В подих туману
Утік виднокіл,
Колір у неба –
Землистий,
Дивиться осінь на мене
В приціл,
Скручений з жовтого
Листя.
Влучить у серце моє,
Або ні
(хтось розумів ту натуру?)
Може, блукати буде
Уві сні,
Рим розливати
Мікстуру.
Може, в мені заховалась
Вина,
Солодко й тихо
Дрімає?
Дивиться осінь на мене,
Вона
Мабуть, таємне щось
Знає.
Природа зачаровує красою,
Коли, над смутком втративши контроль,
Вірші про осінь падають росою
На жовте листя заспаних тополь.
У них, мабуть, одна небесна мати,
Яка дає розраду тисячам,
Із тих віршів букети б назбирати
Та дарувати чуйним читачам.
Трудяги дня до ранку гуркіт вщух
І тіні мовчки тішаться імлою,
Вдягнувши жовте, місячний пастух
Веде гурти зірок до водопою.
Мороз цілує ковзанки калюж,
Розтануть потім – він змайструє нові,
І тихо ходить хмарка гонорова
Над вибухом волосся диких груш.
Горить у вікнах жовтий мармелад,
Смакує небо зоряні цукерки,
Приносить вітер свіжий аромат
Та ніч в озерне дивиться люстерко.
Солодким медом лляється ліхтар,
Готують сни чергову колискову.
Осіння мить – як дамський будуар,
Красива, тиха й трішки загадкова.
Збирала намисто
З глоду,
Вогнем прикрашала
Листя,
Студила в озерах
Воду,
Пташині ховала
Свисти,
На клапті рвала
Тумани,
Шуміла верхів’ям
Сосен
Струнка і красива
Панна,
Що звалася просто –
Осінь.
Сонце мов у хмарному мішку,
Вітерець на градуси злиденний,
Дівчина в червонім кожушку –
Пляма літа в сірості буденній.
Скоро снігом вкриється трава,
І калюжі будуть склом залиті,
Захолонуть навіть ті слова,
Що щодня потрібно говорити.
Почуття у когось замете,
А у когось збільшаться печалі…
Дякую Вам, дівчино, за те,
Що тепла і кольору додали.
Ясне небо в хмарнім пледі,
Ясний погляд, добра мить,
Їде вечір на мопеді
І нещадно торохтить.
Б’ють морзянку світлофори,
І, не знаючи перерв,
Облітає жовте море
Із утомлених дерев.
Сонні мандри недалеко,
До ранкової зорі,
Скоро зоряного глека
Перехилять угорі.
Як тішать погляд сині хризантеми,
Осінній подих падає туманом,
Стоять дерева – велетні-тотеми,
І вечір почуває себе паном.
Он ніч уже телепає старенька,
По жовтих листях шурхає клюкою,
І легкокрилий сон уже близенько,
І скоро буду я його слугою.
Трусила осінь ліхтарями,
І осідав на листях жар,
Я щедру ніч хапав губами
Та забував про календар.
Чумак вимощував дорогу
(кометна тішилась рідня),
Хвилини терлися об ногу,
Мов заблукале кошеня.
Якась невидима покора
Мого торкалася чола,
Я був таким, яким і вчора,
А осінь – древньою була.
Дорожній пил. Старенькі хатки.
Вапняні світлі кольори.
Тут край життєвого початку,
Музей минулої пори.
Він знав усе – добро і лихо,
Тепер самотність на лиці,
Лише вовтузяться у стріхах
Непосидючі горобці.
Тут у часу немає плину,
Тут спокій ходить по дворах,
І запах сивого полину,
І спогадів нетлінний прах.
