Три основні речі про мову, які багато хто не розуміє

  • 06.05.16, 06:35
Чому путін не пішов на захоплення півночі Луганської області ?

-  ТОМУ - що там 95% україномовного населення !

РОССІЯ ЗАКАНЧІВАЄТСЯ ТАМ, ГДЕ ЗАКАНЧІВАЄТСЯ РОССІЙСЬКІЙ ЯЗІК - ПУТІН.



Пояснюю. Люди не розуміють трьох основних речей.

1) Російськомовні українці – це явище штучне. І у 90% це явище одного-трьох поколінь. Тобто у цих 90% бабусі і дідусі говорили українською. А у половини – батьки. Тому говорити, що це “мой радной язик” – це все одно, що “з дєтства вболівати за Лестер”.

2) Ніяких двомовних людей не існує. І двомовних країн не існує. Це все казки бабушки Параски. ЗАВЖДИ домінує одна мова. Завжди і всюди. Навіть в Швейцарії, де німецька мова домінує, а французька і італійська пасуться біля кордонів “своїх” країн і не думають про розширення свого простору (хоч не зникнути зовсім). Про інші країни – Канаду, Бельгію, Вельс, Білорусь – я навіть говорити не буду. Варто лише на один штик углиб копнути – як виявиться, що ці країни мають перманентні проблеми. Проблеми, які з мовних вилазять навіть у політичні – як в Бельгії (почитайте про їх кризу).

Тому двомовність – це тупо розводняк для тупих хахлов, які вірять байкам Кисельова. Між іншим, в Росії ніяких двомовностей немає – при її федеративному статусі (а ми, нагадаю, унітарна держава). Але тут вона вимагає від нас двомовності – а ми ведемося.

3) Майбутнє у України, зважаючи на все вищесказане – є лише в одномовності. Українській одномовності. Інакше ми будемо “другой Россией” – із відповідним просякненням українського культурного простору русскім міром. Інакше ми будемо “южной Белоруссией” чи “западной Мордовией”. Але не Україною.


До речі, московити це чудово розуміють навіть на підсвідомому рівні. Поїдь в Москву, влаштуйся на роботу вище двірника – на якусь інтелектуальну. І попробуй там сказати “звОнят” чи “спАла”. На тебе подивляться по-перше троха дивно, а по-друге – ОБОВ’ЯЗКОВО виправлять. Це не мої вигадки – це реальні історії. І це на підсвідомому рівні боротьба за чистоту своєї мови.

А у нас “нічого страшного, хай балакають”. А з цього, вибач за пафос, починається цілісність нації. У московитів вона цілісна – хоч і тупа. Але цілісна. А у нас немає цілісності. Бо немає цілісного мовного простору.

Висновок.

Російськомовні українці старше 30 років – це об’єктивно результат колоніальної історії. І з цим уже зараз нічого не зробити. Зважаючи на елементарні людські закони – лінь, тупість, небажання щось змінити і т.д. Але !

При цьому треба чітко розуміти одну просту річ. Аби Україна перестала бути колонію – треба перестати нести колоніальний спадок. І уже наступне покоління – дітей цих 30-річних – має говорити українською. Це очевидна річ, хоч я справді не знаю, як пояснити це людям, які не хочуть бачити об’єктивну картину.

Так от. Коли людина упирається в русскій язик і не хоче розуміти двох простих речей – 

а) русскій язик в Україні рано чи пізно вимре, він не має перспектив і майбутнього; 

б) діти не будуть говорити українською в російськомовній сім’ї – вона по суті стає на заваді не тільки розвитку країни. Вона перекриває майбутнє своїм дітям. Дай назву таким людям сам, щоб це були не мої слова.

P.S. І ніхто нікому нічого не забороняє. Я слухаю російський рок – зараз рідше, але іноді слухаю. Я дивлюся фільми “Квартета И” – і буду дивитися. АЛЕ!!! 

При цьому я чудово розумію, що син Богдан має рости в українському культурному просторі (ширше – європейському) – тому читаю йому ТІЛЬКИ українські казки, тому слухає він ТІЛЬКИ українські (ну і англомовні, на радіо чи я вмикаю) пісні. Я не російськомовний українець (уже), але я чудово розумію, що навіть та частинка русского міра, яка в мені є – вона має закінчитися на мені. А син має вирости в принципово іншому, зовсім новому світі.



Історія жесту середнім пальцем

  • 13.03.16, 04:48

Історія жесту середнім пальцем

Перед битвою при Азенкурі в 1415 році, французи, передбачаючи перемогу над англійцями, вирішили, що будуть відрізати середній палець всім захопленим у полон англійським солдатам. Без середнього пальця буде неможливо стріляти з англійської довгого лука і, отже, вони будуть не в змозі воювати в майбутньому. Цей знаменитий англійський лук виготовлявся з рідного англійського тиса, і акт стрільби з довгого лука був відомий як "щипання тиса" (pluck yew).

На превеликий подив французів, англійці виграли битву, і вони почали глузливо дражнити уражених французів, салютувавши їм середніми пальцями, як-би кажучи: Ось перемога за нами і ми все ще можемо "щипати тис"!

Фразу "pluck yew" досить важко вимовити, тому з часом приголосні на початку поступово змінилися до простішого "f", а слово "yew" поступово замінилося на "you", таким чином тепер саме словосполучення "fuck you" використовується в поєднанні з салютуванням одним пальцем.+
 

Як розмовляють у Харкові, на Донбасі, в Одесі та Галичині

  • 10.03.16, 06:26
Говорити зі співрозмовником однією мовою — ще не гарантія стовідсоткового розуміння. Як є безліч діалектів, наприклад, англійських, так і в різних регіонах України існують свої колоритні домішки в українській або російській. Місцеві жителі звикли вживати свої слівця в повсякденній мові, чим можуть дуже здивувати приїжджого, який впевнений, що говорить з ними тією ж мовою.

Харків: ампулка, сявка, чинка

Харків не має такого багатого діалекту, як, наприклад, Львів чи Одеса, але теж може здивувати непідготовленого візитера. Так, заряд з чорнилом для кулькової ручки тут називають не інакше як ампулки. Ну і місцева класика — "тремпель", плічки для одягу. У лексиконі жителів першої столиці воно закріпилося ще в минулому столітті, а всьому виною назва фабрики, що належала пану Тремпелю. Щоб поширити товар в маси, він придумав маркетинговий хід і продавав одяг, розвішаний на плічках, де красувався фірмовий знак із назвою компанії.

Істинно харківським вважають і слово "сявка", яке вживають у значенні "хуліган", "шпана". За легендою, походить воно від назви банди малолітніх злочинців, які здійснювали набіги на фруктові сади, лідером якої вважався якийсь Сава.

Вже багато років харків'янки завивають волосся "локонами", а не плойками, як сусідки в інших областях. У мові незвичайне слово з'явилося завдяки упаковці для електричних щипців, де красувався розмашистий напис "Локон". Бритвене лезо тут називають "чинкою", а блискавку на одязі не інакше як "змійкою".

Люди старшого покоління вживають слово "марка", називаючи маршрут транспорту: "Сядеш на п'яту марку", маючи на увазі транспорт п'ятого маршруту. "Молоді харків'яни слова в такому значенні вже не знають", — розповідає заступник декана філологічного факультету ХНУ ім. Каразіна, кандидат філологічних наук Юрій Кохан. Всі ці слова — діалектна лексика. Є у харків'ян і фонетичні особливості в розмові. "Якщо говорити про російськомовних харків'ян, то звертає на себе увагу гекання, яке навіть не харківське, а слобожанське", — зазначив Кохан.


Донбас: лайба і бакаї

У Донецьку, як і в Харкові, вкоренилося слово "тремпель" — плічки для одягу. А на тротуарах тут не бордюр і не бровка, а поребрик. Уродженці Донбасу наполягають, що слово "тормозок", яким у багатьох регіонах країни називають прихоплений з дому перекус, суто їхнє, шахтарське. Походить воно від "пригальмувати і поїсти".

Тормозок в жодному разі не є синонімом фастфуду. Тормозок завжди смачний, корисний і поживний. У шахтарів, як правило, він складається з хліба, сала або ковбаси, варених яєць і картоплі, а також цибулі та солі. "Правильні" тормозки акуратно і щільно загорнуті в газету, щоб на їжу не потрапляв вугільний пил.

Сьогодні словом "тормозок" називають будь-яку їжу, яку беруть на роботу, в школу або на маленькі вилазки на природу. Ще одне популярне донбаське слово — "порожняк". У побуті воно, як правило, вживається в значенні "дурниця". Популярність отримало завдяки Віктору Януковичу, який свого часу заявив: "Донбас порожняк не жене!".


Зовсім незрозумілим для приїжджих у Донбас стане слово "Бакаї", найчастіше його можна почути на півдні регіону, у Маріуполі. Бака називають водойми біля моря. Версій походження слова дві. Перша: від абревіатури БКІ — щось велике кар'єрне. Друга: від тюркського або монгольського слова, яке означає "бруд", "сміття". Купання в баку — затія небезпечна для здоров'я, але у маріупольців вони користуються популярністю.

