МАЗЕПА VS ПЕТРО : моторошні речі, яких ви не знали. Ч-2

Частина 2

Якби Петро визнав справжні інтереси Головіна і направив би його вчитися тому, до чого той прагне, результат був би інший. І італійську юнак опанував би, – бо не сидів вдома, а спілкувався в середовищі музик та композиторів.

Та «просвєщонному» монарху все це було до лампочки. Для нього Головін був не людиною, а лише «Ванькою», холопом, рабом царським. «Просвєщонному» не музиканти, поети, композитори і співаки потрібні були – йому потрібні були артилеристи, військові інженери, зброярі, кавалеристи. 

Цікаво, але питання це досі практично не досліджене: скільки дітей дворянських, яких насильно запроторили до Європи вивчати корабельну справу, математику чи фортифікацію, потім вдало працювали на державних посадах.

Той факт, що лише на початку свого правління Петро змушений був «виписати» з Голландії та Англії 700 спеціалістів, і з кожним роком кількість цих найманців зростала можна припустити, що система насильницької просвіти себе не виправдала.

Гетьман Иван Мазепа до шкіл та університетів никого батогами не заганяв. Але щедрою рукою фінансував школи для простих людей і вищі навчальні заклади – Острог, Києво-Могилянку.

В Україні існувала мережа братських шкіл (загалом 24), а також козацькі (полкові) школи (загалом 25) та козацькі січові школи.

Вони діяли в Стародубі, Глухові, Острозьку, Охтирці, Харкові, Ізюмі, Сумах, Чернігові, Ніжині, Ромнах, Яготині, Лубнах, Миргороді, Переяславлі, Полтаві, Черкасах, Кременчузі, Києві, Фастові, Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Чигирині, Умані, Брацлаві, Кальнику тощо.

Це не рахуючи середніх шкіл – колегіумів. Хтось скаже, сільки подібних навчальних закладів було в Росії? То хто ж сіяв освіту?

Просвітництво – невід`ємне від культури. Це – дві половинки однієї медалі. Це – інь та янь, що перетікають одне в одне. Що там з культурою у царя-батюшки?

Кажуть, цар полюбляв театр і за його наказом було створено театральну трупу. Це правда. Кажуть, що цар заснував першу в Росії газету – і це правда. Кажуть, цар започаткував і перший музей – кунсткамеру. Це також свята правда.

Але, рівень культури визначається не цим. Калігула та Нерон теж полюбляли театр. Гітлер був непоганим живописцем, а Сталін навіть вірші писав. Але чи хтось вважає їх інтелігентними, культурними людьми?

З Петром І – набагато гірше. Ось, наприклад, така «дрібничка». Одним із своїх указів, в яком цар, між іншим, обізвав монахів «дармоїдамии», було детально розписано, чим вони відтепер мають займатися, аби користь держава мала.

Тут і написання ікон на продаж для прибутку, і ткацтво, і різьблення по дереву, і землепашство, і плетіння кошиків та личаків (лаптеєй) – загалом на кілька сторінок.

Монахи мали працювати. Фізично. І одночасно Петро наказав вилучити з монаших келій папір, чорнила та пір`я. Навіщо? Щоб час не гаяли за писаниною.

Але що ті монахи писали? В усі часи монастирі були центрами, де зосереджувалася літописна справа. Літопис – це майже те, що нині називається історичною наукою Але не тільки. Це і соціологія, і демографія, і економіка, і багато чого іншого, бо кожен монастир вів облік народжень та смертей; погодних умов у багаторічній перспективі і якості врожаю, кількості гостей на ярмарках та подорожніх в монастирських постоялих дворах, і багато, багато іншого.

І ось «самодержавною рукой» все те було поламане. Власне, на цьому закінчується історія російських літописів, вчені те підтвердять.

Проте головний шок – то «культурність» самого царя. Зайдіть в російську Вікіпедію, подивіться і подивуйтеся: чомусь там соромляться розповісти, що народ за життя вважав Петра… антихристом. 

В часи, коли релігія, віра грала першорядну роль в суспільстві, була стовпом суспільної моралі, перша особа держави, помазаник Божий відзачався… цинічним і демонстративним богохульством. Не атеїзмом, а саме – богохульством.

Йдеться, звичайно, про «Всешутейший, Всепьянейший и Сумасброднейший Собор». В школах на уроках історії про нього говорять скоромовкою, мовляв – пародія на православну церкву. І у Вікіпедії так прописано.

