидят одни дома, всё таки полегче.

Когда мать сбежала с офицером, отец вызвал из деревни двух своих сестер, чтобы они вели дом и занимались с детьми, пока отец был на работе. А на работе он пропадал с утра до вечера.
В тот день Валя сидела у своей подруги по гимназии и они вместе готовили уроки. Потом с работы пришла её мать, сели пить чай с вареньем и засиделись допоздна. Валя опомнилась, что пора уходить домой, когда за окном уже стемнело. Был уже десятый час. Телефона дома не было, чтобы позвонить отцу и предупредить его, что Валя останется ночевать у них.

Женщина стала собираться, чтобы отвести Валю домой. Но Валя воспротивилась, сказала, что отец тогда ещё больше будет ругаться на неё, и лучше она добежит сама. Там всего-то пройти надо было два квартала. Подруга жила на Невском.
Когда она вышла на улицу, то вдалеке был слышен какой-то странный гул. В воздухе было что-то тревожное и ей стало страшно. По дороге она увидела ночлежку, гостиницу на ночь и решила до утра переждать в ней. Деньги у неё с собой были и заплатить на ночлег она могла.

Ей было 14 лет. Хозяин ночлежки, узнав, сколько ей лет, стал гнать её домой. Он боялся, что придёт полиция с проверкой, увидит её и у хозяина ночлежки будут неприятности с полицией. Но иди на улицу ей было страшно, она стала плакать, и хозяин, хоть и ругался на неё, но всё же разрешил ей остаться в ночлежке до утра.
Он показал ей на кровать и сказал, чтобы она шла туда. Вокруг были бомжи с жуткими рожами, какие-то проститутки. Они пили и ругались между собой. Валя легла на кровать, не раздеваясь, только ботинки сняла, и залезла с головой под одеяло, чтобы не видеть эти рожи и не слышать их ругань.

Прошло совсем немного времени, когда на улице раздался большой шум. Гопники забегали на улицу и обратно. Они ругались и что-то кричали. Потом гопники убежали на улицу. Хозяин ночлежки тоже выскочил на улицу, но вскоре вернулся. Он был очень злой и страшно ругался. Он подошел к Вале и сказал, давай ползи под кроватями к чулану, чтобы тебя никто не видел.
Она залезла под кровать и поползла под кроватями. Она не понимала, в чем дело, но злить хозяина ночлежки она не хотела. Когда они уже были в чулане, она спросила, что случилось:
– Полиция?
Хозяин ответил:
– Если бы полиция! Я бы сейчас отдал всё на свете, чтобы она только появилась! Там Погром! Настоящий Погром!
Хозяин ночлежки завалил Валю старьем, закопал её в тряпки и приказал ей молчать и не подавать вида, что она тут есть. Чтобы ни произошло и чтобы она ни услышала, она должна сидеть тихо. Он сам потом придёт и её выпустит.
Хозяин ушел. Сидя в чулане она слышала крики гопников, беготню гопников, как потом выяснилось, гопники носили в ночлежку какие-то вещи. Они всё время кричали и ругались.

Потом она услышала крики гопников на хозяина ночлежки:
– Где девка! Куда ты дел девку?! Давай её нам!
Хозяин тоже ругался на гопников и говорил им, что он за девкой следить не нанимался:
– Сбежала девка! Ищите её теперь на улице, среди тех!
Гопники грозили убить хозяина ночлежки, если он не выдаст Валю. Но хозяин ночлежки её не выдал. Погром длился четыре дня, на пятый он стал стихать. Тогда хозяин ночлежки пришёл к ней в чулан и приказал ей снять с себя её хорошие вещи, а и надеть на себя какое-то рваньё, которое он выбрал из этой же кучи старья. Сначала Валя подумала, что хозяин ночлежки хочет взять её хорошие вещи себе в уплату, но спорить не стала. Переоделась молча и отдала свои хорошие вещи хозяину ночлежки. Он её выпустил через черный ход и на прощанье ей сказал, чтобы она больше не появлялась в этом районе. Гопники её запомнили. И если её увидят, то убьют и её и самого хозяина ночлежки.

И только выйдя на улицу, Валя поняла, почему хозяин ночлежки так сделал. На улицах не было ни одного человеческого лица. Носились красноармейцы, бандиты, гопники, проститутки. Все были одеты в лохмотья и рваньё. И если бы она была одета по-другому, не как они, её бы убили тут же.
Выйдя из ночлежки, Валя побежала к себе домой. То, что она увидела на улице, это был ужас! Все улицы и панели были завалены трупами хорошо одетых мужчин. Рядом с некоторыми из них валялись их бумажники. На трупах людей были хорошие часы, перстни, их даже не грабили. Трупов было очень много, ими было завалено всё, весь Город. Весь Город был завален трупами и залит лужами крови. Трупы стали подванивать и по всему Городу стоял удушающий трупный смрад. Собаки, которых никто не кормил, ели эти трупы. Чтобы избавиться от трупов, большевики согнали гопников и приказали сбросать эти трупы в Неву и каналы. Трупов было столько, что они шли по реке ещё полтора года.

Когда Валя вошла в подъезд своего дома и поднималась по лестнице, она увидела, что во всех квартирах выбиты двери. Двери либо лежали рядом с квартирами, либо болтались на одной петле. Все квартиры были открыты.
Дверь в их квартире тоже была выбита. Валя вошла в квартиру и первое, что она увидела, был труп её отца. Он вышел с топором, чтобы отбиваться от погромщиков и был убит ими у самой двери, на пороге квартиры. Труп одной из тетушек она увидела в кладовке. Тетушка хотела спрятаться и её убили. Труп второй тётушки лежал у открытого окна. Она пыталась звать на помощь. Валя вошла в детскую. Рядом с кроватками лежали трупы её младших братиков, они пытались спрятаться под кроватками, но их оттуда вытащили и убили.

Все стекла и окна в квартире были разбиты. Осколки стекла были по всей квартире. По всей квартире были кровавые мужские следы и было видно, как убийцы ходили по квартире и что-то в ней искали. Всё, что можно было забрать, они забрали с собой. Всё, что не смогли забрать, они разбили, изломали и попортили. Картины и фотографии были изрезаны штыками. Обивка на диване была порезана. Все стены в квартире и даже потолки были забрызганы кровью.
Все ящики в столах и шкафах были выдвинуты, открыты и вывернуты, вещи были разбросаны по всей квартире. Валя подошла к комоду и открыла штатулку её матери, в которой мать хранила свои женские украшения. Шкатулка была пуста. Ни колечка, ни заколки, ничего не оставили. От матери не осталось ничего, чтобы можно было взять на память.

