Холодне небо металеве

Повільне цокання хвилин.

Повзе дорога черешнева

Межи розораних долин.

Сидить зоря на небокраї,

Доба рушає за поріг,

Де дивний сад мене чекає,

І навіть яблучко зберіг.

Позолотили верби коси,

І у тепла немає сил.

Цвітуть останні медоноси,

Бо й досі вірують у бджіл.

Вже журавлі відголосили,

Та поховались за крайсвіт,

І павуки плетуть вітрила,

І теж збираються в політ.

А вчора було

Не так,

А вчора було

Літо,

І сонця горів

Мак

На зламі цього

Світу.

Роздолом туман

Ліз,

Останнім теплом

Дихав,

І синім дививсь

Ліс,

І думав про щось

Тихо.

Місяць. Ніч. Переїзд.

Світить вогник зелений.

Хмара втратила хвіст

Над покрученим кленом.

Тут усе мов у сні,

Біль та глузду судоми,

А на тій стороні

Щось чека невідоме.

Непрочитаний зміст.

Непроторенний вимір.

Місяць. Ніч. Переїзд.

Світить вогником вибір.

чи осінь стоїть

холодна

чи літо приносить

втіху

кохання – це завжди

немодно

кохання – це завжди

тихо

це та насолода

драйвом

якому нема

заміни

кохання – це завжди

сяйво

це сходження

на вершину

воно для душі

природне

воно не мина

безслідно…

упасти не дай

в безодню

бо звідти тебе

не видно

мал. Томаш Ален Копера

Небесна нотка сивини.

Вечірній час іде насилу.

Мовчать осінні ясени

Над тротуаром спорожнілим.

Пускає срібло водограй.

Бруківки сяє шоколадка.

І чути: стомлений трамвай

Везе кудись про літо згадку.

Там, де годують нагаями,

Де совість втрачено і стид,

Там щедро родить холуями,

І на шляхетність недорід.

Там шлунки правлять голосисті,

Там глузд здоровий крутять в ріг,

І плаче потайки нечистий,

Бо навіть він отак не зміг.

Вибігали думи на толоку,

І дивились хмари з висоти,

І було до осені пів-кроку,

Тільки не хотілося іти.

Десь отут, у посивілім літі,

Де тече медами сонця схід,

Я не встиг на повну оддзвеніти,

І не зміг промовчати, де слід.

Де в осінь проросла старенька груша,

І зоряні виблискують світи,

Я загубив навіки свою душу,

І вже не сподіваюся знайти.

Там тишина і небо первозданні,

Там правди не приховують літа,

І сонне поле ніжиться в тумані,

Коли під ранок вітер приліта.

От халепа, люди милі!

Зовсім миші знахабніли!

Тільки вийде Мурчик з хати,

Ті біжать його повчати:

Щоб дививсь, де ставить лапи,

Щоб диванів більш не дряпав,

Щоб читав уже газети,

Ті, що пишуть про дієти.

Репетують, просто край!

Хоч бери і не гуляй!