Як євреї довели, що Київська Русь говорила українською

  • 03.03.20, 12:43

Нещодавно путін заявив, що до 16 століття, мовляв, між українською та російською мовами не було різниці.

Ця заява не тільки абсурдно (бо на таких величезних відстанях в Середньовіччі просто не могло не існувати мовних відмінностей), але і легко спростовується літописами.

Якщо в літописах Київ названий "Києвом", кияни "кияне", княгиня "княгинею", Лебідь "Либіддю", а Володимир "Володимером", тоді про що, власне, мова?

Але росіянам мало доказів - мовляв, літописи сфальсифіковані (цікаво, ким, якщо з 18 століття літопису були в руках Москви?)

Тоді звернемося до іноземних джерел.

Нижче наведені повідомлення єврейських письменників про словах з мови Києва, Чернігова та околиць XI-XIII століть.

Що ж ми бачимо?

Дуже багато.

Наприклад, єврейський мандрівник Соломон Іцхакі (1040-1105), зафіксував такі українські слова, прямо назвавши їх слов'янськими (ханаанськими, як говорили євреї):

- "Сніг" - через букву "і".
- "окріп (н)" - вода

Йосип Бен-Шимон Кара (кінець 11-12 кек) наводить такі українські слова:
"гуня" - одяг, і
фіксує українські закінчення дієслів - "буди", "стати".

Мандрівник Веніамін Бен-Йона з Тудели в Наваррі (подорожував по території України в 1160-1173 роках) призводить таке українське слово:

"віверіця" - білка.

Ісаак Бен-Мойсей з Відня (13 століття) наводить такі українські слова:
"пліт" - через українську "І"
"щіть" - щітка
"


"зпуна" - перешкода
"помело" - віник

Коментатор Соломона Іцхакі (13 століття) призводить таке українське слово як

"вовкулака" - перевертень.

Всі ці докази українства мови Києва в 11-13 століттях можна прочитати в книзі Авраама Яковича Гаркаві "Про мову євреїв, що жили в давні часи на Русі і про слов'янських словах, зустрічаються у єврейських письменників / [Соч.] А.Я. Гаркаві. - Санкт-Петербург: тип. Імп. Акад. наук, 1865. -65 с. "

Підкреслю, всі ці явно українські слова чітко ідентифіковані єврейськими письменниками і мандрівниками як слов'янські, з наданням відповідного перекладу.

Тому кожен, хто вважає себе слов'янином, просто зобов'язаний вивчити українську мову

https://newsua.one/news/kak-drevnie-evrei-dokazali-chto-kievskaya-rus-govorila-na-ukrainskom-yazyke.html?fbclid=IwAR2FXu8L4qYYpJNJLeAJvTMvlCQ_WkHilkR7OQxTzKEhtSAu47hA7l4xZM8



Колодій, а не москальська масляна !

  • 23.02.20, 11:25

Всі раді йому, цілуються, жартують і співають пісень, бо наближається весняне оновлення:

Ой спасибі, Колодію,
Що зібрав до купки,
Гостювали, цілувались,
Аж злипались губки!

Сонце (Колодія) величаймо – Весну зустрічаймо! Назву «масляна», яку тепер часто поширюють ЗМІ, українцям нав’язуть московити  точніше – ті, хто має московинські корені і думає в Україні московинською.

 Любов Сердунич, українська поетеса, журналістка важає, що назву «Масляна», яку тепер часто поширюють ЗМІ, українцям нав’язуть московинські журналісти, точніше – ті, хто має московинські корені і думає в Україні московинською, а про справжні українські свята вони «чули дзвін, та не знають, де він», повідомляють Патріоти України. Про це вона пише у матеріалі видання Західна інформаційна корпорація(ЗІК). Далі приводимо слова пані Любові Середунич.

Зокрема, я, як і багато моїх краян, про Масляну почули зовсім недавно, коли такі журналісти накинулись на модні теми. А тим часом з раннього дитинства і споконвіків живуть із нами не Масляна, а Масниця і Колодій.

Колодй – це Бог шлюбу, примирення і взаєморозуміння. Приходить до людей на Стрітення. Поновлювач втрачених сил навесні. Свято Колодія – це прославлення Сонця.

Масниця,Пущення, Сиропуст, Колодй, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Бабське свято, Загальниця – українські назви свята (московинською – масленица).

Масниця – традиційне слов’янське, у тому числі й українське свято, яке відзначають протягом тижня (иноді трьох днів).

Масниця (М’ясниці) – перша зустріч весни і проводи зими.

КОЛОДІЙ – початок нового циклу залицянь і любощів, пошуку пари з метою продовження роду.

З приходом християнства нашого Колодія церковники стали називати М’ясницями, Масницею, Сиропустом, Сиропусним тижнем, Сирною неділею. Це тиждень перед початком Великого посту, який не має визначеної дати, бо залежить від дати «паски» кожного року. М’ясниці – від слова «м’ясо», бо церква вже дозволила їсти м’ясо після посту.

Перші згадки про М’ясницю («Попільну середу») в календарях наших предків датуються ІV ст. н. е. (календарі із села Ромашки Київської області та із Лепесівки сучасної Хмельницької области). Свято активно відзначали не лише в дохристиянські часи, а й після примусового запровадження християнства князем Володимиром. Найактивнішого святкування Масниця набула у ІХ – ХІІІ століттях, в часи Руси на її теренах.

Колодій збігався в часі із Сиропусним тижнем, останнім тижнем М’ясниць. Це останній, напередодні Великого посту, тиждень, коли можна було справляти весілля. Цей тиждень називали і Бабським тижнем або попросту Бабським, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні «збиткування».

Колодія – одне з праслов’янських свят, яке сягає доби Трипільської культури. Це низка обрядових дійств на честь весняного пробудження природи, відоме як Колодій, Колодка, Масниці, Колодки, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Пущення, Загальниця, «Ніжкові заговини» тощо. Це – різні назви давнього свята.

Повертаючись до витоків духовности першої на Землі держави Аратти, завдяки українознавчим дисциплінам намагаємося відродити втрачені світоглядні знання і вірування прадавніх українців.

Т. з. М’ясниці (Масниці), як і багато инших давніх українських народних свят, було включено до християнського календаря, але з прив’язкою до «паски», тоді як раніше Масниці святкували напередодні Новоліття: Нового року наших давніх пращурів. Новий рік у наших предків починався з першим весняним Молодиком, який настає перед весняним рівноденням (або за иншими джерелами – 1 березня).

Українське свято Колодія має суто національний зміст і в нього нічого немає спільного з московинською масляною, якої в козацькій Україні не було.

З танцями і співами, з гулянням, із частуванням сонячними стравами, з жартами й гарними думками – саме так святкували Колодія (Мсницю) на українських землях ще з доби матріархату, коли вшановували Велику Богиню Матір (Макошу). Чоловіки впродовж усього Бабського тижня ставали підкаблучниками, проте не переставали бути гордими воями-косаками.

Давньослов’янське свято проводів зими, яке християнська церква пристосувала до тижня перед великим постом і пов’язала зі звичаєм веселитися та готувати певні страви (млинці, вареники із сиром і т. инше). Почекайте, варенички, прийде на вас масниця! (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 276); Одгуляли масницю (кріпаки) (Панас Мирний, I, 1949, 323); – Жінко! Люди говорили: Масниця зайшла; А млинців ще ми й не їли, – Може б ти спекла? (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 407); – Щось ти дуже веселий, Тимку? – На масницю уродився, – вишкірився білими зубами Тимко (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 493).