Валя вышла из своей квартиры и зашла к соседям. У них было тоже самое. Валя стала заходить в другие квартиры по лестнице, надеясь найти так хоть кого-то из оставшихся в живых. Живых не было. Везде были одни трупы.
Тогда Валя побежала к своей подружке по гимназии, у которой она была вечером, накануне Погрома. Подружка и её мать были убиты. В их квартире было тоже самое.
Тогда Валя решила обойти всех родственников, чьи адреса она знала. У всех было тоже самое: выбитые двери, разгромленные квартиры и везде одни трупы.
Тогда она стала заходить просто в квартиры, надеясь найти хоть кого-то из живых. Никого. Одни трупы. Не было даже раненых. Такое ощущение, что их всех добивали специально.
Потом, через много лет, когда она уже была проституткой, пьяный гопник в кабаке рассказал её про то, как большевики их согнали в команды и заставили их прочесать весь Город. Обыскивали все квартиры, все чердаки и даже подвалы, искали выживших и спрятавшихся людей. Кого находили, убивали на месте. Все трупы большевики заставляли переворачивать. И если находили кого-то раненного, но ещё живого, большевики приказывали гопникам убить этих людей. Добивали раненных. После этого рейда гопники страшно боялись большевиков и разбегались при одном их появлении, как только их видели.
Уже после войны Валентина Николаевна пыталась найти в Ленинграде тех, кто знал бы о Погроме, кто выжил. Найти никого не удалось. В Ленинграде уже давно жили приезжие, и о Погроме они даже ничего не слышала. Она прожила в Ленинграде всю жизнь и ни одного разу, ни один приезжий даже не поинтересовался, а что тут было? До его приезда. Я была первой, кто задал ей такой вопрос.
Но я ей не стала говорить, что я не совсем приезжая. Из Петрограда мы уехали в 1916 году. Если бы не уехали, то тоже попали бы под Погром, как все.

Вторая женщина была еврейкой. На момент Погрома ей было 12 лет. В тот день к её матери пришёл любовник и предупредил её, чтобы забирала детей и немедленно уходила из Города. Ночью будет Погром.
Она спросила:
– Еврейский Погром? Убивать будут евреев?
Мужчина ответил:
– Нет. Это будет Русский Погром. Но убивать будут всех, так что уходи немедленно. Бросай всё и беги, спасай детей.
Её мать заранее подготовилась к такому развороту событий. Был куплен дом в деревне, на чужое имя. Были куплены документы, в которых она была крестьянкой и документы на её детей. Заранее была приготовлена крестьянская телега и крестьянская одежда для неё и детей.

Она приказала детям быстренько одеваться, а сама пошла за телегой. Посадила всех детей на телегу и пошла на выход из Города. С собой она захватила всё золото и драгоценности.
Пока они шли, насчитали не то пять, не то семь кордонов. К четырем часам весь Петроград уже был оцеплен войсками красноармейцев в пять, семь колец. Из Города уже никого не выпускали. И хотя она и говорила, что она крестьянка, приезжала, чтобы найти своего мужа, выпускать её не спешили. И на каждом кордоне её пропускали только после того, как она давала красноармейцам деньги, золото или драгоценности. За то, чтобы выйти из Города, ей пришлось заплатить 250 тысяч золотом.
Но даже на этом революция для них ещё не закончилась. После Погрома красноармейцы стали шнырять по всем окрестным деревням, выискивая городских. Кого находили, сразу убивали. Убивали даже похожих на городских.
Пришли и к ним. Стали проверять документы и сразу прицепились к ним. Крестьянка, у которой они остановились на ночлег, сказала их матери, что если она даст ей денег, то она их спасет. Мать пообещала, но только тогда, когда уйдут красные. Крестьянка согласилась. Она отвела мать в погреб и спрятала её в бочке с соленными огурцами.
Красные прицепились к детям: где их мать? Крестьянка сказала, что их мать умерла, а отец погиб на фронте. Это дети её брата. Красные поматерились и ушли, пообещав убить её, если узнают, что она их обманула.
Пока мать сидела в бочке с огурцами, соль ей разъела кожу. Но уйти пришлось в ту же ночь. Боялись оставаться в этой деревне.

В Город она вернулась только в 1929 году. Их дом был национализирован и начинать пришлось с нуля. Знакомых не было. Она скрыла своё настоящее имя и всю жизнь жила под чужими документами, теми, которые купила мать ещё до 1917 года. Вышла замуж за комиссара, устроилась неплохо. Но всю жизнь она молчала, не рассказывала никому, что она из Петрограда. Этого не знали ни её муж, ни её дети и внуки. Она их боялась.
Не знаю, каким образом она поняла, кто я? И однажды заманила меня к себе домой, когда никого не было. И несколько часов я слушала её исповедь. Ей надо было выговориться за всю жизнь. Она знала, что я не стану никому рассказывать о том, что она мне рассказала о себе. Наш разговор остался тайной даже для её внуков, с которыми я поддерживала приятельские отношения на тот момент.

Первое, что я услышала, когда приехала в Ленинград, так это предупреждение о том, что никому и никогда нельзя говорить о том, что жили в Петрограде. Тех, кто жил в Петрограде до 1916 года, в Ленинграде не прописывали. А последствия могли быть ещё хуже.

Все считают, что раз книга Джона Рида: «Десять дней, которые потрясли Мир», написана коммунистом и по приглашению большевиков, то ею можно трясти. Сейчас.
Трясти можно было перепечаткой, сделанной большевиками и хорошо отредактированной. За хранение подлинника книги Джона Рида: «Десять дней, которые потрясли Мир», в Ленинграде грозила высылка из Ленинграда и десять лет лагерей. Большевики тщательно охраняли тайну революции в Петрограде.

Вся та шумиха и тысячи книг и фильмов о старых большевиках и бескровной революции в Петрограде, были пущены на то, чтобы закрыть правду о том, что на самом деле произошло в ночь с 25 на 29 октября 1917 года и что потом было в Петрограде до его заселения после 1921 года.

Валентина Николаевна, которая всё это время находилась в Петрограде, сказала, что несколько лет Город стоял Мёртвым, Город без Людей.
Сразу же после Погрома на Петроград налетели крестьяне с телегами из окрестных деревень: грабить опустевшие дома. Красноармейцы прогоняли крестьян, считая весь Петроград своей добычей. Мёртвый Петроград кинулись грабить все подряд, и между группировками грабителей часто были перестрелки и настоящие бои.

По условиям брестской капитуляции 04 ноября 1918 года в Петроград должны были войти немцы. А если в Петроград войдут немцы, то они вырежут всех. Так говорили в Ленинграде. И Ленин с Троцким драпанули в Москву. По этой причине Москва и стала Столицей СССР. Столицей России Москва никогда не была. В СССР смеялись по этому поводу: «Москва – столица Московской области!».

Ещё рассказ одного их тех, кто был во время революции в Петрограде, потом сбежал, потом опять вернулся.
Когда они приехали в Петроград в 1921 году, то Петроград стоял Мёртвым, Город без Людей. Людей было очень мало. Его деда вызвали знакомые, которые работали в ЧК и он попал на Гороховую. На Гороховой он увидел внутри двора кучи документов, которые жгли чекисты. Это были документы убитых петроградцев. Этими документами убитых петроградцев был завален весь Петроград.

Поскольку их никто не отмечал в Книге Мёртвых, как умерших, то все они юридически считались живыми. И этим воспользовались уголовники, чтобы уйти от возмездия за бандитизм во время революции. Они брали себе чистые документы убитых петроградцев и найти этих бандитов потом было очень трудно. По документам это уже были другие люди.
Кстати, когда интеллигенция говорит о том, что при Сталине фабриковали судебные процессы против петроградских и московских профессоров и творческой элиты, лукаво опускают момент документов убитых петроградцев и москвичей. Красные петроградские профессора академиев не кончали!
В Ленинграде это была аксиома.

