І день сліпий, і я його не бачу,
І кидається в очі сніговій,
І студить вітер голову гарячу
Та спокушає спокоєм, мов змій.
Навіщо, вітре? Я вже не журюся.
Я просто йду. Усі ідуть кудись.
Твоє солодке яблуко спокуси –
Даремний подарунок, не трудись.
Мені не треба, вітре, дорікати,
Сховай-но свої ноти голосні.
Дивись, як гарно! Снігу так багато.
Шкода, що він розтане навесні.
Чуєте, брати,
Чуєте?
Нащо один одного
Чубите?
Хіба нема у вас
Ворога?
Хіба миритись вам
Дорого?
Чуєте, брати,
Чуєте?
Чом один одного
Губите?
Хіба нема у вас
Рідного,
Щирого щастя
Гідного?
Кожному – за його
Вірою,
Кожному – за його
Мірою,
Допоки ваші є ще
Сліди,
Думайте, брати,
Думайте.
Вікна вночі – жаринами,
Родяться чудеса,
Небо трясе перинами –
Зранку буде краса.
Хаткам посвітить стареньким
Сонячний жовтий плід
І намалюють валянки
Перший округлий слід.
Поспіх калатне хвірткою,
Задум проявить хіть,
А по-над вечір з зіркою
Будуть пісні ходить.
Будуть шукати в пам’яті
Добрі й живі слова,
Будуть завзято славити
В три голоси дива.
Цей свіжий сніг якась печаль,
Якась некольорова мрія,
Холодний світиться кришталь
І борошном холодним віє.
Зима свій пише фоліант
Про день, про місто, про турботи,
І вітер, тихий музикант,
Сплітає невагомі ноти.
День зачарований. Сонця – катма.
Часу на клопоти – мало.
Пахне корицею. Мабуть зима
Тут уночі пробігала.
Сон ненадовго сховався в барліг,
Думки немов у тумані.
Сипле із неба сполоханий сніг.
Хоче лежати. І тане.
Сховано місто в туман,
Ходять не люди, а привиди,
Пише природа роман
(про зачароване нібито).
Час заморожений збіг,
Я насолоджуюсь втіхою,
Сірий докришую сніг,
І нереальністю дихаю.
Снігом сіється ніч.
Все. Нарешті перерва
Від подій. Від людей.
Від небажаних слів.
Я повісив хреста
На сталевого нерва,
Помолився на сон,
Що над вухом дзвенів.
Сьорбнув чорне питво
Несолодкого чаю,
Нагострив олівець
Та й лишив на столі.
Знов писати листа?
А для чого? Не знаю.
Хто його забере,
Щоб тримати в теплі?
Посміхнуться йому?
Відкладуть на майбутнє?
Чи назавжди зітруть
Зі своєї душі?
Снігом сіється ніч,
І хвилини нечутні
Оминають мій дім,
Мовчазні і чужі.
Вночі я вийшов на мороз,
Ховаючи у шапку вуха,
Щось тихо шепотів Христос
Мені, та я його не слухав.
Трощили ноги карамель
Із перестудженого льоду,
І вікна затишних осель
На сни пропонували моду.
Я вірив вікнам тим чужим
(я вірю всім немов дітисько),
І думки розчинявся дим,
І нахилялось небо низько.
Сезон загублених безсонь
І запорошеного світу,
Сезон обвітрених долонь
І теплих спогадів про літо,
Червоних дат в календарях,
Де пісня ходить за луною,
Де сяє свято у домах,
І називається зимою.
Морозні квіти – дивний натюрморт,
Поволі стигне із думок вечеря,
Біжить у небі місяць – жовтий хорт,
І променями шкрябає у двері.
Чого тобі, приблудо? Я не сам,
У мене зараз спогад у вітальні,
Іди туди, де вірять чудесам,
І притчі вигодовують повчальні.
Іди хутчіш на пошуки земель,
Де тішать світ хорошими вістями,
А квіти-но залиш, вони – модель
Мого життя, крихкого до нестями.