Щодо иншого значення слова, то є фразеологізм: «Минеться (минулася, закінчиться, закінчилася і т. ин.) котові масниця», себто закінчиться (закінчилось) для когось безтурботне, веселе, привільне життя. Словник української мови: в 11 томах. – Том 4, 1973. – Стор. 641.

А МАСНИЦЯ – се посуд, і, жін., рідко. Те саме, що масничка. Параска люто копнула масницю ногою так, що посудина з лускотом покотилася геть у сіни (Іван Франко, VII, 1951, 19).

Древні українці пошановували своє повесніле сонечко святом на честь Колодія, Бога шлюбу. Це буває десь за місяць до Великодня: тієї благословенної пори, коли зима зустрічається з весною (тепер – 15 лютого, на день Стрітення зими з весною). Це велике свято триває протягом сімох днів. Усі ці дні люди не роблять важливих робіт, не шиють і не прядуть, а славлять рідного Бога Колодія, сонце, весну і світло.

Після урочистої зустрічі запрошують Колодія до себе на гостини. Першого дня відзначають його народини. В понеділок зранку жіноцтво збиралося справляти Колодки. Колодка (фалічний знак) у наших предків була за символ продовження роду. Одна з жінок клала на стіл невеличке звичайнісіньке полінце, яке символізує собою частину Дерева Життя: «колоду». Инші жінки вповивають колодку полотняним шматтям. Принісши вина, сідають за стіл навколо нього, п’ють і вітають одна одну з народинами. Сповита колодка залишалась у шинку аж до суботи, бо у понеділок вона народилась, у вівторок хрестилась, у середу похрестини, у четвер колодка помирає, у п’ятницю її хоронять, а в суботу оплакують. Звісно, ніхто за нею не плакав, веселі розваги тривали як при «народженні», так і при «смерті». У неділю ж наставала кульмінація Колодія, а заразом і Колодчиної долі. Молоді жінки «волочили» Колодку.

Після святкування народин Колдки заміжні жінки обходили ті родини, де були хлопці, котрі не одружилися шлюбного сезону впродовж останніх м’ясниць, і прив’язували матерям колодку до ноги. У такий спосіб карали і дівчат, які перебирали женихами і не встигли пошлюбитись, а вже пора мати діток, носити і пестити їх на руках, як і матерям колисати колисочку з онуками. Дівочу колодку оздоблювали барвистими биндами та паперовими квітками і прив’язували до лівої руки (а не до ноги, як хлопцям).

Парубки заздалегідь готувалися до Колодія, від якого можна відкупитися грішми, намистом, биндами чи хустиною. Таким Колодій нагадує: «Не женився єси, то колодку носи!». Ось так Бог шлюбу не лише благословляє подружнє життя, а й карає тих, хто легковажить ним і порушує обітницю. Недаремно Колодій після Мсниці забороняє робити весілля. Наші батьки й діди добре знали, що найкраща пора для народження – кінець зими, коли починає воскресати природа. Породіллі до початку польових робіт одужували, дітки трохи підростали і не було якихось ускладнень у хліборобську пору.

Це свято багате веселими та радісними ігрищами. Бог Колодій жартує, та водночас і навчає тих, хто не одружився або не має дітей, бо він ще й опікун подружнього життя, сприяє скріпленню нової родини, дбає про здоров’я і життєві радощі, охороняє від недуг.

У ці веселі дні довкола тільки й чути голосні вигуки: «Народився Колодій!». Скрізь запрошують бога Колодія на гостини:

Ходім, Колодію, на нашу затію.
Будем їсти, будем пити, світ Божий хвалити.

Завжди найвищими святителями і чистителями у наших прародителів були вогонь і вода. Вогонь ще з творіння світу очищає душу і тіло від гріховної скверни, а вода – це основа життя, має особливе призначення і для людей, і для богів. Ще у стародавніх божественних текстах «Авестах» й «Рігведах» оспівані напої сом та сур. Наші предки знали і вірили в те, що напій соми дарує богам безсмертя, а людям продовжує життя. В одному зі священних славнів співається: «Ми випили соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли богів». Напої соми й сури відкривали перед людиною таємниці божественної мудрости.

Орії – діти сонця. Тому-то Колодій і навчив їх виготовляти сонячні напої. Це дуже давня пошана богам, своєрідна пожертва їм, аби вічнився рід синів і доньок могутнього сонця: Дажбога.

У часи, коли люди проводжають зиму і закликають весну, Колодій допомагає їм повертати втрачене здоров’я, бо саме тоді людина відчуває загальну втому, безсилля: не вистачає свіжої сонячної садовини і городини. А тому ще ранньої весни, влітку й на початку холодів, коли цвіте і буяє рослинне царство, наші далекі предки вміли готувати Колодїв напій. Барвистого різнотрав’я в доброго Бога вдосталь: медунка, подорожник, м’ята, чебрець, липовий цвіт, цикорій, яглиця, кропива, калина, смородина, аґрус, первоцвіт, підмаренник, деревій, горобина, верес, материнка... Для сонячного напою відшукують сонячні рослини, які цвітуть яскравими жовтими квітками. В давнину таємниці приготування божественного напою Колодій довіряв лише вибраним людям: волхвам, чародіям, ворожбитам, характерникам, бо вони особливі, «знахарські», а тому здатні повертати здоров’я навіть приреченим смертельною недугою хворим. Запалений сонцем Дажбога, очищений огнем Сварожича, замовлений душею зоряного неба предків, медово-сонячний напій спроможний очистити від скверни не лише тіло, а й душу.

Цей священний напій значно додає сил, повертає молодість і спокій. Тож завжди на столі в орія на святі Колодія – і вино, і різні наливки з напоями, адже невдовзі найвідповідальніша хліборобська пора, коли треба сіяти, садити та працювати в поті чола. Утаємничені Колодієві напої не складні, їх споживають і дорослі, і діти. Одних Колодій заспокоює, иншим виліковує нудьгу і безнадію, тугу за втраченим коханням, оздоровлює літніх людей і допомагає хворим на безнадію.

На свято Колодія годилось обов’язково помиритись, а ворогуючим людям пити такий напій «по колу», аби погасити злобу і роздратованість, напр., сварливим сусідам, заздрісникам, свекрусі з невісткою, тещі з зятем, инакше зло за рік до наступного приходу Колодія так сточить серце і душу, як шашіль тверду деревину, роблячи її крихкою і перетворюючи на порох. Недаремно наші прародителі прославляли Колодія, бо він – ще й Бог бадьорого духу, злагоди, міцного здоров’я.

Протягом усіх сімох днів наш прадавній народ смакує Колодієві напої. 7-ого дня разом з Колодієм повинні були померти усі злі та ворожі сили, а тому в кінці розваг Колодій ще раз щедро обдаровував людей своєю сонячною іскристою добротою.

Їх вбили за мову, за стрічку, за прапор

  • 14.12.19, 16:22

Уже шостий рік в Україні триває війна. З кожним днем ми все менш емоційно реагуємо на зведення з фронту, на обстріли зі сторони ворога. «Втомились від війни» – кажуть одні, «Пройде ще 5 років і забудуть» – говорять інші. Але для багатьох українських сімей ця війна стане найбільшою втратою у житті, стане тією болючою раною, яка ніколи не загоїться і не забудеться…

З початку війни на Донбасі загинуло вже близько 13 тисяч українців – такі цифри наводить Організація Об’єднаних Націй. Чверть з них – цивільні люди. Вони не брали до рук зброї, але загинули від нелюдської ненависті, агресії та злості.