А от якщо ви почуєте від донеччан слово "лайба" — це ще не означає, що вони мають на увазі двощогловий човен з косими вітрилами. "Лайба" по-донецьки — велосипед. Іноді лайба може вживатися по відношенню до автомобіля або навіть шприца, хоча в такому сенсі його можна почути дуже рідко.

Ще одне слово з різними смислами — "кіндейка". У Росії так називають невелику річечку, в Донбасі — маленьку кімнатку або тісне службове приміщення.

Галичина: шляк і філіжанка

Галицький говір, на думку істинних галичан, — це чиста українська мова з мінімальними вкрапленням польської, німецької та угорської. Хоча для людини, котра володіє тільки літературною українською мовою, галицька мова здасться майже іноземною. Адже іноземні слова, запозичені у сусідів, місцеве населення примудрилося переробити на свій, тільки йому зрозумілий, лад.

Однак не будемо настільки суворі до жителів Західної України, адже ввесь їхній словниковий запас — це історичні наслідки завоювання західноукраїнських земель Польською, Австро-Угорською імперією і навіть монголо-татарською ордою. А те, що галичани досі зберегли в повсякденній мові місцевий колорит, тільки додає їм честі або гонору, як вони самі люблять висловлюватися.

Ось з любові і почнемо. На Галичині не коханки, а любаски. І вони не цілують в губи, а цьомають в бузю. Розлючені суперниці називають цих дам шльондрами або публіками, одне слово — павшими жінками. У відповідь принижені дружини чують від розлучниць: "А шляк би трафив цю мантелепу". Або ромунду, оферму, лейбу. Коротше, "швидше б болячка згубила цю безглузду особу".


Але життя йде, і дружини продовжують своїм благовірним прасувати залізком або желіском (праскою) маринарки, ногавиці і спідні (піджаки, штани, кальсони), варити в баняках зупу і драглі з когута (в каструлях суп і холодець з півня), застеляти столи обрусом (скатертинами), а канапи (дивани) красивими капами (покривалами).

Газдині (господині) завішують вікна ладними фіранками (гарними занавісками), смажать на пательні пляцки з бульби (деруни на сковорідці), пуцюють виходок (чистять туалет) і вкривають своїх благовірних теплими коциками (ковдрами).

У той же час галицькі любаски, сидячи у зручному фотелі (кріслі), мріють про сличних фацетів (представницьких хлопців), тільки б він не виявився нарваним батяром, вар'ятом або вогірем, тобто безшабашним гультіпакою, ненормальним або сексуально стурбованим. Головне, дочекатися години, коли вона зможе зробити фризуру (зачіску), насмарувати писок (намазати губи), взути мешти на обцасах (туфлі на підборах), одягти сукню з відкритими раменами (плечима) і вельон з пацьорками (фату з намистинками)! А потім — влаштувати дефіляду (гулянку) і підняти келішки (чарки) за молодят.

Але може вийти й так, що зовсім скоро, ликаючи сльози, виданиця (потенційна наречена) розповість коліжанці (подрузі) за філіжанкою гербати (чашкою чаю) в маленькій кнайпі (кафе), що вона в тяжі (вагітна) і страшенно боїться залишитися завидкою (матір'ю-одиначкою). Такий ось важкий трафунок (випадок) буває у завидних кобіт (дівчат). Так і за дзігарем (сигаретою) рука потягнеться...

Продовжувати ілюстрацію розмови на галицькому діалекті можна до нескінченності. До цих пір ці слова живуть і вживаються в сучасній мові на Західній Україні. Можливо, не так часто, як зобразили ми, але їх можна почути і в розмові двох городян, і простих сільських тіток.

Одеса: фармазони і хімині кури

Одеський жаргон прийнято гордо називати "одеською мовою" — цей вислів є у Бабеля, Ільфа і Петрова, Жванецького. Корінні одесити запевняють, що завдяки особливій манері розмови одесити в будь-якій точці земної кулі впізнають один одного буквально з півслова. "Вся справа в особливій інтонації і манері побудови речень", — говорить корінний одесит Яків. Щоправда, на Молдаванці, куди екскурсоводи водять послухати одеську мову, почути її можна вже не так часто. Хвилі еміграції розкидали корінних одеситів по світу, а вік тих, хто залишився, не дозволяє їм багато розгулювати вулицями.

Досі брехунів в Одесі називають "фармазонами". Слово з'явилося в XIX столітті як спотворене "франк-масони" і було поширене серед простих людей як зневажливе і образливе. Зараз означає брехливу, підлу людину, котра намагається урвати куш обманним шляхом. Суто одеським вважається і дивне "хімині кури", яке вживалося стосовно ділка, котрий пропонує сумнівну угоду або видає відбраковку за товар вищого гатунку. Покупець, котрий сумнівається, міг вимовити щось на кшталт: "Та це якісь хімині кури!".


За легендою, на Олексіївському ринку в серці Молдаванки торгувала хитра рвачиха Хіма, яка могла заговорити зуби будь-кому, при цьому кидаючи на ваги з добірним м'ясом телячу кістку для ваги, підсовуючи дохлих курей або котятину замість кролятини. Зрештою її товар став ім'ям називним, а її прилавок люди почали обходити десятою дорогою. Ані хитрої торговки Хіми, ані ринку, на якому вона промишляла, давно вже немає, але пам'ять про "хіминих курей" передається з покоління в покоління. Хоча в одеського письменника Валерія Смирнова щодо походження цього вислову інша думка: "Хіма — у євреїв таке ж поширене ім'я, як Іван у росіян. "Хіміни кури" — це своєрідний синонім фрази "Іван-дурень". У цьому ключі ще використовують ім'я Шая. "Шая з трамвая" — така собі простачка", — пояснює письменник.

Дуже поширений в Одесі термін "каструльщик". Для будь-якого городянина зрозуміло, що мова йде про людину, котра займається приватним перевезенням. У Києві їх називають "граками", в Москві "бомбилами". Від каструльщика бувають і похідні — "каструлити", "зловити каструлю", "їхати на каструлі". Причому нинішні таксисти дуже ображаються, коли їх теж називають каструльщиками, адже останні — їхні прямі конкуренти! Особливо активні каструльщики вранці і ввечері, в годину пік, коли городяни поспішають на роботу або квапляться швидше потрапити додому. "Як правило, у каструльщиків старі, ще радянські автомобілі, яким давно місце на звалищі, їздити на такому авто те ж саме, що на каструлі з'їжджати зі сніжної гірки, шуму і гуркоту багато, а зручності мало", — каже таксист Олександр Новик.

Креветки в Одесі іменуються "рачками", причому незалежно від розміру та походження, будь то королівські креветки чи виловлені в лимані крихітки. Питання, чому вкоренилася така назва, у торговок викликає щире здивування: "Ти що, з Сибіру приїхав? Ще скажеш, що кавуни на деревах ростуть! — під дружний регіт подруг кепкує продавщиця з Привозу Світлана. — Навіть дитині зрозуміло, що великий з клешнями — це рак, а маленькі — рачки".

Пляшку в Одесі теж називають по-своєму — "флеш". Але не всяку, а лише зі спиртним. Кажуть, це пішло від німців, яких ще з часів Катерини II в тутешніх околицях було безліч. Ті тримали шинки і спиртні лавки, а "Flasche" німецькою — "пляшка".


Як розмовляють одесити.

  • 10.03.16, 05:55

Мову одеситів важко сплутати з  будь якою  іншою мовою

odessa

Одеський говір з'явився в першій третині XIX століття, коли на мову Одеси, великого торгового порту міжнародного значення, впливали особливості французької, грецької, італійської, української мов.

 Протягом XIX століття посилився вплив мови ідиш, в зв'язку з ростом єврейського населення. У XX столітті, завдяки естраді і ЗМІ, специфічний одеський говір і місцеві висловлення стали відомі далеко за межами Одеси.