Тогда многие бандиты нахватали документов убитых профессоров, князей, графьёв и прочих известных людей, в том числе и тех, кто занимался творчеством и был известен в Европе и России. Скандал начала белоэмиграция в Европе, когда в Петрограде выползли «подснежники». Большевики захотели показать, что научная и прочая элита перешла на их сторону. И как только в Петрограде и Москве нарисовались эти красные профессора, в Европе тут же разразился скандал такой силы, что Сталину пришлось применять меры по отношению к этим красным петроградским профессорам. На Западе доказали, что настоящие были убиты во время Погрома Петрограда, а их документами завладели эти Оборотни, которые сейчас выступают от имени убитых профессоров, художников и прочих.
И вот тогда в Петрограде начались «чистки». Из Москвы и всей России, через НКВД приезжали люди, которые знали этих бандитов в лицо, либо знали убитых профессоров. Они ходили по Ленинграду, посещали мероприятия и отлавливали этих Оборотней. Этих красных петроградских профессоров и прочую элиту, замешанную в революции в Петрограде, сталинские соколы тогда отстреливали, как бешеных собак.

Дед моего знакомого, который всё это рассказывал, так же взял себе чужие документы. Было, что скрывать, с этими заслугами перед революцией. Но он был поумнее, похитрее и из груды документов выбрал себя документы убитой семьи петроградских рабочих, с таким же составом семьи, как и у него. И.. ушёл на дно. Искать какого-то простого рабочего никто никогда не будет. А рабочее прошлое у бандита, занимающего хорошее положение в ЧК, тогда было не лишним.
Дома в Петрограде тогда стояли пустыми, с выбитыми стёклами и люди почти нигде не жили. И он тоже употребил тот же самый термин в описании Петрограда 1921 года: Мёртвый Город, Город без Людей. Пустых квартир было море: бери себе любую, вселяйся и живи. Но он выбрал большую коммуналку недалеко от ЧК, чтобы на работу пешком ходить. Поближе к работе.

Чем объяснялся такой выбор в пользу коммуналки? Тогда в Петрограде был страшный бандитизм и налеты были каждую ночь. Одному в квартире от целой банды не отбиться. А вот когда мужчин в квартире много, то тогда отбиваться от нападений бандитов намного проще. То есть, появление коммуналок было связано не с уплотнением квартир буржуев, как это нам представляли. А с реалиями жизни после бескровной революции в Петрограде. Тогда не было необходимости в уплотнении буржуев, потому что буржуи – это горожанеь  петербуржцы. А их всех убили во время бескровной революции и почти весь Петроград стоял с пустыми домами, которые некем было заселять. Людей не было. Заселять Петроград уже стали при Сталине, и когда Петроград был переименован в Ленинград. Бандитизм и пустые дома были причиной появления коммуналок в Ленинграде. Но началось это ещё в Петрограде.

Погром Петрограда ударил по всей России. Три дня, которые были нерабочими днями в СССР на 7 ноября, это были три дня общенационального траура по убитым петроградцам. Хорошее отношение к себе, которым хвастались ленинградцы, и которое было к ним по всей России, было связано не с Ленинградом, и не с их достоинствами, а это жалели убитых петроградцев и их родных, переживших такой шок и такую страшную потерю, как гибель всех родных.

Кстати, ленинградцев в Ленинграде терпеть не могли. Слово: «ленинградец» в Ленинграде было жестоким оскорблением. Особенно, когда это был: «ленинградец коренной». В Ленинграде себя называли петроградцами, петербуржцами, ксикрикцами, на худой конец, приезжими. Но «ленинградцами» себя никто не называл. Так же избегали названия «Ленинград». Ленинград в Ленинграде называли: «Город» или «Столица». Город и Столица – это имена собственные, военно-исторические. Когда-то он был единственным Городом на Земле, отсюда и имя такое: «Город». От слова: «Город Мёртвых», «Вечный Город». А Столицей он был всегда. Столица Мира. Армии.

Что означало название книги Джона Рида: «Десять дней, которые потрясли Мир»?
Четыре дня шел Погром Петрограда Красной (Советской) армией романовских, ленинских и сталинских. А потом эти орды красноармейцев из Петрограда хлынули в Москву и в Москве ещё шесть дней шли ожесточенные уличные бои между населением Москвы и красной (советской) армией романовских, ленинских и сталинских.

– В 1917-1921 гг. красная (советская) армия романовских, ленинских и сталинских, воевала с армией Чарторыйских-Конде, Белых Генералов, за Гибель России и Окончательный Раздел России: Наследства Царей Русских-Конде: Корпорации Офицеров Генерального Штаба Bella Russia Arm Air Carus Cesarcarus-Zakon Czartorys Angelond Kingdom Du Carus Severiensis – Polska Ares Publica и Полонез Огинского волнует нас до слёз…

Красные (Советские) Еврейские – это евреи-солдаты советские Эльстона-Сумарокова. Естественно, что нашим красным (советским) партейным Правда о том, кем были советские и как большевики властью стали?

Для справки. Во время последней переписи населения в СССР, выяснилось, что в Ленинграде было около 250 тысяч Оборотней. Столько ленинградцев коренных заявило во время переписи населения, что их семьи жили в Петрограде до 1916 года. Это были внуки и правнуки тех бандитов, и уже не знали о том, что в Петрограде тогда было убито всё население.
Это была элита Ленинграда, которая представляла из себя реальную власть и была частью всей советской элиты. Целая армия Оборотней и только в одном Ленинграде. Сколько их реально окажется по всей захваченной советской армией, России? Не смогут сказать ни милиция, ни Госкомстат. Зато это нам показала сама жизнь, когда советская элита стала проводить свои экономические реформы Ельцина-Гайдара. Все помнят, что тогда было.

Все, кто поливал грязью Чарторыйских-Конде и Михаила Архангела, орал про бескровную революцию в Петрограде и оправдывал большевиков, получили в итоге новую революцию 1987-1991 гг. , когда по плану советского правительства в ходе экономических реформ от голода должны были умереть 20% населения: красных (советских) семей с их радостью по поводу революции в Петрограде, Гражданской Войны, большевиков и своей советской власти.

https://gilliotinus.livejournal.com/95442.html

Напевне, немає іншої персоналії в історії України, до якої б ставилися з такою ненавистю і свої, вітчизняні ретрогради, і багато хто із однієї дуже великої сусідньої країни.

Ця людина, певне, настільки є для них страшна й ненависна, що досі Російська православна церква не спромоглася зняти з неї анафему. 

Ім`я Івана Мазепи ось вже більш як триста років постає синонімом слова «зрадник». Що найцікавіше, навіть протягом чверті сторічя незалежності України пересічний український громадянин ставлення до Мазепи якісно не змінив. Можливо, агресивне несприйняття змінилося байдужістю. В кращому випадку.

Не хотілося б ставати на шлях виправдовування його дій, або канонізування його у святі. Він був такий, який був – розумним, хитрим, і далекоглядним; жорстоким, підлим, підступним і брехливим; щедрим, великодушним, благородним і люблячим; зарозумілим, пихатим і погордливим.

Він був здатен на найміцнішу дружбу і на найстрашнішу зраду друзів. Словом, Мазепа був таким, якими є 99,9% людей, з усіма їхніми гарними і не дуже якостями.

А давайте, порівняємо Мазепу з іншою історичною персоналією, з його сучасником і антагоністом. З людиною, яку російські історики зробили ледь не святою. З Петром «Великим». З ким же ще.

Ось як змальовує Івана Мазепу великий російський поєт Олександр Сергійович Пушкін:

«Однако ж какой отвратительный предмет! Ни одного доброго, благосклонного чувства! Ни одной утешительной черты! Соблазн, вражда, измена, лукавство, малодушие, свирепость…»

Все зрозуміло. Тисячі й тисячі золотих монет, що їх витратив Мазепа на благодійність – на “вбогих і сиріт” – це, певне, від лукавства. Тони золота й срібла, що їх гетьман вклав в будівництво церков, розбудову українських міст та містечок – то, певне, від жадібності.

