Де дивний сад мене чекає...

Холодне небо металеве

Повільне цокання хвилин.

Повзе дорога черешнева

Межи розораних долин.

Сидить зоря на небокраї,

Доба рушає за поріг,

Де дивний сад мене чекає,

І навіть яблучко зберіг.



Позолотили верби коси...

Позолотили верби коси,

І у тепла немає сил.

Цвітуть останні медоноси,

Бо й досі вірують у бджіл.

Вже журавлі відголосили,

Та поховались за крайсвіт,

І павуки плетуть вітрила,

І теж збираються в політ.



А вчора...

А вчора було

Не так,

А вчора було

Літо,

І сонця горів

Мак

На зламі цього

Світу.

Роздолом туман

Ліз,

Останнім теплом

Дихав,

І синім дививсь

Ліс,

І думав про щось

Тихо.



Місяць. Ніч. Переїзд...

Місяць. Ніч. Переїзд.

Світить вогник зелений.

Хмара втратила хвіст

Над покрученим кленом.

Тут усе мов у сні,

Біль та глузду судоми,

А на тій стороні

Щось чека невідоме.

Непрочитаний зміст.

Непроторенний вимір.

Місяць. Ніч. Переїзд.

Світить вогником вибір.

 


Немодно

чи осінь стоїть

холодна

чи літо приносить

втіху

кохання – це завжди

немодно

кохання – це завжди

тихо

це та насолода

драйвом

якому нема

заміни

кохання – це завжди

сяйво

це сходження

на вершину

воно для душі

природне

воно не мина

безслідно…

упасти не дай

в безодню

бо звідти тебе

не видно

 

мал. Томаш Ален Копера



Мовчать осінні ясени...

Небесна нотка сивини.

Вечірній час іде насилу.

Мовчать осінні ясени

Над тротуаром спорожнілим.

Пускає срібло водограй.

Бруківки сяє шоколадка.

І чути: стомлений трамвай

Везе кудись про літо згадку.



Там, де годують нагаями...

Там, де годують нагаями,

Де совість втрачено і стид,

Там щедро родить холуями,

І на шляхетність недорід.

Там шлунки правлять голосисті,

Там глузд здоровий крутять в ріг,

І плаче потайки нечистий,

Бо навіть він отак не зміг.



 

Вибігали думи на толоку...

Вибігали думи на толоку,

І дивились хмари з висоти,

І було до осені пів-кроку,

Тільки не хотілося іти.

Десь отут, у посивілім літі,

Де тече медами сонця схід,

Я не встиг на повну оддзвеніти,

І не зміг промовчати, де слід.



Де в осінь проросла старенька груша...

Де в осінь проросла старенька груша,

І зоряні виблискують світи,

Я загубив навіки свою душу,

І вже не сподіваюся знайти.

Там тишина і небо первозданні,

Там правди не приховують літа,

І сонне поле ніжиться в тумані,

Коли під ранок вітер приліта.



Нахаби

От халепа, люди милі!

Зовсім миші знахабніли!

Тільки вийде Мурчик з хати,

Ті біжать його повчати:

Щоб дививсь, де ставить лапи,

Щоб диванів більш не дряпав,

Щоб читав уже газети,

Ті, що пишуть про дієти.

Репетують, просто край!

Хоч бери і не гуляй!