lucy

  1. Вы уходите, слава Богу, или остаётесь, не дай Бог?
  2. Я имею Вам кое-что сказать…
  3. Ой, не надо меня уговаривать, я и так соглашусь!
  4. Стал заносчивый, как гаишник с престижного перекрёстка.
  5. Я вас уважаю, хотя уже забыл за что!
  6. Ну ты посмотри на этого патриота за мой счёт!
  7. Шо, так плохо живёте — тока в одной руке сумка?
  8. На тебе, такое выкинуть! Взял и умер посреди полного здоровья!
  9. Вы шо, с мозгами поссорились???
  10. – Семочка, почему вы не спрашиваете, как я поживаю?
    – Розочка, как вы поживаете?
    – Ой, даже не спрашивайте!
  11. Ну, так вы будете покупать, или мне забыть вас навсегда?
  12. Щаз я сделаю вам скандал и вам будет весело.
  13. Уважаемые жильцы! Имейте совесть, выкидывайте мусор в соседний двор!
  14. Фима, не расчесывай мне нервы…
  15. Товарищ! Вы мне мешаете впечатляться!
  16. В одесском трамвае: — Мадам, ваша нога у меня поперёк горла стала…
  17. Шо ты хочешь от моей жизни? Уже сиди и не спрашивай вопросы…
  18. Зять — это инородное тело в доме…
  19. У тебя есть деньги, чтобы так себя вести?
  20. Яша, ты только посмотри, какая у нее тазобедренная композиция!
  21. Сеня, не бежи так шустро, а то, не дай Бог, догонишь свой инфаркт.
  22. Мужчина, что вы тулитесь вперед меня? Вас здесь не стояло.
  23. Маленький Боренька никогда не кричал в магазине детских игрушек:
    – Купи-купи-купи!
    Он начинал с какой-нибудь отвлеченной темы. Например:
    – Папа, а твое детство тоже было тяжелым и безрадостным?
  24. Не морочьте мне то место, где спина заканчивает свое благородное название!
  25. Ta не надо мне делать нервы, их есть кому портить.
  26. Не хочу Вас расстраивать, но у меня все хорошо.
  27. Вы шо, спешите скорее, чем я?!
  28. – Сема, вы со своей Розочкой счастливы?
    – А куда деваться?
  29. Улыбайтесь… завтра будет еще хуже…
  30. Я себе знаю, а вы себе думайте, что хотите.
  31. — Ну, почему какие-то несчастные штаны вы мне шили месяц?! Бог мир за семь дней создал, а тут — брюки — месяц!..
    — Ха, молодой человек… Вы посмотрите-таки на этот мир — и вы посмотрите на эти брюки!..
  32. — Соломон, сколько будет семью восемь?
    — А мы продаем или покупаем?
  33. Вы вот это здесь рассказываете на полном серьезе? Ничем не рискуя? Нет, Вы мне просто начинаете нравиться!
  34. Не делай мине беременную голову!
  35. Мне-таки стыдно ходить с вами по одной Одессе!
  36. Я готов послушать за вашу просьбу.
  37. Я личность творческая - хочу творю, хочу вытворяю.
  38. Шоб я Вас так забыл, как я Вас помню!
  39. В трамвае:
    — Вы на следующей виходите?
    — Выхожу.
    — А впереди вас люди виходят?
    — Выходят!
    — А ви их спгашивали?
    — Спрашивал!!
    — Ну и шо они вам сказали?
  40. — Сара, не смей мне возражать!
    — Абрамчик, я и не возражаю. Я молчу.
    — Тогда убери мнение со своего лица!
  41. — Роза Моисеевна, сколько Вам лет?
    — Та каждый год по-разному!
  42. – Сарочка, ты не жалеешь, что за Зяму замуж вышла?
    – Что ж я, не человек? Ну жалко его, конечно.
  43. Одесса. Дерибасовская. По ней мечется взмыленный интеллигент. Подскакивает к одесситу:
    — Вы не знаете, где находится почта?
    — Знаю. А зачем она вам?
    — Хочу послать деньги родителям в Москву.
    — Пошлите со мной.
    — Нет! Я вас не знаю!
    — Не бойтесь, пошлите со мной!
    — Нет! Ни в коем случае! Вы меня обманете!
    — Ну ладно, если ты из Москвы, скажу тебе по-русски: Идёмте со мной! Я покажу, где почта!
  44. Две одесситки:
    — Роза, как тебе нравится моё новое платье?
    — Извини, Сара, я спешу, мне сейчас не до скандалов!
  45. — Или вы думаете, шо вы не опоздали? Так я вам скажу, шо таки да.
  46. — Боря! Не бей так сильно Изю! Вспотеешь!
  47. — Мойше, когда тебя нету дома, соседи про тебя такое говорят!..
    — Ой, когда меня нету дома, так пусть они меня даже бьют!
  48. — Вы не скажете, почем стоит это мясо?
    — Почему не скажу?! Мы с вами разве поссорились?
  49. — Мадам Трахтенберг, ваша Софочка выходит замуж?
    — Да, понемножку.
  50. – Беня, я слышал, вы женитесь!
    – Таки-да!
    – И как вам ваша будущая жена?
    – Ой, сколько людей, столько и мнений. Маме нравится, мне нет!

odesskie-shutki


Українська мова. Міфи та їх спростування.

  • 10.03.16, 05:47
Viktoria Vovkanets
Не залежно від того, чи в україномовному ви середовищі, чи в російськомовному - намагайтеся розмовляти українською - це краще, ніж продовжувати розмовляти мовою агресора, що вбиває нас вже 400 років.

"Мене надихнуло написати, чи скоріше примусило написати цю статтю стереотипне твердження, що українська мова - це те ж саме, що і російська. Я не погоджуюсь з цим твердженням, адже подорожуючи Польщею чи Словаччиною не було ніяких проблем з розумінням одне одного, коли кожен спілкувався рідною мовою."
Але якщо б я заговорила в Росії українською, мене б не сприйняли, по-перше, з політичних міркувань, а, по-друге, вони б не зрозуміли таких слів як "незабаром", "нехай щастить", "вітаю", "пане" і ще багато інших. Це ж підтвердив мій колега з Польщі: якщо він розмовляє польською в Україні - його розуміють, в Росії - ні. І тут постає питання, чи дійсно мови є дуже подібними, чи нам це нав'язують.
К.Тищенко про українську мову 

А далі, щоб обгрунтувати свою думку - трохи теорії.

Українська мова — національна мова українців. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Українською мовою у світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.

Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис). Отже, на підставі цих даних деякі вчені ставлять під сумнів об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов.

Слов'янські мови — група споріднених мов індоєвропейської мовної родини, що розвинулися з діалектів праслов'янської мови. Загальна кількість носіїв становить понад 287 млн. чоловік. Виокремлення слов'янських діалектів з єдиної прамови відносять до середини 1 тис. н.е. (період формування ранніх слов'янських феодальних держав у Європі). У період свого розпаду праслов'янська мова складалася з континууму діалектів; сучасні слов'янські мови утворилися внаслідок об'єднання певних діалектів навколо політичних і культурних центрів.

Більша частина майбутніх слов'янських земель в III–IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, що зараз є територією сучасної України, Білорусі і Польщі, а в подальшому переселялися на Південь і Захід і кладалася з різних племен степу — скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів та ін.

Специфічні мовні риси української мови трапля­ються вже в пам'ятках 11—12 ст., що походять з Південної Русі. Вони систематично виявляються і в пам'ятках з цих територій пізніших часів (14—15 ст.).

Український народ сформувався в Київській Русі, пере­дусім на основі населення Київського, Черні­гівського, Переяславського, Галицького і Во­линського князівств. Консолідації українського народу, становленню його мови перешкоджала та обставина, що після монгольської навали в 13 ст. його землі входили до складу різних дер­жав. Так, Чернігово-Сіверщина, Поділля і Ки­ївщина з Переяславщиною, а також більша частина Волині належали до Великого князівства Ли­товського з офіційною "руською", тобто староукраїнською мовою; Північна Буковина стала частиною Молдовського князівства — тут теж тривалий час усі державні справи вели "руською" мовою; частину Західної Волині та Галичину захопила Польща, а Закарпаття — Угорщина. Особливо велике значення для консолідації українського народу та його мови, розвитку його само­свідомості та державності мав Київ. Є безліч доказів і рукописів, що доводять, що українська мова і державність виникла раніше, ніж російська, і також російська мова є похідною від староруської і ординської мов, тому вона найбільш відмінна від інших слов'янських мов.

Коли розібралися з давньою історією, пропоную перейти до більш сучасної історії, а саме до пояснення причини феномену "рускоговорящій українєц". Протягом 400-т років українська мова пережила безліч заборон, як за часів царської Росії, так і за Радянського союзу.

Людей розстрілювали, висилали до Сибіру, катували чи садили до в'язниць. Масове винищення населення під час Голодомору за офіційними даними призвело до 10 мільйонів смертей, хоч неофіційно жертвами радянського терору за весь час стали 50 мільйонів українців. Адже населення України до приходу більшовиків було 85 мільйонів до 1930-х років, а у 1940-х вже 35 мільйонів. 

Після спустошених сіл за часів голодомору сюди заселили переселенців з Росії, тому ми і маємо таку ситуацію на Сході країни. А ще 100 років тому - етнічний склад населення був повністю протилежним.

Але репресіями і заборонами це не завершилось. Велась також політика "русифікації" української мови, тобто її уподібнення до Російської. Тобто те, що ми зараз маємо за мову є суржиком, а не первісною мовою наших предків.

І на завершення хочу звернутись до свідомих українців. Не допустіть того, щоб наша солов'їна мова вимерла. Не залежно від того, чи в україномовному ви середовищі, чи в російськомовному - намагайтеся розмовляти українською. Спочатку важко перелаштуватися, лізе суржик, деякі слова звучать незграбно або трапляються помилки, типу "останівка". Але це краще, ніж продовжувати розмовляти мовою агресора, що вбиває нас вже 400 років. Коли ви розмовляєте російською, ви автоматично приймаєте і погоджуєьеся з голодомором, із заборонами українською мови, з репресіями проти інтелігенції.

І завершу словами видатної українською поетеси і письменніці, державного діяча Ліни Костенко:


Міф про багатонаціональність України

  • 10.03.16, 05:38

Час від часу можна чути, що Україна — багатонаціональна держава, а українці – поліетнічна нація. Аргументом для цього називають дані першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, за якими на території нашої країни живе аж 130 націй і народностей, а також висновок Державного комітету статистики України про те, що багатонаціональною є не лише Україна загалом, а й кожна її область.

Наскільки таке твердження обґрунтоване, говоримо з науковцем із Луганська, яка нині живе в Івано-Франківську, Іриною Магрицькою.