Утім, годі іронізувати, – подивімося, якими словами Пушкін характеризує Петра. Знаменитий текст станси «В надіжде славы и добра» (тут і далі мовою оригіналу):

Начало славных дней Петра
Мрачили мятежи и казни…

Бачте, дні у Петра були славетні, але… маленька така неприємність. Навіть не неприємність – незручність. Зовсім дрібничка: мрачілі те все страти.

Але страти ті – не від природньої кровожерливості Петра, а тому, що злобні стрільці та бояри влаштовували заколоти проти найдобрішого монарха.

Пушкін чомусь не захотів, або постидався згадати, що цар (чи не єдиний приклад серед християннійших монархів!) особисто брав участь в катуваннях, особисто розпеченим залізом смалив бранців, чистими монаршими руками орудував дибою.

Міг би цар-батюшка просто посидіти в куточку каземату, якщо кортіло послухати що там белькоче безтямний від болю боярин. Навіщо йому робота ката? Катів, цілком кваліфікованих в Московському царстві, а потім – в Російській імперії вистачало завжди.

В чому ж причина? Цар-батюшка просто отрмував насолоду, завдаючи людям болю. Іншого пояснення немає. У психіатрії добре відомий цей тип людей. І будь-який пересічний громадянин скаже, як така людина називається.

Натомість, немає жодних документальних підтверджень того, що Іван Мазепа особисто катував людей. У ті жорстокі часи вистачало всього, нікого не дивувало, коли цар, хан чи гетьман особисто шаблею стинали голови ворогам. Мазепа – не виключення. Але щоб власними руками розжарювати в горні залізо, випалювати комусь очі…

Пушкін:

Но правдой он привлек сердца,
Но нравы укротил наукой…

Чудові рядки. Просто чудові. Жаль лише, ані Пушкін, ані його сучасники, ні пізніші автори не спромоглися уточнити, які навчальні заклади закінчив цар Петро, дипломами яких університетів обзавівся.

Нам розповідали про європейське турне, що його Петро І здійснив у юності; в тих розповідях якось глухо говорится про те, що цар чогось там навчався, і ми відразу уявляємо його таким собі студентом в авдиторіях Сорбонни чи Гейдельберга.

Насправді, Велике посольство – то була дипломатична місія, а «науки», які Петро проходив у вільний час були таким: в Німеччині він протягом трьох днів навчався у підпоковника Штейтнера фон Штернфельда стріляти з гармати; в Голандії кілька днів знайомився з технікою гравіювання, пізнав ази спеціальності корабельного теслі, а також брав участь у розтині трупів. Ото і все навчання.

Щоправда, був візит до Англії, де цар навчався у корабельних майстрів проектуванню суден, але… Всю ту науку він встиг «постічь» в рекордно короткий термін – 4 місяці. Це якщо ірити солодкій офційній пропаганді.

Що за спеціаліст може вийти за цей час, враховуючи, що, за свідченнями тих же англійців, значну частину свого перебування на туманному Альбіоні московити присвятили аж ніяк не розрахунку остойчивості фрегата під боковим вітром, а гулянкам?

Вам судити, панове. Принаймні, в історії не збереглося жодних згадувань хоча б про один корабель, який було побудовано за проектом Петра І, зате відомі відгуки про те, який спосіб життя вів цар-батюшка зі своїми прісними у Лондоні. Євпропейської культури, так би мовити, набиралися:

«Вечерами русские, которые весь день работали, пускались во все тяжкие, так что соседи слушали с ужасом вопли и хохот этой банды. Дом, где они жили, был разгромлен. Спали неизвестно где, ели непонятно что и в любое время, не пощадили ни мебель, ни картины. Когда Джон Эвелин приехал в свой дом после трехмесячного пребывания в нем царя и его свиты, он был сражен: окна и двери были выбиты и сожжены, обои ободраны или испачканы, дорогие паркетные доски выломаны, художественные полотна пробиты пулями: каждый нарисованный персонаж служил мишенью; грядки в саду были вытоптаны, будто здесь был расквартирован целый полк. Эвелин заставил полицейских составить протокол. Ущерб составил 350 фунтов стерлингов. Эта сумма была возвращена владельцу из царской казны без малейших замечаний знаменитому путешественнику» (http://statehistory.ru/books/Povsednevnaya-zhizn-Petra-Velikogo-i-ego-spodvizhnikov/4).

У ті часи сума у 350 фунтів була воістину фантастичною. А якщо Читач звернув увагу на обмовку, мовляв, «русские весь день работали», то він має пам`ятати: «робота» та переважно складалася з приємних екскурсій на заводи і фабрики; у технічні майстерні і арсенали; на кораблі і корабельні верфі.

Петро, роззявивши рота, споглядав на досягнення технічного генія англійців, повторюючи постійно: «ми і у нас таке заведемо». Проте до університетських помешкань, аби навчитися чомусь ґрунтовному, не поспішав.

Ось як зазвичай виглядала «робота» Петра (зверніть увагу на рівень подарунків, що ними обмінялися високі сторони):

«Любимым занятием Петра I в дневное время являлись прогулки на яхте вниз по Темзе. Чаще всего судно останавливалось в Вулвиче, где находились интересовавшие царя морской арсенал, литейный и артиллерийский заводы. 2 марта адмирал Митчел передал высокому гостю замечательный подарок Вильгельма III — яхту «Королевский транспорт». Петр не остался в долгу и попросил адмирала вручить королю ответный подарок — огромный необработанный алмаз, завернутый в обрывок грязной бумаги» (http://statehistory.ru/books/Povsednevnaya-zhizn-Petra-Velikogo-i-ego-spodvizhnikov/4).

На відміну від царя, Іван Мазепа мав грунтовну вищу освіту. Ще в юності він три роки провів у Києво-Могилянській академії, вивчав риторику та латину.

Потім, вже перебуваючи при дворі польського короля, в числі трьох найталановитіших юнаків був направлений на стажування до університетів Італії, Франції, Німеччини. Не припиняв самостійного навчання, добре знав вісім іноземних мов.

А скільки мов знав «освічений цар-батюшка»? Він і своєю до пуття не володів – все більше матірною (про це нижче). Нищівну характеристику рівня освіти Петра мимоволі визнають навіть його апологети. Ось, посмійтеся:

“До конца жизни Петр продолжал игнорировать грамматику и орфографию. В детстве он знакомится с «экзерцициями солдатского строя» и перенимает искусство бить в барабан” (http://to-name.ru/biography/petr-1.htm).

І це тоді як навіть

«… в 1683 г. (тобто, коли йому виповнилося 11 років) Петр еще не кончил учиться азбуке» (там же).

Щодо «нравів», які Петро І «укротіл» наукою, то і тут є що розповісти. Наприклад, солдати, офіцери й генерали армії князя Меншикова після взяття міста Батурин на віки вічні прославилися звірячою жорстокістю.

«Укрощонниє наукой» офіцери та солдати «нового устрою» спорювали животи жінкам, рубали немічних старих, дробили мешканцям голови, садовили на палі і кидали у вогонь пожеж немовлят.

«Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістріях шабель», – заголовки тогочасних європейських часописів – «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique», «Mercure historique», «Clef du Cabinet»

«Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства» (там само).

Результати Петрового «укрощєнія».

Якщо винні козаки, що перейшли на бік шведів – карайте їх, до чого тут немовлята? Якщо зрадили полковники з гетьманом, навіщо гвалтувати восьмирічних дівчаток? Яке зло вони заподіяли «просвещенным наукой»?