Ми ж зупинимося. Цікавих відсилаємо до відповіднї літератури, або сайтів, решті надамо пару цитат, аби люди мали уяву про «облікоморалє» імператора Всеросійського (вибачте за матюки в тексті, але то так «просвещенные» і сам Петро спілкувались):

«Собор был не просто гнусной попойкой зарвавшихся высокородных негодяев, он был основоположником новой «святости», на антихристианский манер. Во главе собора стояли «архижрецы» («архиереи», «епископы», «кардиналы»), числом 12 человек. Ясно, что «соборное действо» пародировало 12 апостолов Христа и Тайную Вечерю.
У самого Петра I была кличка Пахом-пихайхуй. Никита Зотов именовался как «Всешутейший и всесвятейший патриарх кир-еби Никита Пресбургский, Заяузский, от великих Мытищ и до мудищ». Бутурлин имел блатное прозвище Корчага, а с 1718 года также «князь-папа Ибасса». Кроме того, и в бытность «митрополитом», и став «папой», он прилагал к себе такие имена-клички, как Петрохуй и Петропизд» (www.staropomor.ru/posl.vrem(5)/vseshutejshij.html ).

Решту імен, типу «Мєдведьхуйвитащи» знайдете, якщо цікаво, у Вікіпедії, (див. «Всешутейший, Всепьянейший…) або на відповідних сайтах.

Страшні оргії, що їх влаштовувало царське кодло, змушували здригатися всіх нормальних людей, найбільший страх яких – це бути «запрошеним» на дійство, де над дворянами, боярами або і особами духовного звання глумилися і навіть катували їх.

І справа, повірте, не в катуваннях, – після того, як людина побувала там, вона ставала немовби «нечистою» серед оточуючих, вигнанцем.

Апологети Петра можуть вигадувати скільки завгодно виправдань, типу що він таким чином хотів зламати «старе», ми залишимося при своєму: лише розумово неповноцінний маніяк міг придумати, наприклад такий шутовський обряд (т. з. «Весілля Зотова»):

«Новобрачный и его молодая, лет 60, сидели за столом под прекрасными балдахинами, он с царем и господами кардиналами, она с дамами. Над головою князя-папы висел серебряный Бахус, сидящий верхом на бочке с водкой…
После обеда сначала танцевали; потом царь и царица, в сопровождении множества масок, отвели молодых к брачному ложу. Жених в особенности был невообразимо пьян.
Брачная комната находилась в широкой и большой деревянной пирамиде, стоящей пред домом Сената. Внутри ее нарочно осветили свечами, а ложе молодых обложили хмелем и обставили кругом бочками, наполненными вином, пивом и водкой.
В постели новобрачные, в присутствии царя, должны были еще раз пить водку из сосудов, имевших форму partium genetalium (що таке геніталії перекладати не треба? – П.П.)… и притом довольно больших. Затем их оставили одних; но в пирамиде были дыры, в которые можно было видеть, что делали молодые в своем опьянении» (там само).

Убийте, але не уявляю як Світлійший князь Римської імперії, гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра Іван Мазепа вусмерть п`яний, в чому мати народила, плаває в чані з вином, а козацька старшина з напівоголеними повіями хлебчуть з того чану кубками, чарками або просто пригорщами.

Навіть у страшному сні не насниться українцю, як «отвратительный предмет», разом з найближчими полковниками у Вербну неділю прилюдно перекривляє входження Ісуса Христа в Єрусалим:

«… патриарха шуточного», «князя-папу», везли на верблюде «в сад набережный к погребу фряжскому», где бесконечно пьянствовали. Вместо прежнего «шествия на осляти» в Вербное воскресенье «князь-папа» и члены «всешутейшего собора» ездили по городу на ослах, волах, в санях, запряженных свиньями, медведями или козлами» (там само).

Додамо від себе, що за такі «пустощі» ієрархи Московської Церкви громадянина Пахома Піхахуя від Церкви не відлучили. Вони піддали анафемі Івана Мазепу.

І ось кажуть, що Мазепа – зрадник. Втік від Петра й перейшов на бік Карла ХІІ. Та він просто зобов`язаний був тікати! І тікати чимдуж! Хоч до шведського короля, хоч до польського. Або навіть до турецького султана. І кожна порядна людина мала помахати ручкою Санкт-Петербургу, де шаленів п`яний деспот-маніяк. Заради спасіння своєї безсмертної душі.

У світлі цього майже непристойним жартом виглядають слова, якими Пушкін звертається до царя Миколи І, просячи його:

Семейным сходством будь же горд;
Во всем будь пращуру подобен…

Дійсно, чому б всім російським імператорам не наслідувати приклад великої людини. Обізвати себе якимось «страхопиздом» і розважатися одруженнями священиків на козах.

Ось, повісили п`ятьох декабристів. Просто і без затій. А треба було так, як Петро. Пам`ятаєте, як після придушення бунту стрільців в 1699 році вішали священиків:

«Для полковых древлеправославных священников мятежных стрельцов соорудили особую виселицу в виде Креста. Вешал священников (еще старого, дониконовского поставления) придворный шут, наряженный православным иерархом” (www.staropomor.ru/posl.vrem(5)/vseshutejshij.html).