П’ять історій про українських цивільних громадян, які загинули від нелюдської жорстокості «русского міра» на 6262.com.ua. 

Артем Мирошниченко. Вбили за мову

Нещодавна новина про вбивство бахмутського патріота Артема Мирошниченка сколихнула всю Україну. 5 грудня чоловік загинув після того, як його побили два нетверезих молодика 16-ти і 17-ти років. Чоловік пережив кілька складних операцій та знаходився кілька днів у комі, але вижити йому не вдалося.

Артема Мирошниченка згадують як добру та світлу людину. Йому було 36 років. Родина Артема з перших днів війни допомагала армії.Сам він волонтерив у військовому шпиталі, був активістом організації “Бахмут український”.

Брат Артема Сергій стверджує, що його родича побили саме через мову, за його словами, свідок раніше дав показання, але зараз відмовляється від них, бо боїться за своє життя - пише Новинарня.

Неназвана жінка чула початок суперечки, коли двоє підлітків причепилися до Артема Мирошниченка, а коли він їм щось відповів, то голосно запитали:

“А ТИ МОЖЕШ НА НАРМАЛЬНАМ ЯЗИКЄ ГАВАРІТЬ?”

Артема поховали 8 грудня 2019 року у Бахмуті. Попрощатись з чоловіком прийшли близько ста людей, серед яких активісти і військові.

Володимир Рибак. Вбили за прапор 

Слов’янськ став місцем смерті Горлівського депутата Володимира Рибака. Після мітингу у Горлівці у 2014 році, на якому Рибак намагався зняти прапор "ДНР" та відновити прапор України, він був викрадений бойовиками та жорстоко вбитий. Через декілька днів тіло Володимира Рибака та київського студента Юрія Поправки зі слідами тортур знайшли у річці Казений Торець під Слов'янськом. Пізніше також було знайдено тіло друга вбитого студента - Юрія Дяковського. 

Володимира Рибака згадують, як небайдужу людину. Якщо десь коїлась несправедливість, він не міг пройти повз. По своїй людській суті він був борцем за справедливість. Він стояв поряд з учасниками Революції Гідності. Володимир в своєму місті неодноразово критикував управління міської ради, звинувачуючи його у корупційних діяннях.

23 квітня 2014 року дружина вивезла тіло вбитого чоловіка з міста Слов’янська до його рідного міста Горлівки Донецької області. Наступного дня на міському кладовищі поховали Героя. У нього залишились дружина Олена та двоє дітей – дочка Марія та син Юрій.

Степан Чубенко. Вбили за стрічку 

Степан Чубенко - 16-річний хлопець, якого вбили у 2014 році у Краматорську за його активну проукраїнську позицію…за жовто-блакитку стрічку, яку він носив на рюкзаку. Степан Чубенко разом з друзями брав участь у мітингах на підтримку цілісності України, які проводилися в місті Краматорськ. Хлопці носили воду, продукти, засоби гігієни українським військовим, які прибули в місто. У липні 2014-го Степан поїхав до друга в Київ. 23 липня сів на поїзд у столиці, щоб повернутися додому. Їхав через Донецьк, де був затриманий бойовиками з «батальйону «Керч», за однією з версій, за жовто-блакитну стрічку на рюкзаку,за іншою версією - через те, що вступив у суперечку з ними, відстоюючи позицію єдиної неподільної країни.

Сьогодні вбивць хлопця заочно було засуджено до довічного позбавлення волі.

Віктор Брадарський, Володимир Величко, Альберт Павенко, Рувим Павенко. Вбили за віру

9 червня 2014 бойовики угрупування "Російська православна армія" розстріляли дияконів п'ятидесятницької церкви "Преображення Господнє" в Слов'янську Володимира Величка і Віктора Брадарського і двох синів пастора цієї церкви - Рувима та Альберта Павенків.

Бойовики люто ненавиділи вірян, вважали їх церкву американською, а отже - ворожою. У 2014 році терористи пред'явили вірянам звинувачення в "злочині проти ДНР" - підтримці української армії. Мовляв, священики п'ятидесятницької церкві готували атовців – привозили їжу на блокпости ЗСУ і Нацгвардії, інфомували їх про дії бойовиків.

Чотирьох прихожан було викрадено, а згодом жорстоко вбито і спалено. Їх тіла вдалося знайти лише після звільнення міста Слов’янська від бойовиків за дитячою лікарнею, де віднайшли ще 14 тіл.

 Юрій Поправко. Вбили за відмову говорити російською

Юрію Поправко на момент смерті було лише 18 років. Студент-заочник другого курсу Київського Політехнічного інституту брав активну участь у Революції Гідності. Перед трагедією Юрій запевнив рідних, що їде у Харків, але сам разом з ще чотирма проукраїнськими активістами відправився на Донбас, під Слов’янськ. Шляхом до міста хлопці потрапили у полон. Якийсь час активіст вважався пропавшим безвісти. Юрія Поправку, Юрія Дяковського, а також незнайомого з ними депутата міськради Горлівки Володимира Рибака, закатували ще до 20 квітня. Їх тіла кинули у річку Торець. 18-річного Поправку поховали під Києвом 28 квітня. 

Як розказала мама вбитого Юрія через 6 років після трагедії журналістам "Радіо. Свобода", у сина був шанс жити, якби він все-таки перейшов на російську мову і збрехав, як хотіли кати, що ходить у церкву Московського патріархату.

Світла пам’ять! 

Злочини червоного ката ватутіна, потім не кажіть, що не знали

  • 12.12.19, 11:48
Злочини генерала Ватутіна, щоб потім не казали, що не знали
микола ватутін – московит, (чомусь багато хто думає, що він був українцем), генерал армії срср. Не нквсник. То чим же він завинив перед українцями.

А завинив ось чим:

У вересні 1920 року червоноармієць ватутін воював проти залишків Української Повстанської Армії Нестора Махно.

В 1920-21 році боровся проти українських повстанців на Полтавщині.

З 1921 року – член партії більшовиків.

В 1939 році командує Українським фронтом при вторгненні в Польщу, за що отримав Орден Леніна.

Найголовніше:Форсування Дніпра і штурм німецьких фортифікацій на Букринському плацдармі (біля Києва) 1943 рік.

Радянське “геніальне” командування вирішило завалити німців трупами своїх. Тільки на одному цьому плацдармі “геніальний” полководець ватутін поклав у землю (точніше, у воду Дніпра) 400 000  солдат. (Втрати німців були 10-кратно менші).

Найбільшим злочином проти українського народу командування Червоної армії є те, що на “звільненій” від німців лівобережній Україні командири частин хапали всіх дітей 12-18 років та старих до 75 років і без зброї, навіть без військової форми заборонивши брати будь які плавзасоби. чи то якась дошка чи навіть гілка й  погнали їх форсувати Дніпро на німецькі кулемети, а це був ЛИСТОПАД МІСЯЦЬ !!!

Кажуть що німецькі кулеметники з розуму сходили від того, що весь час розстрілювали неозброєних людей в цивільному, але на місце одних вбитих, йшли шеренги нових.

Скільки з тих 400 000 убитих були ті українські хлопчики-цивільні, ніхто не знає, остання цифра вказувала на 300 000 дітей !!!

Але це той злочин проти українців, за який (в тому числі) персонально відповідальний червоний кат микола ватутін.

Саме на Букринському плацдармі було вчинено саме масове вбивство українців на війні, саме за національною ознакою !
Саме тоді інший кат жуков сказав - "чєм большє мі хахлов уб'ём сєйчас, тєм мєньшє патом в Сібірь іх вівазіть будєм"
Але як кажуть, Бог все бачить.