Перед тим, як почати з’ясовувати, чи Україна – справді багатонаціональна держава, маємо знати, якою є міжнародна практика визначення етнонаціонального складу населення.

— У світовій практиці ті держави, в яких найчисленніша за кількістю своїх представників етнічна група переважає всі інші групи, разом узяті, заведено вважати моноетнічними. За визначенням директора міжнародної неурядової організації “Freedom House” Адріяна Каратницького, в моноетнічній країні кількість представників однієї нації повинна становити не менше 67%, тобто дві третини усього населення. Більшість європейських країн — Німеччина, Франція, італія, Данія, Португалія, Польща, Греція, Угорщина, Швеція тощо — моноетнічні, однак деякі з них мають тенденцію до втрати цього статусу через активний наплив мігрантів.

Якою ж насправді є Україна за своїм національним складом?

— За результатами перепису 2001 року, етнічних українців в Україні — 77,8%, росіян — 17,3% (разом — 95,1%). Вісім наступних за величиною груп (білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї) становлять 3,1% населення. Ще вісім (вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи) набирають разом 1,1%. Решта 112 спільнот становлять у сумі лише 0,4% загальної кількості жителів України.

Етнічний склад населення України

Етнічний склад населення України

Хоч кількість представників цих 112 національностей вимірюється одиницями, для нашого Держкомстату це – цілі народи в Україні, чи не так?

— В останній групі прописалися “нації” та “народності”, рідні мови яких належать до таких екзотичних для нас мовних груп, як угро-фінська, тунгусо-манчжурська, самодійська, чукотсько-камчатська, ескімосо-алеутська, північнокавказька тощо. Кількість їхніх представників в Україні мізерна. Наприклад, алеутів — 6 осіб, юкагирів — 12, ітельменів і тофаларів — по 18, чукчів — 30. Хіба може людина при повному розумі їх піднести до рівня народів в Україні, якщо вони є лише ліченими представниками малих корінних народів Півночі, Далекого Сходу, Сибіру й Північного Кавказу?!

Якщо простежити динаміку кількісного складу населення в межах групи “112” за результатами двох останніх переписів — 1989 р. і 2001 р., то картина така: енці (було 1 — стало 26), іжорці (9 — 812), ітельмени (2 — 18), кети (8 — 37), ліви (6 — 235), ороки (2 — 959), орочі (19 — 288), нганасани (1 — 44), негідальці (10 — 52), нівхи (10 — 584), селькупи (11 — 62), тофалари (3 — 18), удини (109 — 592), ульчі (13 — 76), чуванці (35 — 226), чукчі (0 — 30), юкагири (3 — 12).

Наскільки мені відомо, ви перевіряли з допомогою різних джерел статдані про групу “112”. Вони коректні?

— Власне, стосовно даних переписів у мене й виникло запитання, і не одне. Скажімо, вони засвідчують жваве переселення лівів до України: 1989 р. їх в Україні було всього 6, а 2001-го стало 235. Але видана в Росії енциклопедія “Народы и религии мира” (М., 1998) стверджує, що загальна чисельність лівів у світі — 226, і живуть вони всі в приморській Латвії!

Ця ж енциклопедія інформує, що іжорців — корінного народу Естонії і Росії — є всього 820 осіб. Як могло статися, що 812 із них за три роки (від 1998-го до 2001-го) перемістилися за тисячі кілометрів до України? Загальна кількість ороків — це тунгусо-манчжурський народ, який споконвіку живе на сході о. Сахалін (РФ) і півночі о. Хоккайдо (Японія), — близько 500 осіб. А в Україні 2001 року їх опинилося вдвоє більше, ніж загалом у світі, — 959!
А ви чули, щоб євреї в Україні уточнювали, що вони “горські”, “грузинські” або “середньоазійські”? Бо я — ні. Саме такі національності фіксує всеукраїнський перепис населення.

Тож така статистика більше подібна до відвертої маніпуляції чи фальсифікації задля зміцнення тези про багатоетнічну Україну. Навіть цих прикладів достатньо, щоб поставити під сумнів достовірність результатів перепису населення України 2001 року.

Але навіть із такої статистики випливає, що Україна, в якій українців 78%, меншою мірою поліетнічна, ніж більшість європейських моноетнічних країн…

— В Україні є лише два корінні народи — українці та кримські татари, і три народності — гагаузи, караїми, кримчаки. Усі інші є тільки діаспорами, тобто маленькою часткою народів, які проживають поза межами України. Найбільша ж діаспора — росіяни — живе в Україні не компактно, а дисперсно (як і більшість інших неукраїнців). Та й переселилися вони в Україну в своїй більшості недавно, за часів СРСР.

Загалом же у 22-х областях етнічні українці становлять понад 70% населення, у трьох областях — Одеській, Донецькій і Луганській — від 57 до 63%, і лише в Криму та Севастополі їх менше 50%. Навіть на моїй рідній Луганщині, в її північних районах, українців живе понад 80%!

Отож висновок Держкомстату про багатонаціональність України та всіх її областей притягнутий за вуха. Бо ж смішно читати, приміром, що навіть Івано-Франківщина є багатонаціональною, бо в ній, окрім українців (їх 97,5%!), живе ще 90 національностей і народностей…

Якою є політична мета таких маніпуляцій? Кому так важливо поширювати міф про багатонаціональність України?

— Іван Дзюба не втомлюється наголошувати на тому, що сенс офіційно пропагованих формул на кшталт “народи України”, “Україна — багатонаціональна країна” — це поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни. Ми й не зчулися, як від початків незалежності зникає з ужитку термін “титульна нація” на позначення українського народу, що дав назву країні. Він був поширений навіть за часів УРСР, тобто ще до Другої світової війни, а сьогодні мав би позначати державотворчу націю. Розмивання українського характеру нашої держави грає на руку тим, хто “нерівно дихає” стосовно українців як усередині країни, так і ззовні. Бо саме тому, на відміну від мононаціональних європейських країн, Україна так і не стала де-факто національною державою. Національна українська мова (а саме на ґрунті своїх національних мов сформувалися європейські національні держави, а вже на основі тих мов — національні культури, спільні традиції, погляд на історію) в Україні за 24 роки незалежності так і не утвердилась в основних сферах суспільної діяльності попри декларативність її державного статусу. Американська співачка Брія Блессінр, опанувавши українську мову й відвідавши Київ, була спантеличена і здивована тим, що української тут так мало чути.
Тож українці, домінуючи чисельно, не домінують у суспільстві в мовному плані. Україномовні, а отже, й українськокультурні українці фактично є в Україні національною меншиною. При цьому великій частині українців байдуже, якою мовою розмовляти, свої мовно-культурні права відстоювати вони масово не бажають. Це є ознакою недосформованості української нації, корінням чого є важкий постгеноцидний та колоніальний спадок.

Оскіль1ки Україну офіційно визнано багатонаціональною державою, а українці в ній юридично не є ані національною меншиною, ані титульною, або державотворчою, нацією, то й їхньої дискримінації за мовною ознакою держава просто не помічає.

Якою має бути стратегія Української держави в сфері етнонаціональних відносин?

— В Україні, як у будь-якій демократичній країні, має бути так: якщо ти, незалежно від національності, не знаєш державної мови — ти не маєш ніякої перспективи, ніде не працюватимеш і навіть не отримаєш громадянства. За словами професора Колумбійського університету Юрія Шевчука, в США, Франції, Італії людина, яка не володіє державною мовою, не лише почувається некомфортно, її там відкрито дискримінують і змушують виконувати мовні правила; там жодна титульна нація не виправдовується за своє право мати свою державну мову.

Лібералізм у мовному питанні ніде не проходить, особливо в країнах з тяжким колоніальним спадком. Замість того, щоб утверджувати державну українську мову, як того вимагає ст. 10 Конституції України, нова влада, активно втілюючи гасло “Єдина країна – единая страна!”, здійснює таким чином в усіх гуманітарних сферах неприховану новітню русифікацію і демонструє зневагу до української мови як державної, до українців і до самої України.

Я цілком згодна з пропозиціями відомого борця за українську державність мовознавця Святослава Караванського стосовно того, що для перетворення України на європейську державу потрібно прийняти «Закон проти дискримінації титульної нації», бо в Україні існує унікальна ситуація, коли титульну націю дискриміновано у своїй же державі. Наша держава також мала б парафувати Декларацію ООН 2007 р. “Про корінні народи”, за якою б українці (а також кримські татари, караїми, гагаузи і кримчаки) у своїй країні мали б окреме, захищене державою, право на збереження і розвиток власної мови і культури.

Бабій Яр (моськовською)

  • 10.03.16, 04:58

Фотографии разрушенного большевиками Киева. Куда идут евреи по Хрещатику?  -  http://babiyarkiev.blogspot.com/2016/01/Fotografii-razrushennogo-bol-shevikami-Kieva-Kuda-shli-evrei-po-Hreshhatiku.html







Чи варто українцям святкувати 8 березня ?

  • 10.03.16, 04:48




Чи варто українцям святкувати такі свята ?