Ось іще про нрави, вже не Московії – Російської імперії. На будівництво нової столиці – Санкт-Петербурга було зігнано десятки тисяч селян, які жили в ямах та бараках, спали на солом`яних підстилках і харчувалися гірше, ніж свині в українського господаря.

Пітер буквально стоїть на людських кістках. Тут не лише російські селяни лежать. В болотах навколо Неви згинуло 15 тисяч українських козаків, яких примусово кинули гатити болота та тягати граніт для набережних. Так не лише козаки – тут і полонених шведів десь близько 10 тисяч лежить.

И за учителей своих,
Заздравный кубок поднимает

Так Пушкін в іншому своєму тексті – поемі «Полтава» змальовує ставлення Петра до переможених ним шведів. Насправді за них далеко не завжди піднімали кубки. В більшості – батоги над ними свистіли – аби швидше тачки з грунтом котили.

До речі, бенкет той Петро наказав організувати просто посеред поля битви. І повірте, полонені шведи туди йшли не власним хотінням. І не пилося-не їлося їм під крики поранених, що помирали, та трупний сморід. Петро залюбки пив і смачно закушував. Не вшановував він противника – це таке єзуїтьске підле знущання, приниження. 

Скажуть: то були такі часи. На це є відповідь. В Європі, якою так захоплювався молодий цар, будь-яка робота оплачувалася. І робітників в кайданах не тримали. Навіть у воєнний час мобілізованих на будівництво оборонних споруд годували хоча б!

Та що там Європа! В ті самі часи Іван Мазепа, в котрому, на відміну від Петра, Пушкін не знайшов «ни одной утешительной черты» зводив в Україні храми, мости, дороги та громадські будівлі. І тисячі людей намагалися потрапити на ту роботу.

Зауважте, Читачу, в той час, коли на Півночі, за указом великого Петра щорічно на будівництво Санкт-Петербурга насильно приганяли по 30 тисяч селян, з яких додому поверталося на 5-7 тисяч менше, на будівництва в Києві стояли черги бажаючих! Чому так?

Тому, що Мазепа платив, і платив щедро. Не лише спеціалістам, а й простим робітникам. Це, певне, через «свирепость», яку так гарно розгледів Пушкін.

Самодержавною рукой,
Он смело сеял просвещенье

Тут треба з Пушкіним погодитися. Просвіту Петро І таки впроваджував. Тут великий поет правду сказав, її лише треба побачити. Ключовими словами тут є «самодержавною рукой».

Не питаючи хоче людина чи не хоче навчатися. І якій саме науці хоче навчатися. Просто брав по мобілізації і спрямовував на навчання тим спеціальностям і наукам, яких більше всього потребувала армія, флот та уряд.

Але як не можна стати поетом з наказу, хай навіть і царського, так не можна стати гарним спеціалістом, коли на навчання тебе забрали, мов у солдаччину. Інакше й бути не могло.

Ось, приїздить Іван Михайлович Головін після чотирирічного перебування в Італії, де він мав навчатися мореплавству та італійській мові (яку Мазепа опанував без вживання до нього самодержавних методів), і на перевірці знань морської справи виказав абсолютне невігластво.

– Ти хоч італійській навчився?» – запитав цар.
– Ні.
– Що ж ти там робив?
– Я курив тютюн, пив вино, вчився музиці й рідко виходив з двору.

Нам наводять цей приклад як іллюстрацію тупості та лінощів старої московської боярської еліти. Але оцініть: людина не лише пила вино, вона навчалася музиці. Тобто, Івану Головіну музика подобалася, він нею й займався. Чхати він хотів на кораблі.

Частина 2

Якби Петро визнав справжні інтереси Головіна і направив би його вчитися тому, до чого той прагне, результат був би інший. І італійську юнак опанував би, – бо не сидів вдома, а спілкувався в середовищі музик та композиторів.

Та «просвєщонному» монарху все це було до лампочки. Для нього Головін був не людиною, а лише «Ванькою», холопом, рабом царським. «Просвєщонному» не музиканти, поети, композитори і співаки потрібні були – йому потрібні були артилеристи, військові інженери, зброярі, кавалеристи. 

Цікаво, але питання це досі практично не досліджене: скільки дітей дворянських, яких насильно запроторили до Європи вивчати корабельну справу, математику чи фортифікацію, потім вдало працювали на державних посадах.

Той факт, що лише на початку свого правління Петро змушений був «виписати» з Голландії та Англії 700 спеціалістів, і з кожним роком кількість цих найманців зростала можна припустити, що система насильницької просвіти себе не виправдала.

Гетьман Иван Мазепа до шкіл та університетів никого батогами не заганяв. Але щедрою рукою фінансував школи для простих людей і вищі навчальні заклади – Острог, Києво-Могилянку.

В Україні існувала мережа братських шкіл (загалом 24), а також козацькі (полкові) школи (загалом 25) та козацькі січові школи.

Вони діяли в Стародубі, Глухові, Острозьку, Охтирці, Харкові, Ізюмі, Сумах, Чернігові, Ніжині, Ромнах, Яготині, Лубнах, Миргороді, Переяславлі, Полтаві, Черкасах, Кременчузі, Києві, Фастові, Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Чигирині, Умані, Брацлаві, Кальнику тощо.

Це не рахуючи середніх шкіл – колегіумів. Хтось скаже, сільки подібних навчальних закладів було в Росії? То хто ж сіяв освіту?

Просвітництво – невід`ємне від культури. Це – дві половинки однієї медалі. Це – інь та янь, що перетікають одне в одне. Що там з культурою у царя-батюшки?

Кажуть, цар полюбляв театр і за його наказом було створено театральну трупу. Це правда. Кажуть, що цар заснував першу в Росії газету – і це правда. Кажуть, цар започаткував і перший музей – кунсткамеру. Це також свята правда.

Але, рівень культури визначається не цим. Калігула та Нерон теж полюбляли театр. Гітлер був непоганим живописцем, а Сталін навіть вірші писав. Але чи хтось вважає їх інтелігентними, культурними людьми?

З Петром І – набагато гірше. Ось, наприклад, така «дрібничка». Одним із своїх указів, в яком цар, між іншим, обізвав монахів «дармоїдамии», було детально розписано, чим вони відтепер мають займатися, аби користь держава мала.

Тут і написання ікон на продаж для прибутку, і ткацтво, і різьблення по дереву, і землепашство, і плетіння кошиків та личаків (лаптеєй) – загалом на кілька сторінок.

Монахи мали працювати. Фізично. І одночасно Петро наказав вилучити з монаших келій папір, чорнила та пір`я. Навіщо? Щоб час не гаяли за писаниною.

Але що ті монахи писали? В усі часи монастирі були центрами, де зосереджувалася літописна справа. Літопис – це майже те, що нині називається історичною наукою Але не тільки. Це і соціологія, і демографія, і економіка, і багато чого іншого, бо кожен монастир вів облік народжень та смертей; погодних умов у багаторічній перспективі і якості врожаю, кількості гостей на ярмарках та подорожніх в монастирських постоялих дворах, і багато, багато іншого.

І ось «самодержавною рукой» все те було поламане. Власне, на цьому закінчується історія російських літописів, вчені те підтвердять.

Проте головний шок – то «культурність» самого царя. Зайдіть в російську Вікіпедію, подивіться і подивуйтеся: чомусь там соромляться розповісти, що народ за життя вважав Петра… антихристом. 

