Я в землю вріс, маленький пагінець
Людського нестаріючого дуба,
Зубами смерть скрегоче білочуба
І хитро мружить очі Праотець.
Збігають сни з небесної гори,
Течуть неквапно судження і соки,
Свої навперегін рахують кроки
Непосидючі дні та вечори.
А я гадаю, може є мета
У тому, що встромляю в небо віти?
Чи стану я опорою для світу,
Чи просто з мене витешуть хреста?
А вчора обіцяли прохолоду,
Красивий сніг на заспанім гіллі,
Якусь неординарну насолоду,
Крихкі морозні дотики на склі,
Кришталь калюж, великі кучугури,
Небесний синій погляд вдалині,
Та інші чудеса температури,
А зустрічались люди крижані…
Між прокльонами
І подяками,
Між ненавистю
Й розумінням,
Рукотворний існує
Вакуум,
І зоветься він
Онімінням.
Я ріжу слова,
Розбиваю на пари,
Ще трохи емоцій –
І страва буде,
У небі застигла
Хмаринок отара,
А пастись за обрій
Чомусь не іде.
Великі, малі,
Та усі безіменні
Скуйовджені вівці
З краплинок води,
Вже досить в гордині
Дивитись на мене,
Полили б якісь
Почорнілі сади.
А може нап’ються?
А може розквітнуть?
А може засяють
Плодами не раз?
Я ріжу слова,
Розкладаю на блюдцях,
І ходить довкола
Збентежений час.
А десь на недосяжних Філіппінах,
В кокосовому й пряному раю,
Палає в небі цедра апельсина
Й кричать папуги в мангровім гаю.
Де землю в давнину поцілували
Колючі жовті промені зірок,
Перетирає хвилями корали
У білий, наче борошно, пісок.
Там по лісах розбіглись дивні квіти,
Казки самі злітають на сувій,
Там навіть зараз ходить тепле літо,
А тут – зима, мороз та сніговій.
Серце гуде
соло,
Вікна уже
сині,
Хоче душа
волі,
І до небес
лине,
А в небесах
тихих,
Без балачок
грому,
Чути лише
видих –
В янголів теж
втома.
Я тобі подарую сон,
Я тобі подарую спокій,
Розпочнеться новий сезон,
І не стане тоді мороки,
І буденність прискорить хід,
Зарубцюються давні рани,
Стане тепло й розтане лід,
Бо мене в тому сні не стане.
Обрій пекла заграва,
Різала тіло ночі,
Тихо літала слава
І закривала очі.
Туга шукала слово,
Хтось заробляв копійку,
Сироти та удови
Ставили Богу двійку.
Віри було замало,
І забагато солі,
Обрій пекла заграва,
А обпікала долі.
В моєму коконі так тихо,
В моєму світі добре так,
Немає заздрощів і пихи,
І на прокльони вічний брак.
Там злого умислу немає,
Там не бажає жити страх,
Там тільки осінь, що минає,
І тінь твоя по всіх кутках.
Коли утечу я із міста,
З полону бетонних глиб
Туди, де повітря чисте,
Немає хвилин і діб,
Туди, де річки прозорі,
Де сяє молочний путь,
Тоді посміхнуться зорі,
Та братом своїм назвуть.