8 березня 1169 року, А. Боголюбський (половець, з народу моксєль) - князь суздальський, , знищив зі своєю азіатською пяною ордою 95% населення Києва, спалив і пограбував все місто, всі храми і будинки, і кричав що Киів ніколи не буде столицею, а центр Русі буде у Москві або у Володимирі де він збудував храм поставивши там Вишгородсько-Киівську чудоікону викрадену у русічів-украінців. Навіть коли прийшли монголи у 1240 році у Києві нічого було брати, за 70 років Київ не зміг відбудуватися, такі значні нищення зробили угро-фінські племена. Це по перше, день трауру. По друге- Є такі свята, на які жидам заборонено працювати, хоча я взагалі маю сумнів, що вони це вміють робити. Одне з таких свят, про яке ми розповімо - ПУРІМ. Але як зробити своє, юдейське свято офіційним ? І вигадали ! Юдейка Клара Цеткін та Роза Люксембург запропонували відзначати жіночій день, більшовики його зробили офіційним святом у всіх окупованих ними країнах. Бо більш жодна країна світу таке свято не відзначає. Чому саме більшовики ? Поясню. Керівні органи більшовиків складалися: ЦК більшовиків - 10 з 12 юдеї, ЦК меншовиків - 11 з 11 юдеї, ЦК правих есерів - 13 з 15 юдеї, ЦК лівих есерів - 10 з 12 юдеї. Комітет анархістів - 4 з 5 юдеї. 40 з 40 журналістів при ленінському уряді теж були юдеї. (Дані взято з книжки Г.Климова "Протоколы советских мудрецов". Вид. Советская Кубань, 1995 р.).

Вдершись в Україну, московські більшовики пройшлися по ній чорною навалою, знищуючи все українське, по коліна вимазані у крові українських громадян, встановлювали свої порядки та закони, розстрілюючи українців тільки за те, що вони розмовляли на українській мові або були вдягнуті у національний одяг.

Перший закон, який був прийнятий - це заборонити ВСІ національні свята у Україні !!! Як святкували більшовики день 8 березня, - примусово згоняли жінок на збори, вдягали всім червоні хустинки, на зборах читали лекції, як повинна вести себе жінка в побуті, у ліжку, нагороджували грамотами.... Не прижилося, тоді М.Хрущов наказав зробити цей день вихідним, тільки після 40 років настирливих, примусових намагань, більшовики добилися від людей святкувати 8 березня, або просто пиячити, (вихідний же).

Як святкували ДЕНЬ МАТЕРІ в Україні, як вже було сказано, що коли московські більшовики захопили владу, та через море української крові встановивши свою владу у Україні, то відразу заборонили це українське свято.

Так як же святкували ДЕНЬ МАТЕРІ українці ? У Україні спокін віку, жінку поважали не один день на рік, а всі 365 днів.

Витоки Дня Матері мають релігійний характер, оскільки за церковним календарем місяць травень посвячується Пречистій Діві Марії – Матері Божій.Розуміючи велику виховну і просвітницьку роль поезії, пісні, свідомі свого покликання священичого і національного, настоятелі парохій плекали і втілювали в життя ідею просвітництва через залучення і заохочення прихожан до хорів, самодіяльних театрів, (невід’ємною частиною яких було музичне виконавство), товариств “Просвіти” та ін. Так поступово рік у рік, вік за віком, у культурно-мистецьке життя української громадськості ввійшло святкування Дня Матері вже як дня подяки і Божій Матері, матері Україні та рідній мамі. До цього свята, яке відзначалося у другу неділю травня, найбільше готувалися діти, (звичайно ж, з допомогою вчителів чи священиків), створюючи власні літературно-музичні композиції. Відтак, малі локальні святкування на парафіях переносились на сцену, виростали до масштабів святкових концертів…

Тобто не за наказом, як у московитів і у поневолених ними країнах, а так сталося у Україні поступово, історично обгрунтовано.

Повернемося трохи у історію, чому ж жиди захотіли відпочивати 8 березня, хто вигадав і впровадив це "свято" ми вже знаємо.

В Персії, правив цар Ахашверома (Ксеркс), царю доповіли, що юдейська меншина поводиться дуже розгнуздано. Царських законів не виконує. Цар видає указ для всих царських країнах від Індії до Ефіопії (127 країн), наказувалось послати гінців з листами, в яких вказувалось повбивати й винищити всіх юдеїв, від молодого до старого, дітей і жінок в один день; тринадцятого дня дванадцятого місяця Адора, а майно їхнє розграбувати". Довідавшись про це, юдеї Естер і Мардохай шляхом інтриг "жереб долі" повернули в іншому напрямку. Зрадою, брехнею юдеї захопили печатку царя і домоглися дозволу царя відправляти його укази, переробивши наказ царя, так що тепер цар дозволяє юдеям, в якому б місті вони не жили, зібратися "стати до оборони власного життя, вигублювати, вбивати і винищувати всіх озброєних (зброю носила тільки еліта), дітей і жінок їхніх, а маєтки їхні розграбувати".

Тоді жиди вирізали майже 80 тис дітей, жінок, чоловіків. А скільки мільйонів жидо-москальсько-більшовицька банда знищила українців під час свого володіння Україною за 400 років ? Якщо тільки один голодомор 1932-33 р.р. забрав 14 мільйонів українців.

Завершилася ця різня 14 адора перемогою юдеїв. Згідно юдейським місячним календарям 14 адора відповідає дню 8 березня. Тривала ж ця вакханалія два тижні. Якщо від 8 березня відрахувати назад 14 днів, то що маємо? Так, так, маємо 23 лютого - "Дєнь совьєтской арміі", який деякі хохлята святкують і по сьогоднішній день. А ці два тижні - це звичайнісінький юдейський Пурім (що означає Жеребок).

Зрозуміло, чому святкуємо ці свята по сьогоднішній день? Кому ні, цитую рядки з Біблії: "Ці дні Пурім не могли ніколи вийти з ужитку серед юдеїв і пам'ять про них зникнути з-поміж потомків їхніх (Ест.9-28).

Ось такі свята маємо в "незалежній" (хіба що від українців) Україні. Замість того, щоб святкувати щось рідне українське, обдурені українці святкують жидівський Пурім.

Ірина Король та її колектив стали першими, хто взагалі відродив це свято,що святкування Дня Матері у Львівській області почалося тільки з травня 1990 року, і вже аж з плином кількох років розповсюдилось по Україні.

Чи варто святкувати це сіонітське жидосвято яке запровадили як масони криваві сатанисти-комуністи та іх всесвітні проститутки жидівки цеткін та люксембург ? Може треба жіночий день перенести на іншу, більш радісну дату, нашу, рідну? Яку спокон віку святкували українці у Україні , і яке заборонили святкувати більшовики - ДЕНЬ МАТЕРІ. ( друга неділя травня).

- See more at: http://www.sich-zhinocha.org/content/chi-varto-ukrayincyam-svyatkuvati-8-bereznya#sthash.Z09N2gBg.dpuf

Холокост придумали чтобы скрыть собственные преступления ч 2

  • 29.02.16, 09:32
ВОПРОС: Таким образом, миллионы умерших являются для Вас только вымыслом?

ОТВЕТ: Я лично видел лагеря и бывал в них. Я был в Маутхаузене в последний раз в мае 1944 года, чтобы по приказу Гиммлера допросить там сына маршала Бадольо, Марио. Я провел в лагере целых два дня. Там были огромные работающие кухни для заключенных, и даже был бордель для их потребностей. Но никаких газовых камер.

К сожалению, много людей погибло в лагерях, но не потому, что кто-то специально хотел их убить из-за своей кровожадности. Война, тяжелые условия жизни, голод, недостаточный правильный уход часто оказывались для них роковыми. Но эти трагедии гражданских лиц происходили не только в лагерях, но и во всей Германии, прежде всего, из-за проводившейся без разбора бомбардировки немецких городов.

ВОПРОС: Значит, Вы преуменьшаете трагедию евреев: Холокост?

ОТВЕТ: Там мало что можно было бы преуменьшать: трагедия есть трагедия. Здесь речь идет скорее о проблематике исторической правды.

Интерес держав-победительниц Второй мировой войны состоял в том, чтобы у них самих не потребовали отчета за их преступления. Они разрушали целые города в Германии, в которых не было ни одного-единственного солдата, и только для того, чтобы убить женщин, детей и стариков, чтобы сломить этим боевой дух, чтобы немцы не могли продолжать бороться со своими противниками. Такая судьба постигла Гамбург, Любек, Берлин, Дрезден и другие города. Они использовали свое превосходство в бомбардировщиках, чтобы с безумной беспощадностью безнаказанно убивать гражданских лиц. Затем то же самое случилось с жителями Токио, и, наконец, атомные бомбы  убили множество гражданских японцев в Нагасаки и Хиросиме.

Поэтому было необходимо изобрести необычайные преступления, которые якобы совершила  Германия, и таким образом немцев представить как исчадие ада, и всю прочую чушь вроде тех персонажей из романов ужасов, по которым Голливуд снял сотни фильмов.

Помимо того, в методах держав-победительниц во Второй мировой войне мало что изменилось: в соответствии с их воззрениями они экспортируют демократию в форме так называемых мирных миссий против «мерзавцев»; при этом они создают образы врага - террористов, которые совершают все более чудовищные, все более невообразимые преступления. Но на практике нападают-то как раз они сами, прежде всего, с помощью своей военной авиации, на тех, кто не хочет им покориться. Они уничтожают солдат и гражданское население, у которых нет средств для защиты. И потому происходит так, что после всех этих гуманитарных интервенций в различных странах они ставят там у власти марионеточные правительства, которые защищают их экономические и политические интересы.