В часи, коли релігія, віра грала першорядну роль в суспільстві, була стовпом суспільної моралі, перша особа держави, помазаник Божий відзачався… цинічним і демонстративним богохульством. Не атеїзмом, а саме – богохульством.

Йдеться, звичайно, про «Всешутейший, Всепьянейший и Сумасброднейший Собор». В школах на уроках історії про нього говорять скоромовкою, мовляв – пародія на православну церкву. І у Вікіпедії так прописано.

Ми ж зупинимося. Цікавих відсилаємо до відповіднї літератури, або сайтів, решті надамо пару цитат, аби люди мали уяву про «облікоморалє» імператора Всеросійського (вибачте за матюки в тексті, але то так «просвещенные» і сам Петро спілкувались):

«Собор был не просто гнусной попойкой зарвавшихся высокородных негодяев, он был основоположником новой «святости», на антихристианский манер. Во главе собора стояли «архижрецы» («архиереи», «епископы», «кардиналы»), числом 12 человек. Ясно, что «соборное действо» пародировало 12 апостолов Христа и Тайную Вечерю.
У самого Петра I была кличка Пахом-пихайхуй. Никита Зотов именовался как «Всешутейший и всесвятейший патриарх кир-еби Никита Пресбургский, Заяузский, от великих Мытищ и до мудищ». Бутурлин имел блатное прозвище Корчага, а с 1718 года также «князь-папа Ибасса». Кроме того, и в бытность «митрополитом», и став «папой», он прилагал к себе такие имена-клички, как Петрохуй и Петропизд» (www.staropomor.ru/posl.vrem(5)/vseshutejshij.html ).

Решту імен, типу «Мєдведьхуйвитащи» знайдете, якщо цікаво, у Вікіпедії, (див. «Всешутейший, Всепьянейший…) або на відповідних сайтах.

Страшні оргії, що їх влаштовувало царське кодло, змушували здригатися всіх нормальних людей, найбільший страх яких – це бути «запрошеним» на дійство, де над дворянами, боярами або і особами духовного звання глумилися і навіть катували їх.

І справа, повірте, не в катуваннях, – після того, як людина побувала там, вона ставала немовби «нечистою» серед оточуючих, вигнанцем.

Апологети Петра можуть вигадувати скільки завгодно виправдань, типу що він таким чином хотів зламати «старе», ми залишимося при своєму: лише розумово неповноцінний маніяк міг придумати, наприклад такий шутовський обряд (т. з. «Весілля Зотова»):

«Новобрачный и его молодая, лет 60, сидели за столом под прекрасными балдахинами, он с царем и господами кардиналами, она с дамами. Над головою князя-папы висел серебряный Бахус, сидящий верхом на бочке с водкой…
После обеда сначала танцевали; потом царь и царица, в сопровождении множества масок, отвели молодых к брачному ложу. Жених в особенности был невообразимо пьян.
Брачная комната находилась в широкой и большой деревянной пирамиде, стоящей пред домом Сената. Внутри ее нарочно осветили свечами, а ложе молодых обложили хмелем и обставили кругом бочками, наполненными вином, пивом и водкой.
В постели новобрачные, в присутствии царя, должны были еще раз пить водку из сосудов, имевших форму partium genetalium (що таке геніталії перекладати не треба? – П.П.)… и притом довольно больших. Затем их оставили одних; но в пирамиде были дыры, в которые можно было видеть, что делали молодые в своем опьянении» (там само).

Убийте, але не уявляю як Світлійший князь Римської імперії, гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра Іван Мазепа вусмерть п`яний, в чому мати народила, плаває в чані з вином, а козацька старшина з напівоголеними повіями хлебчуть з того чану кубками, чарками або просто пригорщами.

Навіть у страшному сні не насниться українцю, як «отвратительный предмет», разом з найближчими полковниками у Вербну неділю прилюдно перекривляє входження Ісуса Христа в Єрусалим:

«… патриарха шуточного», «князя-папу», везли на верблюде «в сад набережный к погребу фряжскому», где бесконечно пьянствовали. Вместо прежнего «шествия на осляти» в Вербное воскресенье «князь-папа» и члены «всешутейшего собора» ездили по городу на ослах, волах, в санях, запряженных свиньями, медведями или козлами» (там само).

Додамо від себе, що за такі «пустощі» ієрархи Московської Церкви громадянина Пахома Піхахуя від Церкви не відлучили. Вони піддали анафемі Івана Мазепу.

І ось кажуть, що Мазепа – зрадник. Втік від Петра й перейшов на бік Карла ХІІ. Та він просто зобов`язаний був тікати! І тікати чимдуж! Хоч до шведського короля, хоч до польського. Або навіть до турецького султана. І кожна порядна людина мала помахати ручкою Санкт-Петербургу, де шаленів п`яний деспот-маніяк. Заради спасіння своєї безсмертної душі.

У світлі цього майже непристойним жартом виглядають слова, якими Пушкін звертається до царя Миколи І, просячи його:

Семейным сходством будь же горд;
Во всем будь пращуру подобен…

Дійсно, чому б всім російським імператорам не наслідувати приклад великої людини. Обізвати себе якимось «страхопиздом» і розважатися одруженнями священиків на козах.

Ось, повісили п`ятьох декабристів. Просто і без затій. А треба було так, як Петро. Пам`ятаєте, як після придушення бунту стрільців в 1699 році вішали священиків:

«Для полковых древлеправославных священников мятежных стрельцов соорудили особую виселицу в виде Креста. Вешал священников (еще старого, дониконовского поставления) придворный шут, наряженный православным иерархом” (www.staropomor.ru/posl.vrem(5)/vseshutejshij.html).

Ось де шлях до величі та пам`яті народної! А Мазепа, дурний, храми будував…
І нарешті, ще красиві й образні рядки Пушкіна:

То академик, то герой,
То мореплаватель, то плотник,
Он всеобъемлющей душой,
На троне вечный был работник

Щодо академіка, тут Олександр Сергійович має рацію. Дуже вчений імператор був. І герой – не відняти. І душа в нього була «всєобємлющая», – запросто півторалітровий «Кубок большого орла» в себе приймала.

Але чомусь сам імператор полюбляв, коли його величали (окрім оргій) не інакше як Благочестивейшим(sic!) государем Петром Великим Отцом народа(sic!) императором и самодержцем Всероссийским.

В титулах, звичайно, Іван Мазепа сперечатися з Петром не міг. Що правда, то правда. Але і в решті – теж…

Як тут встоїш, коли на тебе ллють бруд тисячі істориків, журналістів, письменників, режисерів, вчителів, лекторів, поетів, художників, і просто пропагандистів. А на твого опонента – єлей. Яскравим прикладом є розповідь про смерть Петра І та Івана Мазепи.

Легенда про смерть Петра всім відома: він, начебто, рятував корабель із солдатами, стоячи по пояс в крижаній воді, застудився і помер. Дійсно, епізод із ботом, який сів на мілину в районі Лахти був. Але це – лише епізод. Насправді, цар задовго до того випадку тяжко хворів, так, що все рідше виїжджав з палацу, а то й по кілька тижнів не встаючи з ліжка. Тож кінець був такий:

«В середине января 1725 года приступы уремии участились, а затем стали просто ужасными. Нарушение функций почек привело к накоплению в крови азотистых шлаков, к закупорке мочевыводящих путей. По свидетельству современников, несколько дней Петр кричал так громко, что было слышно далеко вокруг. Затем боль стала столь сильной, что царь только глухо стонал, кусая подушку. Скончался Петр 28 января 1725 года в страшных мучениях» (http://bibliotekar.ru/haron/89.htm).