На Волині 29 лютого 1944 року червоний кат отримав кульове поранення від українських партизанів УПА в сідницю і через невдале лікування здох.
Катюзі по заслузі!
Ні пам’ятників, ні вулиць на честь цього чоловіка в Україні не повинно бути!

Андрій Хартанович

росіяни - НЕ СЛОВ'ЯНИ !!! ч-1

  • 21.10.19, 17:42

Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом.

"У жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив: «Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!

А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?

Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.

Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).

Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.

Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає: «Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».

На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.

Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство.

«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.

У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.

Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.

Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.

За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).

Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).

У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції.

У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» — тобто здатні пити і перетравлювати молоко.

Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.

Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування — свій РІД.

За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.

Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.

Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України — колискою білої раси ниніш­ньої цивілізації».

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.

Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.

Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.

Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше — «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.

Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.

У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.

У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».

Вікінги прибували на українські землі як військова еліта — як дружинники для особистої охорони гвардії князів.

Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.

У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.

Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.

Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.

Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.

Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.

Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, — це спадок українців від кельтів.

Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.

Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».

Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.

Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка.

Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.

Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.

З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.

ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця.

Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.

Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.

У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.

Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» — «братніми народами».

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.

Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.

Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами».

Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси — це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.

Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.

Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.

А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше — українці.

Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.

Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, — це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.

Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має.

Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» — нічого від слов’ян у росіян немає!

Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.

Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову — будь-яку, окрім російської.

росіяни - НЕ СЛОВ'ЯНИ !!! ч-2

  • 21.10.19, 17:36
"Тільки морально сліпа людина може цього не помічати": Як учені довели відсутність "рідства" між українцями і росіянами.


Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.

У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України».

Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.

Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.

У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».

Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.

Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини.

За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.

Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.

За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.

Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11.

Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова».

Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.

Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.

Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.

А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.

Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».

Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Від генетичних досліджень до «руської весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.

Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.

Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.

Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.

Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.

Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.

Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.

Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.

Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.

Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.

Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.

Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.

Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.

Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Росія — штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».

Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.

Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.

Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.

У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.

Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.

Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.

Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна».

Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.

Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.

Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.

Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».

Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

Символіка оріїв

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!

В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.

Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.

Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.

На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.

Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.

Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.

Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.

За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України.

Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).

Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.

Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.

Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).

Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!

Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!

Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися…

Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся.

Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).

Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.

Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).

Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.

Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».

Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!

Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.

Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.

Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).

Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.

Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.

Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.

Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.

Третього шляху українцям не дано.

Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог.

Знаю, що Українська нація — нездоланна!

Заповіді оріїв-русів

За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.

Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили.

Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:

1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».

2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».

3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)».

4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».

5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».

6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».

7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».

8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».

9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».

10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».

11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».

12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».

Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».

Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні."



У 1933 році росіяни селилися в хати українців, де ще лежали тiла

  • 16.08.19, 04:52
Українським селянам, яким пощастило втекти від голоду, повернутися у власні домівки не вдалося, бо в них вже жили переселенці з росії, — Ніна Лапчинська

Після спланованого й здійсненого московитами Голодомору у вимерлі та спустошені землі на Сході країни Московська тоталітарна влада спрямувала переселенців з росії. Понад 300 ешелонів з росіянами прибули на Донбас. І це був лише початок. У цих людей не було української батьківщини, а був СРСР і радянський патріотизм.

Чи стали події на Донбасі в 2014-му наслідком цього, — з’ясовували разом з гостею студії завідувачкою науково-дослідного відділу Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» Ніною Лапчинською.

Едуард Лозовий: Я читав про переселення росіян на спустошені голодом українські землі жахливі речі. Що ви зараз розповідаєте в меморіалі про ці події?

Ніна Лапчинська: Після того, як українські села вимерли, в СССР в серпні 1933 року було створено Всесоюзний переселенський комітет, який мав набрати на заселення в села України селян з інших країн, які могли б працювати на землі. Були також обрані і території, звідки мали вести вербування. Це центральна чорноземна область фашиській росії західна область, нині це Смоленська область і окремі райони інших сусідніх областей, Іванівська область, Горківський край, а також Білорусь. Білорусь від голодомору так не постраждала, як Україна. Там теж був голод, який, як і в росії, був пов’язаний з неправильною аграрною політикою радянської влади, але голодомору — цілеспрямованого заходу, щоб убити певну частину населення, не було. Вербування переселенців мало розпочатися одразу після створення переселенського комітету і повноважних представництв на місцях, куди мали доправляти переселенців в Україні. Це Харківська, Дніпропетровська, Одеська і Донецька області. Також в цьому комітеті мали займатися заселенням вимерлих або депортованих станиць Північного Кавказу.

Едуард Лозовий: Ви кажете, що переселяли переважно в села. Але ж зараз на Донеччині чи Луганщині в селах не багато зустрінеш російськомовних людей. Село переважно розмовляє українською. Навіть деякі райцентри, такі як Сватове. Чому так?

Ніна Лапчинська: Так.

Едуард Лозовий: Я читав працю також відомого історика Станіслава Кульчицького, який пише, що більшість переселених селян повернулися назад, коли зрозуміли, що в Україні селян ще більше гноблять, ніж в інших місцевостях. То чи стало це переселення тим чинником, який сформував антиукраїнські настрої на Сході?

Ніна Лапчинська: Коли я займалася цим питанням, я не бачила жодного документу про масовий виїзд з України російських переселенців. Ті гіпотези, які наводить доктор Кульчицький та інші історики не супроводжуються документальними свідченнями.

Теняна Шептицькі: А чи порахували скільки заїхало росіян до України?

Ніна Лапчинська: Порахували. Оці 329 ешелонів, які приїхали в Україну до кінця 1933-го року, містили в собі понад 21 тисячу сімей, тобто 117 тисяч чоловік. Але ця кількість переселенців не була критичною для того, щоб зробити революцію в українському селі. Але це питання треба розглядати комплексно. Якщо ми говоримо про винищення голодомором окремих етнічних груп, українців, воно не мало на меті винищити всю націю. Такої мети не ставилося, бо треба було комусь працювати на землі. Як з’ясувалося пізніше, переселенці з фашиської росії не хотіли працювати на землі. Це тяжка праця, а вони ніколи не займалися землеробством так, як ним займалися українці в Україні. Московити не звикли як українці працювати на землі, і коли вони опинилися на землі, вони захотіли швидше з неї втекти. Але я не бачила документи про їх повернення. Скоріше за все ці люди переїхали працювати на шахти.

Коли в росії готували ешелони для переселення людей, треба було мати якусь кількість товарних вагонів для переселення худоби. Вони мали здати в ті колгоспи, з яких вони висилялося все своє зерно, дозволялося брати з собою лише насіння картоплі. Але в Україні, переселившись, вони мали отримати таку ж кількість зерна, як здали в росії. Також переселенцям з росії в Україні мали видати «підйомні» у вигляді запасів хліба на харчування сімей, на фураж, насіння на посіви. Також мали забезпечити ремонт житла і меблів. Тому що під час голодомору в Україні люди не мали сил ходити до лісу і заготовлювати дрова, вони спалювали те, що було поближче. У людей не було сил навіть запалити пічку. В багатьох хатах лежали неприбрані трупи, бо нікому було їх поховати. В зв’язку з цим навіть санітарно-епідеміологічна служба готувала житла після померлих українців для заселення росіянами. Крім того, російським переселенцям виділялися великі кредити на придбання цвяхів, скла та інших будівельних матеріалів, на перевезення великих груп людей. В зв’язку з усім цим радянська влада просто не могла дозволити цим людям масово повернутися. Такі дії переселенців тоді могли розцінюватися як опір політиці партії і відповідним чином каратися.