Ось де шлях до величі та пам`яті народної! А Мазепа, дурний, храми будував…
І нарешті, ще красиві й образні рядки Пушкіна:

То академик, то герой,
То мореплаватель, то плотник,
Он всеобъемлющей душой,
На троне вечный был работник

Щодо академіка, тут Олександр Сергійович має рацію. Дуже вчений імператор був. І герой – не відняти. І душа в нього була «всєобємлющая», – запросто півторалітровий «Кубок большого орла» в себе приймала.

Але чомусь сам імператор полюбляв, коли його величали (окрім оргій) не інакше як Благочестивейшим(sic!) государем Петром Великим Отцом народа(sic!) императором и самодержцем Всероссийским.

В титулах, звичайно, Іван Мазепа сперечатися з Петром не міг. Що правда, то правда. Але і в решті – теж…

Як тут встоїш, коли на тебе ллють бруд тисячі істориків, журналістів, письменників, режисерів, вчителів, лекторів, поетів, художників, і просто пропагандистів. А на твого опонента – єлей. Яскравим прикладом є розповідь про смерть Петра І та Івана Мазепи.

Легенда про смерть Петра всім відома: він, начебто, рятував корабель із солдатами, стоячи по пояс в крижаній воді, застудився і помер. Дійсно, епізод із ботом, який сів на мілину в районі Лахти був. Але це – лише епізод. Насправді, цар задовго до того випадку тяжко хворів, так, що все рідше виїжджав з палацу, а то й по кілька тижнів не встаючи з ліжка. Тож кінець був такий:

«В середине января 1725 года приступы уремии участились, а затем стали просто ужасными. Нарушение функций почек привело к накоплению в крови азотистых шлаков, к закупорке мочевыводящих путей. По свидетельству современников, несколько дней Петр кричал так громко, что было слышно далеко вокруг. Затем боль стала столь сильной, что царь только глухо стонал, кусая подушку. Скончался Петр 28 января 1725 года в страшных мучениях» (http://bibliotekar.ru/haron/89.htm).

Але як міг цар померти від такої лютої, але зовсім неромантичної хвороби! Ще люди недобре подумають – начебто це його Бог так покарав. Тому уремію, яка два роки катувала Петра, не афішують, зате про крижану воду і застуду знає кожен. Героїка.

Тут ще треба торкнутися іншого делікатного питання, яке, можливо, також має стосунок до історії хвороб і смерті імператора. Йдеться, звичайно, про содомію.

Про те, що Петро І полюбляв це діло, говорили давно – починаючи ще з часів його життя, зараховуючи в коханці царя його фаворита Меньшикова («Царь живет с Меньшиковым блудно»), але існують ще документальні свідчення сучасників (Бєрхольц, Бєцкой, Кон) – і отримаємо картину маслом.

«Мало кто из окружения Петра не знал о его бисексуальности. Слова такого тогда, правда, не знали, но знали, что царь спит с Лефортом «бляжьим образом» (http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-19929/).

Відомі свідчення про те, яких партнерів для себе обирав імператор Всеросійський на ніч:

«В военных походах Петр спал с солдатами, предпочитая при этом обладателей больших и дряблых животов, на которые он, отдыхая, любил укладывать голову. Должность согревающего царскую постель была весьма непопулярна в петровских войсках, поскольку за случайное бурчание в животе назначалось наказание битьем» (http://malech.narod.ru/fakt9.html).

Про це, шановний Читачу, не шукайте в працях Пушкіна, Соловйова, Погодіна, Толстого. Тому що – ніззя. Вони лише про «вражду, измену, лукавство, малодушие, свирепость» Івана Мазепи писали…

Тому й кінець життєвого шляху видатного гетьмана малюють зовсім іншими фарбами, ніж Петра. Ось приклад «об`єктивного» висвітлення особистості гетьмана з книги «Історичні мініатюри» Валентина Пікуля:

«Петр І настойчиво требовал от Турции выдачи ему изменника Мазепы, и на ясновельможного, погруженного в ужас расплаты, вдруг напали вши! Мазепа выл и скребся, отряхивал вшей горстями, но они возникали вновь с такой непостижимой быстротой, будто организм старца порождал эту нечисть. Согласно легендам, Мазепа был буквально заеден вшами, отчего и умер…» (В. Пикуль. «Железная башка после Полтавы»).

Бачите, панове, моторність рук і – жодного шахрайства. Промайнуло слівце – «легенди», воно майже непомітне, і тому не запам`ятовується. Запам`яталося те, що треба, чи не так?

Умів, умів товариш Пікуль писати. За те й приголублений владою. За те його книжки велетенськими накладами видавалися (ця, наприклад, має 100-тисячний). А то де б іще пересічний росіянин, і, головне, українець, почитав, як Бог через вошей покарав зрадника, якого піддали анафемі.

І нікого не цікавить, що в Радянському союзі інтелектуали називали Пікуля «псевдоісторичним письменником». Як і те, що ті самі інтелектуали до постаті Івана Мазепи ставилися далеко не так, як наказував офіціоз.
А ми з вами?