ВОПРОС: Но как Вы объясните тогда некоторые однозначные доказательства, такие как видеозаписи и фотографии концентрационных лагерей?

ОТВЕТ: Эти фильмы - это еще одно доказательство подлога: почти все они взяты из лагеря Берген-Бельзен. Это был лагерь, куда немецкие власти собирали из других лагерей заключенных, которых считали нетрудоспособными. Внутри лагеря также находился госпиталь для выздоравливающих. Одно это уже очень многое говорит о кровожадных намерениях немцев. Ведь кажется странным, что во время войны создается структура такого рода  для тех, которых якобы должны были отравить газом. Бомбардировки союзников в 1945 году оставили лагерь без питания, воды и медикаментов. Распространилась эпидемия тифа, которая привела к появлению тысяч больных и умерших. Эти снимки и фильмы были сделаны в то время, в апреле 1945 года, когда сборный лагерь Берген-Бельзен был опустошен эпидемией и уже находился в руках союзников. Снимки и фильмы были специально сделаны в пропагандистских целях британским режиссером и мастером фильмов ужасов Альфредом Хичкоком. Цинизм, отсутствие должного понимания человечности, с которым также еще сегодня спекулируют с помощью этих изображений, ужасны. С давних пор их показывали на экранах телевизоров, с гнетущей музыкой в качестве звукового фона, и публику с бессовестным коварством обманывали, связывая эти ужасные сцены с газовыми камерами, к которым они не имели никакого отношения. Все это подлог!

ВОПРОС: Итак, Вы полагаете, что смыслом всей этой дезинформации было желание держав-победительниц скрыть свои преступления?

ОТВЕТ: Вначале это было именно так. Такой же сценарий, что и на Нюрнбергском процессе, был изобретен также генералом Дугласом Макартуром в Японии в виде Токийского процесса. В этом случае выдумывали другие истории и другие преступления, которые привели всех подсудимых к смертной казни через повешение. Чтобы сделать преступников из японцев, которые уже пострадали от атомных бомб, тогда даже выдумали обвинения в каннибализме.

ВОПРОС: Почему только вначале?

ОТВЕТ: Так как впоследствии литература о Холокосте очень пошла на пользу в первую очередь государству Израиль по двум причинам. Первую причину хорошо разъяснил писатель Норман Финкельштейн, сын депортированных евреев. В своей книге "Die HolocaustIndustrie' («Индустрия Холокоста») он объясняет, как этот бизнес при помощи требований о возмещении ущерба принес миллионные суммы в форме репараций и компенсаций  в кассы еврейских учреждений и государства Израиль. Он пишет о „настоящем организованном вымогательстве". Вторую причину объясняет писатель Серджо Романо, который, несомненно, не считается ревизионистом. После войны в Ливане Израиль осознал, что распространение и подчеркивание драматичности в "литературе о Холокосте" принесло бы ему преимущества в его территориальном споре с арабами и привело бы „к чему-то вроде полудипломатического иммунитета".

ВОПРОС: Всюду на свете, когда говорят о Холокосте, говорят об искоренении. Есть ли у Вас сомнения на этот счет, или Вы даже вообще отрицаете это?

ОТВЕТ: Средства пропаганды тех, которые сегодня держат в своих руках власть над всем миром, безудержны. С помощью исторической субкультуры, специально созданной и распространенной телевидением и кино, совесть людей подверглась манипулированию с использованием влияния на эмоции. В частности, новые поколения уже с начальной школы подвергались промыванию мозгов, на них давили жестокими историями, чтобы подавить свободное формирование собственного мнения.

Как я уже говорил, мы уже почти семьдесят лет ждем доказательств преступлений, которые приписываются немецкому народу. Историки не нашли ни одного единственного документа, который сообщает о газовых камерах. Ни одного письменного поручения, доклада или заключения какого-либо немецкого учреждения, ни одного донесения сотрудников. Совсем ничего.

При этом отсутствии документов судьи в Нюрнберге предположили, что программа по „окончательному решению еврейского вопроса", которая рассматривала возможности высылки евреев с территории Германии и позже из оккупированных немцами областей, включая их возможное переселение на Мадагаскар, была секретным кодовым словом, которое на самом деле означало их уничтожение. Это абсурдно! В разгар войны, когда мы еще считались победителями как в Африке, так и в России, евреев, которых сначала только стимулировали, потом до 1941 года все сильнее призывали к тому, чтобы они добровольно покинули Германию. Только после этих двух лет с начала войны начались мероприятия по ограничению их свобод.

ВОПРОС: Давайте представим, что доказательства, о которых Вы говорите, будут найдены. Я говорю о документе, который подписан Гитлером или другими важными руководителями. Как изменится после этого Ваша позиция?

ОТВЕТ: В таком случае я выскажусь за суровое осуждение таких действий. Все действия произвольного насилия против групп людей без учета фактической индивидуальной ответственности, неприемлемы и абсолютно достойны осуждения. Так произошло с индейцами в Америке, с кулаками в России, с итальянскими жертвами «Фойбе» в Истрии («фойбе» (foibe) - это глубокие карстовые пещеры, куда югославские коммунистические партизаны с 1943 по 1949 год сбрасывали трупы тысяч убитых ими итальянцев, в т.ч. женщин и детей – прим. перев.), с армянами в Турции, с немецкими военнопленными в американских концентрационных лагерях в Германии и Франции, а также в русских лагерях; одни умерли по воле президента США Эйзенхауэра, другие благодаря Сталину. Оба главы государства осознанно игнорировали Женевскую конвенцию, чтобы довести эту трагедию до апогея. (Дуайт Эйзенхауэр несет ответственность за жестокое обращение с военнопленными немцами как главнокомандующий американской армии в Европе, однако президентом США в то время был Гарри Трумэн. – прим. перев.) Все эти эпизоды следует осудить со всей ясностью, включая и преследование евреев немцами, которое, без сомнения, имело место. Но осудить нужно именно реальные преследования, а не те, которые были выдуманы в пропагандистских целях.

ВОПРОС: Значит, Вы согласны с тем, что существует возможность того, что эти доказательства вероятного уничтожения со стороны немцев в конце конфликта исчезли и, может быть, однажды будут обнаружены?

ОТВЕТ: Я уже говорил, что определенные действия должны быть осуждены в принципе. Тогда если мы предположим, что каким-то абсурдным образом однажды будут найдены доказательства существования газовых камер, вопрос об осуждении тех, кто запланировал такие ужасные преступления и использовал для убийств, является абсолютно бесспорным и однозначным. Видите ли, я научился тому, что сюрпризы в этом отношении никогда не заканчиваются. В этом случае, тем не менее, я думаю, что с уверенностью могу исключить такую возможность, так как на протяжении уже почти шестидесяти лет немецкие документы, которые попали в руки держав-победительниц, были подвергнуты сотнями ученых серьезному изучению и анализу; и то, что не всплыло до сегодняшнего дня, очень маловероятно может выйти на поверхность также в будущем.

Я считаю это в высшей степени невероятным также по другой причине: уже во время войны наши противники начали распространять подозрения об убийствах в лагерях. Я говорю о заявлении союзников от декабря 1942 года, в котором в общем смысле говорилось о варварских преступлениях против евреев в Германии и настаивалось на наказании обвиняемых. Потом, в конце 1943 года, я узнал, что речь шла не просто об общей военной пропаганде, а что наши враги планировали даже изготовление фальшивых доказательств этих преступлений. Об этом я получил первую информацию от моего сокурсника и хорошего друга капитана Пауля Райнике, который служил у второго человека в немецком правительстве, рейхсмаршала Германа Геринга: он был шефом его эскорта. Последний раз, когда я видел его, он рассказывал мне о плане самых настоящих фальшивок. Геринг был возмущен, так как он считал эти лживые изображения клеветническими перед глазами всего мира. Геринг, прежде чем он совершил самоубийство, в самой жесткой форме осудил перед Нюрнбергским трибуналом создание этих поддельных доказательств.

Следующее указание я получил позже от начальника полиции Эрнста Кальтенбруннера, человека, сменившего Райнхарда Гейдриха после смерти последнего, а потом казненного на виселице после Нюрнбергского процесса. Я встречался с ним в конце войны, чтобы сообщить ему о собранной информации об измене итальянского короля Виктора Эммануила III. Он упомянул, что будущие державы-победительницы уже работали над тем, чтобы смастерить лживые доказательства военных преступлений и других зверств, которые они выдумали для лагерей в качестве доказательств немецкой жестокости. Они уже пришли к единому мнению касательно деталей того, как должен был быть инсценирован беспрецедентный судебный процесс для проигравших.

