Так хочеться твого торкнутись дива...



Так хочеться твого торкнутись дива,

Хоч подихом, хоч порухом долоні,

Допоки осінь світиться щаслива,

Допоки день останній не холоне.

Чужі лишити в небутті цитати,

І, відбринівши днем переболілим,

Так хочеться з тобою помовчати,

І бути, як ніколи, зрозумілим.

Поле. Вітряно. Зимно.



Поле. Вітряно. Зимно.

Небо струшує сніг.

Всі думки – швидкоплинні,

І немає доріг.

Час блукає, гульвіса,

Не лишає слідів,

Виднокіл ляпку лісу

На горба посадив.

Скрізь шпарину останній

Промінь сонячний збіг,

І пропав до світання.

Поле. Вітряно. Сніг.

А людині треба небагато...



А людині треба небагато,

А людині треба тільки дрібку:

Щоб зірки перелітали хату,

На столі духмяну хліба скибку.

Щоб світанок кожен був за свято,

Із рожевим покривом туману,

Щоб було кому «люблю» сказати

І почути відповідь жадану.

Мамай



Я знаю де існує рай,

Не там, де янголи і хмари,

А де з бандурою Мамай

У божий світ пускає чари.

О ні, він зовсім не чаклун,

Хоча робити вміє чудо,

Володар голосу і струн,

І степовий козацький Будда,

Живого спокою творець,

Та ще й носій такого духу,

Що всемогутній Праотець

Його пісні тихенько слуха.

Січневий день...



Січневий день

Покаже мовчки спину

І місячного включить

Ліхтаря,

Душа злетить в далекі

Палестини,

За гостророгі гори

Та моря.

А в тих краях,

Забувши про недолю,

Про заздрощі, неправедне

Та гнів,

Народ мій, врешті,

Вийшов вже на волю,

Без пастирів злобивих

Та рабів.

Не вір мені...



Не вір мені.

Мої слова – це подих,

Який щоранку ходить по воді,

Він губиться в століттях

І народах,

Стоїть стовпом

У Бога на суді.

Не вір мені.

Хіба такі бувають?

Звичайно ні,

Хіба що у книжках,

Таких не кличуть,

Бо таких не знають,

Даремно не тримають

У думках.

Мене кохати –

То себе труїти,

Зі мною світ

Розхитаним стає,

В небесній розчиняючись блакиті…

Не вір мені, а просто знай –

Я є.

Зимовий парк, північна сторона...



Зимовий парк, північна сторона,

В каньйоні загубилися сторіччя,

Сміється розмальована стіна

Великим, задоволеним обличчям.

Закутані у посірілий сніг

Нового сну чека атракціони,

Молодик точить свій жовтавий ріг,

І блимають зіркові легіони.

Відходить час без зайвих заморок,

Фантазій тіні розкривають крила,

І внутрішній ворушиться пророк,

І знов бурмоче щось незрозуміле.

Дитинство



Великий світ. За верболозом

біжить у безвість потічок,

гризе колінцями чорнозем

та ловить пам’ять на гачок.

Хапає вітер за зап’ястя,

музичить коників орган,

та незабудкове причастя

в блакитний зваблює туман.

І пахне пилом, пахне літом,

живою свіжістю води,

а я іду великим світом,

і не збираюся рости.

Пошамань мені, шамане...



В котрій завтра сонце встане?

Чи моїх торкнеться струн?

Пошамань мені, шамане,

Почаклуй мені, чаклун.

Буде ясно? Буде сиро?

Запитай-но у богів,

Хай у бубна репне шкіра,

Вийде дух із берегів,

Хай повіється з вітрами,

Стане тихим, наче мох.

Пошамань мені, шамане,

Дам бізона. Навіть двох.

Ніч. Замети і площа.



Ніч. Замети і площа.

Б’є на ратуші дзвін.

Я рушаю на прощу

У краї перемін.

Бовваніють скульптури

На краєчках дахів,

Я складаю зажуру

У таємний архів.

Погляд містом стрибає,

Зачепивсь за вікно,

Господь є чи немає –

Якось вже все одно.

Сумнів більше не трощить,

Не зворушує світ.

Ніч, замети і площа,

Перші видих і слід.