Але як міг цар померти від такої лютої, але зовсім неромантичної хвороби! Ще люди недобре подумають – начебто це його Бог так покарав. Тому уремію, яка два роки катувала Петра, не афішують, зате про крижану воду і застуду знає кожен. Героїка.

Тут ще треба торкнутися іншого делікатного питання, яке, можливо, також має стосунок до історії хвороб і смерті імператора. Йдеться, звичайно, про содомію.

Про те, що Петро І полюбляв це діло, говорили давно – починаючи ще з часів його життя, зараховуючи в коханці царя його фаворита Меньшикова («Царь живет с Меньшиковым блудно»), але існують ще документальні свідчення сучасників (Бєрхольц, Бєцкой, Кон) – і отримаємо картину маслом.

«Мало кто из окружения Петра не знал о его бисексуальности. Слова такого тогда, правда, не знали, но знали, что царь спит с Лефортом «бляжьим образом» (http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-19929/).

Відомі свідчення про те, яких партнерів для себе обирав імператор Всеросійський на ніч:

«В военных походах Петр спал с солдатами, предпочитая при этом обладателей больших и дряблых животов, на которые он, отдыхая, любил укладывать голову. Должность согревающего царскую постель была весьма непопулярна в петровских войсках, поскольку за случайное бурчание в животе назначалось наказание битьем» (http://malech.narod.ru/fakt9.html).

Про це, шановний Читачу, не шукайте в працях Пушкіна, Соловйова, Погодіна, Толстого. Тому що – ніззя. Вони лише про «вражду, измену, лукавство, малодушие, свирепость» Івана Мазепи писали…

Тому й кінець життєвого шляху видатного гетьмана малюють зовсім іншими фарбами, ніж Петра. Ось приклад «об`єктивного» висвітлення особистості гетьмана з книги «Історичні мініатюри» Валентина Пікуля:

«Петр І настойчиво требовал от Турции выдачи ему изменника Мазепы, и на ясновельможного, погруженного в ужас расплаты, вдруг напали вши! Мазепа выл и скребся, отряхивал вшей горстями, но они возникали вновь с такой непостижимой быстротой, будто организм старца порождал эту нечисть. Согласно легендам, Мазепа был буквально заеден вшами, отчего и умер…» (В. Пикуль. «Железная башка после Полтавы»).

Бачите, панове, моторність рук і – жодного шахрайства. Промайнуло слівце – «легенди», воно майже непомітне, і тому не запам`ятовується. Запам`яталося те, що треба, чи не так?

Умів, умів товариш Пікуль писати. За те й приголублений владою. За те його книжки велетенськими накладами видавалися (ця, наприклад, має 100-тисячний). А то де б іще пересічний росіянин, і, головне, українець, почитав, як Бог через вошей покарав зрадника, якого піддали анафемі.

І нікого не цікавить, що в Радянському союзі інтелектуали називали Пікуля «псевдоісторичним письменником». Як і те, що ті самі інтелектуали до постаті Івана Мазепи ставилися далеко не так, як наказував офіціоз.
А ми з вами?

Про це розповів історик та засновник проекту "Історичний фронт: Лікбез" Кирило Галушко, пише Gazeta, посилаючись на ефір OFR.FM і програму "Еволюція або смерть".

Українські козаки почали носити шаровари у 1730 роках. До цього вони носили вузькі штани, схожі до сучасних. А весь цей "шароварний канон" вигадали наприкінці ХІХ століття.

Всі думають, що козаки ходили у червоних шароварах та вишиванках. Але весь цей стандарт був створений українським театром кінця ХІХ – початку XX століття. Це були стилізовані речі під ті образи, які були знайомі людям. Але козаки Хмельницького у шароварах не ходили. Їх штани були схожі на ті вузькі джинси, в яких ходять сучасні підлітки,
– розповів Галушко.

Слово ж "шаровари" присутнє у деяких українських перекладах творів картографа Гійома де Боплана. В оригіналі він вжив слово "кальсони".

Галушко звернув увагу, що козаки ніколи не билися гопаком. Вони змагалися мушкетами.

Якби сучасні "майстри бойового гопака" дізналися, у яких чоботах насправді ходили козаки, вони б не стрибали по деревах,
– зіронізував історик.

https://24tv.ua/kozaki_mayzhe_ne_nosili_sharovariv_ta_ne_bilisya_gopakom_abo_demifologizatsiya_istoriyi_ukrayini_n926549

– Левку Григоровичу, що ж воно нині відбувається в Україні — покращання життя чи подальше погіршення, злет до омріяних висот чи падіння у прірву?

– Я б, із вашого дозволу, хотів би підбити підсумки всього періоду нашої самостійності, невеличкого з історичної точки зору проміжку часу — всього чверть століття. Так от. У 25-річному існуванні самостійності України слід бачити як мінуси, так і плюси. Мінусів вельми багато: рабська покірність владі, безініціативність, ідейна розгубленість і невміння захищати національні інтереси, «хазяйнування» антинародної влади, яка зруйнувала економіку і зменшила населення з 52 до 45 мільйонів, жебрацьке становище абсолютної більшості населення… І сталося так, що українці з московської тюрми народів вийшли покірними рабами — без національної свідомості й людської гідності. Вийшли з-під московської окупаційної адміністрації з послабленою, а в південно-східній Україні — зведеною майже до нуля національною свідомістю та вкрай низькою громадянською активністю. Ми стали жертвами імперської ідеологічної обробки. З такою свідомістю виборці обирали людей до Верховної Ради, як і до місцевих рад, за будь-якими ознаками, окрім національної. Тому український парламент вже чверть століття не будував Україну, а руйнував її та забезпечував заможне життя шахраям і пройдисвітам. Наслідки нашої державності кожний із нас відчуває на власній шкурі.

– Невже все так безнадійно і безпросвітно?

– Аж ніяк! Тому звертаю увагу і на плюси. Ці 25 років — це й переучування всієї нації. Відкритість України світові дала можливість мільйонам українців поїхати за кордон і порівняти своє життя з життям в інших країнах. Таке порівняння показує: не все в Україні найгірше. І ми не найгірші! Це притлумило комплекс національної меншовартості.

Наведу статистику, оприлюднену М. Михником на початку 2013 року в дописі «Бідні, бо дурні?». Михник зазначав, що за п’ять попередніх років кількість мільярдерів в Україні зросла із п’яти до 18! І серед них — жодного українця: один татарин, один росіянин та 16 євреїв. Із двохсот найбагатших сімей — лише 5% українців, росіян — близько 16%, а євреїв — понад 77%! Співвідношення доходів 10% найбагатших людей в Україні і доходів 10% найбідніших становить 40:1, тоді як у країнах ЄС — не більше, як 7:1.

У Верховній Раді на той час було (вдумайтесь!) тільки 29% етнічних українців, у владі — ще менше. Доки серед народних депутатів парламенту не буде пропорційної кількості етнічних українців (320-360 за нинішньої кількості) — доти гальмуватимуть реформи, доти жодна проблема не вирішуватиметься на користь суспільства, доти народ буде тільки виживати і вимирати.

– Сумно, Левку Григоровичу, від такого прогнозу наших реалій. Дуже сумно!

– Цифри — переконлива річ. Вони яскравіше за будь-які слова засвідчують факт чужинецької внутрішньої мирної окупації України. Це достатньо пояснює причини скорочення кількості населення за час самостійності на майже сім мільйонів, знищення продуктивних сил, науки, армії, інфраструктури і, по суті справи, планове нищення української нації…

– Що, на Вашу думку, можна протиставити цьому, м’яко кажучи, неподобству? Чи вже процес не зупинити?..