Прежде всего, однако, я встретил в августе 1944 года непосредственного сотрудника генерала Кальтенбруннера, шефа Гестапо Генриха Мюллера. Благодаря ему я смог учиться в военном училище. Я многим был ему обязан, и он тоже  был очень расположен ко мне. Он прибыл в Рим, чтобы позаботиться об одной личной проблеме моего командира подполковника Герберта Каплера. В эти дни американской Пятой армии удалось совершить прорыв у Монте-Кассино, а русские войска вошли на территорию Германии. Война была уже окончательно проиграна. В этот вечер он попросил меня проводить его до гостиницы. Из-за существующего между нами доверия, я решился спросить его о дальнейших деталях по этой теме. Он рассказал мне, что наша разведка получила однозначные сведения о том, что в ожидании окончательной победы враг пытался создать доказательства наших преступлений, чтобы провести показательные судебные процессы после поражения, которые должны были заклеймить Германию как преступника. Он знал более точные подробности и был всерьез этим озабочен. Он утверждал, что этим людям нельзя доверять, так как они не знали ни чувства собственного достоинства, ни угрызений совести. Тогда я был еще молод и не придал его словам надлежащего значения, но потом все на самом деле произошло именно так, как говорил мне генерал Мюллер. Это и есть те люди, руководители, которых сегодня обвиняют в том, что это якобы они придумали и организовали уничтожение евреев в газовых камерах! Я смотрел бы на все это со смехом, если бы эти события не были настолько трагичны.

Когда американцы в 2003 году напали на Ирак под предлогом, что у он якобы обладал "оружием массового уничтожения", с помощью явно лживого клятвенного заявления американского министра иностранных дел Колина Пауэлла перед Советом Безопасности ООН, и это говорили как раз те, кто был единственным, кто применил это оружие на войне, то я сказал себе: ничего нового!

ВОПРОС: Вы, как немецкий гражданин, знаете, что согласно некоторым законам в Германии, Австрии, Франции, Швейцарии, тем, кто отрицает Холокост, грозит тюремное заключение?

ОТВЕТ: Да, сильные мировые державы потребовали таких законов, и скоро они будут навязаны также и Италии. Фокус состоит как раз в том, чтобы заставить людей думать, будто те, кто противостоят, например, израильскому колониализму и сионизму в Палестине, являются антисемитами. Тот, кто решается критиковать евреев, является и навсегда останется антисемитом. Кто рискует задавать вопросы о доказательствах существования газовых камер в концентрационных лагерях, автоматически считается сторонником идеи уничтожения евреев. Это подлая манипуляция. И как раз эти законы свидетельствуют о страхе того, что правда однажды выйдет на поверхность. Очевидно, есть опасения, что вопреки такой эмоциональной кампании пропаганды историки спросят о доказательствах, и ученые осознают, что  общепринятые изложения являются лживыми. Как раз само существование этих законов открывает глаза тому, кто все еще верит в свободу мышления и значимость независимых исторических исследований.

Естественно, меня могут обвинить за то, что я только что сказал, моя ситуация могла бы даже еще больше ухудшиться, но я должен был сказать об этом, так как это правда; я воспринимаю это мужество прямоты как свой долг перед моей страной, как свой вклад к завершению моих ста лет жизни, в спасение чести моего народа.

С уверенностью моих ста лет!

Эрих Прибке

(Перевод с немецкого. Оригинал интервью был опубликован на итальянском языке)

_______________________

Эрих Прибке – немецкая судьба
Во времена, когда политики…ФРГ (а не немецкие) восхваляются их средствами массовой информации как герои свободы и демократии, непреклонный бывший немецкий солдат находится в Риме под домашним арестом. Когда родился этот честный человек, на политическом горизонте Европы уже видны были признаки грядущих гроз, и таким образом случилось, что этому немцу довелось пережить две мировые войны, причем во второй он последовал своему долгу как солдат. Эрих Прибке поднялся до хауптштурмфюрера СС, когда ему поручили командовать определенными боевыми операциями, кроме всего прочего, в Италии…
Напомним: В марте 1944 года в Риме произошла атака коммунистических партизан на солдат южнотирольского полицейского полка, при этом погибли 33 немецких военных полицейских, 10 непричастных итальянцев и один 13-летний мальчик. Вместо определенного приказом Гитлера коэффициента репрессий 1 к 10 (у союзников в большинстве случаев этот коэффициент составлял 1 к 200!) при до сих пор невыясненных обстоятельствах было расстреляно на пять заложников больше. И за это возложили ответственность на Эриха Прибке, хотя его командир Капплер был задолго до него осужден по этому же делу на пожизненное заключение. Зато люди, виновные в этой атаке в Риме, так никогда и не предстали перед судом.
До 1995 года Эрих Прибке, который 29 июля этого года (2013) не смог отпраздновать свой сотый день рождения на свободе, жил, после многих переездов, в Аргентине, где пользовался хорошей репутацией. После обычной в таких случаях вымогательской кампании средств массовой информации его доставили в Италию, где начался судебный процесс против него. Не было ничего неожиданного в том, что его оправдали, так как его "преступление" классифицировалось как „нормальные действия в условиях войны“, к тому же срок давности его и так давно истек. Левацкие и (мотивированные ветхозаветной ненавистью) круги с этим не смирились и начали второй процесс. На этот раз Прибке осудили на 15 лет, однако, вскоре освободили, на основании закона об амнистии и длительного предварительного заключения. Но те же самые круги продолжили свою кампанию, и так случилось, что Эрих Прибке был осужден военным апелляционным судом – несмотря на многие ходатайства, в том числе и со стороны итальянцев – на пожизненное заключение. Только из-за его состояния здоровья столетнему старику позволили отбывать срок хотя бы под домашним арестом.
А те же политики ФРГ (а не немецкие), которые так много и часто и в столь фарисейском тоне суетятся вокруг прав человека и ведут себя часто просто по-подхалимски, совершенно не заинтересовались судьбой этого бывшего немецкого солдата. Пожалуй, это еще один признак того, как низко нравственно пала уже эта (ненемецкая) политическая каста.
(Статья была написана еще при жизни Эриха Прибке) 


Холокост придумали чтобы скрыть собственные преступления ч 1

  • 29.02.16, 09:24
Последнее интервью Эриха Прибке: Холокост придумали чтобы скрыть собственные ужасные преступления
Erich Priebke
Erich Priebke (29.06.1913 – 11.10.2013)

1 октября 2013 года в Риме в возрасте ста лет скончался бывший хауптштурмфюрер СС Эрих Прибке.

Последнее интервью Эрих Прибке дал в конце июля 2013 года, оно было опубликовано его адвокатом Паоло Джакини сразу после смерти Прибке.  
__________________________


ВОПРОС: Господин Прибке, несколько лет назад Вы уже высказывались в том духе, что Вы не отрицаете Ваше прошлое. А сегодня, когда Вам исполнилось уже сто лет, Вы тоже все еще считаете так?

ОТВЕТ: Да.

ВОПРОС: Что именно Вы под этим понимаете?

ОТВЕТ: Я принял решение быть верным самому себе.

ВОПРОС: Значит, Вы и сегодня все еще воспринимаете себя как национал-социалист?

ОТВЕТ: Верность собственному прошлому – это нечто, что связано с нашими убеждениями. Это моя манера, мой способ видеть мир, мои идеалы, то, что для нас, немцев, было мировоззрением, и что все еще связано с чувством любви к себе и чувством собственного достоинства. Политика же - это совсем другое дело. Национал-социализм погиб вместе с его поражением, и никакой перспективы существования для него сегодня больше не было бы.


ВОПРОС: Является ли антисемитизм тоже частью того мировоззрения, о котором Вы говорите?

ОТВЕТ: Если Вы с помощью Ваших вопросов действительно хотите узнать правду, Вам следовало бы отказаться от некоторых стереотипов и предубеждений: ведь критиковать кого-то, это еще отнюдь не значит, что вы хотите кого-то уничтожить. В Германии поведение евреев с самого начала двадцатого столетия подвергалось открытой критике. Тот факт, что евреи держали в своих руках возросшую до невероятной степени экономическую и, следовательно, также политическую власть, составляя при этом только очень малую долю в населении земного шара, рассматривался как несправедливость. Да это и сегодня еще остается фактом, ведь если мы возьмем тысячу самых богатых и самых могущественных людей мира, нам придется признать, что значительную часть их составляют евреи, банкиры или акционеры транснациональных компаний. Прежде всего, после поражения Германии в Первой мировой войне и под игом Версальского договора переселение евреев из Восточной Европы в Германию привело к настоящей катастрофе, вызванной огромным накоплением их капитала на протяжении немногих лет, тогда как во время Веймарской республики преобладающее большинство немецкого народа жило в ужасающе бедности. В этом климате ростовщики увеличивали свое состояние, а чувство разочарования, направленное против евреев, усиливалось.

ВОПРОС: Есть такая же уже древняя история, согласно которой еврейская религия позволяет евреям практиковать ростовщичество, в то время как христианам это было запрещено. Что, по Вашему мнению, является правдой?

ОТВЕТ: Это точно не моя мысль. Достаточно прочесть Шекспира или Достоевского, чтобы узнать, что подобные проблемы с евреями с исторической точки зрения действительно были повсюду, от Венеции до Санкт-Петербурга. Это вовсе не значит, что в те времена евреи были единственными кредиторами. Я полностью согласен со словами поэта Эзры Паунда: „Я не вижу разницы между еврейским и арийским заимодавцем".

ВОПРОС: И из-за всего этого Вы оправдываете антисемитизм?