Перемога під Прохорівкою виявилася БРЕХНЕЮ !

  • 10.07.19, 05:49
Москва збрехала двічі. Найбільший танковий бій Другої світової відбувся 1941 року під Дубном. Однак тоді механізовані корпуси Червоної армії зазнали нищівної поразки, тому "найбільшою" вирішили зробити начебто "переможну" битву під Прохорівкою 1943 року.

Ніякого тріумфу Червоної армії в «найбільшій танковій битві Другої світової війни» під Прохорівкою 12 липня 1943 року, яка нібито стала кульмінацією грандіозної стратегічної операції, що увійшла в історію, як Курська битва, в дійсності не було, стверджує німецьке видання Die Welt, посилаючись на істориків, які несподівано виявили німецькі розвідувальні фотознімки. Патріоти України пропонують вам ознайомитися із цією статтею у перекладі видання NEWSru.

«Результаты последних исследований, основанных на подлинных фотографиях, подтверждают: под Прохоровкой не было ни советской победы, ни мощного танкового сражения в целом. На самом деле, на поле к западу от Памятника Победы (звонницы на Прохоровском поле, увенчанной позолоченной фигурой Богородицы), более 200 танков 29-го танкового корпуса совершили атаку в стиле камикадзе», – говорится в статье. И там же делается вывод, что теперь этот памятник «в сущности должен бы быть снесен».

О том, что никакой победы русских в том сражении не было не раз уже говорил немецкий военный историк Карл-Хайнц Фризер, а теперь его версию подтвердил и британский ученый Бен Уитли, обнаруживший в американском Национальном архиве Колледж-Парка (штат Мэриленд) немецкие разведывательные фотографии с восточного фронта. Они «с максимальной ясностью доказывают катастрофическое поражение Красной армии под Прохоровкой», – говорится в статье Die Welt.

«Согласно многолетней версии битвы под Прохоровкой, 12 июля 1943 года в ходе немецкой наступательной операции «Цитадель» в бою столкнулись 850 советских и 800 немецких танков. При этом, по данным советской пропаганды, якобы было уничтожено 400 боевых машин вермахта, – говорится в статье. – На самом деле, против 672 советских танков боролись 186 немецких боевых машин; вечером того дня потери составили 235 танков у Красной армии и 5 у вермахта – и это на нескольких квадратных километрах».

В статье Die Welt утверждается, что командующий 5-й гвардейской танковой армией генерал Павел Ротмистров при наступлении игнорировал наличие естественного препятствия в виде рва глубиной 4,5 метра, и в результате советские танки столпились перед узким мостом, став идеальной мишенью для двух батальонов 2-го танкового корпуса СС. «Это был ад из огня, дыма, горящих Т-34, убитых и раненых», – писал участвовавший в сражении Рудольф фон Риббентроп, сын рейхсминистра иностранных дел. Только 4 тяжелых танка «Тигр» под командованием Михаэля Виттманна уничтожили 55 советских танков.

Через несколько дней в район боя были направлены немецкие самолеты-разведчики, который засняли место боя 14 и 16 июля 1943 года. На них видны рядом с глубоким рвом более 100 разбитых средних танков Т-34 и легких Т-70. Чуть вдалеке – еще 55 уничтоженных «Тиграми» танков (32 Т-34, 12 Т-70 и 11 британских «Черчиллей».

По официальным данным, по которым изучают историю Великой Отечественной войны, сражение у железнодорожной станции Прохоровка (56 км к северу от Белгорода) стало кульминацией грандиозной стратегической операции, вошедшей в историю, как Курская битва, которая явилась решающей в обеспечении коренного перелома в ходе Великой Отечественной войны. В битве под Прохоровкой, которое произошло между частями германской и советской армий 12 июля 1943 года, одновременно с обеих сторон участвовало свыше 1500 танков, значительное количество артиллерии и крупные силы авиации.

Некоторые представители Генштаба ВС СССР считали эту битву одним из крупнейших сражений в военной истории с применением бронетанковых сил. Непосредственное командование танковыми соединениями во время сражения осуществляли: с советской стороны генерал-лейтенант – Павел Ротмистров, а со стороны Германии – оберстгруппенфюрер СС Пауль Хауссер.

В тот день 12 июля немецким войскам не удалось захватить Прохоровку и прорвать оборону советских войск, а советским войскам не удалось окружить группировку противника. Советские танковые части стремились вести ближний бой («броня к броне»), поскольку дистанция поражения 76-миллиметровых орудий Т-34 была не более 800 метров, а у остальных советских танков еще меньше, зато немецкие 88-миллиметровые пушки «Тигров» и «Фердинандов» поражали бронемашины с расстояния до 2 километров. При сближении советские танкисты несли большие потери.

В той битве советские войска потеряли более 300 машин: 29-й танковый корпус – 153 сгоревших или подбитых танка; 18-й танковый корпус – сгорели или были подбиты 84 танка; 2-й гвардейский танковый корпус – уничтожены 54 танка; 2-й танковый корпус – 22 танка. Таким образом, 5-я гвардейская танковая армия Ротмистрова лишилась 313 боевых машин.

Всего же в период с 5-го по 8 июля были подбиты 527 советских танков, 372 из них сгорели. До этого момента было принято считать, что немецкие войска под Прохоровкой потеряли около 400 танков, много другой боевой техники и вооружения, а за весь период боев с 12 по 16 июля 1943 года войска 5-й гвардейской танковой армии при взаимодействии с общевойсковыми соединениями уничтожили и подбили 459 танков противника.

Официальная советская «История Великой Отечественной войны» приводит сведения о 350 подбитых немецких машинах. По другим же подсчетам, в том сражении не могли принимать участие больше 300 немецких танков.

Согласно данным немецкого федерального Военного Архива, в ходе боев 12-13 июля дивизия «Лейбштандарт Адольф Гитлер» (одна из трех, участвовавших в сражении) потеряла безвозвратно 2 танка Pz.IV, в ремонт было отправлено 17 танков Pz.IV и 3 танка Pz.III, то есть всего 22 машины. Общие же потери танков и штурмовых орудий за 12 июля составили около 80, в том числе не менее 40 боевых машин потеряла дивизия «Мертвая Голова».

Из немецких донесений следует, что гитлеровцы лишились не более 100 единиц техники, часть из которой была вскоре восстановлена. Уже на следующий день, судя по донесениям командиров дивизий «Адольф Гитлер», «Мертвая Голова» и «Рейх», к бою были готовы 250 танков и самоходных штурмовых орудий.

Доклад о битве под Прохоровкой привел Сталина в ярость. Данные о сражении засекречены в Архиве президента РФ

Доклад представителя ставки маршала Александра Василевского Верховному Главнокомандующему Иосифу Сталину о боевых действиях в районе Прохоровки, 14 июля 1943:

«Согласно Вашим личным указаниям, с вечера 9 июля 1943 года беспрерывно нахожусь в войсках Ротмистрова (Павел Ротмистров, командующий 5-й гвардейской танковой армией, маршал бронетанковых войск – прим. ред.) и Жадова (командующий 66-й армией, генерал армии – прим. ред.) на прохоровском и южном направлениях. До сегодняшнего дня включительно противник продолжает на фронте Жадова и Ротмистрова массовые танковые атаки и контратаки против наступающих наших танковых частей… По наблюдениям за ходом происходящих боев и по показаниям пленных, делаю вывод, что противник, несмотря на огромные потери, как в людских силах, так и особенно в танках и авиации, все же не отказывается от мысли прорваться на Обоянь и далее на Курск, добиваясь этого какой угодно ценой.