– Треба ґрунтовно готуватися до виборів місцевих рад та наступних президентських виборів, щоб збільшити відсоток українців у радах, а президентом України обрати патріотичного українця. При виборах депутатів рад усіх рівнів кожен виборець зобов’язаний передусім з’ясувати, якої національності кандидати. Виокремити українців і вже потім визначити, хто із них патріотичніший, має вищу освіту, професійну підготовку, життєвий досвід, довів на ділі свою моральність та людську порядність, хто з них дбав і дбатиме про Україну, а не про своє збагачення.

– Чи не знайдуться такі, хто на весь світ волатиме (рік же Півня!) про дискримінацію нацменшин і таке інше?..

– Немає в світі країни, де б у парламенті було дві третини представників нацменшин, і тільки близько третини — корінної нації. Українців у Верховній Раді має бути пропорційно кількості українців у складі населення України, тобто близько 80%.

– Але ж національності нас позбавили, принаймні у паспортах, ще, якщо не зраджує пам’ять, на початку Незалежності. До речі, яке Ваше як відомого націоналіста ставлення до цього?

– А як може ставитися нормальна патріотично налаштована людина до такого неподобства? Запис про національність у паспорті та свідоцтві про народження в Україні скасували у вересні 1993 року. Користуючись своїм депутатським правом законодавчої ініціативи, я у жовтні 2004-го вніс до парламенту законопроект № 6163-1, яким запропонував відновити запис про національність у паспорті громадянина України. Аргументував тим, що у нашій країні проживають національні меншини, які потребують державної допомоги, і тому графа «національність» необхідна для визначення їхньої кількості. Бо як може держава планувати забезпечення культурно-національних та освітніх потреб національних меншин, якщо не відомо, скільки є людей у тій чи іншій національній групі? Якщо держава не веде обліку національних меншин, то вона їх ігнорує, виносить за дужки суспільства, фактично принижує.

Засідання Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради відбулося 20 жовтня 2004 року під головуванням Геннадія Удовенка. Після моєї доповіді розгорілася палка суперечка. Всі члени Комітету добре розуміли справжню причину вилучення з особистих документів запису про національність. Мене активно підтримували Віктор Терен, Іван Сподаренко, Рефат Чубаров. Удовенко дотримувався нейтральної позиції, і я бачив, що коли б більшість стала на мій бік, то й він би підтримав мене.

Перший заступник голови Комітету Микола Шульга був проти повернення запису про національність. Спочатку спокійно, а потім уже зі злими іскрами в очах закликав відхилити мій законопроект.

«Чого він так вислужується перед євреями? — свердлила думка. — Адже він українець, а не єврей? Це з холуйської натури догодити чужому чи, може, йому заплатили?» Словом, законопроект провалили, відправивши у «довгий ящик».

У листопаді 2012 року працівники радіо «Свобода» запросили мене взяти участь у дискусії. Передачу вів Віталій Портников. Ми давно знайомі. Він із тих євреїв, які не борються проти української державності, а навпаки, бачить своє майбутнє в незалежній Україні і приймає наше українство. Проблема лише в тому, що ми по-різному дивимося на їхню роль в українському суспільстві. Я навертав мову в бік питань про соціальну несправедливість. І тоді порушив питання про запис національності в паспорті та свідоцтві про народження.

Пані Ірина Геращенко ошелешила мене заявою: мовляв, національність — це інтимна інформація і записувати її в паспорт не можна. Що Портников рішуче проти запису в паспорті національності — цілком зрозуміло, але коли почув таке з уст розумної українки, це мене здивувало. Після закінчення радіопередачі вона затрималася з Портниковим. Мені залишилося дискутувати із самим собою й ставити запитання: ти, жінко, така розумна й красива українка, мала б пишатися українським походженням і записом його в паспорті. Невже за твоєю фізичною вродою і добрим розумом немає української душі? А, може, розгадка ось у чому: пані Геращенко записалася в Комітет Верховної Ради України з питань європейської інтеграції. Цей комітет має професійно сприяти зближенню України із Західною Європою. Люди з почуттям національної гордості прагнули б наближати Україну до Європи відокремленням влади від бізнесу і бізнесу від влади, виведенням правоохоронних органів, судів з-під упливу виконавчої влади, поборенням хабарництва, що, мов іржа, проїло все національне тіло корупцією, всі державні установи з верху до низу, поборенням кланово-олігархічного феодалізму, що поділив громадян України на жменьку феодалів і 40 мільйонів бідних і нещасних людей. А коли немає снаги до боротьби зі злодійською антиукраїнською владою, тоді хочуть достукатися в двері Західної Європи намаганням їй сподобатися перенесенням в Україну всього, що там є найгіршого: одностатеві шлюби, переробка жінок у чоловіків і навпаки, заміна національної культури англомовною попсою, легалізація сексуальних збочень та всяка інша бридота, яку в Україні споконвіків категорично засуджували.

Колись Сергій Головатий, щоб Україна сподобалася Заходу, добився явно передчасного скасування у нас смертної кари. Тепер, щоб сподобатися Заходу, скасували запис про національність в особистих документах та переносять в Україну західні моральні збочення. Так і хочеться заволати: та де ж ваша, українки, людська гідність, де ж ваша національна гордість?! Будьте самі собою і не намагайтеся стати французками чи німкенями!

– Існує думка, що незалежно від національності та кольору шкіри всі люди є рівними, тому мають бути братами і сестрами у складі одного-єдиного людства.

– У світі панує егоїзм. На індивідуальному рівні його сформулювали в прислів’я: «Своя сорочка ближче до тіла». На міжнародному рівні національний егоїзм втілюють у життя представники своїх націй у різних сферах економічної, політичної культурницької, інформаційної діяльності. Людині властиво любити свій рід. І коли єврейський промисловий і фінансовий капітал пропагує творення із французів, українців, німців космополітів (громадян світу), то цю ідею вони поширюють для інших націй, а не для себе. Навпаки, для себе під машкарою так званого обраного народу вони залишають чинним принцип збереження свого єврейства в будь-якому інонаціональному суспільстві, й стан обложеної фортеці (гетто), яке вони самі собі запезпечують, рятує євреїв від асиміляції й перетворення їх на німців, українців, французів. Либонь, меншою мірою це стосується й інших націй.

А що ж українці? Повірте, ми не сироти у Бога, і, подолавши хвороби колоніального минулого, розум наш і завзяття виведуть Україну на вершину прогресу й людяності.

– Та щось довгенько ми йдемо до тих сяючих вершин…

– А чому тут дивуватися? Російський імперіалізм і глобалізм (у хабадському виконанні) вже понад 20 років ведуть війну проти української нації за оволодіння нашою землею. Перший — з метою здобути живильну кров для відновлення великої імперії, а другий — для побудови в Україні нового Ізраїлю.

– Чи вдасться, на Вашу думку, Україні встояти перед цими світовими потугами? Що або хто може відродити віру в таку спроможність української нації?

– Творець! Він на нашому боці, бо на нашому боці історична правда. Пізнання її веде до прозріння українців і розуміння тієї великої істини, що українці — окрема нація, яку Творець наділив найкращими земними теренами і дав нам окрему долю. Зазіхання на життя нації суперечить людській моралі, як суперечить їй заволодіння чужим добром, крадіжка чужого. Ця наша національна правота схилятиме нам на допомогу все більше країн світу, що пришвидшить відродження України.