ОТВЕТ: Нет, видите ли, это не значит, что среди евреев нет достойных, приличных людей. Я повторю, антисемитизм означает ненависть, беспорядочную, не знающую различий ненависть. Я, даже на протяжении этих последних лет моего преследования, когда я превратился в старика, лишенного свободы, всегда отвергал ненависть.  Я никогда не хотел ненавидеть, даже тех, кто ненавидел меня. Я говорю только о праве на критику, и пытаюсь объяснить причины. И я хотел бы сказать Вам еще больше: Вам стоило бы задуматься над тем, что большая часть евреев, основываясь на своих особенных религиозных воззрениях, рассматривает себя как превосходящих и лучших, чем все другие люди. Они идентифицируют себя с «Богоизбранным народом» Библии.

ВОПРОС: Так ведь и Гитлер тоже говорил о превосходстве арийской расы.

ОТВЕТ: Да, Гитлер тоже стал жертвой идеи превосходства. Это было одной из причин ошибок, исправить которые было уже невозможно. Учтите, тем не менее, что в те годы определенный расизм был нормой. Причем это был не только вопрос настроения народов, но он был также составной частью на уровне правительств и даже правового порядка.

После того, как американцы когда-то были работорговцами и депортировали африканские народы, они остались, тем не менее, расистами и дискриминировали чернокожих. Первые так называемые расовые законы Гитлера ограничивали права евреев не больше, чем были ограничены права бывших африканских рабов в некоторых штатах США. То же самое касалось обращения англичан с индийскими племенами, да и французы тоже не вели себя иначе с так называемыми подданными их колоний. Не говоря уже об обращении с этническими меньшинствами в бывшем СССР в те времена.

ВОПРОС: И как же тогда, по Вашему мнению, дошло до эскалации ситуации в Германии?

ОТВЕТ: Конфликт радикализировался, все сильнее обострялся. Немецкие евреи, американцы, британцы и мировое еврейство с одной стороны против Германии с другой стороны. Естественно, немецкие евреи оказывались во все более трудном положении. Последовавшее из этого решение о принятии более жестких законов в Германии делало жизнь евреев все тяжелее и тяжелее. Потом в ноябре 1938 года один еврей, некий Гершель Грюншпан, в знак протеста против Германии убил советника нашего посольства во Франции Эрнста фон Рата. Последовала знаменитая "имперская хрустальная ночь" (или «ночь битого стекла»). Группы демонстрантов разбивали витрины еврейских магазинов по всей Империи. С того момента евреи рассматривались уже исключительно в качестве врагов. После того, как Гитлер возглавил правительство, он сначала пытался побудить евреев уехать из Германии. Затем в климате растущего недоверия по отношению к немецким евреям, которое было вызвано войной, бойкотом и открытыми конфликтами с самыми важными еврейскими организациями по всему миру, их отправили в лагеря, как настоящих врагов. Естественно, это стало катастрофой для огромного количества невиновных семей.

ВОПРОС: Поэтому Вы считаете, что в том, что пережили евреи, была и их собственная вина?

ОТВЕТ: Некоторая вина тут есть с обеих сторон. Есть вина также и со стороны союзников, которые развязали Вторую мировую войну против Германии после вступления немцев в Польшу. В область, где большое количество этнических немцев постоянно страдало от преследований и эксцессов со стороны польских властей, и которая была передана под контроль новообразованного польского государства по Версальскому договору. Против сталинской России и ее вторжения в остальную часть Польши никто и пальцем не пошевелил. Наоборот, в конце конфликта, который, по официальной версии, возник для того, чтобы защитить независимость Польши от немцев, Сталину незамедлительно подарили всю Восточную Европу, в том числе и Польшу.

ВОПРОС: Следовательно, можно сказать, что Вы, если не говорить о политике, симпатизируете историческим теориям ревизионизма?

ОТВЕТ: Я не совсем точно понимаю, что подразумевается под ревизионизмом. Если мы говорим о Нюрнбергских процессах 1945 года, то я могу Вам сказать, что речь тогда шла о совершенно невероятном процессе, об огромном спектакле c единственной целью продемонстрировать общественному мнению всего мира немецкий народ и его вождей как жестоких человеконенавистников. Чтобы унизить побежденных, которые больше не могли защищаться.

ВОПРОС: На чем Вы основываете это утверждение?

ОТВЕТ: Что можно сказать о самозваном суде, который осуждает преступления только побежденных, но не преступления победителей; где победители являются одновременно обвинителями, судьями и пострадавшей стороной, и когда статьи законов за прошлые прегрешения специально пишут для него задним числом, только чтобы можно было с их помощью осудить обвиняемых? Даже президент США Джон Ф. Кеннеди осудил этот процесс как "гнусный", так как он нарушал „принципы американской конституции, чтобы наказать побежденного противника".

ВОПРОС: Даже если Вы утверждаете, что такого преступления, как преступления против человечности, за которые судили обвиняемых в Нюрнберге, раньше в юридической форме не было в законах как такового, и что оно было введено как раз этим международным трибуналом, тем не менее, нужно же сказать, что обвинения эти касались ужасных деяний.

ОТВЕТ: В Нюрнберге немцев обвинили в бойне в Катыни, а потом в 1990 году Горбачев признал, что это как раз те же самые русские обвинители-то и убили двадцать тысяч польских офицеров в лесу близ Катыни выстрелами в затылок. В 1992 году российский президент Ельцин представил оригинальный документ распоряжения, которое было подписано Сталиным.

Немцев также упрекали в том, что они якобы делали из евреев мыло. Экземпляры такого мыла попали даже в музеи США, Израиля и других стран. Только в 1990 году одному профессору Иерусалимского университета пришлось, в конце концов, признать, что это был обман.

ВОПРОС: Да, но концентрационные лагеря - это не изобретение судей в Нюрнберге.

ОТВЕТ: В эти ужасные военные годы изоляция в концентрационных лагерях того гражданского населения, которое представляло собой угрозу для национальной безопасности, была естественной целесообразностью. Во время Второй мировой войны это делали как русские, так и американцы. В частности, последние поступали так с американцами азиатского происхождения.

ВОПРОС: Но в Америке в концентрационных лагерях для этнических японцев не было газовых камер.

ОТВЕТ: Как я уже говорил, в Нюрнберге множество обвинений было просто придумано. Что касается наличия газовых камер в концентрационных лагерях, мы все еще ждем доказательства их существования. В лагерях заключенные должны были работать. Многие покидали лагерь в течение дня для работ и вечером возвращались обратно. Спрос на рабочие руки во время войны никак не сходится с обвинением, что в то же самое время где-нибудь люди стояли в очереди, чтобы найти свою смерть в газовых камерах. Использование газовой камеры представляет собой опасность заражения для всего ее окружения, ее применение ужасно опасно, смертельно опасно также для всех и вся, что находится вокруг нее. Сама мысль о том, чтобы отправлять людей на смерть с применением такого метода, и в том же самом месте, где живут и работают другие люди, и чтобы при этом никто об этом не узнал, совершенно безумна, да и весьма трудно реализуема на практике.

ВОПРОС: Когда Вы впервые услышали о плане уничтожения евреев и о газовых камерах?

ОТВЕТ: Когда я в первый раз услышал об этих вещах, я как военнопленный находился в английском концентрационном лагере, вместе с Вальтером Рауффом. Мы оба были поражены. Мы не могли поверить в такие ужасные вещи: газовые камеры для уничтожения мужчин, женщин и детей. Целыми днями мы говорили об этом с полковником Рауффом и другими пленными. Мы все принадлежали к СС, у каждого из нас была своя определенная должность в иерархии национал-социалистического режима, но никто никогда даже и не слышал о чем-то в этом роде.

Подумайте только, что мне много лет спустя довелось узнать, что мой друг и начальник Вальтер Рауфф, который порой делился со мной куском черствого хлеба в лагере для военнопленных, потом был обвинен в том, что именно он-то и был изобретателем «газвагена», таинственной машины для уничтожения людей с помощью газа. О чем-то подобном может подумать только кто-то, кто никогда лично не знал Вальтера Рауффа.

ВОПРОС: А все эти свидетельские показания о существовании газовых камер?

ОТВЕТ: В лагерях никогда не нашли газовые камеры, кроме той единственной, которая была после войны построена американцами в Дахау. Нет никаких доказательств в отношении газовых камер, которые могли бы рассматриваться как достоверные в юридическом или историческом смысле; так же ненадежны высказывания последних командиров и руководителей лагерей, как например, показания самого известного из них, коменданта Освенцима Рудольфа Хёсса. Не говоря уже о вопиющих противоречиях в его словах, его ведь перед выступлением в качестве свидетеля в Нюрнберге подвергли пыткам, а после этого по просьбе русских его повесили с заткнутым ртом. Для этих свидетелей, которые для держав-победительниц считались весьма ценными, применение физического и психического насилия в случае недостаточного «сотрудничества со следствием» было невыносимым; угрозы включали также и воздействие на членов их семей. Я из собственного опыта во время моего плена и из опыта моих коллег знаю, как в лагерях для военнопленных со стороны держав-победительниц выбивались признания из заключенных, которые часто даже не знали английского языка. Об обращении с пленными в русских лагерях в Сибири к тому времени уже стало известно во всех подробностях, нужно было просто подписать какое-либо признание, и больше ничего.