Вчера сам лично наблюдал к юго-западу от Прохоровки танковый бой наших 18-го и 29-го корпусов с более чем двумястами танками противника в контратаке. Одновременно в сражении приняли участие сотни орудий и все имеющиеся у нас РСы (реактивные снаряды, широко использовавшиеся во время Великой Отечественной войны – прим. ред.). В результате все поле боя в течение часа было усеяно горящими немецкими и нашими танками.

В течение двух дней боев 29-й танковый корпус Ротмистрова потерял безвозвратно и временно вышедшими из строя 60% и 18-й корпус – до 30% танков. Потери в 5-м гв. механизированном корпусе незначительны. Не исключена здесь завтра возможность встречного танкового сражения. Всего против Воронежского фронта продолжают действовать не менее 11 танковых дивизий, систематически пополняемых танками. Опрошенные сегодня пленные показали, что 19-я танковая дивизия на сегодня имеет в строю около 70 танков, дивизия «Рейх» – до 100 танков, хотя последняя после 5 июля 1943 года уже дважды пополнялась».

Когда Сталин узнал о потерях советских войск в этом сражении, то пришел в ярость.

«Верховный решил снять меня с должности и чуть ли не отдать под суд. Это рассказал мне A. M. Василевский. Он же детально доложил И. В. Сталину обстановку и выводы о срыве всей летней немецкой наступательной операции. Сталин несколько успокоился и больше к этому вопросу не возвращался», – вспоминал потом главный маршал бронетанковых войск Павел Ротмистров.

В ставке Главнокомандующего контрудар советских танкистов был воспринят как провал, хотя переброска в тот район 5-ой танковой армии (более 900 танков) под командованием Ротмистрова планировалась как контратака на наступление немецких войск в направлении Курска и Белгорода по плану «Цитадель».

Дело было не в том, что поставленные боевые задачи не были выполнены, а в том, что советская армия понесла в той битве огромные потери – разбитая и сожженная боевая техника, десятки тысяч человеческих жизней.

Боевая деятельность 5-й гвардейской танковой армии во время сражения под Прохоровкой стала предметом разбирательств специальной комиссии по председательством члена Государственного Комитета Обороны и Политбюро Георгия Маленкова.

Итогом ее работы стали сотни страниц различных материалов, которые до сих пор хранятся в особо секретном Архиве президента РФ. Гриф секретности с них не будет снят, так как там содержится детальный анализ тактики и стратегии руководства советской армии во время Курской битвы, особенно под Прохоровкой. Однако общий вывод той комиссии известен: боевые действия 5-й гвардейской танковой армии под командованием Ротмистрова 12 июля 1943 года под Прохоровкой охарактеризованы как «образец неудачно проведенной операции».

Никита Хрущев в своих мемуарах «Время. Люди. Власть» описывает ситуацию, когда они вместе с Георгием Жуковым и командующим 5-й танковой армией Ротмистровым проезжали в окрестностях Прохоровки. «На поле виднелось много подбитых танков – и противника, и наших. Появилось несовпадение в оценке потерь: Ротмистров говорил, что видит больше подбитых немецких танков, я же углядел больше наших. И то, и другое, впрочем, естественно. С обеих сторон были ощутимые потери», – отмечал Хрущев.

Подсчет результатов показал, что со стороны советской армии потерь было значительно больше. При невозможности маневрировать на поле, забитом бронетехникой, легкие танки не смогли использовать свое преимущество в скорости и один за другим гибли под дальнобойными снарядами артиллерии и тяжелых немецких боевых машин.

Сам Ротмистров в письме на имя маршала Георгия Жукова 20 августа 1943 года писал: «Когда немцы своими танковыми частями переходят к обороне, то этим самым они лишают нас наших маневренных преимуществ и, наоборот, начинают в полной мере применять прицельную дальность своих танковых пушек, находясь в то же время почти в полной недосягаемости от нашего прицельного танкового огня… При столкновении с перешедшими к обороне немецкими танковыми частями мы, как общее правило, несем огромные потери в танках и успеха не имеем».

Военный историк Лев Лопуховский отмечает, что «в послевоенное время, особенно с выходом книги П. А. Ротмистрова «Танковое сражение под Прохоровкой» в 1960 году, поток славословий в адрес танковой армии и ее командования усилился и продолжал нарастать с каждым юбилеем Курской битвы. Фонды Центрального архива Министерства обороны были закрыты. И Павел Алексеевич, опираясь на свой авторитет главного маршала бронетанковых войск и помощника министра обороны (1964-1968), сформировал точку зрения на события 12 июля под Прохоровкой, которую в условиях недостатка информации и жестких требований военной цензуры не так-то просто было критиковать. При этом он постарался забыть и о разбирательстве комиссии Маленкова, и о своей более трезвой и адекватной оценке событий в письме на имя Г. К. Жукова, написанном 20 августа 1943 года. Так создавались мифы и легенды».

«Битве под Прохоровкой» грозит судьба мифа о «28 понфиловцах»

Исследование немецких и британских ученых, а также опубликованные ранее работы советских историков о том, что в реальности происходило на небольшом поле у станции Прохоровка 12 июля 1943 года, могут спровоцировать новый скандал в России, аналогичный тому, что постиг историю о подвиге 28 панфиловцев у разъезда Дубосеково.

Чия кpoв текла в жилax козаків-характерників?

  • 12.02.19, 06:37

Українські козаки завжди були явищем містичним, таємничим, дивовижним: ну хто ще йшов у бій до поясу оголеним, лавиною кидався на ворогів і знищував їх вщент, ліз в саме пекло аби визволити побратимів, майстрував чудернацькі речі (на кшталт підводних човнів), які допомагали застати ворогів зненацька і здобути блискучу перемогу… І цей перелік можна продовжувати.

Але в усіх древніх славетних військ була ще одна таємна зброя: чаклуни, маги… одним словом, люди з надприродними здібностями. Їх вміння використовувались повсякчас, принаймні згадки про це можна знайти в літературних творах та деяких історичних трактатах. Не були виключенням і українські козаки. Чули про таких собі характерників? Так от ці дивовижні воїни залишили чималий слід в українській історії. Кажуть їх сам дідько боявся. Навіть стихія підкорялась їх твердому характеру!

В чому була їх особливість? Вважалось, що вони не бояться ні вогню, ні води, ні шаблі, ні кулі (хіба що срібної та освяченої, але про це потім); можуть відкрити будь-які двері без ключів, плисти у човні по підлозі, немов на хвилях, перейти річку, навіть ноги не намочивши, перетворюватись у різних тварин, читати думки, ставати невидимим, спілкуватись з тваринами і ще знали цілу купу різних чарівних фокусів.

Цікаво, що характерництво переважно вважалось військовим мистецтвом. Хоча в кожному місті чи селі були такі собі знахарі та відуни (що володіли тими ж знаннями, що і характерники), які повинні були захищати місцевих жителів від нечисті. Це були люди “від Бога”, щось на кшталт добрих магів, які захищають рідний край.

Характерництву навчали з дитинства, терміни встановлювались індивідуально для кожного, в залежності від потенціалу та вмінь учня. Після закінчення навчання був ритуал посвячення і, звичайно, важке випробування, яке фактично доводило майбутніх характерників до межі життя і смерті. Вважається, що саме в таких ситуаціях у людини проявляються надприродні здібності, якщо можна їх так назвати.

Та є свідчення, що характерники власноруч навчали козаків деяким секретам природи і їх правильному використанню. Адже успіх у військовій справі часто-густо залежить від різноманітних знань і їх відповідного застосування. От ви знали, наприклад, що якщо вам потрібно довго ховатися в болоті серед набридливої комашні, варто натертися настоянкою певних трав, дьогтем чи хоча б мокрою глиною, тоді комахи оминатимуть вас? А характерники знали. Рятуючи важко поранених, вони вводили людей в транс, щоб ті не відчували болю під час операцій. Тому, можливо, їх сила полягала не стільки в магічних здібностях, скільки в знаннях і маленьких хитрощах, про які знали лише характерники.

Але давайте повернемось до витоків, розберемось в історії. Звідки взагалі виникло таке поняття, як “козак-характерник”? Вважається, що все почалось з великого переселення арійських племен. Подорожуючи на схід, вони залишили по собі цінні ведичні знання, які через багато століть перейняли характерники.

А отримали вони їх у спадок від древніх українських волхвів. Коли відбулось хрещення Русі, всіх, хто мав справи з темними силами, переслідували. Саме тому віщуни, жерці та волхви об’єднувались у Січі, на основі яких розвивались школи бойового гартування. Тут створювали справжніх українських лицарів за допомогою віри, споконвічних звичаїв та древніх обрядів. Згодом їх справу продовжили характерники.Тут можна з легкістю повести паралель із Запорізькою Січчю.

До речі, існують згадки, датовані ще 10 століттям, про те, що на острові Хортиця є старовинний велетенський дуб, до якого ще наші предки приносили жертви. Саме це місце згодом вшановували і запорожці: тут відбувались козацькі ради для обговорення важливих політичних чи суспільних питань, проводились молебні. І саме біля цього дуба відбулось прощання козаків з Хортицею і Запорізькою Січчю.

Та повернімось до характерників. Той факт, що вони не були християнами, напевно, очевидний. Попи вважали, що в цих людей вселився злий дух. Ховали їх не священики, а самі козаки, за старовинним звичаєм, лицем до низу. Декому, щоправда, забивали ще й кілок у серце, аби він не тривожив світ живих з потойбіччя.

Ну з кілком мабуть зрозуміло. Та чому донизу обличчям? Цей звичай бере свій початок ще від скіфів. Саме так плем’я ховало людей, яких після смерті не хотіли бачити серед живих, наприклад, чаклунів. Так сонце не могло торкнутися своїм промінням їхнього лиця та оживити їх.

Звідки походить саме слово “характерник” сказати досить важко. Звичайно, найпростіша версія – зв’язок із словом “характер”. Так, козаки були людьми “з характером”, як то кажуть, твердими, мужніми, з міцною волею та здатністю впливати на інших. Ще б, хто би не пішов за таким рішучим хлопцем. Але для декого це надто спрощене пояснення. Існує також версія, що ця назва походить від імені богині Хари. Тут історія доволі заплутана і бере свій початок ще від ти же аріїв. Щоб вас не заплутувати, скажемо лише, що Хара – одне з імен богині Ради чи Лади – матері богів, богині любові, гармонії та мудрості. Вважається, що характерники – ті, кого богиня звільнила від смертності тіла. Що ж, тут, звичайно, можна знайти і багато аргументів проти, однак будь-яка версія має право на існування, доки не доказано протилежне.

В наш час ще залишився слід від характерників. Їх бойові мистецтва, таємниці та звичаї втілились в українських бойових танцях, на кшталт, гопака, який вважається синтезом фізичної та духовної, себто психологічної підготовки воїна. До речі, вважається, що характерники, готуючи козаків до бою, дуже багато уваги приділяли саме психологічним аспектам. Тому навряд чи сьогодні можна говорити про нечисту силу, знаючи, яким вагомим може бути психологічний вплив на людину.

Насправді сьогодні залишилось дуже мало інформації про цих людей. Попри те, що за часів радянської влади слово “характерник” намагались виключити з українського лексикону, створюючи йому погану славу, не варто забувати, що це, перш за все, були мужні воїни з надзвичайними здібностями, які все ж таки воювали за Україну…

О. Соколовська – отаман Маруся: Грізна козачка-месниця-воїн.

  • 11.11.18, 15:30
Олександра Соколовська – отаман Маруся: Грізна козачка-месниця-воїн, поряд з якою блякне слава Жанни д’Арк
2271
2741

Скажи мені, хто твій кумир, і я скажу, хто ти. Рівень нації визначається рівнем її знаменитостей.

Сонячна, ніжна непорочна юнка-гімназистка. І водночас – грізна козачка-месниця-воїн, поряд з якою блякне слава Жанни д’Арк.

Навіки 16-літня, діва-легенда Саша Соколовська – отаман Маруся!

Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 р. в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині – Черняхівського району Житомирської області) у родині псаломника Свято-Миколаївської церкви Тимофія Соколовського та його дружини Євдокії Данилівни.

Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років, а згодом були нещадно винищені імпер-більшовицькими загарбниками.

Як не вистачає зараз нам от таких родин! Нам їх ще довго бракуватиме.

Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського Надія.

Першим цю священну війну в повіті очолив наймолодший син Соколовських – Олекса (народився 24 лютого 1900 р.). Придушуючи більшовицький заколот у Коростишеві, у ніч з 4 на 5 січня 1919 р. він загинув.

Боротьбу продовжив Дмитро (5 листопада 1894 р. н.), колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.

Дмитро Соколовський (сидить). Це й наступні фото – з виставки “Народна війна”

А наймолодша дочка Саша стала зв’язковою і, кажучи сучасною мовою, агітпропагандистом. Вона виступала в селах, підіймаючи людей на праведну війну, залучаючи чоловіків у загони.

Разом з побратимами (чисельність постанських формувань досягала 8000) у березні 1919 р., після зайняття більшовиками Радомишля, вони продовжують важку боротьбу.

Перемогами соколовців захоплюються на Київщині, Волині, Поділлі.

Загони Дмитра Соколовського “як вихрі, перекидались від м. Бишова на Київщині до Новгорода-Волинського на заході, і з півночі од с. Кухарів до Корніна на південь. Бойовий район … отамана розлягався на 150 верст в довжину і на 75 верст щодо ширини. Тут отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали – хто чим міг” – зазначала газета “Трудова громада” 21 серпня 1919 р.

“Соколовський по селах Радомиського повіту зорганізував сотні. Зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Камяннім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію” – писав хорунжий 27-го кінного Чортомлицького полку Микола Фещенко-Чопівський.

Повстання народу проти більшовиків охоплює все Придніпров’я. Кожне містечко, село організовує свій отаман.

“В районі Мотовилівки, поміж Фастовим і Васильковим (у волостях: Мотовилівській, Оленівській, Мар’янівській, Оскерівській, Сквирській, Кортнівській, Димівській, Чорноградській і инш.) – Гончар (Батрак) … , а так само в районі Білої Церкви якийсь Орловський…” – нарікала харківська маріонеткова Рада Народних Комісарів у постанові “Про оголошення поза законом Соколовського, Гончаря (Батрака) і Орловського”.

А це були не найбільші з’єднання народної армії. Північ Київщини захищав Ілько Струк (дві дивізії), південь – отаман Зелений (Данило Терпило, до 36 тис. бійців), навколо Києва – Орлик, Лівобережжя – Ангел…

Данило Терпило, він же отаман Зелений з Трипілля (сидить)

Після багатьох поразок більшовики кидають проти Соколовського 21-й і 22-й піші полки, 5-й кінний полк ім. Троцького та інші регулярні частини.

Його загони виручає подільський отаман Ананій Волинець (230 піших та 100 кінних козаків з 10 кулеметами), який за наказом керівників Армії УНР, відколовшись від регулярних частин, пробився у тил більшовиків до Радомишля.

25 квітня вночі у Горбулеві відділи Соколовського та Волинця розбили ворога і здобули чималі трофеї. 11 травня війська Соколовських знову оточують Радомишль і 25-го займають його, тут вони ледь не впіймали наркома держконтролю Скрипника.

У липні-серпні загони Соколовського, Колесниченка, Палієнка громлять ворога на Новоград-Волинщині. На сторону “бандітов” переходять червоноармійські частини. “8 июля, – згадував М. Сегал, – армия из 3000 организованных крестьян из окрестных деревень, вооруженных палками, напали на “ревком”, знищивши 115 більшовиків.

Захопивши Звягель на місяць, повстанці організували “трудові ради”, а також скликали повітовий селянський з’їзд для впорядкування життя у повіті.

“Бандами руководили старые офицеры и интеллигенция. Активно проявили себя гимназисты и учителя”, – писала газета “Известия” у серпні 1919 р.

Налякані розмахом народної війни, загарбники застосували випробуваний засіб: за обіцяних 7 мільйонів “купили” зрадника (рідного кума – справа “тушок” живе і діє дотепер!), який вночі з 7 на 8 серпня у приміщенні горбулівської гімназії вбив Дмитра Соколовського.

Дослідники К. Завальнюк і Т. Стецюк твердять, що і досі двері кімнати, де сталося це підступне вбивство, зберігають слід від кулі зрадника…

12 жовтня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Ради Народних Міністрів, в якій, зокрема, зазначалося:

“Призначити щорічні пенсії та одноразові допомоги нижчезазначеним особам:

1) За великі послуги перед Україною забитого большовиками Отамана повстанців Дмитра Соколовського – вдові його – Надії Соколовській – пенсію в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень на рік, починаючи з 7 серпня 1919 року і одноразову грошову допомогу в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень”.

Неймовірно, але земляки Дмитра навіть у час остаточного встановлення більшовицької окупації підняли питання про вшанування справжніх, а не нав’язаних героїв.

Витяг з протоколу №47 засідання бюро Радомишльського партійного комітету КП(б)У від 9 травня 1921 року:

“§12. Заслушав заявление Горбулевского волпаркома за №55 … от 22 апреля, постановили: … 2) относительно памятника бывшему бандиту Соколовскому, созвать сход или съезд комнезамов, на котором вынести постановление о том, что Соколовскому памятника не нужно ставить, а необходимо его снести, как памятники царей и бандитов”.

Святу справу Олекси і Дмитра за визволення народу продовжив старший брат Василь. Саша, гімназистка “4 кляси”, зміцнювала свою славу “сурмача” й організатора народних загонів.

Під час серпневого наступу Армії УНР на Київ повстанська бригада імені Дмитра Соколовського прилучилася до І-го Українського корпусу. Повстання селян провадилося з великою урочистістю, молебнями, освяченням зброї.

Повстанці знову здобувають Радомишль, 25 серпня – допомагають війську УНР взяти Житомир, 27 серпня – Брусилів.

В час цього тріумфу і найбільших перемог гине отаман Василь Соколовський. Знову ті ж агенти-зрадники підступно схопили Василя і передали ворогові…

Останній брат, священик Степан, міг воювати словом, а не шаблею. Настав час наймолодшої сестри – Олександри.

Юна амазонка Саша Соколовська пройшла своєрідний ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища. Ставши там отаманом Марусею на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.

Маруся Соколовська (автор невідомий)

Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював “граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки”. Він залишив нам оповідання “Отаманша Соколовська”, видане 7 вересня 1920 р.

Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:

“Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.

Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: “Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!..”

… Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. … Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки… Я оберігаю…

Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут”.

Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, Р. Коваль відзначав родимку над її верхньою губою.

“Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. … Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: “Смерть ворогам України!” – писав К. Поліщук.

Яким воїном? Фещенко-Чопівський згадував:

“Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. … Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом … серед селян Маруся була легендарною особою, … дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів”.

Яким лідером?

“Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини”

– переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.

Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами УНР та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся “здобула Київ і пару днів їм володіла”, як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках “Батьківщини” із Жанною д’Арк.

Воювала Маруся і на Поділлі, брала участь у окружному з’їзді отаманів у Германівці разом з отаманами Лихом, Ангелом, Голубом, Кармалюком…

На початку листопада 1919 р. військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом.

Йдучи у бій, Соколовська промовила віщі слова: “Це буде мій останній наступ”. Мабуть, недарма за силою впливу на людей, умінням виходити з критичних ситуацій та пророкувати Сашу вважали козачкою-характерницею.

5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма “люїсами” на чолі із сотником Мухобоєм пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень – на Фастів. 11-ту та 12-ту сотні на чолі з ад’ютантом Шабатуркою, отаман залишила в резерві при штабі у селі Тиха Балка.

“Ми йдемо не для того, щоб програти, а для того, щоб виграти!” – гукнула побратимам.

Під Фастовом соколовці оточили червоних. А біля Мотовилівки, маючи 10-тиразову перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат.

Маруся рушила до Мотовилівки, повернувшись через 15 хвилин. Далі даю слово воїну-письменнику К. Поліщуку, який був поряд з Сашею і зафіксував для вічності її велич:

“Мухобой убитий! Білі біля самого села. Всі до зброї! …Ви, Шабатурка, беріть із собою півсотні козаків і спробуйте затримати їх деякий час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Ви, – звернулась до мене, – беріть під свою команду “запас” і пошліть його у село за боронами, які кинете догори зубцями в ті калюжі, що на околиці села.

Години півтори боровся Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на крок уперед. Коли все було готово, кинувся тікати у село. Білі пустили слідом за ним кавалерію. Здавалося, що не більше, ніж за дві-три хвилини, ми всі покладемо свої голови під їх шаблями. Але трапилось зовсім по-іншому.

Кавалерія зі всього розгону ускочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубцях борін. І в той момент, коли у білих виникло замішання, отаманша кинулась на них збоку і почала нещадне винищення. Кулемети наші заливалися, тріщали і сікли ворогів на капусту. Козаки, які раніше втікали, тепер повернулися назад і перейшли у наступ.

Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських та осетинських трупів серед колон, які зав’язли у боронах і не могли тікати назад”.

Але з боку Фастова у контрнаступ перейшли червоні. Маруся наказала збиратися всім у Велико-Половецькому лісі, сама ж залишиться на місці, доки не відступлять усі козаки…

В цей час, скориставшись метушнею, з-під варти втік арештований Марусею ад’ютант-ворохобник Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю…

Так виглядають більшість версій про загибель Марусі. Є й інші. Існують свідчення і про те, що Маруся зі своїм загоном ще довго воювала і через Румунію емігрувала на Захід.

На сосновому хресті новий отаман Шабатурка написав непафосний некролог: “Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!”

У статті використано матеріали з книг Костянтина Завальнюка і Тетяни Стецюк “Українська амазонка Олександра Соколовська (отаманша “Маруся”)”, Романа Коваля “Багряні жнива Української революції”, “За волю і честь”, Клима Поліщука “Атаманша Соколовская”, добрі поради Василя Шкляра, яким автор дякує за святу роботу